Талка. На украинском языке

Батько бив Талку. А Талка знущалася над тваринами. Так і жили.

Батько пив та проклинав той день, коли курва, її мати, народила паскуду на світ. Мало того, що народила, ще й сама швидесенько відійшла. «Розсьорбуй сам цю кашу» - чи здалося, чи то справді вона таке ляпнула перед тим, як назавжди заплющити очі. Краще б жона лишилася, а ця... Та часу назад не вернеш. Він чудо це знав, тому й терпів. Йому здавалося, що терпів, насправді це Талка терпіла його.

Давно б вбила. Кішку змогла - його тим більше. Подумки робила це сто тисяч разів – і кожен з разів по-різному. То вішала, то різала, як свиню, то… Фантазія у неї була дай Боже. Хоча, краще, не дай. Але далі фантазій нічо не заходило. Талка мовчки терпіла батькову важку руку на своїх спині, жопі, голові та щоках – куди він, п’яний, потрапить. Навіть не огризалася. Щоразу знаходила своєму терпінню виправдання: «стерплю, бо завтра у нього пенсія», «зачекаю до вересня», «от вступлю у технікум, тоді…». Але траплялося завтра, наставав вересень і вона вже й технікум закінчила. А батько був живішим за усіх живих.

Та гнів треба було куди дівати. Вона й дівала. З часом знущатися над кішками обридло. Собак вона трохи боялася, то ж калічила лише маленьких. Але маленькі нічим особливим не відрізнялися від кішок, тож також наскучило. І коли ввечері батьку знов у голову вдарила біла гарячка – витяг на двір доньку й схотів втопити, бо привиділося, що вона перетворилася на відьму, - з Талки стало досить.

Ходила гола, у самому лише ліфчику, по селу і трусилася. Не від холоду, бо не відчувала його, а від ненависті. Тоді й трапилася їй сусідська дівчинка рочків десяти. Звідкілясь поверталася, прискакувала на ходу і щось мугикала під ніс. Талка підійшла до дівчинки і посміхнулася так доброзичливо, що мала навіть не здивувалася неприкритому сорому сусідки. Талка сказала, що хоче щось показати (так завжди у фільмах робили маніяки). Дівчинка не запитала, що саме, просто пішла за нею, слухняне теля. Талка завела дитину до хати, зайшла у кімнату, де батько вже валявся без тями, посадила дівчинку біля телевізора й попросила зачекати. Гостя почала нервувати, але сіла, намагаючись не дивитися на чоловіка, що спав у власній блювотині. Талка також не дивилася на нього – нагледілася за двадцять п’ять років. Вийшла у кухню, взяла ніж і, навіть не сховавши, бо ніде було, повернулася до кімнати. Дівчинка ніж побачила, однак не сіпнулася. Просто тихенько так, наче боялася збудити батька, запитала: чи вбивати її будуть, чи ні? І від того запитання усе всередині похолонуло. Така мала, а смерті не боїться. Чи боїться, але так добре приховує. Коти й собаки вони також не боялися, але ж тому, що не знали, а вона… вона дивиться своїми такими розумними очима і навіть не тремтить. Вбивати будете? Повторила і все довкола перевернулося. Талка кинула ніж, підскочила до дівчинки й обійняла, так, наче саму себе, ту себе, якою було п'ятнадцять років тому. Маленька, налякана, ображена. Плакала на плечі у дитини, плакала і молила про прощення. За ненависть, за думки грішні, за кішок та собак, за свою душу, за свою маму.

Відвела дитину додому й благала, аби та нічого не розповідала батькам. Дівчинка не стала брехати, просто кивнула. Талка знала, що розповість. Розповість і до ранку їй тут не добути. Зібрала речі, одяглася на швидку руку й вибігла з будинку. Бігла, поки ноги не підкосилися. Впала обличчям у калюжу, то так й пролежала до самого ранку. Добрі люди знайшли, привели до тями, пізнали і відвели додому. Там і дізналася страшну звістку - у батька вночі серце зупинилося.

Нещасна дитина. Сиротою лишилася. Нещасна. Дитина.

Поховала батька. Не плакала, не змогла видушити з себе жодної сльози. Повернулася з цвинтаря і почала прибирати у хаті. Геть увесь непотріб винесла, стелю побілила, де-не-де попідклеювала шпалери, викинула усі батькові речі. Ввечері, попоравшись, сіла пити чаю на кухні. З медом. Тиша, якої хата ніколи раніше не знала, вдарила по вухам, опустилася до серця й врізалася у нього голками. Схаменулася, схопила ніж, яким вчора мало не загубила малу душу, й піднесла до зап’ястя. Кінчила би зі своїм нікчемним життям Талка, точно кінчила б, аби не тихий, знайомий голос, що пролунав з порогу. То сусідка прийшла з донькою, каже, вирішили запитати, як у неї справи. Побачивши ніж, жінка інстинктивно потягнула доньку назад, та дівчинка вирвалася від матері й підійшла до Талки. Каже, у них народилися цуцики два місяці тому, усіх роздали, один лишився. Мати обережно підійшла ближче й простягнула Тальці маленького сіренького клубочка. Талка взяла його тремтячими руками, притисла до грудей й відчула, як колотить у малого серце. Розридалася. Почала цілувати сусідку, її доньку, песика. Плакала й цілувала, і повторювала, що тепер усе спочатку, усе, спочатку! Виростить песика, зробить ремонт у хаті, знайде нову роботу, почне читати книжки, може, у місто поїде, закохається, народить діток і… і все у неї буде, все, чесне слово, буде!

Шкода тільки, що батько того не побачить.