Сьогоднiшнe

У  маршрутці    було  парко.  Пасажири  витирали  піт  з  облич.  Відчинені  люки  і  вікна.  А  вітер,  що  вривався  в  бумбажний,  переповнений  салон  –  був  гарячим,  як  і  все  навколо.  «От,  душегубка»-  сказала  повновидна  жінка  в  яскраво-жовтій  сукні,  що  майже  прилипла  до  її  огрядної  фігури.  На  руках  молодої  ,вродливої    жінки    плакав  білявий  хлопчик.  Його  щічки  були  червоними,  а  голубі  очка  були  в  сльозах  .  Мама,  яка  тримала  його  на  колінах  ,  махала  над  ним  журналом  «Даша»,  на  обкладинці,  якого  усміхалась  у  всій  своїй  красі,  Ані  Лорак.  Молодий  хлопець  з  зав’язаним  на  гумку  хвостиком  русявого  волосся  слухав  у  навушниках  музику,  тупаючи  в  такт  ногою.  Інший,  у  камуфляжній  формі,  з  надписом  «Охорона»,  кремезний,  тримаючись  за  поручень,  голосно  говорив  по  телефону    з  якоюсь  Каріною.  Бабуся,  сивенька,  маленька  ,з  вицвілими  світло-голубими  очима,  у  білій  блузочці,  акуратній  плісованій  спідничці,  дивилась  у  вікно,  тримаючи  на  колінах  велику  кратчасту  червоно-білу  торбу,  з  якої  пахло  свіжими  пиріжками.  Мабуть,  їхала  до  внуків  з  гостинцем.  А  поряд  дві  дівчини-блондинки  весь  час  хіхіками  і  роздивлялись  фотографії  на  стільниковому:  «  Класний,  ой  дивись,  ой,  який  прікол.  Ну,  ну,  чекай,  а…  то  Лєнка?  А,  дивись,  а  Юрка  вчора  мені  каже….»  Статечний  і  правильний  дядечко    у  позолоченій  металевій    оправі  окулярів,  у  випрасованих  на  кант  бежевих  штанах  і  голубій  сорочці,  -  сперечався  з  дружиною,  високою,  гарною  жінкою-брюнеткою,  з  зачіскою  ,  наче  щойно  з  перукарні,  з  філігранним    грецьким  профілем  обличчя.  Доносилися  слова  :  « Навіщо  йому  вона,    він  ще  має  закінчити  університет...  Невідомо  яка…  Якась  лоботряска…»
До  всього  того ,  в  маршрутці  грала  весільна    музика…  « Білі  квіти,  білі  квіти,  білі  квіти,  не  ламай  у  чистім  полі  сильний  вітер…»  За  вікнами  відривалося  назад  розпечене  сонцем  місто  ,  з  магазинами,  базарами,  скверами,  корками  на  перехрестях,  дзвоном  трамваїв…  Все  копошилося,  спішило,  рухалося.  Година  пік,  вівторок…  Закінчився  ще  один  робочий  день.
Через  прохід  -    майже  навпроти  мене  сидів  сивуватий  чоловік,  з  засмаглим  обличчям,  на  яке  вже  час  наклав  свій  відбиток.  Зморшки  вирізблювали  його  характер.  Від  видався  мені  доброю  і  вольовою  людиною.  Одягнений  у    чорну  футболку,  а  поверх  джинсова  камезелька.  У  нього  були  спрацьовані  робочі  руки.  На  колінах  тримав  невелику  чорну  спортивну  сумку.  Він  був  сумним  і  задуманим.  По  сивій    скроні  стікали  краплі    поту.  Чоловік  відкрив  сумку  і  вийняв  з  неї  надпиту  пляшку  горілки  «Володар».  Відкрутив  корок  і  ковтнув  просто  з  неї  кілька  ковтків.  Не  скривився.  Лишень  обтер  уста  кулаком,  так  якось  рвучко.  Потім  відпив  ще.
Огрядна  жінка,  та  що    в  яскраво-жовтій  сукні  ,  помітивши  це  сказала:  «  Так…  то  ще  в  таку  спеку  треба  напитися!  От  мужики.  Вже  навіть  не  доїде  до  своїх  дружків,а    в  маршрутці,  привселюдно  з  горлА  п’є.    Ви  б  повстидалися,  от…»  Водій  глянув  в  дзеркало  на  чоловіка  і  притишивши  музику,  сказав:  «  Мужчина,  зараз  висаджу,  в  салоні  не  можна  розпивати  спиртні  напої». 
Чоловік  цього  наче  і  не  почув.  Він  опустив  очі  і  думав  про  щось  своє.  Він  не  був  п’яний,  а  якийсь    зосереджений,  тужливо-спокійний,  наче  десь,  не  тут.
 Я  чомусь  уважно  вдивлялася  в  нього.  Чоловік  не  видавався  мені  пияком.  Я  побачила,  що  його  очі  були  вологими,  він  закліпав  повіками,  кашлянув,  мабуть  в  горлі  став  клубок.  Витер  долонею  обличчя,  провівши    нею  від  чола  до  підборіддя,наче  хотів  привести  себе  до  тями. Він  відкинув  голову  назад  на  спинку  сидіння  і  дивився  в  одну  точку,  на  відкритий  люк,  з  якого  віяло  гарячим  вітром,  в  якому  нічого  не  миготіло  -  там    тільки  було  небо.
А  люди  звернувши  на  чоловіка  увагу,  почали    давати  йому  поради:  що  треба  поважати  пасажирів,  які  тут  їдуть,  що  для  розпивання  спиртних  напоїв  є  спеціальні  місця.  Вони  шкодували  його  дружину  і  дітей, а ще -   були  певні  того,  що  такі,  як  він,  не  дбають  про  сім’ю,  їм  би  тільки  напитися.
Мені  було  жаль  цього  чоловіка.  Я  розуміла,  що  ,мабуть,  у  нього  щось  сталося  певно    якесь  горе.  Людині  було   зараз  дуже  важко.  Всім  жарко,  а  йому  важко.  Я  дивилася  на  нього,    я    відчувала, що  йому    нестерпно  все  це  чути.  Але  він  мусив  це  слухати,  бо   треба ж  доїхати  кудись.
Через  дві  зупинки  на  вулиці  Гашека,  біля  онкодиспансеру,  чоловік  підвівся  і  пішов  до  виходу.  Двері  відчинилися.  Він  сказав:  «  Люди,  пробачте,    годину  тому,  тут,  помер  мій  друг,  я  не  встиг  до  нього  доїхати»,-  і  подивився  на  всіх  блискучими  карими  очима,  з  такою  тугою  і  так  винувато.  Вийшов  з  маршрутки,  вдихнув  на  повні  груди  повітря,  пішов  до  воріт  лікарні,  на  яких  були  таблички: «В’їзд»,  «Виїзд».  Пасажири  притихли.  Водій  вимкнув  музику. Кожен  думав  про  своє.  Гарячий    літній  вітер  вривався  в  салон  через  прочинені  люки  і  вікна,  напинаючи  сині  фіранки.  Маршрутка  їхала  далі.

03.08.2011