Тінь мого раю
1. Світло і темрява
Жити в темряві?... Ні, я не прагну все своє коротке життя провести в темряві... Прожити життя перебуваючи в пошуках істини, сенсу буття?... Так, мабуть, з цим я згідний, в мене просто немає іншого вибору... Я чомусь все більше і більше починаю думати, що моє життя це суцільна темрява, і я намагаюсь в цій глибокій темряві знайти себе, знайти в своїй душі промінь світла, який би допоміг мені знайти вихід з темряви... Світло і темрява – це, мабуть, те саме, що й добро і зло. Навіть серед суцільної темряви промінь світла може подарувати надію... Надію для завтрашнього дня...
Я намагаюсь знайти вихід, намагаюсь знайти Тебе, тому що Ти моя сутність, моя душа... Трішки моторошно, але нічого, мені вже все одно... Я йду все далі і далі, поступово заглиблюючись, пірнаю у пустоту...
Мене охоплює темрява, вона зачаровує мене, я хочу вічно перебувати в її ніжних обіймах. Я зараз щасливий, у цій темряві я не один, мене оберігають тіні... Я більше не відчуваю Тебе поруч, мені здається, що я втратив свою сутність, зник сенс. І так само зараз я зникаю, поступово заглиблюючись у темряву. Я більше ніколи не буду самотній, я щасливий. Я сміюсь... Я намагаюсь переконувати себе в цьому... Мене більше ніхто не зупинить, я досяг свого апогею. Мабуть це все, кінець. Темрява заполонила моє єство, вона проникає все далі і далі, захоплює мою світлу душу. Після цієї миті вона стає чорною як смола. Я істота без емоцій... Але де зараз я? І хто я?... Я заплутався в цих тенетах долі, які привели мене сюди. Я зачарований красою цієї темряви, вона приваблює мене, затуманює розум. Тут більше немає нічого, ось: я відчув біль самотності, серце перетворюється в камінь, але Любов і Надія продовжують існувати в мені, вони не дають мені померти від холоду, зігрівають мене із середини... Так, я продовжую існувати, Любов, яка є в моєму серці допомагає мені, дарує мені надію, що я не зникну просто так, а хоч залишу слід по собі - пам ’ ять. Усім своїм єством я прагну знайти вихід, тому продовжую йти далі, але надія зникає, життя покидає мене... Я намагаюсь кричати, але в темряві не існує звуків, лише тиша. Але я продовжую думати, і це допомагає мені не забути себе, не загубити свою свідомість, сутність... Любов. Так, саме любов заставляє мене не зупинятись, а йти далі до своєї мети не зважаючи на ніщо. І ось я біжу. Я біжу, намагаюсь втекти від цієї темряви, втекти від болю, від світу, від себе. Сльози. Так, я плачу коли боляче і не приховую цього. Сльози дарують той промінь надії і світла, який може спасти мене, спасти від себе... Так я боюсь себе. А ще більше я боявся самотност і, боявся втратити Тебе...І ось саме тому я зараз тут, намагаюсь знайти суть, ключ до істини. Знайти в цій темряві себе. Забути про біль, перебороти її, але зараз я починаю розуміти: біль – це частина мене. Так, я зрозумів... Без емоцій я просто перестану існувати, перестану бути людиною. Але що значить для мене бути людиною?... Відповідь, я хочу знайти відповідь. Але...
Спогади... Коли ми були разом, були одним цілим. Я живу ними, кожен день ці спогади надихають мене, такі яскраві, яскраві... Я вже не біжу, не намагаюсь знайти світло, тому що світло – це Ти. А це лише сон, думки, які не дають мені заснути. Прокляття...
Ранок... Новий день. Нова біль... Але я вже не відчуваю її так сильно, я навчився тамувати її, тому що вона моя частина. Головне те, що я не втратив себе цієї ночі, хоча і міг би. Я став сильнішим завдяки Тобі. Я відкрив в собі силу, дар. Я не розказую це іншим людям, це моя таємниця. Лише моя. Я знаю, що буду робити сьогодні, моє життя одноманітне, змінюються лише маленькі деталі... Я чомусь завжди знаю, що має статися наперед, тому життя для мене не цікаве, одноманітне. Це моє прокляття...
Встаю, підходжу до вікна, вдивляюсь у глибінь темноти, лише один промінь світла нагадує про початок нового дня. Летять іскри, темрява починає розсіюватись, сонце сходить на обрій. Початок нового дня. З'являються нові питання, які збуджують мою свідомість, надихають життям... Ось: зароджується нове життя, з'являються нові надії для існування. Відкриваю вікно, роблю ковток нового свіжого повітря, але воно не таке як було колись – забруднене. Самі люди винні в цьому, вони самі знищують своє життя, нові технології. Науковий прогрес. Це все так банально і не зрозуміло. Пройдуть роки і люди самі знищать себе своїми ж технологіями. Ніщо не вічно. Час. Ми намагаємось ганятись за ним, намагаємося знайти спосіб вічного життя. Знайти безсмертя. Але ми не правильно йдем до своєї мети, істина не в нових технологіях, істина в самих людях, в емоціях які роблять нас людьми...
Пауза. Я зачарований красою зміни дня і ночі. Завжди існують протилежні речі, вони наче знаходять віддзеркалення в нашому житті. Саме зміна дня і ночі надихає, переносить у стан ейфорії. Саме цей момент уособлює з'єднання двох протилежних речей, їхній початок і фатальний кінець, але кінець – це новий початок...Чому я завжди прокидаюсь з надією на краще майбутнє, саме в цю мить, коли настає світанок? Спостерігаючи на це дійство можна задуматись про сенс життя. Який сенс мого існування?...
Кожен день як останній. Починаю забувати Тебе. І це мене лякає. Намагаюсь знайти вихід з депресії, шукаю різні способи для цього. Я не завжди був таким, це Ти змінила мене, змінила мій світогляд. Темрява, вона в середині мене, вона намагається заполонити мою душу, перетворити її на попіл, але я борюсь, тому що я сильний. Я продовжую вірити в те, що я здатний забути Тебе, здатний поставити клеймо на свої спогади, здатний сказати: «Ні!». Так, я сильний! Я все таки зміг переконати себе в тому, що я сильний, зміг вигнати пітьму зі своєї свідомості. Я вирішив відкритися світові, перестати бути замкненим, і просто почати нове життя. Роблячи зараз ковток нового повітря, я починаю нове життя. Від сьогодні я сам буду боротись за своє щастя. Я впевнений, що зможу знайти вихід із темряви.
Дійство починається, ролі вже вибрані, театр заповнений глядачами. Я, вийшовши на сцену, розкажу вам все. Я дам вам скуштувати частину своїх емоцій. Тільки будьте обережні, мої емоції як наркотик, вони можуть змінити ваше життя, в гіршому випадку вам світить передозування. Це моє каяття...
2. Симптоми божевільності
Небо... Воно наче розливається полярним сяйвом над безодньою темряви, Всесвіт розширяється. Запит польоту. Судомить плечі, наче щось виростає на мені, на плечах. Крила?... Що ж мені робити, як знайти вихід із цієї ірреальності, зробити крок назад чи вперед? Намагаюсь знайти логічну відповідь: якщо намагатись йти назад можна повернутись у минуле, а якщо ж йти вперед, в темряву, можна побачити своє майбутнє. Але існує і третій вихід – стояти на місці і не рухатись. Якщо вибрати цей шлях час зупиниться. Але переді мною постає і ще одне питання: час – це матеріальна річ чи лише вона існує в моїх думках?...
Питань завжди багато і не завжди на них можна знайти відповіді. Звичайний плин часу зупинився, життя як старе чорно-біле кіно. Плівка заїла... І що далі? Думки втрачені, вони перейшли так звану метаморфозу. Ми повинні самі пройти свій життєвий шлях. Я шукаю, шукаю, і тільки зараз я зрозумів, що заблукав, заблукав назавжди. Наче й нічого не сталось, але за якусь долю секунди я відчув зміну реальності, перехід в ірреальність. Змінився час і простір, змінився й Я! Залишилось лиш чекати, блукати в пошуках істини...
Деколи я просто забуваю хто я. Жива істота, чи лише космічна матерія, частинка Всесвіту, великого цілого? Тоді чому я вмію логічно мислити, відчувати, думати, спостерігати, оцінювати і т.д. Чому в мені присутні якості Вищого розуму?... Раніше я знав сенс свого існування, але тепер я забув, я заблукав в космічних просторах своїх думок. Я не можу зупинити їхній бурхливий потік, який просто збив мене з ніг колишнього світосприйняття...
Доля. Чи справді існує таке поняття як «доля», чи це теж одне з понять які придумали люди? Чи існує той хтось, хто вирішує за нас, керує нашими діями, направляє нас на істинний шлях. І чи цей істинний шлях є єдиний? Ні! Доля має багато ліній реальності, існує багато світів. Між цими світами існує лише одна суттєва відмінність, вона полягає в наших вчинках. Наприклад, в одному світі ми сказали «ні», а в іншому «так», і так до безкінечності. Якщо це правда, то я хочу звільнитися від тяжкого ярма долі, створити свій власний світ, як би це банально не звучало. Я хочу розправити крила і стати по-справжньому вільним і незалежним, порвати ці нитки долі, самому стати її майстром, стати Майстром долі. Мої думки наче сплітаються в великий клубок ниток розуміння світу. Тільки в цьому клубку існують і такі нитки які дуже давно заплутались. Ці нитки символізують ті питання на які я ще не знайшов відповідей. Таких питань дуже багато, оскільки в світі ще занадто багато речей, про які люди навіть не догадуються. Я наче граю в гру з самим Всесвітом. Він постійно заставляє мене знаходити відповіді на неіснуючі запитання. Я втратив рахунок, їх безліч...
Я божеволію...Втрачаю сенс свого існування. Свідомість розривається на окремі клапті паперу. Спостерігання світу відбувається через призму часу. Дивлюсь очима інших людей. Починаю думати, шо божеволію, починаю шукати в собі симптоми божевільності. Помінялось сприйняття часу. Світ занадто яскравий, кольоровий. Спостерігаю красу світу і дивуюсь наскільки він прекрасний: теплі промені сонця ніжно, шовковисто леліють моє обличчя. Час зупинився на якусь долю миті, і ця мить вічна. Слухаю музику природи: легенький шелест листя, спів птахів. Я зачарований красою цього світу, він прекрасний... Ні я не божевільний, я просто інший – не такий як усі. Я вмію спостерігати красу світу не тільки очима. А й серцем... Для цього потрібно заплющити очі і вслухатись в тишину. Це дар. Вміти знаходити і бачити красу в усьому живому. Я не вважаю себе особливим, я просто вмію бачити серцем. Любов до всього живого переповнює, надихає, переносить в стан ейфорії. Ось що таке щастя. Щастя – це відчуття, яке змінює бачення, змінює людину. Відчувши лише один раз це відчуття умиротворення ти будеш шукати його все своє життя. Це залежність...
Але що це? Я чую нову музику, невже це дощ? Наче чути биття тисячі крихітних сердець. Небо плаче... Щось тепле і вологе прокотилось по моєму обличчю, і таке незрозуміле відчуття. Невже я плачу? Ось і ще одна сльоза прокотилась. Наче щось тріпоче в серці. Тисячі метеликів... Цей трепіт душі, який я зараз відчуваю не передати словами. І це не тому, що у мене малий словниковий запас, а тому, що це відчуття щастя у кожного різне. Для мене це відчуття умиротворення, спокою, це відчуття любові до всього живого, яке просто переповнює тебе з ніг до голови. І хочеться кричати, хочеться поділитись цим відчуттям з усіма. Хочеться стати одним цілим з природою, стати комусь потрібним...
Відкривши очі я повернувся назад у свою реальність. Душа наче від ’ єдналась від тіла і стала частиною природи. Я дивився на світ очима орла, який літав біля хмар, який знав, що таке справжня свобода. Тепер я теж став невід ’ ємною частиною природи. Я розумію її біль і радість. Я став одним цілим з природою. Став комусь дійсно потрібним...
Темрява? Невже вона знову заполонила мою свідомість? Що це зі мною, я не розумію... Де я? Мене охоплює темрява з усіх боків, я забуваю хто я і чи по-справжньому існував. Можливо це була лише ілюзія мого існування. Невже все що я робив і те що намагайся зробити було все намарно. Чому я існую, який сенс мого існування? Я знову втратив себе. Знову втратив свої спогади. Я не хочу помирати. Не хочу потрапляти в цю темряву. Я хочу жити! Я не хочу втратити Тебе!...
Я бачу світло. В кінці глибокої темряви є світло... Я чую голоси, хтось кличе мене, але я не знаю як мене звати... - Розряд! Іще один! Ми не можемо його втратити!... Такі слабкі голоси, ледь чутні... Вони все голоснішають і голоснішають... Невже я комусь потрібен?...
- Він приходить до тями. Добре. Ми його не втратили! Це диво, він прийшов до тями після такої тяжкої травми голови... Його потрібно перевести в післяопераційну, сумнівно, що він зараз зможе говорити. Надіємося, що все буде в порядку. Ми сьогодні врятували ще одне життя, гордіться собою... Сьогодні був важкий день. Я піду, надіюсь далі ви самі впораєтесь. Дякую вам за вашу роботу.
- Та що ви, Володимир Михайлович, без вас ми б ніколи не врятували йому життя...
Обличчя, я бачу обличчя... Занадто яскраве світло, ріже очі... Я живий... І ці голоси, я розумію, що вони говорять, але чому мені так боляче? Я не відчуваю свого тіла, голова розколюється, я не можу говорити...
- Він розплющив очі. Аж не віриться. Мабуть він зараз перебуває в стані шоку. Сестро вколіть йому знеболююче. І забезпечіть йому спокій для сну, йому зараз потрібно поспати. Зараз для перевірки я задам йому лише одне питання.
Мені хочуть щось сказати? Невже я і правда комусь потрібен...
- Ви попали в аварію і пережили дуже важку операцію. Ви пам’ятаєте щось зі свого життя. Ви знаєте як вас звуть?...
Ім ’ я... Я знаю, у мене повинне бути якесь ім ’ я. Я не пам’ятаю ні аварію ні свого минулого. Воно залишилось в темряві... Я не можу говорити... Я не пам’ятаю як говорити...
- Він мабуть ще не оговтався...
Жіночий голос...
- Добре тоді. Якщо «так» кивніть головою оди раз, якщо «ні» кивніть головою двічі.
Думаю на це я вже здатен. Киваю головою двічі...
- Зрозуміло. Як я і думав у нього амнезія. Це погіршує ситуацію, оскільки ми не знаєм хто він.
- Ви головне не хвилюйтесь, не намагайтесь зараз згадати щось, краще поспіть. Тепер все буде добре, вашому життю нічого не загрожує. Мені більше нічого не залишається зробити як кивнути головою один раз. Це все на що я зараз здатний...
- Ну ось бачите. Уже все позаду, ви і так молодець. Якби не ваша воля до життя. Мабуть лише вона втримала вас.
- Все, досить розмов. Хворому потрібна тиша і спокій.
І мене повезли... Я наче народився заново... Тільки мене напевно вічно буде переслідувати тягар минулого життя. Воно нагадає про себе рано чи пізно....
3. Початок нового існування
Біль... Вона постійно проникає в моє тіло, переслідує мене. І навіть зараз вона гіпнотизує мою свідомість, заставляє шукати способи, які б допомогли позбутися її, але ця біль вічна, вона існує для того, щоб знищити мене. Я її в'язень. Я буду вічно перебувати під ярмом болі. Вона ув'язнила мене, і зараз я перебуваю в стану імпульсивного шоку, тому що біль переборола мене. Але я борюсь, я ніколи не здамся. Вона заставляє мене постійно думати про сенс існування. Який сенс мого існування? Адже в мене не залишилось нічого, ні спогадів про минуле життя, ні людей, які б допомогли мені знайти вихід з цієї пастки. Замкнене коло...
Термін придатності закінчився. Плин часу не тільки зупинився, а й перейшов у зворотній відлік. Тіло перебуває у вогні, у пекельному вогні. Дні минають непомітно. І знову біль. Вона проникає у кожну клітину організму і пронизує її мільйонами невидимих голок. Постає у свідомості одне єдине питання: «Як повернутись у колишній стабільний стан існування?». Сто років пекельного болю. Сто років мук і страждань, сто років самотності. Замість спогадів чорна усепоглинаюча порожнеча самотності. Ще трішки і вона поглине і мене... Початок. Початок нового безіменного існування...
Відкриваю очі, світло занадто яскраве, не сприймається очима. Заплющую очі, кілька сльозинок прокочуються по лицю. Скільки ж іще мені страждати, навіть сонячне світло приносить біль, але і водночас приносить надію, надію для існування. Невеличка усмішка промайнула. Емоції, я просто не вмію їх стримувати, та і який сенс стримувати те, що відчуваєш. Я не розумію таких людей. Сміх, радість, смуток, сльози, гнів, злість - це все те що узагальнює нас як людську істоту з розвиненим способом мислення. Це те, що відрізняє нас від тварин. Емоції. Вони відіграють в нашому житті дуже важливу роль, тому що символізують духовній початок кожної людини. Без емоцій світ би був набагато іншим. Це би була утопія, світ без війн, конфліктів і людських страждань. Це би був світ машин, бездушних істот, і рано чи пізно світ би дійшов до тієї стадії, яка би привела націю до самознищення. Так, це би була утопія, але утопія без емоцій...
Чому я зараз відчуваю себе таким самотнім? Самотність змінює людей і мабуть не в кращу сторону, вона заставляє проживати своє життя двічі. Самотність перетворила мене на егоїста. Я не хочу носити цю нішу один. Я хочу бути лише комусь потрібним. Це все, що мені потрібно для щастя. Бути потрібним... Посвятити своє існування комусь, жити заради когось. Я здатен на це. Я хочу знайти сенс свого існування. Я не хочу бути вічно один. Це все, що потрібно мені для щастя. Я боюсь самотності...
Тіло замертвіло. Біль наче вже зникає, проходить. Невже я зможу знайти шлях і повернутись до світла? Адже в цій суцільній темряві я забуваю все, я забуваю себе. Я наче забув щось дуже важливе для мене, і це мене турбує, це мене знерухомлює. Де той промінь світла, який допоміг мені знайти вихід з темряви і подарував мені надію. Він потрібен мені, тому що він сенс мого існування. Я не знаю... Я заблукав в лабіринтів своїх спогадів, вони наче злилися і перетворились в один – найважливіший для мене, спогад, який завдав мені найбільшої болі. Спогад, через який я опинився тут. В цей день я втратив все. День коли я народився і день коли я помер. 28 жовтня 2008 року...
« Твоя усмішка, твій ніжний погляд, осінній листок упав на землю і подарував натхнення. Кохання прийшло раптово, з першого погляду. Я збожеволів, відчувши твій п'янкий поцілунок. Долонями торкаюсь свого щастя, і переконуюсь, що воно реальне. Ти існуєш, це не сон, не мрія, це реальність. Наче вперше і в останнє я відчуваю неземне щастя. Краса.. Не відчуваю себе без тебе, готовий доторкнутись рукою до неба. Я став одним цілим з тобою, ти стала моїм життям, моїм світосприйняттям. Така тендітна, що боюсь ненароком зламати, боюсь втратити. Ти як наркотик. Ти тільки моя. Нікому не віддам. Твої емоції заполонили мій світ, подарували мені незбагненну красу. Де ти була раніше, як я скільки часу жив без тебе, тепер я розумію, що ти моє життя. Я наче народився заново і зрозумів, що світ прекрасний. Весь світ в твоїх очах, я потонув у них. Шелест вітру розбудив мене із предивного сну, допоміг встати на ноги і побачити знову тебе, твоє обличчя, сум у очах...
Я ненароком доторкнувся до троянди і зламав її, по стеблі прокотилась сльоза. Невже я втратив тебе, втратив своє життя? Надія ще не померла. Я вірю у красу майбуття. Обертаюсь назад і бачу день, коли ти подарувала мені щастя. Після нього прийшов день розлуки, який змінив мене, змінив й тебе. Я і досі пам’ятаю твій голос, риси твого обличчя, але я забув, що я для мене означало життя. Я жив лише тобою, я усміхався лише для тебе, я писав вірші лише для тебе, я дарував тобі своє кохання, я дихав тобою. Коли ти зникала, зникав і сенс мого існування. Чому я не можу повернутись назад і змінити цей день, змінити нас. Травма, травма на все життя. Розбите серце, втрачені мрії. Невже нам не судилось бути щасливими? Адже ти теж кохала мене, ти сама призналась мені у своїх почуттях, я був у стані ейфорії, навіть не міг сказати слова у відповідь. Лише три слова, які б змінили моє життя. «Я кохаю тебе»...
Пелюстки троянди вже давно зів ’ яли, так і зів ’ яло моє кохання. Але не зникли ті почуття, які відчуваю до тебе, адже поки я живу я буду кохати лише тебе одну, тому що ти подарувала мені щастя. Але не повернути той час, коли ми були разом, не повернути ту мить першого поцілунку. Серце перетворилось в граніт, залишились лише чорно-білі спогади і нездійсненні мрії. А також сни, які повертають мене в минуле і заставляють згадувати той день, коли я був щасливий, коли світ здавався прекрасним і незбагненним. Травма на все життя...»
Сьогодні мені вже дозволили встати з ліжка, нарешті після двох тижнів я зможу хоч трішки пройтись. Тільки існує одна проблема: медсестра сказала, що за цей довгий час м'язи могли атрофуватись, тому прийдеться заново вчитись ходити. Це мене навіть тішить, більше зможу тут пробути, поки не навчусь нормально ходити, а потім... Що буде потім, куди мені йти? Можливо саме зараз мене хтось шукає, клеє оголошення, розпитує людей. Можливо я комусь і справді потрібний. Мій сусід по палаті виявився досить цікавою людиною. В нього досить дивне ім'я як для Україні, його звати Ерік. Він теж попав в аварію, але з більш важкішими травмами, ніж я, але це не мішає нам спілкуватись. Мені потрібне спілкування. Це добре, що ми знайшли спільну мову, можливо саме так я зможу щось згадати, принаймні якісь маленькі деталі з мого життя. Вже третю ніч мене мучать дивні сни, це як відлуння з минулого життя. В кожному сні події розгортаються по-різному, що мене найбільше дивує. Ця ніч теж обіцяла бути захопливою. Що мене найбільше бентежило так це те як скоро я зможу щось згадати, переді мною наче стоїть загадка, ключ до якої я повинен знайти сам. Але як саме знайти цей ключ не збожеволівши? Адже копирсатись в своїй голові не пам'ятаючи нічого досить важко. День пройшов досить скоро, Еріка повезли на процедури, тому майже цілий день я провів в роздумах, намагався згадати своє ім'я, це виявилось досить важким завданням для мене.
Вже сутеніє, намагаюсь встати і підійти до вікна, подивитись на захід сонця. Дуже обережно підіймаюсь, ноги не хочуть слухатись, м’язи неначе застили. Набравшись сили духу я все таки підходжу до вікна, я так давно не дивився на захід сонця, наче пройшло пів століття. На вулиці як виявилось зараз осінь, краєвид вікна виходить на парк, де прогулюються хворі, ось стоять самотні лавочки, ось дерева перешіптуються один з одним шепотом листя. І все таке красиве, що аж захоплює дух. Люблю осінь, люблю цей золотий відтінок дерев, люблю спостерігати на захід сонця, люблю життя...
4. Час Змін
Жити, існувати, любити, кохати...Жити заради когось, дарувати кожну мить свого існування комусь, бути комусь потрібним... Яка головна мета існування? Причин для того, щоб не покінчити життя самогубством завжди існує багато, якщо і не багато, то все рівно їх існує декілька. Завжди на першому місці стоять люди які займають місце в твоєму серці, це батьки, сім’я, друзі. І завжди існують певні причини чи обставини які не дозволяють тобі полишити життя. Одна із найголовніших причин – це невпевненість, ми ж не знаємо куда саме потрапимо після смерті. А також не знаєм чи існує життя після смерті. Великий Задум Творця, Велика Таємниця, Ключ, який нам ніколи не знайти і не збагнути. Тисячі років люди шукали відповіді, тисячі років зароджувались різноманітні гіпотези зародження життя, тисячі шукачів правди. Але так і незнайдена відповідь на питання, яке просто незбагненне для людини, людини розумної. Людина створила певні рамки для свого існування, вона сама створила своє життя, створила дійсність. Думками, діями людина сама створює своє життя.Світ прийняв людину, дозволив зазирнути в її природу, але через тисячі років людина забула, що можна робити, а що ні. Зник Страх. І ось коли зараз, коли настав роковий Час Змін, людина і далі продовжує знищувати життя. Існує лише один правильний шлях, який приведе людину до спасіння, крок на який людина ніколи не наважиться. Прийшов Час Змін...
5. Падіння в темряву
Я схожий на тінь, Твою тінь... Доля завжди дивувала мене, завжди приносила непередбачувані подарунки. І ось зараз я наче опинився в пастці, в пастці власного тіла. Моя душа прагне звільнитися,знайти вічний спокій, розкрити крила і полетіти з шелестом вітру, отримати свободу. Виходу з лабіринту снів немає, я один, лише я і мої думки. Самотність, печаль, сум, біль. Всі емоції злились в одне ціле, дійсність втрачає свою реальність, істинність. Люди... Всі різні, всі однакові. Надоїло. Їх занадто багато. Досить. Емоції зашкалюють, біль тече по венам замість крові. Пустота. Темрява. Пекло. Я згорів до тла...
Намагаюсь торкнутись долонями неба, намагаюсь відчути смак повітря, намагаюсь бути щасливим. Намагаюсь бути комусь потрібним... Залишаю позаду безодню, темряву своїх спогадів, шукаю світло. Вогонь моєї душі палає яскраво. Самотність дарує натхнення, самотність допомагає знайти себе. Але від мене колишнього залишилась лиш тінь, я зник в лабіринті снів, лабіринті думок і почуттів. Десь там далеко в закутках моєї свідомості криється правда, істина, якої я не хочу знати. Стираю її... Тепер я безіменний, я не існую, це все ілюзія, гра моєї уяви...
Твій голос... Мої думки... Не дають мені заснути вічним сном. Подаруй мені спокій... Відпусти...прошу відпусти... Я хочу стати вільним....
Я знову загубився у безіменному світі снів. Ці образи, люди без обличь, що вони означають, і яка істинна мета мого існування? Люди живуть – люди вмирають. Цікаво скільки ще залишилось мені? А потім, що буде потім, коли я перестану існувати? Вічний спокій. Якщо так, то я буду чекати цього дня, буду чекати його до останньої миті...
Хто я? І ким я став?... Реальність змінюється з плином часу, така несподівана мить самотності, безтурботність. Мої думки належать лише мені. Це мій рай. Так, це рай. Краса, яка дарує натхнення і розуміння власної свободи. Тишина розмовляє зі мною голосами ненароджених дітей. Очі закриті. Темрява, легкий подих вітру. Подаруй мені себе, подаруй інше віддзеркалення в дзеркалі. Погляд. З закритими очима я бачу світ і навіть більше Всесвіт. Мільярди думок літають у повітрі, вони захоплюють у свої обійми час і після цього народжуються спогади...
Після цього я згадав все, біль полилась по тілу крижаними думками, цими брудними спогадами. Так добре було бути просто ніким, не пам'ятати нічого з колишнього життя, ти наче народився заново, зникли всі спогади з минулих життів. Спогади дитинства, дорослого життя. Це смерть. Втрата свідомості… Я полинув у минуле. Видіння спаралізували моє тіло. Свідомість зникла і відкривши очі я побачив зовсім інший світ. Світ минулого життя.
Щось ніжно огортає і леліє моє тіло, переносить в стан нірвани, ще крок і назад повернення немає, повернення у тіло. Час поза межами простору, біль лишалась у тому, іншому світі. Думки, спогади, емоції, травми життя… Нічого, не залишилось нічого, лише свобода, легкий політ в небесах, відчуваєш як вітер потоками повітря скуйовджує тобі волосся, і ти летиш… Щось мерехтить перед очима, золотий відблиск, який заважає відчувати свободу в повній красі. Що це? Сонце, чи зірка, яка падає з неба? Загадати бажання… Нестерпна пекуча біль… Це не сонце, це не зірка, це щось що заставляє мене закрити очі і знов повернутись в темряву, місце, в якому я провів своє людське існування. Біль стає сильнішою, і я закриваю очі. Відчуваю як крила зникають, я вже не лечу, я падаю. Падіння в темряву.
Я лиш тінь від свого колишнього існування, я істота яка намагається знайти вихід з темряви. Важко назвати себе просто людиною, я вже давно перейшов рамки людського існування. Я відчував біль, яку не здатні відчути інші, навіть після смерті. Ця біль в мені, вона стала моїм другим Я, вона змінила мене, перетворила у зовсім іншу істоту. Змінився тип мислення, з’явились закриті для мене раніше можливості, відкрився інший світ, світ відкриттів.
6. Маріхуана
Намагаюсь розплющити очі, світло намагається ввірватись в життя, намагається перемогти темряву. Бездонність існування. Світло, таке яскраве, їдке, наповнене сигаретним димом. Маріхуана. Темрява розчинилась, зникла у димі. Істинна реальність. Очі розплющені, спостерігаю своє забруднене місце знаходження: зелена трава, синє небо, хмари рухаються у хаотичному напрямку. Ще одна затяжка…бррр. Холод. Вітер розкуйовджує волосся, лягає на обличчя, проникає в легені. Їдке сонце, їдке життя. Кислота полилась на людське існування, ні, не життя, - лише «існування».
Ще одна затяжка, виліт з меж простору, життєвого простору. Стіни обписані різними вульгарними словами. Що я тут роблю? Що я тут забув? В цьому тілі…
Аромат всесвіту такий приємний, особливо на смак. Ковтаєш його і ковтаєш, отримуєш райське задоволення, а він ллється без зупинки, наповнює тебе. Закриваєш очі і замість темряви бачиш рожеве небо, сонце в траві – трава в сонці. Змінилося все. З’явилось це дивне розуміння власного ідіотизму, безмежний страх втратити тобі близьку людину. Так, я згадую це все. В голові народжуються все нові і нові картинки, втрачені спогади.Скільки років мені тоді було? 16? 17? Десь так. Щось дивне ввірвалось в моє існування через легені, щось таке за допомогою чого зникає цей дискомфортний депресивний стан. Дивишся на цей брудний, лайновий світ наче через рожеві окуляри, і він здається прекрасним і незрозумілим. Дивишся на цих виродків, яких начебто вважаєш друзями і дивуєшся. Наче бачиш їх вперше і востаннє. Хто вони? Нелюди…
Брудне існування, забруднене минуле і мабуть найкращі роки мого життя. Життя? Все таки не життя, цей термін дещо не підходить, - існування…
Рожевим мереживом покривається оточуючий світ, рожевий серпанок з’являється на небі. Зникають інші істоти, які раніше були поруч, вони зникли у пітьмі. І ти смієшся, переживаєш стан ейфорії, ти наче здіймаєшся у повітря на кілька сантиметрів і з плечей зникає тягар сумнівів, зникають кайдани минулого. Ти всього лиш повітряна кулька, яка намагається здійнятись у повітря, але ось-ось лусне під тиском невагомості. Час втратив свою істинну вартість, моменти уповільнені, ти існуєш у іншому просторі, в інших часових рамках. Очима шукаю границю буденності, але її не існує, вона залишилась у іншому світі. Емоції зашкалюють, отримують вверх над розумом, я живу ними. Я засинаю розуміючи, що коли проснусь то знов у моє життя ввірвуться сумніви і кайдани минулого.
Смак шоколаду на губах, п’янкий поцілунок ввірвався ужиття райдугою чорно-білого забарвлення. Руки в пітьмі, тіло приковане до землі стальними клешнями. Важкий монотонний головний біль. Розсипаюсь пузлями на брудну поверхню мого існування. Повертаюсь назад в депресивне життя.
Важко, боляче, терпне все тіло, не можу дивитись на цей світ своїми очами. «Кров полилась по стеблі». Біль ввірвалась у життя з присмаком шоколаду на губах. Хто вона? Богиня з голубими очима і білявим волоссям. Це лише видіння, галюцинації. Вона спасла мене і щоразу спасає, повертає у життя. Її ім’я – Маріхуана. Принаймні я люблю її так називати, лише мені вона дозволяє себе так називати. Моя богиня з голубими очима.
-Вставай, потрібно забиратись звідси, і чим скоріше тим краще, - промовили мені божественні вуста.
-Знов до тебе додому?...а знаєш, Марі, я тебе кохаю…
-Я знаю, так до мене.
7.Моя Аріадна
Одна самотність на двох… Одне серце на двох… Ви наче існуєте одні на цілій планеті. Час іде зовсім по-іншому коли ви разом, він пливе по певній течії нерухомості, інколи він уповільнюється, а інколи навпаки пришвидшується. Ехом над землею пронеслись три слова, хочеться, щоб про це знали всі, знали про те, що кохаю її. Її очі, її вуста, її тіло, її волосся, її душу. І ці почуття взаємні...
Хто скаже правду? Хто скаже чи і справді здатен я кохати… Її, її тіло, її душу і серця, наші серця які б’ються в унісон. Лише я знаю правду. Мої почуття лише гра однієї особи, моя гра. Я створений для того, щоб маніпулювати людьми, бавитись ними, як ляльками. Я не здатний кохати, я продав ці почуття на дещо цінніше закохання, на дещо більше…
Ігри з самим собою на полі бою, на полі самознищення, знищення людської цінності існування. Переверну цей світ, зміню всі ідеали, стану ідолом для інших істот чимось схожих на мене. В чому полягає краса людського існування? Говорять, що краса може змінити світ, спасти його. А я думаю, що краса допомагає людям надіти маску, - штучна краса. Сиджу в перукарні, думаю створити новий образ, переглядаю глянцеві журнали. Я намагаюсь змінити себе, намагаюсь створити образ ідола. Все марно…
Повернусь назад, до свого колишнього життя. В ньому є лиш вона. Вона заполонила моє життя. Я живу лиш для неї, вона мій вічний супутник, мій ідеал. Але це лише гра з жорстокими правилами. Я боюсь самотності, а вона мені допомагає боротись з нею і при цьому залишатись самим собою. Вона моя тінь, вона моя біль, вона це моя друга сторона. В ній я бачу себе. Вона моя друга половинка, як би це банально не звучало.
Шукаю істинну красу у її діях. Все ідеально, все бездоганно, чудово, прекрасно… Всього лиш намагаюсь заповнити душевну порожнечу. Інколи бувають такі моменти, що я забуваю себе, а вона мені допомагає згадати, пригадати свою справжню сутність. Я пишу їй вірші. «Спускаюсь все ниже и ниже по лестнице судьбы…» Я брешу сам собі і це найгірше, що тільки може бути в людському існуванні. Ти пам’ятаєш слова з пісні «Ты и я»? Вони приносять натхнення, і нагадують про те, що я можу колись втратити, я помру.
Ти все для мене, я живу заради тебе, ти моє світло в кінці коридору, моє істинне я… Алкоголь і цигарки і навіть наркотики. Все це було в моєму колишньому житті. Я загубився в темряві і ти врятувала мене з неї, допомогла мені знайти вихід з мого лабіринту свідомості, стала моєю Аріадною, провідницею долі. Ти світло, ти це я. Моє відображення в дзеркал ідолі.
Шукаю шлях на волю. Живу у в’язниці власного існування, за гратами втрати. Страх переміг мене, ув’язнив, знерухомів. Втрати змінюють людей. Ти починаєш цінувати тільки після того як втратив. Жорстока правда життя. Моє існування втратить свою вартість якщо в ній не буде тебе. Ти мій відгук самотності.
***
Твоя рука моїй руці, разом ми прямуєм по стежці нашої спільної долі. Цікаво, що саме нас очікує в кінці, адже всьому колись приходить кінець.
Твоє біляве волосся розковджується з потоками повітря. Твої очі такі схожі на мої, лише добріші, світліші, нагадують спокійне море. Твій неперевершений запах зачаровує мене(інколи думаю, що це лише афродізіаки). Ти закохала мене в себе, я став чимось більшим, я став Людиною. Твоя усмішка палає чистотою морських перлин. Ти німфа. Богиня світла.
8. Фатальність і Фантазія
Як це все банально. Розриватись на дві сторони в пошуках істини. Пуста трата часу. Істина завжди перебуває в глибині наших пустотливих намірів. Одначе, правда зажди приховується за кригою людських сумнівів. Тебе заставляють робити різні речі, які тобі не подобаються, і ти починаєш думати, що ось і твоя нервова система дасть збій і ти збожеволієш. Ти весь час тримаєш палець на кнопці офф, але боїшся натиснути її, оскільки не знаєш, що тебе чекає після смерті. Життя як довгий затяжний сон і ти ніяк не можеш прокинутись. Ти наче в комі. Постійній одноманітній комі, час тягнеться так повільно, що ти задумуєшся над сенсом свого буття. Тривалість твого існування залежить тільки від тебе самого і саме тобі вибирати коли натиснути ту кнопку офф, яка знаходиться прямо перед твоїм носом. Цікавість ніколи не приводила до добра.
Мене постійно тривожить лише одне питання: чи в мене є совість? Чи правда, що якась частина мого мозку запрограмована на те, щоб відчувати внутрішню нестабільність під назвою «совість», яка мучить тебе з середини. Проблема полягає в тому, що я ніколи не відчував чогось подібного, лише сумніви. Хм, це добре чи погано? І чи це означає, що я можу стати холоднокровним вбивцею і при цьому зовсім нічого не відчувати? А ще чи при цьому я можу називати себе людиною? Досить дивно не відчувати нічого. Все таки я відчував щось подібне, але лише в дитинстві. Давно це було, під час кризового пошуку знань і власного самовираження в колі інших осіб гармонійного навколишнього простору. Важко зупинитись, і сказати просто «ні»,важко сперечатись з самим собою.
***
Це всього лиш мої ранкові думки. Я мало сплю, засинаю під ранок, і напевно через це постійно скаржусь на головну біль. На стіні висить картина, дівчина з епохи Романтизму, досить дивної вроди, одним словом – відьма. Рижа проститутка Розмарі, - я її так називаю. Напевно її колись спалили на вогнищі. Люблю розмовляти з нею: вона дивиться на мене своїми квадратовими бездушними очима і робить вигляд, що все розуміє. Признаки божевільності, ось до чого мене довела самотність, - розмовляю з картиною… Люблю жінок які вміють слухати, і принаймні при цьому роблять вигляд, що розуміють мене. Якщо подумати мене оточують багато жінок. Вони в мені, я сам плід уяви однієї жінки – моєї матері. Не люблю акцентувати увагу на своїй сім’ї…
Я пливу по бурхливій течії стрімголов направляючись у кінець мого існування. Сходинка за сходинкою, все поступово, без зупинки на перекур. Лежу на ліжку вдивляючись устелю наче на небо, космос, всесвіт. Завжди мріяв про скляний дах. Засинаючи дивитись на зорі і прокидатись з першим сонячним промінням. Дитяча мрія… Куди тільки не забреде моя збочена уява, моя фантазія. Стою на березі океану, легкий бриз освіжає моє тіло, сонце рожевим маревом сходить на горизонті. Сідаю в позі "лотоса", слухаю гомоніння власної душі. Краса. Моя самотність. Мій рай.
Починає падати дощ, я іду повільною ходою, слухаю сумний французький рок. Я зачарований красою дощу, його мелодійністю, його інтерпретацією в моїх думках, в моїй голові. Всі звуки, всі емоції – гра уяви. Стаю одним цілим з природою, стікаю на землю дощовими краплями, літаю з потоками вітру, танцюю гілками дерев. Тінь мого раю...
9.Притча про життя
Людське життя тривалістю в одну мить, в один помах крила метелика, тривалістю в безмежність. Людська душа. Вічність в одній секунді. Що для нас простих людей означає час? Ми ідем по стежці часу, прямуємо до прірви смерті і нового зародження життя. Існування людини узагальнюється у її діях, в ідеях параноїдального простору. Щоразу дивлячись в минуле ми лише бачим себе, своє колишнє життя при цьому незважаючи на вчинки інших. Проста життєва істина. Смерть. Це і є справжній кінець чи лише новий початок? Початок нового існування… Я наче перебуваю в довгому і затяжному сні, сні під назвою «життя». В циклі снів «життя-смерть»,«кінець-початок» і т.д. втративши сенс свого існування ми втрачаєм свою людську сутність, ми стаємо істотами без емоцій, істотами не здатних відчувати таке почуття як «кохання». Час іде в зворотньому відліку, як бомба, яка вибухне, коли відлік часу закінчиться на позначці 00:00. Початок як кінець усьому живому. Замкнене коло, в якому немає однозначного кінця.
Час пливе, і я пливу з ним по лінії нерухомості. Життя прекрасне, - так говорять тільки ті люди які намагаються переконати себе в цьому, одначе, це, мабуть, і добре з однієї сторони, а з іншої погано. Люди обманюють самі себе. Як не крути, але нас постійно переслідує брехня. Солодка і гірка, а інколи на смак як оцет з присмаком бензину.
Я намагаюсь гуляти там де немає людей, люблю такі самотні і безлюдні місця. Їх досить мало, на жаль. І ось саме зараз я прямую саме туди, туди де ніхто не помішає заглибитись тобі у свої думки. Ненавиджу коли мені хтось мішає думати, всі ці звуки, навіть вдома, коли ти один, сусід збоку голосно слухає якусь попсу і ще при цьому підспівує, на поверсі нижче постійно реве немовля, так і хочеться засунути їй чи йому(я ще не визначив стать цієї дитини, та і яка різниця) в горлянку соску, і саме найгірше це слухати вуличний шум. Ненавиджу всі ці голоси. Лише вночі можна дійсно залишитись на самоті зі своїми думками. І ніхто не має права заборонити тобі думати в самотності. Стою на зупинці, слухаю музику, дивлюсь в очі зустрічних людей. Всі зайняті своїм життя, всім все рівно на тебе, так само як і мені все рівно до них. Люди закриваються в своїх маленьких тісних комірках, як тваринки, при цьому обмежують своє життя певним колом людей, сім’єю, роботою, як це все банально. Цей світ тісний, кількість людей щороку збільшується і збільшується, навіть дивно скільки ця маленька земля може вмістити живих істот. Досить цинічно думати про такі речі. Мені завжди було цікаво, що коїться в головах інших людей, які в них думки, страхи, переживання, сумніви. Люди істоти цікаві по своїй природі. Всі намагаються жити за певною пропагандою, за певною політикою, яку їм внушають «генії», - люди з іншим способом мислення. Такі люди не просто генії, а революціонери, це люди які здатні переконувати людей у своїй правоті, це зовсім інша раса. Я не відношу себе до них, я зовсім інший, я намагаюсь знайти світло в темряві, я один такий.
Що ж, ось я і прийшов. Ніби-то нікого навкруги, місце давним-давно закинуте простими людьми. Раніше, років 20 тому, тут намагались побудувати житловий будинок, але напевно через брак коштів, будівництво припинилось. Тут так красиво. Природа, спокій, тишина, лише пташки співають свої предивні пісні. Інколи варто прислухатись до них. Це музика самої природи.
Сідаю на зелену травичку, витягую з кишені пачку цигарок, запалюю, вдихаю-видихаю, і насолоджуюсь самотністю. Такою дивною, мелодійною самотністю. Я наче став єдиним з природою, відчуваю себе чимось більшим ніж просто людиною, відчуваю себе дитям природи. Таким маленьким, але зі старою душею і ясним розумом. Це прекрасно, так натхненно. Чудесно. Люди багато чого втрачають, і не розуміють цінність таких моментів самотності. Люди бояться самотності, і я не виняток. Просто надоїла вся ця буденність і одноманітність життя, потрібно чимось вносити різноманітність, дарувати собі миті щастя. Всі ми егоїсти в душі. І всі ми думаємо лише про себе.
Неповторність в кожній миті гробаного життя. Існуєш, перетравлюєш, спиш і думаєш, і все знову по колу. Слухаєш батьків, ходиш в школу, в універ, пізніше на роботу, забезпечуєш сім’ю грошима, народжуєш дітей і вмираєш у колі внуків. А потім все заново. Народжуєшся – вмираєш. Вмираєш – народжуєшся. Коло життя. Хто придумав таку систему, хто створив такий антогонічний порядок речей? Хочу знову вернутись в дитинство. Хочу знову не розуміти світ. Хочу стати безіменним. Хочу перестати існувати. А що би змінилось якби я не народився? Народився би в іншому місці… При цьому суть речей і так не змінюється. Суцільна лажа. Надоїло все. Що буде далі?...
***
В практичному розумінні ми ділим наше життя на дві взаємопов'язані лінії чи погляди, зовнішній і внутрішній світ людини. Оцінюючи майбутнє я завжди спідставляю можливі події, найбільшу увагу приділяючи деталям, їх найлегше передбачити. В думках появляються секундні зображення, на які ми зазвичай просто не звертаєм уваги, а пізніше відчуваєм так зване "дежа вю". Я звертаю увагу на ці деталі, фіксую їх у своїй голові і створюю певну системну ланку, суцільну картину. Цим досить цікаво займатись. Теперішнє і майбутнє досить взаємопов'язані між собою, воно є залежним один від одного. В старості ми завжди оцінюєм наше минуле, досвід який ми отримали протягом життя, згадуєм курйозні моменти і переживаєм їх заново. Але ми ніколи не намагаємось оцінювати наше майбутнє, а дарма, тому що ми володарі наших доль, творці часу. Все взаємопов'язано, взаємозалежне: люди, тварини, природа в загальному розумінні. І ми займаєм головне місце у всій цій системі, але, на жаль, ніхто цього не розуміє. Лише одиниці. До них належу і я. Ми - творці цього світу, знання цього піднесе нас над іншими, створить умови для життя у іншому світі.
Просто фанатію від пластикових тарілок (як би це абсурдно не звучало). Вони мені нагадують форму колишнього світу, плоскість мізків тодішніх вчених. Якби не Копернік... А ще за формою ці тарілки нагадують мені кораблі інопланетян. Досить цікава форма. А чому саме пластикові? Мабуть, через їх протиударність, їх не розіб'єш. Крапка.
Все це досить складно, і складність ця в не розумінні власного ідіотизму, а в житті.
***
Шепіт твого обличчя неодноразово зупиняв мене на вулицях Львова. Варто було лише обернутись і ти зникала. Завжди різна. Деколи замічаю твій погляд на собі. Такий всепоглинаючий, погляд який вбиває мене, забирає мою душу у свої демонські сіті. Ти демониця, ти - частина мене самого, моя Емоція.
10. Початок кінця
Все стало нестабільним, життя втратило свою вартість, зникла та дорогоцінна грань між життям і смертю, зникла межа добра і зла. Все перестало існувати, лише я блукаю один по просторах ночі, в суцільній темряві. Утворилась прірва в часі, скоро час просто перестане існувати, що зміниться тоді? Яким стане світ? Без часу... все перестане існувати. Але чому я бачу себе в цьому єдиному світі темряви без стабільності? Можливо це покарання, можливо моє призначення. Більше ніколи не стану колишнім, більше ніколи не буду згадувати минуле. Попавши в прірву часу я втратив самого себе ставши іншою людиною, з іншим типом мислення. Я помер і відродився. Я помер і став іншим, втратив свою свідомість, пробудив підсвідомість. Життя втратило свою яскравість, свою індивідуальність. Ким я став тепер? Риторичне питання... Життя - це страждання. я існую, а значить живу. Я страждаю існуючи.
Стою один на роздоріжжі, намагаюсь знайти правильний шлях, вибрати між двома напрямками вірний. Я помилився, я вибрав невірний шлях, ось і почався мій кінець. Фатальний кінець. Моє життя – це вибір підлітка, якому нещодавно лише виповнилось 17.
Вона теж була одна, вони дружили ще зі школи, щось поєднало їх. У нього була мрія, він мріяв переїхати в Сан-Франциско, - це була мрія, яка ніколи не здійсниться. Вони обоє жили у світі своїх мрій, і обоє вони потрапили у сіті буденних днів. Вони намагались бути щасливими, але щастя лише бавилося з ними. Вона була дуже емоційною, намагалась ховати свій сум за маскою усмішки, в неї була чарівна усмішка, але така несправжня, така бездушня. Їй не получалось вкладати в усмішку свою душу. Ніхто не знав, що твориться в неї на душі, поки не з’явився Він. Вона була відображенням його всесвіту, Він мріяв, щоб вона відкрилася йому, стала частиною його, стала його Світлом.
Ти мелодія моїх думок, відображення мого світу. Відкрийся мені, я хочу поглинути тебе, стати одним цілим з тобою. Стань моїм світлом, моїм просвітленням серед суцільної темряви. Зараз ми разом, а через хвилину окремо, ми різні і одночасно однакові. Ким я став для тебе? Я хочу почути відповідь, я хочу дихати тобою. Деколи я чую гомоніння твоїх думок у своїй голові, відчуваю твій сум. Ми мислим однаково.
Чомусь я ніколи не задумувався, що саме поєднало нас, можливо це було втручання вищих сил у яких я просто не вірю. Я побачив тебе першою серед сотні інших людей. Ти відрізнялась між ними своєю аурою, своїм внутрішнім світом.
Але, на жаль, все закінчилось досить скоро, навіть не почавшись. Я був не потрібним тобі, в принципі як і всім іншим людям. Але я назавжди запам`ятаю тебе, залишу місце для тебе у своєму серці. Ніколи не забуду те місце, де ми розстались, і ту біль яку я відчув. Але все це вже не важливо, минуле лише залишилось в тіні мого життя.
Все почалось спочатку, нове життя, поступив в університет, не важливо який, вирішив змінити щось у своєму житті, коли мені стукнуло 18. Час бавиться зі мною як з восковою лялькою, а я чекаю коли прийде мій зоряний час. Для початку я вирішив кинути курити, але зрозумів, що з цього нічого не вийде. Цей процес став невід`ємною частиною мого життя. Не буду себе виправдовувати. Все могло бути зовсім по-інакшому, я міг бути старанним маминим синочком, або ще гірше трудолюбивим татовим синком, який здійснив його мрію і став мєнтом. Ех, яке ж це життя все таки банальне. Нам говорять, що ми не зможем щось зробити і ми спеціально йдем всім на перекір, щоб щось доказати, а насправді… А насправді ми продовжуємо бути ніким, простою людською масою, їжею для геніїв і людей з манією «велічія». Ми лише корм для них, піддослідні кролики. Але нічого, прийде час і ми всі разом будемо на одному підводному човні, особливо, коли кисню залишиться не так і багато. Створиться штучна паніка і страх поглине цей світ з усіма його останками.
Все має скоро закінчитись, коли настане кінець світла, прийде темрява яка поглине все. Коли прийде цей час, тоді і поговорим, а зараз дякую за увагу, і за все, що ви зробили для мене. Можливо саме ти станеш тим, хто змінить порядок, змінить правила і знищить людські рамки нашого існування. Хотів би поспілкуватись з цією людиною.
***
Холодно, і знов немає що їсти. Світ став байдужим до мене, все втратило свою красу, свою цінність. Я став байдужим до всього, в першу чергу до себе. Ніби і не було нічого такого, але щось привело мене до такого стану, стану душевної дисгармонії. Фальш, фальш, фальш… повсюди ця людська фальш, вона заполонила цей світ, вона перетворила людей у рабів своїх бажань. А я, а я, а я? Хто я?.. У відповідь лише тишина, і шепіт чарівної скрипки долі. Забирай своє щастя, порви його на жмутки і з’їш, і забирайся звідси, щоб мої очі не бачили тебе, не бачили твоє віддзеркалення.
-Хто ти?
-Я? я це Я, і ніхто інший.
-Тоді хто я?
-Ти це голос моєї підсвідомості.
-Дивно, а я думав, що насправді не існую.
-Ні, ти сам створюєш свій світ, будуєш його з цеглин своїх думок.
-Не говори мені того чого я не розумію. Яке твоє ім’я?
-Мене звали Пустота, а зараз я перетворився в твою Порожнечу, в світ забутих тобою спогадів. Тут існують свої правила і закони.
-Я не хочу з тобою знайомитись!
-Тоді покличеш мене коли забажаєш і ми станем одним цілим.
Тишина і Пустота. Все складається в одну єдину мозаїку.
***
І знову ми ідем,
Куди самі не знаєм,
У прірву часу потрапляєм,
Красу у всьому живому вбачаєм.
Це тривало до сьогодні. Знов допомогло алкогольне сп’яніння відкрити грані думок. Лише тільки не розумію, що допомогло мені тоді втікти від пафосу… я живу почуттями.
Сиджу посеред самотності разом з тобою, шалений вітер вдихає в нас свою очищаючу енергію, розкуйовджує волосся і одночасно стерилізує наші думки. В лівій руці банка дешевого п’янкого вина, в правій –нікотинова палочка з чарівним димом, - і все чудово, не потрібно більше нічого. Особливо тих людей з їхніми намірами. Я не відношу нас до племені людей, ми інші, ми доповнюєм один одного своїми думками і намірами. Послухай тишину і вона відіб’ється тобі шумом морських глибин, чарівністю чорних дір і космічних просторів, відчуй на собі смак всесвіту, піддайся його поклику, стань світлом Світла і ти станеш вільним.
Мені подобається в тобі твоя ненависть до людей, твоя злість, твоя агресія, і те як ставишся до мене. Все поєднується в одну суцільність, в одну мозаїку. Ми спостерігаєм разом як заходить сонце. У цьому полягає моя істинна краса. А в чому ваша краса, ваша душа? В речах матеріального світу? Ви погрузли в своєму болоті.
Не важливо.
Прокушу нижню губу до крові, затримаю дихання і зроблю крок вперед – загляну у невідомість майбутнього. В дитинстві любив бавитися в такі ігри: уявляв як дивлюсь в дзеркало на себе старшого і бачив зміни, які відбувалися з моїм тілом. Спочатку це була юність, пізніше зрілість, і на кінець – старість. А що мене чекає після старості. Напевно смерть. А після смерті? Перехід в інший метафізичний рівень. Цікаво. Всі тихо сидіть – я думаю.
А якщо щось піде не за планом, і я просто не доживу до старості…
Все можливо…
***
Краплі моєї ненависті до людей злились у море, у пустоту моєї безграничної душі. Я ядро цього світу, я той хто створив його. І ім’я мені – Бог цього світу. Над морем виблискують сяйвом два повних місяця, з різних сторін горизонту, наче віддзеркалення двох протилежностей. Спокійно, чорна вода розлилась полотном над темно-синім небом. Я знаходжусь посередині цього світу, він утворився внаслідок коливань моїх думок, моїх світобачень і моєї ненависті. Все так як має бути. Я пливу між небом і морем, я – Всесвіт. Прийде час і море стане океаном без границь, а ще можливо тут колись зародиться життя, і творіння цього світу, - його істоти, стануть поклонятися мені, боготворити мене, як Творця їхнього світу. Для мене пройде лише мить, а для них ця мить стане вічністю. Коли я помру цей світ також згине, і переродиться разом зі мною у нових часових рамках.
Я посадив зерна свого кохання, але земля не сприйняла їх, не прийняла їх у своє лоно, - відштовхнула. Ненависть поглинула все, земля добра і світлих емоцій втопилась у морі ненависті. Все стало стабільним, не вартим моєї уваги. Але лише на певний час. Досить довго я існував один у своєму всесвіті, хоча були декілька людей які намагались потрапити у мій світ, намагались стати частиною мене. Я оберігав свій світ від таких людей, закрив його ключем замкненості. Час зупинився, зупинився розвиток, мій світ поглинув мене і я заснув вічним сном. Що чекає на мене після сну, чи буде мій світ розвиватись без мого волевиявлення? Хто саме розбудить мене і допоможе здійнятись у небо? Вічний дощ.
Істинна краса не полягає у красі матеріального світу, вона існує сама по собі, незалежно від наших міркувань чи суджень. Не потрібно шукати красу там де її немає. Спочатку знайдіть і пізнайте свою суть, знайдіть ключ від підсвідомості. Я справді знайшов його, він ховався у кутках моєї свідомості, він був у спогадах. Подія, яка призвела до всього, подія через яку прийшов кінець усьому. Але цей кінець був лише початком, початком нового і кращого «зараз».
Пам’ятаю як стояв тоді на даху закинутої стройки, все стало таким неважливим. Я стояв і дивився на красу з закритими очима. Я слухав шум вітру, шепіт дерев, стук крапель води, які розбивались об асфальт, шелест крил птахів…Я чув все. Все, лише крім людей, їх просто тут не було. Відчував себе єдиним з природою. Все стало єдиним, суцільним, - це була істинна краса, істинна самотність. Я вирішив підійти на край, на грань між життям і смертю. Краєвид був казковим: повний місяць з червоним ореолом і темрява навколо нього. Я вдихав аромат ночі, який заполонив моє серце і душу. Сівши ногами вниз я відчув себе вільним від людських потреб. Яне задумувався над тим, що роблю, я просто слідкував над ритмом свого серця, своїх думок. Ритм зупинився, коли я зіскочив вниз.
Час зупинився, все перестало існувати, я перебував у стані невагомості. Це такий мене чекає вічний спокій? Вічність полягає у зупинці часу? І справді це те, що я хотів… А що я взагалі хочу? Чи є в мене мрії, бажання… Знов ці питання, які плутають мене… Ні, ще не прийшов мій час. Я не хочу припиняти своє існування і перероджуватись у іншому тілі. Ще не час. Він лише зупинився, я повинен зробити вибір, вибір між життям і життям після смерті – переродженням. Але я знов забуду все, втрачу все чого досяг. Мабуть, не варто, я хочу знайти відповіді на свої запитання, я хочу знайти вихід з цієї системи «життя-смерть-життя». І я знаю, що зможу це зробити. Це мій шлях. Це початок мого кінця.
11.Назад у кому
А ти ніколи не задумувався, що насправді реально у цьому світі? Що існує, а що криється у закутках нашої свідомості? Час лише бавиться з нами у свої дитячі ігри, а ми, створіння чогось вищого, існуємо для того, щоб творити собі ж подібних. Всьому колись приходить кінець, і ми теж скоро усі зігниєм у землі. Інієм падають на траву мої думки, стеляться під твоїми ногами асфальтом, лунають у твоїй голові моїми думками. Живи для того щоб вбивати. Вбивай собі подібних, знищуй стереотипи, працюй у ритмі страху. Не дивись на інших, роби так як хочеш ти, існуй лише для себе. Не світ маленький, а ми.
Все залежить від твоїх думок, ти сам створюєш свій світ, сам створюєш рамки своєї свідомості. Тобі ще не надоїло кожен день надівати одну і ту саму маску замкненості? Відкинь свою гордість і ненависть до людей на задній план. Твори заради вищої мети. А люди, люди зачекають. Ще встигнеш їм всім помститись. Лише пам’ятай, що ти особливий, ти не такий як всі інші, твій мозок працює не так як у інших людей. Вони не вміють використовувати його. Пам’ятаєш ту мить коли ми замітили у нас надможливості? Ми не відчували тоді гордості, не відчували нічого, наприклад якогось там тріумфу, не називали себе генієм чи суперменом. Ми просто знали, що так має бути з самого початку. Така наша доля, яку ми самі собі створили.
***
Сіпається ліве око, щось давить на психіку, заважає скоординуватись в підземельному просторі. Я прокинувся серед темряви, щось мене розбудило, якийсь тимчасовий рух, який я прогледів своїм лівим оком. Щось пробігло по моїй палаті. Миша, білка, заєць? Чи якесь інше неіснуюче, нереальне створіння. Щось не так. Все має бути паралельно-різнобічно. Я не повинен бачити сон у сні. Нарешті не відчуваю болю. Правда кості скриплять ніби вперше здійнявся на ноги. Все поплило, світ тріумфально здійнявся вверх і я стукнувся головою об стелю, чи це насправді підлога? Змінились відчуття, світ втратив свою рівновагу, я потрапив у світ невпевнених ілюзій, травм соціального падіння в прірву економіки, математичних істин буденності.
Відкрив очі аж коли настав ранок, яскраве світло вп’ялось в моє лице своїми тривіальними кінцівками. Щось допомогло мені встати, якась дивна аморфна істота, схожа на ангела без обличчя. Все почало прояснюватись. Це була звичайна медсестра на ймення Ірина: я прочитав це в її думках.
Зміг пробелькотіти лише єдине слово «дякую», на що мені мій ангел в білому халаті відповів:
-Нема за що. Зараз допоможу тобі знов лягти в ліжко. Це дуже добре, що ти нарешті прийшов до тями. Ми вже почали думати, що твоя кома затягнеться надовго. Мене звати Ірина, можна просто Іра. Якщо щось потрібно – можеш звертатись.
- Хммм… приємно, але, - занадто багато інформації, треба шось придумати, що сказати коли в голові в тебе суцільна каша, яка от-от вийде на світ блювотинням?... Що зараз і сталось, а я попереджав, правда лише у своїх думках…
- Нічого страшного, зараз принесу рушник, це звичайна реакція.
Через п’ять хвилин, які я перебував у стані рослини, вона знов прийшла. На цей раз з поганими новинами. Чи добрими, в цьому ще важко розібратись…
- Сьогодні чекай відвідувачів…бла-бла-бла.
Всі інші її слова відбились в голові суцільним ехом. Що чекати від нового дня. Істинних знань? Чи я, все таки, прокинувся дарма. Мабуть, було краще лишитись у світі спогадів, у світі істинних намірів, лабіринті думок, світі стабільного потоку інформації. Потрібно згадати все. Назад у кому.
Все підключилось, нервова система запрацювала за звичною програмою перегляду застарілої інформації. Залишилось лише ввімкнути доступ до інтернету і збагатитися новими антивірусними програмами. Час триває поза рамками моєї свідомості, кіноплівка знов програється перед моїми очима. Я так довго цього чекав, чекав повернення у минуле.
Чомусь все так дивно заплуталось в моїй загіпсованій голові. Наче час зупинився і я полетів у простір, за хмари, у пошуках щастя, у пошуках правди. Всі брешуть, я теж. Хоча я принаймні намагаюсь всього лиш приховувати правду, ховати її шкарлупинні свого мозку. Як я жив тоді? Тоді коли не існувало часу і правда ще була посеред нас. Я горів чорним вогнем, я палав як факел серед сотні трибун. А час тривав, все ішло своїм ходом, нічого не мінялось. Я був впевнений у своїх намірах, у свої діях, у своїх думках. Я думав, що знаю істину, я думав, що живу… Як же я тоді помилявся…
Ти тримала мене тоді у своїх руках, ти створила мене із попелу, вдихнула у мене життя. Ти піклувалась про мене, мріяла зробити мене безсмертним, тримала за п’яту над водами Стікс. Ти зробила мене незнищенним…Але як ти тоді помилялась.
Люди часто помиляються. Все, що вони роблять – це травмують своїх дітей, а діти виростаючи не вчаться на помилках своїх батьків. Все триває так як і було задумано нами. Не варто думати про падіння в темряву, думати про те, що буде після смерті. Не варто жити заради інших, і пам’ятати чужі імена. Не варто…
***
Я стою один в передпокої, дивлюсь як палає стержень червоного світла і тінь його падає на землю і стіну. І тінь ця у подобі Бога…
Можливо я брешу сам собі, можливо я просто зійшов з розуму і не розумію того що роблю. Хто я такий, щоб критикувати цей світ, намагатись зрозуміти його, для чого я народився у світі де і так повно людей. Я забув. Я забув чого справді вартий. Я загубився. Я загубився у світі безталаності. Мої слова як камінь, яким якись хлопчак розбив вікно. Як камінь, який стоїть у кожного над могилою. Як камінь, який поселився у моєму серці.
Я став ніким. Однак, щоразу коли зупиняюсь перед відкритими дверима намагаюсь закривати їх, для того, щоб відчути себе кимось, хоча б образом у чиїсь уяві. Нічого не залишилось, ні слів, ні бажань, ні мрій, ні одкровень душі моєї. Всі спогади молодості стали простим димом моїх легень, які я і так випльовую на землю кожен раз помираючи при цьому. Ось що таке моя старість. Коли вже не залишилось нічого, ні друзів, ні сім’ї, ні мрій. Все розвіялось, так само як і стих тоді твій голос. Коли ти померла…
Я стояв тоді над твоєю могилою і згадував наше минуле, наші помилки, наші мрії, і наше щастя. Так, ми були щасливі разом. Дякую тобі за ті дні, що ми провели разом, ти стала лікарством для мого серця, для моїх думок. Я не забуду тебе до останньої миті свого життя. Ми скоро зустрінемось, там, на небесах. Не думаю, що мені ще залишилось прожити багато днів на цій землі, коли світ втратив і знов пішов у шляху деградації до мавп… Я так люблю тебе. Ти стала для мене чимось більшим, ніж дружиною чи матір’ю моїх дітей, ти стала для мене просвітленням, ти повернула мене до життя, врятувала мою душу. І всі ці роки, які я прожив без тебе я живу з надією, що скоро знов побачу тебе. Таку молоду, красиву, з червоною помадою на губах, таку ніжну і палку… Боже, чому ти забрав її першою у свій Рай…
З плином часу все змінюється: люди, їхні обличчя, появляються неминучі зморшки, тіло старіє, шкіра робиться обвислою і ми не замітньо для нас втрачаєм, втрачаєм близьких людей. Ці травми карбуються у наших серцях і відбиваються на здоров`ї. Рано чи пізно всьому приходить кінець, одна людина помирає, а на заміну їй приходить інша. Так само і з природою, на зміну зими, коли все омирає, приходить весна, - зароджується нове життя. Так і заведено в природі, а ми її частина, хоч і перестали розуміти це. Хтось намагається іти з плином часу, слідкувати за модою, жити так як і живуть всі інші, а інші просто живуть, при цьому будують своє майбутнє маленькими сходинками прямуючи до Раю. У кожного свій Рай, особистий Сіон, утопія щастя і байдужості. Це нірвана, це стан коли щастя охоплює тебе зі всіх сторін і ти потопаєш в ньому, надихаєшся ним, дихаєш всім нематеріальним тілом, це стан ейфорії. В Раю не має часу, не має проблем, це твій світ, який створюєш сам, заздалегідь продумавши усі деталі. Краще всього просто жити, не звертати увагу на деталі, не звертати увагу на інших, жити кожною миттю, кожним вдихом і видихом, жити поки не закінчиться повітря в легенях, і ти не помреш від втрати кисню… Біжи від всіх проблем, біжи поки хватає сил, біжи через гори і міста, біжи через світи. Стань вітром. А коли вже не стане сил бігти далі – впадь і засни, вічним сном сповнених кольорових снів. Будь самим собою.
***
Замість тишини я чую шепіт тисячі морських глибин. Що криється за вуаллю людської свідомості? Хто шукає – той знайде, і не нам вирішувати що буде далі. Деталі поєднуються у єдине ціле, частинки головомки складаються у єдиний і правильний многокутник. Істина і правда вступають у резонанс, все стає по своїм місцям. Чим глибше ти заглиблюєшся в океан знань, тим глибше пірнаєш у невідомість майбутнього. Що чекає нас через кілька років? Чи написано це у книзі доль? Ніхто не знає, ніхто не знає. Навіть я. І ці догадки, що кружляють у моїх думках скоро перетворються у сніжну лавину, яка знищить все на своєму шляху. В пошуках істини.
Прочитаю тебе до кінця,
як щоденник свого життя,
вип’ю тебе до останнього д.н.а.,
при цьому скажу тобі «ні»
і випригну із вікна.
Жаль, що ти живеш на першому поверсі. Ніякого тобі болю, каліцтва і падіння в темряву. Насправді все досить легко: зробив перший крок, вступив у лайно і отримав життєвий досвід. Ну і на кінець написав книгу про своє життя і під бій фанфар спустився у загробне життя. Ось така, банальність під назвою «життя»…
Нічого страшного, з ким не буває, всі рано чи пізно починають сваритись. І чи не це є підтвердженням справжніх «серйозних» стосунків. Хоча, чи думаю я ще про сім’ю у свої 18 років. Мабуть, ще рано.Ось зараз пройдуся по парку, помилуюсь вечірнім небокраєм і вернусь до тебе. І знов як нічого і не бувало ти приймеш мене на ніч у свій теплий і домашній затишок.
Але все закінчилось не так, я не вернувся до тебе, я вибрав шлях самотності і знову почав думати про смерть. Що криється за її гранню? І коли прийде мій час відкрити двері в потобійчний світ. Все живе помирає в самотності…
Такий маленький світ і його маленькі люди з крихітними мізками і серцями. Вони ніколи не зможуть пізнати істини і ніколи не зможуть зрозуміти хто вони такі насправді. Що ж, не нам їх вчити… Може колись еволюція приведе їх до істинних знань і дозволить пізнати себе глибше, зрозуміти суть, таємний сенс. Але зараз ніхто не знає правди, навіть я. Soon.
12. Відстань до смерті
Ти. Я. Тишина.
Я говорю сам з собою, свідомість закрита від болю, від чужорідних емоцій.
Все сталось так як я хотів, я змінюю долі людей.
Я зміню правила, рамки, створю новий світ.
Я сам створив свої правила.
Життя – це моя гра.
Я сам придумаю собі так званий «сенс буття».
Істина в мені, у кожному із нас.
Скоро зрозуміти її прийде час.
Ти завжди був несхожим на інших, але намагався бути таким як усі, шукав сенс буття в собі і не розумів, що ти не такий як усі. Бути схожим на інших людей, розуміти хід їхніх думок, вести образ життя як вони. Ось у чому була твоя ціль… Ти не міг зрозуміти, що ти не вони, ти не належиш до них. Ти інший. Ти – це я. І наша свідомість потребує з’єднатись, ми прагнемо бути одним цілим. Ми хочемо стати твоїм життям. Прихід нових енергій, настав наш час.
А ночі були занадто густими для того, щоб я зміг побачити серед темряви загальний потік людських душ. Істинно кажу я вам, я не знав, що твориться в моїй голові, не міг розібратись в своїх думках,а особливо в снах. Все стало одним суцільним електромагнітним потоком інформації. І я шукав, шукав серед темряви себе, відгук своєї самотності.
Я свідомо хотів забути, що світ це лише мій сон, сон в якому я втратив тілесну оболонку і блукав серед тисячі самотніх душ. Дивно, що раніше я не міг зрозуміти хто я насправді, коли істина крилась в мені, вона у кожному із нас. Забудь мої слова, забудь яким я був, досить того, що я і так зробив із твоєї і так пораненою дитячою психікою. Я повинен щось змінити, вирішити, що робити далі… Невже я один?
Я йшов пустими вуличками мідного Львова, дивився як розпадається світло сонця на міріади частинок темряви. Я просто дивився на зелене світло світлофорів, і мріяв про те, щоб знову народитись заново. Життя – це всього лиш гра, така маленька, тендітна з дивними тривіальними кінцівками, досить дивна і водночас чарівна. Дивна така собі істота і водночас така звичайна. Я просто буду сидіти на зеленій травичці і заплітати їй в коси веселку, яку я створив зі своїх думок. Адже я творець свого життя, свого маленького світу, своєї маленької веселки забарвленої моїм вічним сумом. Хто ж і ще буде її так розуміти і леліяти як я, кожен вечір засинати і прокидатись в її обіймах? Хто як не я буду тримати її за руку, коли настане час мені попрощатись і заснути вічним сном серед мелодійного співу моїх муз. Дякую тобі, що ти завжди поруч зімною, що ніколи не покинеш мене, поки не прийде час мені заснути. Я ж ніколи не покину тебе одну блукати серед лабіринтів людських життів, ніколи не накладу на тебе руки. І коли я прокинусь знову ти будеш поруч, і ми знов поєднаємось у танці вічного буття. Лише ти і я, вічність ми проживемо на одному диханні, разом, єдині. Я люблю тебе, і любов ця взаємна.
Ноги несли мене кудись подалі від усіх цих людей і їхніх пустотливих намірів. Туди де можна побути наодинці і зосередитись на своєму диханні. Я хотів пізнати себе, свій внутрішній світ, зрозуміти хто я насправді, знайти істину. Людський бруд чавив мене зі всіх боків своїм чадним димом, я забув як це дихати киснем, як це жити на повні легені. Хочу в Карпати, туди де немає нікого. Хочу з’єднатися з природою, почути гамір її думок, шелест її волосся, аромат її тіла і пірнути у невідомість її небесних просторів. Хочу полетіти разом з птахами у Вирій…
Мрії, всього лиш мрії, такі дитячі і сповнені надії. Добре було жити без статевого потягу. Дивитись на цей незнайомий світ і не розуміти його, не розуміти який ти насправді самотній… поверніть мені моє дитинство! Обіцяю, що більше ніколи не буду хотіти стати дорослим. Хочу бути наївним і водночас таким невинним…
Так тихо, коли спостерігаєш за вікном повний місяць.
Ранок обіцяв бути сповненим співів. Гарно просинатись разом з птахами, особливо коли ще всі сплять і насолоджуються своїми третіми снами. Але, все таки, існують такі кадри як я, яких теж своєрідно «звичайні» називають «дивними». Бути дивним означає бути не таким як усі. І що у цьому дивного? Ось для мене навпаки не зрозуміло як можна бути однаковою сірою масою. Недаремно один філософ не називав таку сіру масу людьми, а всього лиш народом. Я теж, як він кожної ночі блукаю снами цих дивних істот з кишеньковим ліхтариком в пошуках істинної людини. А ти можеш назвати себе людиною?
Я ніколи не буду називати важливих мені імен, і ви ніколи не дізнаєтесь, хто я насправді. А можливо я лише голос який ллється із колодязів вашої свідомості. Краще постарайтесь знайти себе, зрозуміти хто ви насправді. Ваші знання це лише крапля в океані Істини. І не шукайте зустрічі зі мною, адже мене насправді не існує, я лише спостерігач. Подумайте над сенсом слів моїх, і знайдіть істину в моїх словах.
Солодких снів.
Крапка.
***
Ти так тихо спускався в безодню, шукав істину на межі снів і реальності, ти так довго жив в невідомості. Вогонь твоєї душі розгорівся і зробив тебе сильнішим, ти став вільним від людських емоцій. Смерть – твій дар, смерть подарує спасіння, визволення. Ти навчився дарувати його іншим. Твоя воля стала безмежною. Твої думки простираються по всій землі у пошуках істини. Ти знайшов свій шлях. Ти знайшов волю до смерті. Даруй свій дар іншим, очищуй їх вічним вогнем своєї душі, спасай їх від самих себе, направляйїх на правильний шлях. Істина в тобі, в тобі правда, в тобі Воля до Смерті.
Ти попробував смерть на смак, ти безліч раз помирав і знову народжувався. Ти сам вибирав свій шлях, шлях до Істини. Кожне нове переродження дарувало нові знання, робили тебе блищим до Істини, блищим до вічності. Ти зміг пройти свій шлях, ти зміг відмовитись від емоцій, тепер настав твій коронний час. Ти чекав цього вічність, вічність сама чекала коли прийдеш істинний Ти. Ти як Прометей, який подарував людям вогонь, подаруєш людям істинну Смерть, навчиш їх смаку свободи, подаруєш Волю до Смерті.
Час всього лиш інструмент в твоїх руках. Ти актор, люди лише маріонетки... Ніхто не зможе змінити твою долю, ніхто не заставить тебе перейти межу і вибрати інший потяг. Така твоя воля, така твоя доля…
«Все живе помирає в самотності»…тоді я стану тим, хто розділить цю самотність на двох.
***
Потворні, гидкі обличчя людські.
Потвори навколо, наче і більше не було нікого.
Ненависть зосередилась всередині клубком болі.
Згиньте смертні зі своєю брудною, нечистою кров`ю…
Безлюдність існування давно вже не була такою вогнетривкою як зараз… Інколи стає занадто дивно, щоб щось зрозуміти. Кожен новий день приходить з новою смертю. Невже і справді той хто був вчора мною, навіть секунду назад, помер, зник у безлюдній темряві 3d… Я просто захотів зупинити час, зупинити його імпульсивність і нарешті по-справжньому почати жити, жити не помираючи. Зловити момент і не відпускати його, зупинити ритм свого серця. Час ніщо у порівнянні з вічністю. Так… я зможу розкрити таємний сенс свого задуму.Я відкрию шлях до Істини, хоч і мій агностичний досвід намагався перечити мені. «Ти не зможеш, Істини просто не має». Що ж… У мене попереду Вічність.
***
Моя надлюдська самопевність дійшла до своєї максимальної точки кипіння, вважаю себе істинним злом, відверто начхати на всіх людських гуманоїдів, остогидло. Використовую їхні душі у своїх майбутніх планах, їх поглине моя Пустота. Секрет істинності моїх намірів захований в моїх словах, під тоннами бруду і невагомості Всесвіту. Я не буду повторятись на своїх помилках, все складається у одну мозаїку, у єдину людську долю. Краще просто піднятись над ними усіма поки ще є час.
Моя шизофренія почала розвиватись у дивному надлогічному порядку. Вони всі щось задумали, вони всі щось приховують від мене. Я не по своїй волі опинився тут! Прийшов час звільнитись з кайданів, встати з цього клятого ліжка і втікти поки ще не померла надія. Втекти у тишину. Залишилось так мало часу.
Встаю з ліжка, обертаюсь у пошуках свідків, в палаті нікого. Шукаю одяг, знаходжу чиїсь джинси і чорний плащ, який висів так самотньо на вішалці. Нажаль, немає взуття, прийдеться обійтись звичайними тапками. Знаходжу в штанах 100 гривень, пощастило, усміхаюсь. Стараюсь підняти собі настрій, думаючи, що все буде добре. Підходжу до умивальника, мию лице, вдивляюсь у свою таку незнайому мені зовнішність: сині очі, середньої довжини каштаново-русяве волосся, трьохденна щетина, добре би зараз було побритись… Відкриваю двері, ніби нікого, виходжу і йду впевненою ходою, шукаю сходи, які приведуть мене до виходу з цієї божевільні. Біля мене проходять інші люди, не вдивляюсь у їхні обличчя, мрію знов опинитись на волі. Спускаюсь по сходах моєї долі, сходинка за сходинкою, все ближче і ближче до світла, ближче до мрії. І ось вони блищать на горизонті сяйвом сходу сонця, тим же рожевим маревом, моїми нездійсненними мріями, шаленим супротивом долі. Що чекає мене за цими дверима, який світ зустріне мене своїми обіймами. Нічого не знаю про нього, всі мої спогади були мені навіяні. Реальний світ залишився загадкою. Торкаюсь свого світлого майбутнього, відкриваю двері у потойбічний світ. Дивуюсь світлу яке заливає моє обличчя своїми променями, стрибаю у світло, стаю одним цілим з ним. Темрява нарешті переможена. Дивуюсь відкритому мені краєвиду, все стає по своїм місцям…
В той же час, якщо визнати його існування, у кабінеті головного лікаря тієї ж божевільні за столом сидить сивий чоловік. Сьогоднішній день у нього склався досить успішно, всі його наміри і плани дійшли до свого початкового результату. В двері постукали двічі і увійшли.
- Роман Григорович, можна зайти, у мене для вас є цінні новини.
- Так, заходь по скоріше, не терпиться дізнатись як все пройшло, - головний лікар перебував сьогодні у дивному настрої, цілий місяць він чекав цього моменту.
- Мушу Вас обрадувати, наш об’єкт сьогодні нарешті вирішив вийти в світ, ми думали цей момент настане трохи пізніше, але видно він вже дійшов до свого початкового розвитку. Його душа довго не могла прижитись з тілом яке ми йому створили. Але думаю цей проект буде досить успішний, все як Ви і планували. Він взяв одяг, який ми йому залишили в палаті, і вийшов з лікарні. Як ви і сказали ми вшили у одяг об’єктові пристрій, якій повністю буде передавати його почуття, а також слухові і зорові датчики.
- Значить все йде за нашим планом. Якщо все піде і так далі, то душа отримає верх над тілом і весь досвід який вона отримала у процесі свого існування перейде у життєвий досвід об’єкта, а отже і передасться нам.
- Істинно геніальний проект, - тріумфально сказав головний секретар і права рука головного лікаря, і вийшов за двері. У нього і так ще залишилось багато справ. Світ повинен дізнатись правду. Все йшло за їхнім планом.
13. Айвель
На вулиці було зовсім тихо і безлюдно для того, щоб це було правдою. І найбільше дивувало те, що зараз ніч. Мабуть, я вже повністю збожеволів і вперше визнав це. Вирішив закрити двері і повернутись на секунду назад для того, щоб дізнатись причину мого знерухомлення. І справді: закривши двері я знов побачив світло яке проходить крізь його шпарини. Я озирнувся у пошуках вікна, на моє велике здивування, подивившись у вікно, я і справді побачив той самий осінній краєвид, що і бачив раніше. На вулиці справді був день. А чому би не попробувати відкрити це вікно, і на превеликий жаль, ні ручок ні кнопок чи інших механізмів просто не було. А варто мені було підійти до дверей і знову відкрити їх як там знову мене зустрічала прохолодна осіння ніч. День і Ніч, як Світло і Темрява перебували між собою у тісному зв’язку. І невже у цьому світі стало можливо те, що раніше було аксіомою, стало можливо об’єднати дві протилежності, які вічно боролись між собою і перебували у рівновазі... Я вирішив постояти хвилину і передихнути, все це заплутало мене, знерухомило. Просто хочеться спокою і тиші, чи хоча би якоїсь звичайної стабільності. Хочеться бути звичайним, але як стати звичайним не знаючи нічого про цей новий світ. Хтось сказав «пізнай себе – і ти пізнаєш світ», в моєму випадку це виявилося очевидною брехнею. «Все що ти знаєш – це всього лиш ілюзія», - хтось прошептав у думках. Дякую за правду.
Чого ж мені вже боятись, смерті я ніколи не боявся… Тепер я вільний. Спочатку зробив один крок вперед, двері за мною самі зачинились. Підозрюю, що у цьому новому світі мене ще чекає багато сюрпризів. Глибока ніч скоро повинна закінчитись, у повітрі відчувався запах нового дня. Що ж підем дізнаватись більше про цей світ. Мені просто страшно цікаво.
Ехом над містом тіней пройшовся нелюдський сміх. Кілька його мешканців прокинулись від нього у холодному поті і вже до ранку не могли заснути як би вони не старалися.
***
Холодно легеням, страшна нестача нікотину, усвідомлення власної огидності, легкий травматизм душевного спокою. Зробити треба щось для того, щоб змогти існувати далі. Насправді ти не існуєш. Насправді це лише сон когось більшого ніж ти сам. Один крок вперед, один крок назад. Постійно стоїш на одному місці і не робиш нічого для того, щоб розвиватися. Ніхто не допоможе тобі. Земля зупинила своє обертання, зупинився час, лише ти один серед темряви шукаєш світло у кінці цього довгого тунелю. Повернення у інший спосіб мислення, існування, повернення у невідомість.
Я стояв і курив. Я стояв і думав. І мені було все рівно на те, що скажуть інші. Мені було все рівно на них. Мені було все рівно на цей світ і його істот. Слухай аромат, вдихай музику ритму свого серця, залишай відбитки на стінах тіл чужих людей. Існуй для того, щоб існувати, живи для того, щоб жити. Я стояв і курив душі інших людей, і байдужість лилась в мені. Я забував, що дійсно варто робити, а що ні. Я забував, хто я такий. Я забував, що насправді не існую. Тривалість людського життя зменшилась до крихітного існування огидного метелика. Я перестав звертати увагу на своє віддзеркалення, я перестав звертати увагу на чистоту своєї душі. Я полився невагомістю, розтікся по асфальті своєї божевільності. Залишився я і я, залишився гнів і ненависть, залишився пустий образ моєї індивідуальності. Перестань існувати, перестань мовчати, закрийся кайданами своєї тривіальності.
Я був один і залишився один. Моя самотність стала моїм другим я. Я втратив сенс існування, я втратив можливість бажання. Я став кимось іншим, змінився образ думок, змінився емоційний стан душі. Я не повернусь у інший світ, тепер тут мій дім, ніхто мене не знає, я тут просто тінь, я відповідь на свої трикляті питання. Усмішка уже не потребує вагання, прийшов час поверненню існування. Розкрий свій нестерпний біль, поділись з іншими, подаруй рай і пекло своєї душі, розкрий обійми і впусти їх у свій божевільний світ.
Страшна нестача думок, пустота і цілковита тишина. Час поверненню не підлягає. Ідіотський страх полився по венах і зупинився у легенях. Чому завжди це проходить через легені з видихаючим мною димом? Зупинись на пів дорозі, закрий очі, зупини хід думок і на мить перестань існувати, перестань цінувати життя. Скільки днів я уже провів тут з моменту мого народження, з моменту коли відкрились пелюстки моєї огидності. Запустився нескінченний ритм мого серця,запустився хід невичерпних думок. Рік чи два провів у цьому світі, здається, що лише кілька днів, всього лиш одну мить. І хто я після того як зник.
Варто лише змінити спосіб мислення, щоб змінити спосіб існування. Надоїло вже робити те, що не підлягає поясненню. Залишилось три кроки по шахматній дошці.
***
Всього лиш людина. З пустими думками, з пустими намірами, з пустими мріями. Ось хто я. Всього лиш людина. А хочеться, хочеться чогось більшого, такого на що не здатна уява звичайної людини. Просто змінити щось, звільнитись від тіла, втратити кокон, зробити те, що не міг зробити раніше. Злетіти. І забути про всі ці брудні думки. Насправді людське життя не варте нічого. І не знаю чи готовий я народжуватись і вмирати ще тисячі разів.
Як не дивно світ не так вже і змінився з того часу…як що? Як я був тут раніше. В принципі так. Не знаю чи можна було назвати це життям чи навіть існуванням, - простий шлях, дорога у невідомість, чим далі тим глибше заглиблюєшся у безкрайність Всесвіту. Подорож одного безсмертного паразита. Ось знов, нова станція, нова зупинка, новий вихід. І ти виходиш на цю сцену і граєш роль, яку перед тим дуже довго продумував. А ще головне стер собі пам’ять. Тепер ти просто людина, тінь свого колишнього Я. Це так званий атракціон, тобі подобається знову і знову сідати на нього, але ціна щоразу дорожча за попередню. Хтось створив собі досить хороший бізнес, але і якість щоразу теж стає гірша. Досить з мене цього, надоїло бавитись у ці дитячі ігри. Прийшов час змін, змін які приведуть мене до Істини яку я так довго шукав.
Але щось пішло не так. Чи тіло мене не сприйняло, чи хтось втрутився, важко зрозуміти. Спочатку потемніло в очах, я опинився в дивній темряві яка охоплювала мене зі всіх сторін. Я намагався іти, я намагався боротись, але протягом досить довгого часу я так і не зміг знайти вихід. Темрява стала моїм другим ім’ям, я злився з нею і вона прийняла мене. Я став чимось більшим і почав розуміти те що не розумів раніше. Темрява змінила мене, навчила своїх таємних знань і після цього відчинила переді мною Двері Істини. Це світло наскільки осліпило мене, що я забув як це насправді бачити і відчувати. Весь цей час я перебував у тісному взаємозв’язку з Тим, що створило всіх нас. Темрява поселилась в мені і стала моїм другим Я. я народився. знову.
Перший крок.
***
Солодкий погром серед білого дня, їдкий запах твого гніву і диму легень, гіркий шоколад на губах.
Твоя усмішка палає, ти ідеш посеред тисячі мертвих людей.
Шизофренічний біль, тріумфальний гнів.
Ти переміг.
Твоє життя не змінилось, всього лиш набрало нових оборотів. Відкривши двері в новий світ ти зміг стати вільним, позбутись кайданів, які обмежували твою суть у простих рамках. Твої очі відкрились, зрачки розширились і ти побачив нарешті все, пізнав Істину, вдихнув на повні легені свіжим повітрям. Що змінилось тепер? Все. Це те саме відчуття, коли вперше відкриваєш очі вилізши з кокона. Ти звільнився, перед тобою відкрилась Істина, ти вільний. Тепер можеш злетіти. Але знай, що у цьому світі теж існують свої закони і правила. Ти ж слухаючи свою інтуїцію підпорядковуєшся лише одному: не існує жодних законів! Це буде цікаво.
Посеред тиші я проснувся. Ейфорія пролетіла над моєю душею. Ось, це істинна Воля. Лежу на траві, дивлюсь на помаранчеве небо, слухаю шум дерев. Все як колись. Відчуття «де жа вю». У руках тримаю іскру, запалюю кілька сухих гілок, сідаю в позу лотоса, об’єднююсь з багаттям, відчуваю прилив сил. Це все роблю автоматично, не замислюючись на своїми діями. Починаю приходити у свідомість. Розумію що щось не так, не пам’ятаю як опинився серед цих дерев. Намагаюсь згадати, але нічого не виходить, лише появляється стрімка головна біль. Гнів. Раніше у мене не було провалів у пам’яті, принаймні, за останній місяць, що я провів у лікарні. І всі ці спогади моїх снів залишились, зник лише момент коли я вийшов з лікарні. Я забув, і як опинився тут?
Почув легкий шелест за спиною, відчув кроки своєю підсвідомістю, відчув запах і спів чужої душі. Чомусь появився душевний спокій, щось знайоме з колишнього життя появилось у серці. Відчуття.
- Айвель? Я шукала тебе.
Ніжний мелодійний голос, чимось знайомий. І це ім’я… Боюсь обернутись, кого побачу я за своєю спиною. Відтінок спогадів?
- Айв, обернись, це я.
Інтерес переміг душевні хвилювання і я обернувся. Дівчину, яку я побачив явно давно перебувала у моїх туманних спогадах. Чорне довге волосся до талії, такі ж чорні очі, легка усмішка і довге біле плаття. Про що я мав думати у цей момент? Що я нарешті знайшов її, чи це вона знайшла мене? Спогад з минулого життя.
-Хто ти? Я наче і пам’ятаю тебе, але спогади занадто туманні, щоб дійсно згадати щось більш ясніше…
-Ех, все як мене і попереджали, ти нічого не пам’ятаєш зі свого колишнього життя, лише туманні образи… А ти говорив мене, що так буде. Нічого, я допоможу тобі, але спочатку прочитай це.
Вона дала мені запечатаний конверт на якому писало «Айвель». Подивившись на неї, я побачив рішучість у її очах і я відкрив конверт, в конверті був всього лиш листок списаного паперу і перстень з двома переплетеними зміями. Я вирішив почати з самого листа, думаючи, що у цій ситуації він має більш важливе значення. Я почав читати:
«Якщо ти читаєш це зараз, то все склалось так як я і передбачав. Цей лист для того, щоб відповісти тобі на ті питання, які давно мучили тебе, після того як ти проснувся у лікарні. Події, які крутяться у твоїй голові були моїм життям, моїм існуванням тривалістю у вічність. Не дивуйся моїм словам, скоро ти у всьому переконаєшся сам, зрозумієш яку помилку я зробив і чому саме ти втратив пам’ять. Не думав, що так важко буде писати лист самому собі, але без цього не обійтись. Отже, проживаючи тисячі життів, щоразу перевтілюючись я втрачав пам’ять, і ось одного разу сталось так, що спогади почали повертатись, спогади всіх моїх колишніх життів. Це приводило мене до божевілля, я почав втрачати межу між реальністю і спогадами проживаючи все заново. Чому сталось так, це прийдеться з’ясувати тобі, адже ти це я. Божевілля надходило на мене все частіше і частіше, були миті, коли я не розумів, де знаходжусь, постійні провали в пам’яті. Я заплутався. Єдиною людиною, яка мене і зрозуміла була дівчина, яка передала тобі цей конверт. Вона допомогла мені розплутати цей клубок, і у миті прояснення ми шукали вихід з цієї ситуації. Єдиним виходом, як ти вже зрозумів, було втратити пам’ять, повністю, без його повернення. Людський мозок просто не здатний зберігати в собі таку велику кількість інформації, поки не стало пізно ми вирішили очистити розум. Важко було піти на цей крок, але приступи божевілля ставали частішими і частішими. Я не знав, що буде зі мною якщо не зупину це. І не хотів знати. Це був єдиний вихід…»
Дочитати лист я не зміг, я просто втратив свідомість.
Другий крок.
14. Невідомість
Падав дощ. Сльозами розтікались краплинки по твоєму обличчі. Ти ішов вперед, туди, прямо дорогою невідомості. Куди на цей раз завела вона тебе?
Весь цей шлях ти ішов і думав, думав як почати нове життя. Життя без сюрпризів, без змін, звичайного життя зі стабільністю. Чого б найбільше ти хотів зараз? Можливо просто знайти вихід з цього життя, сісти на поїзд чи інший транспорт і втекти. Втекти від усього, навіть від самого себе. Це те що ти хотів?
Я не хочу знати себе самого. Але хто я щоб вирішувати чи навіть думати. Маленька крихітна істота яких мільярди. Нічого не знаю про цей світ і про його мешканців. Я тут чужий.
Закінчити би сьогоднішній день твоїм життям.
***
Що зі мною? Здається, що час рухається у зворотньому напрямку. А я лежу у відносному положенні на підлозі, наче щойно новонароджений, і не розумію, що зі мною відбувається. Все затьмарило мене своєю незвичайністю. Бурхливий потік думок перейшов у зовсім інший напрям, наче я і не вмів ніколи думати, а лише все життя просто слухав думки інших людей. Думки і голоси, а також крики. Як же без них…
Я лежу повністю знерухомлений, не можу порухати жодною своєю кінцівкою. А може я просто перестав існувати і перетворився на один єдиний орган слуху? Важка пауза. Не можу відкрити очі. А чи вони насправді відкриті? Перед очима появляються дивні картинки невідомого змісту, дивні люди, яких я раніше не бачив. Хтось насміхається наді мною? Ніби я під наркозом.
Встати. Потрібно встати. Потрібно порухати хоча би пальцем. Для того, щоб відчути, що насправді нічого не змінилось. Все як і раніше. Просто повір: все як і раніше. Не впадай в істерику, просто продовжуй існувати, просто продовжуй існувати… В голові появився новий голос: «а для чого?». А і справді для чого мені існувати, для чого мені думати, для чого, всього лиш для чого? Хто я такий, і яке було моє колишнє існування? Не пам’ятаю. А чи існує ця пам’ять, чому я повинен пам’ятати те, що було раніше? Можливо я просто повинен забувати. Забувати все, забути навіть себе, те що було хвилину, та ні, навіть секунду назад. Можливо саме таким способом я перестану існувати…
Важко зосередитись на тому, чого насправді не існує. Важко дихати, коли в тебе немає легень. Думай, просто думай, вижени ці чужі голоса зі своєї голови, якої в тебе немає. Ти тут один, ти тут один. Я тут один.
Я насправді не існую.
Я всього лиш безтілесна оболонка.
В мене немає своїх власних думок.
Я не знаю ким я був секунду назад.
Я тут один.
В Темряві…
***
Хто сказав, що Істина криється в безодні, а її слова у тривіальності буденних наших днів? Товар поверненню не підлягає. Просто усміхнись перед касою, протри запотілі окуляри і зроби крок у небуття. Я буду тебе там чекати, щоб перевезти на інший берег. Вільна каса!
Інколи я думаю, що життя - це звичайний поротяг. Хоча для чого я думаю про це. Знову у кімнаті протяг. Двері страшно скриплять, і штори скоро полетять невідомо-куди. Не вставай, не дивись, за вікном – Темрява.
Хоча, що мені залишається ще, і так більше нічого робити. Встати покурити біля вікна, подихати димом..ммм
Телефон знов не розмовляв зі мною ці три дня. І інтернет виключили. Що ще залишається робити. Лежати і гнити. В кімнаті лише я, на половину порожня пачка цигарок, і я, і ще раз я, і моє божевілля. Новий день нічим не відрізняється від вчорашнього. Я старію, перетворююсь в дохле лайно. Бажано подумати над покращенням свого існування чи просто думати дальше? І літати. Там де там. Немає нікого. Зовсім я, і хмари, а ще дивні аморфні істоти , які вилітають з моєї голови.
Вставай
Вставай
Вставай
Сказав ти мені. Я і справді піднявся. І знову впав. Щоразу встаючи падаю назад. Нічого, це тільки початок мого аморфного існування. Трохи пітьми і я щасливий. Це все таке не важливе. Просто таке, без гмо.
Варто чи не варто?
Ви зможете мені дати відповіді на мої питання. Не мовчіть. Я ж знаю, що ви думаєте, що це лише надрукований текст. Але я існую. Десь у вашій підсвідомості, десь на сторінках цієї книжки, між рядків.
Не зупиняйся, нехай цей бурхливий потік слів закрадеться у твій мозок і помаленьку зжере його. Я така прожорлива істота, постійно хочу їсти, і спати. Більше нічого. Мабуть, зараз вам варто закрити мене на пів слові, викинути з голови і символічно спалити як якусь єресь. Прощай.
Але ні. Ти передумав. Ну і дарма.
Тому що я не збираюсь вам більше писати.
Ні слова, ні крапки, ні букви, навіть на кінці не поставлю пробіл.
Алаверди.
2 частина
1.Початок з кінця
Моє життя змінилось коли я зрозумів, що це кінець. Кінець ж був усьому, надіям, сподіванням, мріям, моїм цигаркам, моїм дням і навіть мене. І я сказав собі «ні», ні, не повернусь назад, туди де мені і так немає місця. Надоїло жити в паралельних світах і у чужих спогадах. Надоїло жити ілюзіями. І я вирішив змінитись, почати все спочатку.
Для початку потрібно встати, змінити свої думки, а тим самим і змінити себе. Цей світ був для мене ніщо, поки я не вирішив встати. Досить думати, що ти лише страждаєш, досить нити собі ж на вухо, досить травити собі мізки непотребом. Так, я писав, так я творив, але цьому усьому прийшов кінець як і старому мені. Ким лише я не був на сторінках свого життя, я подорожував в пошуках Істини, я мислив над сенсом свого буття, я рився у незначних спогадах свого життя, у своїй амнезії. Прийшов час проснутись.
Вейк ап!
***
У місті М. було багато дивних людей ,але, мабуть, цей хлопець, з сусіднього під’їзду очолював їх всіх. Я тоді теж був лише хлопчаком, мені було лише 17, жив з батьками, вчився в 11 класі звичайної школи. Але ця історія не про мене, а про нього, про його дивність.
Все почалось досить рано, ще у садку. Я багато тоді чого не розумів, багато чого не знав, і прийшовши в перший день туди я вирішив знайти собі багато друзів. Бавлячись у різні цяцьки з своїми однолітками, я замітив одного хлопчика, який сидів під деревом, метрів 5 від нашої дитячої компанії і розмовляв сам з собою. На той час, мені було лише 4 рочки, я не дуже вмів спілкуватись, але ви самі розумієте, як спілкуються діти в садочку. Отже, запримітивши його, мені стало страшно цікаво. На той час, я думав, що всі діти повинні бути однакові, але цей хлопчик не входив у мою систему дитячого світу. Вилізши з пісочниці, я почовгав своїми маленькими ніжками прямо до нього, і теж вмостився в тіньочку під деревом. Спочатку я просто вирішив поспостерігати за ним, зрозуміти чим він відрізняється від інших. На вигляд звичайний хлопчак: біленьке волосся, голубі оченята, одягнений теж був по-простому. На вигляд нічого не звичайного, але те чим він займався, привело мене ще до більшої цікавості. Він розмовляв, але навколо не було нікого, він був один, а ще що було дивніше: він розмовляв на іншій мові. «Що ж він белькотить собі під ніс..», - запитав тоді я себе. Набравшись сміливості я підійшов до нього, і запитав:
- Що ти лобиш?
Обернувшись на мій голос він перестав белькотіти і подивився на мене своїми голубими очима так, що в мене аж мурашки побігли по всьому тілі. Стало так моторошно на якусь секунду. Він нічого не відповів мені. Але не хотів так просто здатись, цікавість перемогла страх і я запитав знову:
- Що ти лобиш, скажи будь-ляска.
На цей раз він відповів:
- Розмовляю з вітром.
Сказавши це він обернувся і почовгав до іншого дерева. Більше я не хотів його турбувати. Я його боявся. Я більше не хотів повертатись до інших діток. В голові була лише одна думка: «як це можна розмовляти з вітром». Я вирішив піти до виховательки. Вона сиділа на лавочці і читала книжку, була схожа на маму, так і випромінювала світло і ніжність. Підійшовши до неї, я запитав її, те що найбільше зараз турбувало мою дитячу свідомість.
- Тьотю, як це мона лозмовляти з вітлом?
Вона подивилася на мене своїми карими очима, подивилась на дивного хлопчика і відповіла. Тоді я не зрозумів цієї фрази, розуміння лише прийшло з часом, але я заспокоївся. Можливо це її голос так вплинув на мене, інтонація, а також зовнішність. Вона сказала:
- З вітром спілкуватись можуть лише особливі діти, народжені з вищою метою на цій землі.
Після цього вона повернулась до своєї книги, а я почовгав назад до дітей, ніби нічого і не сталося. Але ця фраза вплинула на мене, і з часом моя цікавість лише росла.
2. Трафальгар
Ніч. Відкриваю вікно, майже вистрибую з нього, тримаючись за раму, присівши на підвіконник, як кіт на полюванні, запалюю цигарку і курю так ніби це моя остання порція терпкого нікотину. Знов відчуваю себе самотнім і на диво вільним. Ніч надихає своїм холодним осіннім повітрям. Важкий осад залишається в легенях. Викидаю цигарку вниз, начхати на культуру. Вдіваюсь. Чорний плащ, черевики і капелюх. Відкриваю двері, закриваю, ключі ховаю під коврик, а то завжди їх гублю. І виходжу. Зустрічний вітер ловить мене і гойдає до напрямку твоєї червоної машини. Наша ніч лише почалась.
Щось підносить мене над буденністю простих людей. Моя робота, чи просто моє щастя. А ще цей звичайний хлопець з сусіднього під’їзду який весь час спостерігає за мною. Якщо він думає, що я цього не помічаю, то він цілковитий ідіот. Усміхаюсь про себе, завжди кривою усмішкою. Інакше просто не вмію, та і не треба. Досить з мене цього вашого людського лайна. В мене зовсім інше життя, життя нічного метелика.
Піднімаю руки в гору в намаганнях злетіти. Бажання польоту лишились ще з кризових моментів мого тривіального дитинства, а, і снів, снів сповнених надій на щось дивовижне і надзвичайно дивне. І ось, напевно, моє бажання здійснилось, нарешті я зміг знайти подібних мені, - нічних створінь.
Чим я займаюсь в житті, запитаєте Ви? Я пишу дивні і зрозумілі одному мені історії, а також шукаю таких ж дивних мені істот. Створюю свою фастмаргорію.
А знаєш, завтра знову сьогодні. І ці дні такі однакові. Ходиш на всі ці зібрання цікавих тобі людей, яких ти зібрав сам. Але про тебе насправді ніхто не знає. І ти як і завжди стоїш в стороні і просто спостерігаєш, спостерігаєш за цими людськими недоумками. Стоїш на зупинці, дивишся як якісь дивні люди махають руками як метелики щойно вилізши з кокону крильми, і думаєш, що вчора ти був зовсім іншим, навіть писав зовсім інше. А що змінилося зараз? І знову продовжуються ці зібрання. Свідомість розриваються на окремі клапті, і ти починаєш говорити про себе ніби зі сторони. Спостерігаєш. А ще страшно болить голова, напевно знову почалися ці магнітні бурі. Мабуть, досить з мене цього, не буду більше переходити на особистості, а просто розкажу все як є.
Я тоді стояв на порозі чогось нового, в думках так часто проносились слова :« так близько до мети». Особливо коли в мене її не має. Ми нарешті приїхали, ти як і звично обернулась, подивилась на мене своїм пронизливим поглядом і кивнула в сторону дверей в нашу «філармонію». Як жаль, що ти німа. Але ти єдина людина, в якої я навчився так добре бачити думки, відчувати емоції, трактувати майбутні вчинки. Як жаль, що ти німа. Напевно як би ти вміла говорити, в тебе би був чудесний голос і ти б співала б мені кожного разу свої колискові, щоб мені було легше засинати днем. Ти була б прекрасною.
Ми вийшли з машини близько третьої ночі. Так непомітно, з дивною совиною грацією. Двері в «філармонію» відкрились самі. Нас вже чекали.
Приміщення було досить звичайним, але всередині було придумано все саме мною, а ще твоїми думками, ти ніби шепотіла мені на вухо свої бажання, і я здійснював їх. Наш маленький світ, а ще моя перша серйозна робота, так званий творчий вихід.
Морфей вийшов зустріти нас, ми як завжди запізнились якраз на сеанс нашої магії.
- Айв, ти як завжди запізнюєшся. Але це якраз і добре, коли тебе довго чекають, здається, що скоро ти появишся з якоїсь шпарини чи з нашого старого комоду і скажеш всім «привіт, я весь день спав тут!». А деколи просто здається, що ти не з цього світу, а з якогось паралельного, і саме там ти відкрив двері в інший світ, і коли приходить час появляєшся у місці де тебе чекають. Але як завжди з запізненням… - сказав з певною іронією Морфей.
- Ей, Морфей, ти як завжди готував цю промову спеціально для нас? І вийшов, щоб нас зустріти з нею?
- Ну так, мені нічого було робити, як три години складати цю промову. А знаєш, ти ж мав прийти саме на ці три години раніше? Знаєш які ми вже всі на нервах?
- Та догадуюсь… Просто як завжди мені було цікаво додивитись свої сни. Ти ж знаєш мої теорію, що через сни можна потрапити у паралельні світи?
- Знаю, тому і не ображаюсь. Щось ми тут заговорились з тобою, бери Ірен і ідем у наш «тронний зал», ахах, я буду сьогодні у ролі дворецького, а ти будеш нашим Артуром...
Без жодних слів я взяв Ірен за руку і ми разом направились у наш тронний зал. А досить гарно він придумав саме так назвати нашу улюблену кімнату, де ми приймаєм гостей і влаштовуєм свої нічні читання з магічними галюцинаціями.
***
Знов лише сон, знову я прокидаюсь в цьому людському тілі і відчуваю травматизм душі. А в голові тисячі думок, і я не знаю, що з ними робити, в основному - чужих. Я починаю жити знову з початку, Я починаю знову шукати. Я стою у дверях часу.
Ким Я буду сьогодні, ким Я стану завтра? Міліарди особистостей, і трильйони думок. Я загубився у просторі часу. Я втратив себе і став просто ніким. А це ж найпростіше ховатись, втікати, губитись серед людей і зникати у космосі трансу.
Яка ж все таки іронія слова.
тiнь мого раю
© Copyright: Квинт, 2012
Свидетельство о публикации №212021201752
Свидетельство о публикации №212021201752
Рецензии