Алые паруса

               
ЧЕРВОНІ ВІТРИЛА
- І -
Спекотним видався серпневий день. Суцільний штиль. Море ніби застило, сховало потужну силу підступних хвиль, які можуть по-розбійницькому руйнувати все на своєму шляху.
Людина в природній стихії – лише маленький згусток енергії, зліплений із земних елементів і з вдихнутою Господом душею.
Крикливі чайки хаотично кружляли біля риболовного траулера білого кольору з назвою „Кристал”. Ватра – товсті троси, випущені з лівого борту стометровою відтяжкою, натягнуті. У розпалі – морські „жнива” – повсюди тралили морську „ниву”. Надривно гуркотів на тихому ходу старенький двигун, штовхаючи судно, наче трактор, уперед. Одну годину – в одному напрямі, другу, після розвороту в другому, відтак повертав.
Упродовж вахти по п’ять-шість разів потужна лебідка витягувала довжелезний трал на палубу. Дужі хлопці, шкіра яких почорніла настільки, що від європейської расової приналежності нічогісінько не залишилося, вивільнивши так звану матню, вивалювали на палубу багатий улов. На відшліфованій часом та стихією палубі нагромадилися величезні купи морських скатів, плескатої камбали, чорноморської акули, осетрів та севрюг з довгими рийками, крапчастих морських окунів з гострими, як лезо, плавниками. Була навіть риба-півень – із широким віялом плавників, великою головою та кумедним хвостиком...
Збуджені чайки шаленіли. Різноголосий крик нагадував передмітингову ейфорію. Та, на відміну від людей, у цій спільноті було відпрацьовано свою систему цінностей: чайки усвідомили порядок дій екіпажу – уже за першого включення лебідки по команді „Віра!” птахи гучно сповіщали про готовність     "Номер один!” – кидалися на рибу. Ось і міркуй, де в їхніх голівках розміщується мозковий трест? Навчилися розпізнавати навіть призначення судна!
...Доля повела молодого, ще „жовторотого” хлопця з Карпатських гір, несамовитого романтика, який мріяв про свої „червоні вітрила”, до оволодіння однією з найстаріших професій на землі – мореплавця.
– Ви будете працювати матросом другого класу, потім, з часом, присвоять перший клас – і гроші будуть більші, - сказав пристаркуватий, але ще дужий чоловік із порепаною шкірою на обличчі та шиї, у тіснуватому штурманському френчі. – За шість місяців на „каботажному” флоті можна мати шанс бути зарахованим у закордонний рейс. Це – на океанський риболовний траулер, або на риббазу, десь на півдні Атлантики...
Від цих слів потепліло на душі. Ось вона – омріяна „Жар-птиця”, ще трішки – і вона моя! Через хвилину я розглядав величезну карту. На ній, на водних просторах, було закріплено маленькі різнокольорові прапорці, які позначали маршрути великого флоту.
...Перша вахта палубної команди. Уважні погляди „бувалих”, як мені, на перший погляд здалося, „морських вовків”, справили враження цілковитої безпорадності в новому середовищі. Я м’яв у руках дві пари рукавиць, які мені видали під час короткого навчання.
– Братка, – почув я голос чоловіка з розкосими очима, – одні рукавиці можеш подарувати гінекологу – в нього тонка делікатна робота, – з усмішкою показав на білосніжні, як у царських кавалергардів, рукавиці, що використовувалися при латанні рибацької сітки.
Та я його чомусь не послухав, взяв білі.
Почалася робота. Навички, які пробували мені прищепити на курсах, вилетіли з голови, як легкий зустрічний вітер, що потріпував прапор на кормі.
– Йди сюди!.. – покликав мене боцман, він же – і лебідчик. Його прозвали вічним боцманом каботажного флоту: у „загранку” ходити йому заборонила медична комісія. Колись пораючись з лебідкою, обірваний трос травмував йому око. Родини не мав, та й був непристосований до життя „на суші”, тож кочує з рейсу в рейс на Чорному морі.
– Оттащи в сторону траловую доску! Да побыстрее! – наказав чомусь по-російськи.
Тралова дошка – це витвір людських рук зі звареного товстого металевого листа з гаком, до якого чіпляли трос, так званий ваєр. Одна дошка важила близько трьохсот кілограмів, а їх дві...
Ось вам і „перша задачка” для романтика!
...Лебідка потужно заревіла, піднімаючи обидві тралові дошки. Почалося гарування з випуском тралу – довжелезної капронової сітки, увінчаної „кухтилями” – великими скляними кулями, які піднімали верхню частину сітки, а нижній, довгий і важкий ланцюг, мав волочити морське дно.
Під час занурення тралових дощок у воду двоє матросів розтягували троси, які повільно сповзали у морську глибину й занурювали рештки тралу. Найвправніший у команді стежив, щоб сітка не сплуталася або не розв’язалася „матня” – накопичувачка вилову.
Від цього матроса багато що залежало. Щось подібне з укладанням парашута: як уклав – такий і результат: або життя, або смерть...
Перша в моєму житті вахта доходила кінця. Кількаразове повторення, на перший погляд складної роботи, зняло внутрішню напругу.
– Не все так важко, як здається, – подумав я.
Смачна вечеря, відпочинок під монотонне дзенькання якірних ланцюгів, що розташовані в „бункер-клюзі”, поряд з каютою, плавний перехід кормового погойдування на кормове перевели думки в спокійне русло.
І незчувся, як задрімав. Навіявся неспокійний сон. Про чорну безодню, яка затягує до себе силоміць...
Оговтавшись, перехрестився, витер з чола холодний піт.
Заскрипіли металічні двері. То напарник прийшов сказати, щоб я заступав на вахту.
– Досить сильне погойдування судна вартувало мені декількох неприємних зіткнень з бильцями „люльки” – так називають ліжко моряка, яке має захисні дуги, аби під час шторму не впасти на підлогу.
Палуба пливла під ногами. Прожектор над капітанським містком освітлював площадку, де проводилися початковий і завершальний етапи вилову риби. Освітлювач на щоглі прорізував темряву потужним променем, відкриваючи чорне, як смола, море й сіре, непривітне небо. Холодний вітер швидко освіжав мене. Від страху (чи й від студені), зацокотів зубами. Губи пересохли, від надмірної кількості солі в повітрі з’явився гіркуватий присмак. І страшенно хотілося їсти.
Фігура старшого матроса, який стояв на лебідці, була, нібито спотвореною боковим освітленням і нагадувала коваля, який ударив палець й, шаленіючи, не знає, куди його подіти.
Почалося піднімання трала. Рівномірне намотування тросів йшло повільно. Різкі пориви вітру передвіщали можливий шторм.
– Це буде мій перший, та ще й у білих рукавичках, шторм, – з усмішкою згадав я про „гінекологічну” фіглю.
Витягнули чимало риби. Відібрали окремо осетрові, камбалу. Усе інше викинули за борт. Потужним струменем води від пожежної помпи вимили палубу й приготувалися до чергового випуску тралу.
Повільно рухалися тралові дошки, лунав передзвін ланцюгів. Поповзли, виблискуючи, скляні кухтилі, погойдувались на воді, як дикі качки на хвилях озера. Упершись ногами в мокру палубу, я почав відтягувати сітку, слідкував, щоб рівномірно заходила у воду. Миттю глянув униз. Далеко у пітьмі, – чорна безодня. І раптом тонка капронова сітка, переплівшись, міцно затисла мені пальці лівої руки. Усі намагання звільнитися з страшних лабет – нічого не дали. Я заверещав. Та мій несамовитий крик відчаю не почув ніхто. Гуркіт коліщат редуктора глушив усіх, нічний морок заважав розгледіти мої конвульсивні потуги.
Вириваючи руку, я благав Господа про допомогу.
Сітка разом з моїм тілом повільно перевалювалася через борт.
...Вивільнив руку. Рукавицю зірвало з шкірою. Обдерті пальці боліли. Передпліччя затерпало.
 ...Перші слова, які я почув від матроса з розкосими очима:
– Братка! Ну, як же ти так?!
 Надали, як могли, першу допомогу. Радіючи, що я народився в щасливій сорочці, про цю пригоду вирішили не казати нікому. І я пообіцяв мовчати.
 Після цієї події до мене чомусь прилипло прізвисько „братка”.
 Вахта закінчилась. На наступну, за вказівкою боцмана, „братка” заступив на капітанський місток матросом-рульовим, уже першого класу...
 

  - ІІ -
– Сьогодні будемо працювати в прибережних водах біля Новоросійська, – тикнув пальцем у карту помічник капітана, переводячи погляд на далеку бухту, в якій знаходився порт. – Відстань від берега – чимала. Проведемо планове тралення. Глибина моря – близько двадцяти метрів.
Ехолот справно працював, показуючи невеликі косяки керченської кефалі, яка мігрувала в цих водах.
– Тримати курс на південний схід! Малий уперед! – відчеканив штурман.
Траулер почав повертати по лінії горизонту.
Палубна команда була напоготові. Засмаглі матроси чекали, поки допалить цигарку боцман. Незважаючи на нестерпну спеку, він завжди був одягнений у брезентову куртку.
– Поїхали!
Перо руля тральщика потрібно завжди тримати на десять градусів правіше по заданому курсу, щоб він ішов рівно, тягнув тралову сітку. Це я добре засвоїв.
Судно повільним ходом рухалося вперед. Настав час перепочинку. Уся увага боцмана була прикута до лебідки, яка, мов орган, реагуючи на натягнення тросів, глухо грала. Він не гірше генія музики розумів симфонію моря.
Біля витоків рік, які беруть початок на Кавказі, часом створюються великі затори з повалених дерев та мулу. Потрапиш тралом у таку пастку, то два-три дні підуть на латання сітки, а за простій ніхто не заплатить.
Ваєра від напруги врізалася у край металічного борту. Старий дизель надмірно заревів від підвищеного навантаження.
– Зачепили!.. Твою мать! – вилаявся боцман.
Закріпивши фіксатором штурвал, я на хвильку вискочив на місток подивитись, що там діється.
Наче все гаразд. Троси натягнуті, море легко піниться. Вода світло-синя, а на гребінцях – блакитна. Бризки, які здіймає вітерець, виблискують райдугою. Чайки, постійні супровідні, спокійно маневрують за нами.
Відпустило!
– Вибирати трал! – буркнув боцман.
Лебідка потужно загула. Редуктор, знімаючи навантаження, поступово накручував трос.
Та раптом, гахнуло, кораблем затрусило. Стовп води, висотою близько п’ятнадцяти метрів падав у море.
– Команді – тривога! Корабель у небезпеці. Усі – по місцях!
Ці звичні морські терміни змусили кожного виконувати свою роботу.
Міцний запах вибухівки бив у ніздрі, у вухах дзвеніло. Матроси обстежили трюм, корпус корабля. Надіслали радіограму на базу і в Новоросійськ.
...На горизонті з’явилася маленька цяточка. Вона швидко переросла в сірий військовий катер.
Він зупинився на певній відстані від нас. Два офіцери і матрос на надувному човні підпливли до судна, піднялися по відкидному трапу на палубу.
Їх зустріли всією командою на чолі з капітаном. Після недовгого роз’яснення ситуації капітан доповів , що пробоїн немає, поранених – теж.
Залишилася проблемною ситуація з тралом! Що з ним робити, і що, власне, вибухнуло?
За основною версією, яку висловив старший офіцер, ми тралом зачепили глибинну міну, що стояла на якорі ще з часів війни. У цьому районі моря вже були такі випадки. Деякі стали фатальними для суден і команд.
Нам пощастило, що це сталося на відстані, при повному випуску трала.
– На якому небі були б ми, якби вона підірвалася під нами? – запитував себе кожен.
– Що робити з тралом?
– Випустити повністю – і хрен з ним! – кинув хтось.
– Хрен – хреновий буде всім, якщо комісія визнає втрату тралу з вини команди. Так і під суд можна загриміти, а в кращому випадку – змусять відшкодувати вартість тралу, – знервовано заявив старший помічник капітана.
Його можна було зрозуміти: як правило, на флоті відповідальний за матеріальну частину саме старший помічник.
– А якщо там ще одна міна? – спитав матрос.
 Наступила пауза. Може, тривала б довго, та обірвав її капітан – дав наказ: „Віра трал!”
Офіцери хутко відпливли – не побажали розділяти нашу „чашу гіркоти”.
Сірий катер знову перетворився на маленьку цяточку й зовсім зник за горизонтом.
...Чекання. Моторошне, з нетерпінням. Губи пересохли. Монотонно гриміла лебідка, потихеньку намотувала троси й те, що залишилося від тралу. Кожен думав про своє. Я чомусь згадав рідні Карпати, зелену галявину, яка навесні звільнялася від снігу. Малим я любив „повалятися” на сонечку, милуючись голубим небом з пухнастими хмаринками.
Обірвав мої спогади скляний  поплавок, що вибулькнув з води. Пошматована сітка ледве трималася купи – виповзала з води. Тралова дошка з великими вм’ятинами виднілася над поверхнею, за нею інша – суцільне механічне страховисько, яке не виліпить жоден земний скульптор. Нею, очевидно, й зачепило злощасну міну.
Ціла гора рваного тралу та понівеченого металу лежала на палубі, наче пам’ятник давньогрецькому богу війни Марсу, що невдало гикнув не в тому місці і не в той час.
Команда збирала рештки металу на сувеніри, інше викидували за борт. Мені дістався чудом уцілілий кухтиль.
Надійшла радіограма: „Трал залишити. Повертайтеся на базу!”
– Курс – на північний захід, додому, – подав команду штурман.
Без жодного слова я вивів траулер на визначений курс.
– Повний уперед! – сказав я сам собі.
               
- ІІІ -

Швидко плинув час. На горизонті з’явився красень „Товариш”  під червоними вітрилами, на якому проходили практику курсанти мореходки. Вільні від вахти члени команди риболовного траулера із задоволенням спостерігали, як, немов мурашки, снували на кораблі молоді „моремани”, котрі вперше посмакували морської романтики. Виникало бажання самому спробувати постояти за великим штурвалом на капітанському містку, під величезними вітрилами.
– Пішов на Одесу, мабуть, буде брати участь у параді до Дня рибалки, – сказав мій товариш-матрос. Він уже кілька років працював у риболовному флоті. Навіть один рейс провів на великому рибоморозильному траулері, що побував аж у районі острова Кергелен, біля Антарктиди.
Хлопець був мовчазний. Тільки я спробував завести з ним розмову про його роботу в океані, як він стурбовано відступив од мене. Щось стримувало його. А втім, я й не наполягав: у кожного ж є свої спогади, які не хочеться ворушити.
„Товариш” поволі розтанув за горизонтом, а ми налаштувалися на тривалий перехід до порту в Сочі.
Заздалегідь усі вільні від вахти в авральному порядку наводили „марафет” на судні. Від гальюна – до „камбуза” – усе мало блищати. Так наказав боцман. Наймолодшого, „салагу”, ним був я, відрядив мити гальюн.
Черпаючи солону морську воду за бортом відром з довгою линвою я вимив усе по-морському, швидко і чисто. Запахло фарбою. Поновив і білизну кришок трюму, почорнив усю внутрішню частину обшивки. Пожежна помпа справно качала воду на палубу, яку ретельно драяли двоє матросів.
Усе йде за планом. Легенький вітерець тріпав зблідлий на вітрах і сонці прапор на щоглі.
Ось воно місто моєї мрії – Сочі. Так багато про нього чув, а тепер воно – як на долоні, красується, відкриває чудовий краєвид!
Вахтовий штурман наказав відкрити трюм і вибрати вранішній вилов риби. Одразу її розклали на палубі. Такий порядок заведено давно. Скільки членів команди – стільки куп риби. Кожен мав свою частку.
Окремою була частина для рибнагляду, інші три групи – для санепідемстанції, пожежників та портового начальства. Останнє особливо важливе: не сподобаєшся керівництву – не дасть дозволу пришвартуватись на зручному причалі, а то й поженуть „до чорта на кулички” й кукуй, як зозуля, серед портового „бардака”.
– Здається, усе гаразд, – задоволено сказав капітан, оглядаючи судно й припаси, викладені на палубі.
Взагалі, на похвалу він був скупий, на палубі та містку з’являвся не  часто. Їжу в каюту йому заносив тільки боцман. Вахтові зверталися до нього рідко – користувалися радіо та голосовим зв’язком. Було таке враження, що його взагалі немає, та кожен пам’ятав, що він є – Бог, цар і повелитель. Перед кожним рейсом йому той самий боцман доставляв два ящики „Московської”.
По радіо просили дозволу на швартовку.
Капітан голосно й чітко подавав інформацію диспетчеру:
– Стояти будемо добу!
 Диспетчер з грузинським акцентом, ніби ненавмисне, спитав:
– Порожніми?
– Повний, – відповіли на судні.
– Тоді милостиво просимо до третього причалу!
Так зустрів нас порт Сочі – гордість Чорноморського побережжя Кавказу.
Команді було дозволено вийти в місто.
Моя вахта розпочиналася з четвертої години ранку, я мав багато часу й з нетерпінням чекав хвилини, коли нарешті ступлю на землю.
До „рибачка” почали підтягуватись місцеві жителі, які оптом скуповували улов. Я не вмів торгуватись, і доручив „пайку” товаришеві. Він швидко розпродав і свою, і мою рибу. Гроші, звичайно, на бочку. Мокрі купюри позапихали до кишень.
 – Є гроші – буде й пісня! – перефразував гарні слова класика.
Поважні чиновники теж зібрали свою данину, випили по чарці в каюті капітана „За здоров’я!” й подалися на берег.
Ми вирішили йти до міста удвох.
Воно вразило нас багатством зелені. Куди не кинеш оком – сквери, парки. Вперше в своєму житті я побачив пальми, магнолії, їх було повно – зачарували своїми пишними квітами!
Купили в гастрономі пляшку вина з гарною „наліпкою”: зображення виноградного грона на фоні білосніжного Казбеку радувало очі. Кисло-солодкий смак збуджував.
– Куди підемо? – спитав я, допиваючи решту. – Може, просто погуляємо?
– Пішли! – не вагаючись, відповів товариш. – Сьогодні – субота, десь і танці будуть. Так хочеться побути з дівчатами!
У центрі парку, який носив звичну назву імені Горького, на огородженій металічною сіткою танцювальній площадці гучно лунала музика, викликала в захмелілій голові романтичні фантазії. Дівчат було багато. У різнобарвних платтях, від яких мерехтіло в очах, з грайливими іскринками очима...
Мені приглянулась гарна, струнка дівчина. Чорнява, з пишною косою, карими очима. Стояла з подругою.
– Як з корабля на бал! – підійшов до неї розкуто. – Запрошую вас на танець!
– За мною, - й товариш не розгубився – ступив до її подруги.
Узявши за руку чарівну дівчину, я в цей вечір більше її не відпускав.
Про що говорили? Про все. Хаотично, не роздумливо. Вона – студентка медучилища, живе на квартирі у тітки. Приїхала з Геленджика – невеликого містечка.
Свою історію я розповів швидко – школа, армія, флот...
Час плив невблаганно.
Товариш з подругою чекав нас біля входу. За його настроєм я побачив, що в нього все гаразд. Русявка, з легким рябинням на рум’яних щоках, відверто була задоволена своїм знайомством.
Отже, все гаразд.
– Друзі, розходимось, як у морі кораблі, – сказав товариш.
– А ми куди? – запитав я дівчину?
– Туди, – показала в бік моря.
Не знаю, як це я вдався до палких слів про кохання, гарячих поцілунків, клятв вірності на все життя. Але все було від душі. Зародилось справжнє кохання. Не міг надивитись у карі очі, що полонили своєю загадковістю.
Вона шепотіла збуджено  щось про „Червоні вітрила” Гріна, нібито наш білий „рибачок” і є тим кораблем її мрії, а я її принц Грей, вона – моя Ассоль. І про те, що буде завжди проводжати і зустрічати мене в плаванні, в білому платті з хусткою в руках.
Скільки було щирості в цих словах, надій та сподівань!
...Далеко за північ я повернувся на судно.
– До твоєї вахти залишилася пара годин! – сердито сказав біля трапу напарник.
– Розбуди мене, – попросив я, все ще літаючи в романтичному тумані.
Упав у „люльку” – заснув. Зірвану по дорозі гілку магнолії поклав біля себе.
Оговтався від холодного струменя води, яку вилив на мене напарник. Голова страшенно боліла.
– Що сталося? – запитав я.
– Молися Богу, що всього дві години спав в обіймах з магнолією. Вона виділяє дубильні речовини, ще трохи – і дав би дуба! А тепер ставай на вахту, салага. Іншого разу я б образився, та зараз – ні: я млів од нічного кохання.
Уранці повернулася решта команди. Мій товариш ще міцно спав. Та й не хотілося з ним теревенити, щоб не загасли приємні спогади.
Чекали на прикордонний наряд, який за своїми обов’язками перевіряє команду.
– Команді – по місцях! – пролунало з гучномовця.
Прикордонники звірили документи, побажали нам щасливого плавання, а на прощання попросили, щоб прослідкували за морем у прибережних водах. Вони одержали інформацію, що два жителі Прибалтики – батько із сином – на спортивних дошках під парусами можуть покинути Батьківщину і втекти до Туреччини. Того, хто повідомить відповідну службу, чекає винагорода.
Тральщик заднім ходом повільно відійшов від причалу. Маневрував біля великих океанських кораблів, на яких майоріли іноземні прапори. Пройшли до бухти. На знак поваги моряки,  які прибули з екваторіальних широт, кинули нам кілька бананів.
Стояти на вахті при виході з порту складно, але – почесно. Молодому не завжди доручують цю складну роботу. Але сьогодні був мій день. Я старався.
– Не сіпайся! Плавно повертай штурвал! Дивись за носом! – такі команди давав мені досвідчений штурман.
Я витер спітніле чоло і впевнено повів тральщика.
Зустрічний вітерець, що освіжав прохолодою, блакитне небо з білими хмаринками піднімали настрій. Залишилося зовсім небагато до відкритого моря – обминути красень-маяк.
І раптом на самому краєчку хвилелому, на суцільній брилі я побачив її – мою Ассоль. У білому платті, яке чітко вирізнялося на засмаглому тілі, з хустиною в руці...
– Рідна моя мрійниця! – зітхнув я.
– Поглянь яка? – вигукнув штурман, глипнувши на мене.
Довго ще виднівся силует кавказької красуні, поки не розтанув у далині.
Ми вийшли у відкрите море.
Почався довгий перехід у район острова Зміїний. Штурман приліг у рубці. Сам я та неосяжне море навкруги – несемо кожен свою вахту.
І тут я побачив два маленьких паруси, що перетнули умовну лінію нашого курсу й прямували на південь, у бік Туреччини. Я побажав їм удачі. Нехай кожен пливе під своїм парусом. Я вибрав „Червоні вітрила”, наче чарівну казку, що виринає в пам’яті минулого, де завжди на мене чекає моя Ассоль.
У них – свій парус.
А може, то були їхні долі?