Капловухий

КАПЛОВУХИЙ
 Капловухий, загнаний мисливцями, вишкіривши гострі зуби, важко дихав над урвищем річки, що вийшла з берегів.
Вода вирувала, клекотіла – аж гуготіла серед високих гір. Розливи стали перешкодою до втечі вовчої зграї.
Перехитрили таки люди вовків!
Нібито за все їм помстилося: за з’їдену худобу на пасовиськах, за напади на овечі отари в полонинах, за той страх, що наганяли, виючи, щоночі на крутосхилах.
Упродовж декількох тижнів зграя чинила криваві набіги на верховинський край. Забравшись до вівчарні, хижаки за лічені хвилини нищили овець.
Коли вовки були ситі – знущалися над сільськими собаками. Це дійство розігрувалось з неймовірною швидкістю. Статево збуджена самка кружляла побіля села, виманюючи пустунів на собаче весілля. Інші вовки чекали в засаді. Охочі пси, керуючись своїм інстинктом, закінчували життя в останній жорстокій битві. Примножували дурну славу вовчої зграї.
Ватажка, великого широкогрудого вовка з простреленим ще змолоду вухом, яке з того часу висить, нагадуючи мокру ганчірку, люди прозвали клаповухим.
Цього разу зграя переслідувала оленицю з дитям.
За чітко відпрацьованою схемою нападу – на перехопленні завжди був клаповухий. Він з розгону намертво хапав за горло оленицю, а доросла вовчиця блискавично впивалася в задню ногу жертви.
Красуня гір із великими очима стала поживою сіроманців –  вони жадібно рвали ще гаряче тіло. У застиглих зіницях навічно закарбувались їх силуети.
Молодий олень рвонувся до крутого схилу й швидко зник за грунем.
…Цього разу мисливці готувалися до полювання ретельно. Попередні спроби заманити зграю до капканів не дали результату. Легкі пориви змінного гірського вітру виявили присутність людей за запахом.
Відчувши небезпеку, клаповухий повів зграю в урочище Ломованя з буреломами, важкодоступними для людей.
…За старшого серед мисливців був Іван Секереш, за сільським прізвиськом – Чірінкош. Виріс на Кинтарі, так званій місцині з будинком лісорубів, де батько був бригадиром. Знав гори, як свої п’ять пальців. Вовчі закони вивчив змалку, коли охороняв худобу.
Звечора, на сходці, велася довга розмова про “стратегію й тактику” майбутнього полювання.
Завдання визначили чітко: треба змусити вовчу зграю піти на стрільців. Кожен озброєний мисливець має засісти у верхній частині груня, біля зворів.
Не всі схвалювали цю ідею, бо треба було “робити великий крюк”, обходячи гору ззаду. Чим більше людей у лісах – тим менше сподівань на успіх.
Цікавою й основною стала ідея, яку почали впроваджувати наступного дня, а саме:  – блокування урочища шнуром, обвішаним червоними стрічками.
Таке полювання не нове, але може бути немарним.
У горах відстані не ті. Різка зміна ландшафту ускладнює підготовчу роботу.
Вирішили об’їзними дорогами розтягнути шнур, попередньо змочивши його соляркою, підвісити на кущах  висотою до півметра по периметру, в обхід урочища, аж до річки.
Зважаючи на крутий берег та швидку течію, людей тут не “поставили”. Вовки, на думку мисливців, сюди не підуть.
Використовуючи природне неприйняття різких запахів, шнур мав блокувати втечу вовків і вести їх у потрібному напрямку – на стрільців.
У цьому й була хитрість людська!
… Зграя, нічого не підозрюючи, відпочивала в гущавині вікових дерев. Сире, густе повітря, настояне на пріючій деревині, не віщувало біди.
Кільце замкнулось. На відстані до ста метрів один від одного пішли загонщики. Це – сільські хлопці, які ще не мали дозволу на полювання зі зброєю, та були при ділі – радо допомагали мисливцям. Поряд з ними – добрий десяток собак.
Покашлюючи, гупаючи по деревах палицями, голосно перемовляючись, підходили до Ломовані.
Схвильовані звірі кинулись у звичному напрямку – до гірського перевалу біля засніженої гори. Та різкий запах, червоні стрічки, що тріпотіли на вітрі, повернули їх у верхи потоку.         
Спроба розвідників – молодих вовків – кинутись направо, до перевалу, не вдалася. На перешкоді – знову ненависний запах.
Перші постріли вбили наповал молодого вовка, дезорганізували знервовану зграю.
Ті вовки, що спробували податись лівіше, по гірській улоговині, знову потрапили під вогонь.
Важко поранено молоду вовчицю, що була найкращою в сім’ї капловухого.
… Вгледівши знесилене тіло, Чірінкош підійшов на декілька кроків. Вовчиця підвелася й кинулася на нього.
Зі страху, важким ударом рушниці, він зупинив її, а потім вистрелив у саме серце.
Тим часом з десяток собак, збуджених азартом полювання, разом з мисливцями гнали капловухого. Зрештою, він став над урвищем річки. Важко дихав. Але був готовий до бою і з людьми, і з собаками.
Показав білі клики, що нагадували більше злу усмішку, аніж бойовий вишкір. Жовто-зелені очі світилися по-особливому.
Волохатий великий пес, який верховодив у собачій зграї, першим кинувся на нього. Та вовк, клацнувши грізно, змусив його відступити. Повторна спроба стала для пса фатальною.
Коротконогий, надмірно активний собака, понадіявшись на свою спритність, підступився з боку, та вовк рвонув його кликами й збив з ніг.
Гучне гавкання змінилося глухим ричанням. Сивувато-бордові щелепи клаповухого знову вишкірилися. Вовк був готовий до нападу.
Раптом у метушні до клаповухого підбігло ще кілька вовків і, наче за його командою, кинулися на собак.
За декілька хвилин собача зграя потяглася зі страху назад.
Вовки, відчувши переслідувачів зі зброєю, повернули до лісу, але й там на них чатували, і тоді рвонули в бік річки.
Гуркіт чорної води між грубими брилами страшив своєю силою.
Капловухий уперше в житті втратив керівництво зграєю й тепер шукав дороги, щоб уникнути смерті.
Але часу вже не було, і він кинувся у вир річки.
Удало маневруючи попри великих брил, добрався до протилежного берега.
Інші вовки теж кинулися у вир.
… Десь через тиждень люди знову почули голос капловухого – долинав із сусіднього перевалу.