РУСЯ

РУСЯ
- І -
Ніхто достеменно не знає, скільки років поряд з людиною живе собака. Виходець від єдиного родоначальника – звичайного вовка, вона змінила всі свої ознаки хижака. Людина, експлуатуючи собачі якості заради власних потреб, а інколи – і забави, вивела численні породи для полювання, охорони, а то – й іграшок. Важко й перерахувати, які капризи людської фантазії не відображено в собачих створіннях! Та головне в собаці – відданість людині.
Руся – так милозвучно назвав чоловік цуценя, яке щойно придбав. Воно було майже повнокровним родичем східноєвропейської вівчарки. З трьох чорних цуценят за всіма ознаками тільки двоє відповідали породі. У третього на задніх лапках не було так званого вовчого пальця...
Будинок, у якому жив чоловік, був далеко за містом, поблизу лісового масиву. Місцевість, особливо в осінньо-зимовий час, майже безлюдна.
Цуценя, хоч і годували його, декілька днів скиглило під сходинками. Нарешті ожило й почало швидко пізнавати навколишнє середовище. Майже на очах набирало ваги. Вуха, наче рупори, застирчали над продовгуватою головою. Дві чорні цятки на щоках, що „вказували” на породу, робили кумедною псячу мордочку. Поступово чорна шерсть почала рудіти.
Господар був одинаком, інколи затримувався в місті й не ночував удома. Русю прив’язував на ланцюг. Для неї це були найважчі години.
Білочки, що жили поряд на дереві, нахабно бігали поряд, та Руся не могла вгамувати їх – заважав ланцюг. Ворони підбиралися до самої миски. Горлиці намагалися поживитись рештками їжі.
А вночі, у суцільному мороці, влаштовували „концертні програми” нічні лісові соні – невеличкі звірята, чимось схожі на білочок, з пухнастими хвостиками. Вони господарювали на деревах, „вибивали барабанний дріб” на покрівлі. Своє гніздо влаштували десь у щілинах дерев’яного перекриття.
Щоночі нічні танці бешкетників хвилювали Русю.
Вона уважно стежила за нічними мисливцями, але ті не звертали на неї ніякої уваги.
Інколи прокрадалася сюди й лисиця, донедавна крала курчат, а тепер тут – собака!
 Життя цуценяти урізноманітнювалося за вихідних днів господаря. Той любив довгі прогулянки. Руся своєю поведінкою вітала його хобі – бігала нестямно, винюхувала сліди багатої в цій місцевості дичини. Першим відчула запах сірого зайця. Добігла до високих кущів – і злякала фазанів. Від несподіванки присіла.
Чоловік легким посвистом покликав її й наказав іти поряд.
Руся підкорилася.
...З настанням зимових холодів господар змайстрував для неї простору буду. Спочатку запах свіжої фарби викликав чихання. Не розуміючи у чому річ, Руся, як мала дитина, терла лапою очі.
З часом фарба випарувалася, буда, як маленький будиночок, стала прикрасою двору. У середині затишно. Жодної шпаринки. Холодні вітри з дощем та снігом не дошкулятимуть. Та й можна сховатися.
Навчати особливим командам собаку чоловік не став: або не знав, або не мав на це часу. Але діалог між ними – зі звуків та жестів – був зрозумілий обом. Це влаштовувало. Один знак – і собака кидалася на будь-якого ворога. Свиснув кілька разів – поверталася. Кивком голови велів сидіти. Змах руки – і Руся покірно лежить.
Відчуття своєї території, передане з генами, стримувало собаку від самостійних мандрівок, перетворювало її в надійного охоронця.
               
- ІІ -
...На перше самостійне полювання Руся рішилася, скориставшись відсутністю господаря, який забув її прив’язати. Проскочила через дірку в огорожі – і опинилася у вільному світі, що так вабив своїми несподіванками. Різноманітність свіжих запахів породила жадобу до полювання – і побігла по знайомій стежці, через виноградники, чагарникові зарості – до лісу. Наляканий фазан, стрімко залопотівши крилами, зробивши карколомний пірует у повітрі, різко зник з поля зору. Побігла вслід. Невдача!
Раптом відчула інший, незнайомий запах. Це заєць тільки що пробіг. Узявши слід, погнала вухатого вздовж яруги. Та той, ніби насміхаючись, довгими стрибками, різко змінюючи напрямки руху, залишив Русю з носом.
Знайшла інший слід і побігла через густу траву, чагарники. Поранилася об колючий терен. Жадалася води. Дошкультигала до потічка, що весело дзюркотів у глибокому яру. Напилася, зиркнула на ліс. Він страшив і водночас вабив: що там?
 Обходячи зсуви глини, вийшла на невеличку галявину. Новий, ледве вловимий запах, притягав до скупчення молодих дерев. Відчула знайомий запах свіжого м’яса, яким інколи пригощав її господар. Бажання якнайшвидше вхопити бажаний шматок запаморочило голову. М’ясо! Потяглася до нього, та раптом відчула на шиї зашморг. Поривнулася, щоб вивільнитись, а її ще жорсткіше затисло. Стало важко дихати.
Як тільки добулися до подвір’я – повернула до своєї буди. Чоловік приніс їй молока.
Через кілька днів одужала.
Чоловік засяяв від радості.
Життя знову брало своє. Але людей Руся остерігалася. Тих, хто знався з господарем, обнюхувала й, збагнувши, що вони не вороги, поверталася до буди.
   
- ІІІ -
 Одного разу до господаря приїхало багато гостей. Стало незвично гамірно. Під великим горіхом накрили столи. Повітря наповнилося запахами страв. Руся уважно спостерігала за гостями.
– Розумний пес – не клянчить і не плентається під ногами, – мовив поважний чоловік, який, видно, розумівся на собаках.
– Скоріше – дикий, он які злі очі! – зауважила пишна молодиця. 
Її слова не сподобалися Русі. Хотіла гавкнути, але стрималася – гості ж!
Посиденьки затягнулися надовго. Захмелілі гості почали розходитись. До Русі підійшла та буркотлива молодиця, кинула перед нею м’ясні огризки. Це була улюблена страва, але Руся їсти не стала, відвернулася.
– Х-ха! – єхидно кинула молодиця й звернулася до господаря: – Що то в тебе за сука така? Я тобі іншого пса приведу, а цю прожени, або віддай комусь.
Захмелілий господар посміхався. Його більше цікавила сама молодиця, її рум’яні щоки, високі груди. Підійшов до неї, щось приємне зашепотів.
Поклала руку йому на плече.
Руся вмить стрибнула, вчепилась в руку жінки. Та несамовито заверещала. Господар з переляку так ударив Русю ногою в живіт, що аж відлетіла, якісь секунди лежала, щоб вхопити повітря. А ще за якісь секунди, коли дама заверещала: “На зап’ясті – кров!”– хазяїн люто глянув спідлоба. Руся підвелася й зникла в гущаках.
Бігла все далі й далі, несла в серці образу на свого господаря.
Десь за кілометр стала біля потоку, напилася води й лягла в кущах.
Вранці, коли в серці пригасла образа, а ще усвідомила, що гостей не треба кусати, повернула в бік обійстя. Але не зайшла, сіла під кущем і спостерігала за подвір’ям.
Під полудень відчула якийсь чужий собачий запах. Насторожилася: звідки? Побачила пса, якого привела ненависна молодиця, сидить на ланцюгу перед будкою.
Злість і образа знову заполонили мозок Русі. Та, навчена гірким досвідом, вирішила почекати.
Під вечір господар з молодицею кудись пішли. Певно, у гості. Бо хазяїн незвично причепурився.
З шаленою злістю Руся кинулася на пса. Хотіла вже увігнати в його шию оскалені зуби, але той жалісливо заскиглив, наче сказав: «Та я що... мене привели,.. прив’язали».
Руся сіла навпроти, очі її подобріли.
...Господар повернувся пізно увечері. Побачивши двох собак, на мить розгубився, а відтак сказав, чи то їм, чи самому собі:
– Треба ще одну будку... І ще одну миску...

 
               
- IV -

З настанням весни життя забуяло навкруг. На навколишні галявини із соковитою травою люди виганяли випасати худобу. Найбільше було кіз.
Собак спочатку дратували „зграї ” кіз, надто – цапи, які час від часу погрожували рогами. З худобою були й пастухи зі своїми собаками, які лише одне знали – зганяти велику й дрібну худобу докупи.
Під вечір Руся з новачком виходила зустрічати господаря. Чекали його біля головної дороги.
...Десь через півроку хазяїн повертався не сам, а з незнайомою жінкою.
Собаки насторожились: хто вона?
– Може, і ця буде такою, як та ?.. – подумала Руся.
Коли хазяїн наблизився, – гордовито сказав жінці:
 – Щоразу чекають мене!
 – Значить, вірні! – м’яким голосом відзначила жінка. – Певно, голодні: цілий же день самі!
 – Звісно, голодні, – погодився господар.
 – Зараз ми нагодуємо їх, –  посміхнулася до собак.
Руся глянула на неї з приязню.