Вiршi для сусiдiв

Перші вірші про Україну та маму я надрукувала ще у дитинстві, в місцевій газеті. Друкарська фарба на сірому папері дещо зіпсувала модняву блузку у дрібний горох та обличчя, але скупі рими з глибоким (на мою тодішню думку) змістом були чіткими, як ніколи. У зошиті в клітинку синьої пастою якось не так читалось. Відчула я себе ого-го! Навіть ого-го-го!
Тоді я скупила в найближчому кіоску всі екземпляри і була несказанно рада тому. Крила почали згортатись уже за тиждень.
- Тільки не кажи, що ти сама писала, - виплюнула шкаралупу сусідка і глянула на мене з-під лоба, - нє вєрю!
Що я тоді їй доводила, для чого, чого, як – не пригадаю. Але добре пригадую сусіда, який сміючись, повідав усім на лавці біля під’їзду історію.
- Було то в шістдесятих. - відмахувався він від доставучих мух та м’яв цигарку, - Ми з тим Васею на заводі робили. Вірші він писав – блиск. Ну нє в бровь, а у глаз! Ото як про любов – то про любов, як про перве мая – то про перве мая! Його пєчаталі в газеті. Часто! Тоді в газеті часто вірші були – красіві. Так от він безграмотним був, як я. Занесе вірш в редакцію, його там перепишуть, виправлять і пєчатають. Ну то я думаю, що, може, і не він їх писав, а та жіночка в редакції. Вася чоловік був видний. І… ну…. в баню ми ходили колись – бачив… От і вірші… Може й не він писав, бо він і матюкався, і слів таких, навєрноє, не знав, які там печаталі…
Пригадую, як я тоді почервоніла, знітилась і швидко побігла сходами під’їзду.
Вдруге мене надрукували без мого відома і без моєї згоди в тій самій газеті і трохи переінакшили. Я навіть пригадую, як шаленіла у розпачі, що тепер і зміст не той, і я якась дурна у тім вірші. Та сусіди мене уже не спиняли, нічого не питали…

Мені було років дванадцять. Тоді, напередодні повного розвалу союзу, моя вулиця ще нагадувала військовий гарнізон. Зі сторони аеродрому в’їзд загороджував довгий шлагбаум, пофарбований їдучим відтінком оранжевого. Ми сиділи на ньому удвох: я і мій сусід, уже доволі дорослий парубок, з помітною косиною очей та надзвичайно теплою посмішкою. Він нещодавно осиротів та приїхав жити у наш будинок до тітки. Саме тому мені, почасти сумній, його весела посмішка здавалась чимось особливим і навіть нереальним.
- А я вірю, що ти сама написала. Ти краща! – відчеканив він та продовжив повільніше, - вони мали тобі перше місце дати, а не третє. За інших же батьки пишуть чи учителі…. А ти не така.
Я розсміялась. Він також не вірить. Я саме привезла грамоту з обласного конкурсу юних поетів. Чому я хотіла неодмінно перемагати? Можливо, щоб мене побачили однокласники, для яких я була тихою і непомітною (Йой, я була тихою!), щоб усі знали, що крім математики, в якій я ніскілечки не тямила, є ще вірші? Не знаю. Але перший поціновувач таланту у мене з’явився у дванадцять. Тобто цінував він не талант, а мене. Часом він дивився мені в очі, потім відводив погляд і казав, що я знаю все, про що він думає. А я ж не знала. А ще він катав мене на велосипеді, по вулиці, по всьому місту, обганяючи автівки з вітерцем. І я з ним нічого не боялась. Страшно стало тільки раз, коли колесо велосипеду витерло велику дірку на моїй новій сукні. Тоді я злякалась мами…

Мама мого захоплення писати не те, щоб не поділяла, вона, радше, його не помічала. Помітила лише один раз, коли Шевченкові березневі читання у Звенигордці (містечко на Черкащині, поблизу села, де народився Тарас Шевченко) мали припасти на сильний мороз.
- Може краще не їхати? – спитала вона більше у батька, ніж у мене.
- Нічого, вона там не одна така буде, - відсторонено відповів він та наполіг, щоб я одягла дві кофтини.
Саме ті дві кофтини та спина молодої авторки з Канева зігрівали мене у готелі. Організатори чи то з кількістю місць помилились, чи з кількістю учасників. Спали ми по двоє на односпальних ліжках та хукали на руки, щоб ті не задубіли. То був 1994 рік. Опалення в готелях – неймовірна розкіш. Мені було п’ятнадцять. Я тоді писала про нещасну любов і смерть. У зошитах (неодмінно в клітинку) ставила ініціали, які нині не розберу навіть ретельно пригадавши усіх, кого коли-небудь знала. Мої адресати, певне, навіть не здогадувались, що якась тиха і непомітна дівчинка з хвостиком їм пише вірші… Втім, за логікою сусідів, дівчинка сама писати не могла. От і добре!

Якось торік мене вперше з тих пір надрукували у місцевій газеті. Не те, щоб не хотіли. Я не бажала ставати об’єктом пильної уваги сусідів, коле, колишніх численних однокласників.  Наполягла редактор – і я погодилась, хоч і з острахом. Для себе я давно вирішила, що мою писанину хай читають одиниці, але мої, які не спльовуватимуть з губ чорні шкурки від насіння зі словами «нє вєрю». Наступного дня у двері подзвонила та сама сусідка і попросила написати заяву комунальникам.
- Ну ти ж он яке пишеш, - вимовила, стрімко переступаючи поріг, - а тут заява всього то…
Я посміхнулась, задумалась і почала порпатись у нескінченних довідках та актах. Принаймні, нині ніхто не сумнівається в тому, що дівчинка писала сама. Та я «нє вєрю», що поезія для них важить більше заяви. А може так і треба?..