Мотря обіймає Катрусю. Сумна. Зажурена.
- Подруга моя, не жалій мене, знаю там у грохоті війни, все може буди, та тільки звістки від нього нема й нема, серце крається, йди Катруся, йди.
Катруся уходить.
Мотря
- Як тут не жалітися , як ? Земля моя, не прийми його до себе, не прийми, відпусти, бо люблю я його, як цю пшеницю , як це сонце, що гріє своїм теплом, як небо, що дає мені надію, коли дивлюсь на небо, то бачу його блакитні, веселі очі. Не бери його земле. Вітер братець принеси мені звістку.
Біжить радісна Катруся та гукає.
- Мотре, агов, Мотре, від Іванка, людина приїхала, звістку привезла.
Катруся добігає до Мотрі сміючись хапає за руки тай тягне в бік села. Мотря не може йти, схиляється на плече Катрусі, плаче. Радість скрізь сльози.
Звiстка
© Copyright: Стенли Хантер, 2012
Свидетельство о публикации №212021801088
Свидетельство о публикации №212021801088
Рецензии