Форкош

ФОРКОШ
На галявині, під самою полониною з віковими смереками, сидів насторожі великий вівчарський пес Форкош. Його господар – ватаг Дербак, міцний чоловік, який з дитинства вівчарить тут щоліта, разом з двома сільськими хлопцями, випасав велику отару овець. Поряд з ними завжди надійні охоронці – собаки. Головним був Форкош. Інші три – з його родини.
З перших днів осені вівчарі почали збиратися в дорогу додому. Холодні вітри з дощем продували вбогу колибу. Після посухи на крутосхилах стирчала одна псячка, важко було знайти зелену траву.
Собаки теж відчули зміни в житті – чекали повернення, але свої обов’язки виконували, пильно оберігали овець, не давали їм розбрестися. Форкош, як завжди, „ захотів на пост” з боку лісу, звідки могли налетіти вовки. На флангах слідкували інші собаки. Ватаг, який ішов останнім, стежив, щоб не залишилася десь заблудла або поранена вівця.
Форкош намагався завжди триматися в полі зору ватага: якщо він визначав напрям рукою, або палицею – гнав овець у той бік. Як тільки той робив кругові рухи – повертав отару до кошари.
День поступово згасав. Сонце сідало за гори. Вівці збилися до купи. Старі одразу полягали на землю, інші стовбичили.
Форкош зайняв улюблене місце на дерев’яному помості. Від його шерсті деревина стала гладкою, натертою до блиску. Звідси все бачив і чув. Інші собаки лежали неподалік.
Тиждень тому довелося боронити овець від двох вовків, які напали зненацька. Форкош рвонувся на них з такою грізністю, що ті заскиглили.
Сутеніло. Вівчарі грілися біля ватри, сушили онучі. Дербак узявся готувати вечерю. У довбанку налив свіжого молока. Розклав на тесаному столі зварений токан з бринзою, кавалки сиру та кусень солонини й цибулю.
Собакам дав їсти з того самого горнеця.
Вогонь палахкотів. Дербак ліг, накрився ще й кожухом: уночі буде холодно. Несподівано до колиби вбіг Форкош. Прилащився й вийшов.
– Добрий пес, надійний та відданий, – подумав Дербак. – Побажав мені доброї ночі, а сам – на варту.
 Уранці пішов дощ.
– Шляк би його трафив – набрид уже, – насупився ватаг і розбудив молодих вівчарів.
 Доки збиралися, собаки бігали навколо кошари.
 Накинув на плечі кожуха, відкрив ворота. Вівці потяглися до виходу. Форкош повів овечу отару до затуманеної долини.
Пройшли з кілометр. Мряка розсіялася. Виглянуло сонце.
Неподалік дзвенів гірський потічок. Напився води. Залишив Форкоша біля кожуха. Той одразу поклав голову на хутро, що пахло тілом господаря, заплющив очі. На бережку Дербак знайшов з десяток білих грибів.
– От добре, – подумав. – На вечерю насмажимо.
Повертаючись, запримітив, що групка овець відокремилася й теж потяглася до потічка.
Форкош нібито відчув те відокремлення схопився й побіг до них – сів неподалік – стеріг од хижаків.
 І знову – дощ. А ще за якісь хвилини здійнявся шалений вітер, нещадно колошматив верхівки смерек. Форкош супроводив овець на пасовище й пильно стежив за кожною. Погнали овець по межигір’ю – униз, щоб вийти на єдину возову дорогу.
... Форкош лежав серед брил довго. Спершу відчув холод, сніг на собі. Відтак повернулася пам’ять: ударився, дуже вдарився.
Нарешті звівся. Похитуючись, потягся в бік колиби. Наближаючись ближче, відчув недобре: „Тихо ! Де всі? Ага, страшна буря! Сніг. За такої погоди треба рятувати все живе... Вони пішли вниз. Пішли. А я не можу. Знесилів…
Якось дотягся до колиби. У її дерев’яних стінах ще зберігся дух тепла. І кожух... Дербак залишив кожух!
Ліг. Стало краще, затишно. Тільки біль у голові й грудях. Ще подумав: ”Вони заженуть овець у безпечне місце. Хтось сюди повернеться. Може, й сам Дербак. Він з цим кожухом не розлучається ні за якої негоди. Та й мене не залишить. Він знає, якщо не наздожену всіх, – щось зі мною сталося... Буду чекати. І кожух постережу. Не буду ж тягти його в зубах по багнюці... Постережу. Буду чекати...”
Він заснув.
Цілу ніч вив вітер, снігом замело всю полонину.
Форкош прокинувся й жахно глянув на гори: то – лихо, все – як набіло замуроване. Добре, що погнали овець униз!         
Увесь день сипало, віяло, гуло. Ніхто з вівчарів не повертався. Форкош розумів: сьогодні не прийдуть. А там – ніч!..
Наступного дня – те саме. Все довкола злютіло.
Він хотів їсти. А не було що– вівчарі не встигли приготувати, тому й нічого не залишили.
І ще дві доби така була негода. Форкош спробував вийти з колиби, щось уполювати, та ноги не тримали. Відчував біль, виснаження.
...Вівчарі, нарешті, добралися до села, загнали худібку до вівчарень. Дербак за ці доби аж почорнів, деколи безпам’ятно повторював:
– Форкош !.. Де ти? Що з тобою?.. Не вірю, що загинув. Ще трохи потерпи – я повернуся з хлопцями в гори. Ми знайдемо тебе!..
...Форкош лежав на кожусі. Слабшав. Але не залишав його, боявся, що якась звірина, може вовк, потягне. У чому буде зимувати Дербак ?
...На світанку Дербак з двома молодими вівчарями подалися в гори. На велетенських просторах – сніг. Йти ставало все важче й важче. Лише під полудень вибралися на полонину. Навперебій кликали Форкоша.
Він не озивався.
– Може, вовки загризли? – нібито сам до себе сказав молодий вівчар.
– Форкош не з тих, аби дався загризти! – гримнув Дербак. – Ідімо до колиби – озьму свій кожух, якщо не згнив. Я ж його мокрим залишив!
Коли увійшли – Дербак зойкнув – Форкош лежав на кожусі.
– Господи! – скрикнув Дербак. – Він десь побився! А потому – сюди... стеріг мій кожух!.. – і зняв капелюха.
За ним і молоді віддали шану.
Форкоша поховали під горою.
...Кожного року, коли люди з отарами проходять біля поховання Форкоша, що видніється із сухої псячки, знімають клебани.
А Дербак щоразу витирає сльози.