Голос. На украинском языке

Т о б і, мій маленький.



Ти сидиш на вокзалі у залі очікування, читаєш книжку. Чекаєш, коли покличуть. Тобі не погано й не добре на вокзалі, але ж ти зовсім не знаєш, як буде там… там. Погано чи добре? Або так само, як і тут. Голос не відповідає на твої питання. Він перестав відповідати ще декілька місяців тому. Багато говорив, але ніколи не відповідав. Тому й не знаєш: варто туди йти чи ні?

«Час!» - говорить Голос і ти слухняно встаєш. Лишаєш книжку й прямуєш до сходів – звідти лунає Голос. Нічого з собою брати не можна, тебе про це попередили ще зранку. Тому й не збирав речі, хоча так не хотілося нічого лишати. Ходять чутки, що там нічого не знадобиться, бо все вже є. Та якось звучить це не переконливо. Зовсім не переконливо. Звідки тобі знати, що там є улюблені зелені шорти? А ведмедик з синіми ґудзиками замість очей є? А зорі? Там є зорі? Якщо нема – не підеш. Так і кажеш Голосу: «Не піду!». Голос лиш повторює: «Час. Твій час»

Ще минулим літом тебе попередили, що час настане під кінець зими. Готуйся. Так і сказали: «Готуйся!». Та до чого готуватися і як саме… Голос промовчав. Доводилося самому випитувати у інших. Однак інші знали не більше за тебе, то й за цей час ти майже нічого не довідався і, звісно, не підготувався. Може, то на добре. Бо єдине це: там нічого не знадобиться, усе є, - лякає. Що це за місце, де є усе, а головного, може, й нема?

Час! Ти озираєшся на тих, хто лишається у залі очікування. Друзів серед них немає, бо твої друзі майже всі поїхали ще восени. Проте так хочеться повернутися і обійняти он ту дівчинку біля вікна і хлопчика, котрий підібрав під себе ніжки й плаче. Ти плакати не будеш. Ти сильний. Не знаєш, що означає це слово, але колись так про тебе сказав Голос. Сказав, знач, воно так і є. Сильний.

Неохоче підіймаєшся по сходах, вже чутно гудок потягу, а он де і сам потяг. Великий, темно-синій, страшний – ти уявляв його геть іншим. «Заходь» - нетерпляче повторює Голос. Таким ти його ніколи раніше не чув. Суворий та знервований. Ти звик до лагідного й спокійного, а тут… «Давай, час!». Заходиш у перший вагон, бо потяг має чомусь лишень один вагон. Сідаєш біля вікна, заплющуєш очі і відчуваєш поштовх – то потяг  рушає. Бо час. Твій час.


«Мій маленький» - Голос знову такий, до якого ти звик. Але… але тепер у Голосу є очі, кудряве волосся, рожеві губи і теплі руки. «Привіт, я твоя мама». «Привіт, мама» - так і хочеться відповісти, але чомусь не можеш. Силишся вимовити хоч слово – марно. Запитати б у Голосу… у мами… чи є тут зорі? Показуєш пальцем на стелю. Голос посміхається, не розуміє. А що має розуміти? А де ти? Який ще Голос? І… що таке зорі? Так хочеться спати. Так хочеться спа…