Мр за гратами

Темрява і вона. Сидить і плаче серед безлюдного острову її душі. Тут так порожньо. Більш немає чарівних снів. Вона заплющує очі і поринає у себе, у свої думки. Вродлива дівчина сміливо йде униз,у прірву неменучості але раптом сонечко пробиває свої яскраві промині через стелю. Вона вже не у підвалі а серед степу.Співаючи повільно йде табір ромів,а вона коло них. Ось воно - солодке відчуття свободи,мить щастя і радості.І знову у темряві. З її вуст линуть слова, але їх не чутно. "Це сон?"- Вона озираєтся і помічає  що сидить знову одна. Намагаючись припинити цей жахливий біль душі  знову заплющює очі. Вона у своїх мріях. Серед пляжу. Морські хвилі омивають стрункі і дуже білі ноги. А вітер, як гребінь, розчісує волосся. Вона там, де хотіла б залишитися назавжди,але це неможливо.Зараз вона за гратами які збудувала для себе сама. Вона зробила найжахливіше що могла зробити людина - зупинила себе своєю нерешучістю.
Ледве чутно до неї доносятся сміливий шепіт:
- Софія...!Софі-я-я...!
- Чому ти мене будишь?Я не можу терпіти цей жах.- І вона вже втретє засинає. Мабудь це її своерідний інстинкт самозахисту.
Ліс.Білки. Софія босими ногами їде серед цього гаю. Ноги опікає нестерпна біль,але не через рани які з'явилися ,а через те що вона така самотня. Біль стає такою нестерпню що вона знову прокидється. Той сміливий шепіт перетворився на відчайдушний крик:
- СОФІЯ! СОФІЯ!
- Що тобі потрібно від мене? - Нарешті заблукала рішучість почула голос свідомості. Двері її грат відчинилися,до  камери зайшла маленька дівчинка,якимось надзвичайним поглядом глянула вона на ув'язнену. Був то погляд здивовання чи обурення?
- Софія?- Якось нерешуче спитала маленька дівчинка. Обличчя в неїї булло дуже біле а  очі чарували,вони були як два океана.Її біла сукня робила цю тюрму  яскравішою,наче поглинала темряву, яка повільно вбивала все навколо.
- Навіщо ті прийшла!? - Голос ув'язненної лунав наче крик прокаженної,тяжко їй давалася кожна літера. Вона задихалася від сльоз та злості що накопичувалося у нії.
- Я тут щоб повернути тебе у життя. Ти збудувала ці грати як соловей який не хоче співати для інших.Коли ти стала такою? - Дорікаючий погляд маленької дівчини сверлив Софію. А її лагідних голос раптом зник ,і біля неї вже жах. Ні,то ястреб який шукає чим поживитися.
- Я не хочу тобі відповідати. - Маленька дівчинка хмикнула. Її голос звучав грубо і принизливо.
- Так,я все вже давно зрозуміла. Ти зрадила собі. Віддала спробу іншій.
- Вона їй більше потрібна! - Несамовито голосно крикнула ув'язнена.
- Ні! - Голос маленької дівчинки доносився незвідкіля. Вона була усюди - Ти помиляешся! Досить себе дурити! Ти зламалася! Ти не коштуеш талану!Такі мені не потрібні! - Рішучими кроками дівчинка пішла з камери.
"Не вбивай мене! Я хочу жити,хочу стати словетною!"- цей пронизливи крик був у тенетах її душі.Там,далеко,де колись  жила мрія,а зараз лише пусте і чорне.
- Я більше не можу! Я хочу йти до своеї мети,навіть якщо для цього знадобится усе життя. Повернись,талане!- Ось перед нею дівчинка,вона посміхется. Якось надзвичайно швитко зникли грати,їх полонила її сукня. Темінь відповзала,вона зникала у яскравому світлі цієї чарівниці.
- Я вже не розраховувала на це.
- Ти мене недооцінюєшь.- Тиша. Вона вже не самотня. З мріями приходить усе що потрібно. Вони вдвох їдуть сходами і опиняются серед зеленого степу. Йдуть поруч із ромами, відчувають смак свободи.