147

БОГДАН БАБАК - http://proza.ru/avtor/mastr - ВТОРОЕ МЕСТО В КОНКУРСЕ «ЛЮБОВЬ И ЖИЗНЬ» ПРОИЗВЕДЕНИЙ НА УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ МЕЖДУНАРОДНОГО ФОНДА ВЕЛИКИЙ СТРАННИК МОЛОДЫМ


   Нервовий ковток, вдих і видих. Крапля поту скотилась і дзвінко впала на дно траншеї. Руки тремтіли. Чому? Гай не розумів. Місяць він стріляв і рвав, різав і убивав. Людей. Ні, таких же як він – штрафників. З іншого, того табору. Не розумів за що. Але якщо не він убивав би, убили б його. А тоді він хотів жити. Зараз же не знав. В голові невідступно, тяжко роїлись спогади цього десятилітнього місяця: як їв землю під обстрілами, як їх батальйон проривав фронт, коли вижив лиш кожен другий, як вручну, до неймовірного реально розміновували мінне поле, боєм, своїм, молодим життям, як, зрештою, гриз і розривав живих, вмертвляв, щоб жити. Гаряча сталь пекла руки, ніби в гарячці, ніби як вчора, коли їх закидали запальними снарядами, але треба було терпіти, терпіти і стріляти. Пекельний вогонь, ось що це. Його спокута. За віщо? Не міг згадати. Це було так давно, наче пройшли віки, а він все мучився у боях. Голова під сталевою шапкою розколювалась від болю. Він помирав? Ні мусив жити. Пам’ятав останні слова їх комбата: “Штрафники! Зараз тут буде гвардійська дивізія, “Срібні пантери ” . Тому не кажу вам – переможіть, спокутуйте кров’ю свої злочини. Я бажаю вам вижити…”.
   Слово цього надірваного, надтріснутого, прокуреного голосу – закон для нього, штрафника. Він, і комбат – всі вони є ніхто. Але цей голос взяв на себе їх життя. І Гай йому вдячний. Як тоді, вічність, тиждень минув, а він все пам’ятає – як би це було вчора, коли вони, знемагаючи, рили траншеї. Гай добре пам’ятав ту психічну атаку – в повен ріст, з автоматами на плечах, вони йшли під кулемети доти, поки їх не злякались. А попереду комбат.
   Перші вибухи литавр війни та перші акорди сигнальних труб бійні. З-за пагорба нестримним сталевим потоком рушили тяжкі, броньовані машини смерті, зверхньо задерши в небо довгі носи. Вісники руйнації й нестримного могуття титанів епохи війни. Смертники глибше поприпадали до дна траншей, до самої розпеченої землі. Гай рефлекторно притискався до розпеченого до адового вогню дна, ні в що не ставив вартості свого життя, проте цю сиву вічність звик чинити саме так. Перші вибухи і чорні крики, крики болю і ненависті, і перші удари милосердя. Гай чув нервовий шепіт новачка: “За що, чому ми умиратимемо?”. Сивий сержант схопив його за вигорілі, запилюжені бари: “Чому? Бо ми, сволота, штрафники, але за нами, чуєш, за нами госпіталь. І їх виріжуть, до ноги, якщо втечемо, ЧУЄШ?!!!!”.
   І полихнуло. Гарячий смерч підняв і закрутив Гая, заніс під почорнілі, потріскані небеса і з усією своєю жорстокістю вдарив об розпечений порох траншеї. Снопи вогню огорнули Гая, тисячі гарячих шматочків смерті линули до нього, очі запорошив клятий розпечений пісок Не стало ні сержанта, ні новачка, був тільки Гай і небо. Пам’ятав чорні небеса, що світилися навколо, кожен спалах, до болю, до жорстокого болю врізавсь у пам’ять. Пам’ятав, як мільярдами спалахів світились ці небеса, як він був сам на сам, як серед тих небес був її образ. Не міг, як не силував себе, згадати її ім’я, хоч впізнає її серед мільйонів інших. Чи він її кохав? Не міг згадати. Його пам’ять змила, стерла ця вічна ніч, ці небеса спалахів. Ні, це не з ним, через його відсторонене тіло переступив боєць, ні він не мертвий, здається було так, саме так, до спалаху. Чи з ним?
   Гая трясли. Не треба, не загороджуйте йому цього чорного неба спалахів, він розчиниться у ньому, десь там його зірка, його пам’ять, десь там вона…
 - Вставай, тебе контузило, вставай!!!!!! – боєць горлав Гаєві в лице, до свідомості повільно, страшенно повільно долітали слова, не йому, проте в його лице. Що? Його контузило? Він же бачив спалахи, бачив її! Його не могло контузити – це ніби не з тобою, ніби не тебе вдарило і вибило з тіла!
- Вставай!!!! – і він встав. Десь з-під ковдри цього дурного світу до нього горлав боєць, десь там його контузило, забило і розірвало, але тут він мусить вставати і жити, жити і стріляти. По машинах?!
   Так, по машинах. Ось вони – пантери, рвуть і намотують на сталеві пазурі кишки і ребра, в нього є граната, так, та, трофейна, що її він вибив з руки самогубці. О, ця машина зараз щезне, бо в нього є граната. Уперед!!!!
   І вилетів, п’яний вибухом і кров’ю, що текла зі скроні, хитаючись, поміж тіл і осколків, поміж машин, живого гуркоту і мертвих криків, вилетів з пекла рятівної траншеї, в повен зріст – плювати, забагато продовжувався цей місяць. Він не бажав знати ні кулі кулеметів, ні осколки гранат, ні рев моторів. Він мусив помститись. Мчав, хитаючись зі сторони в сторону, але мчав траншеями донизу цієї сопки, туди, де ще жевріло життя і били траками машини. Помста. Так, туди, донизу піщаної сопки, клятої розпеченої сопки, в якій глибоко тонули снаряди і кулі, і штрафники, десь там, на дні траншей.
   Ось вона, повертає своє жерло на нього, байдуже, страху не лишилось, він згублений десь тоді, місяць тому, разом із пам’яттю. О так, є лиш її неприкрита спина, з єдиним сиротливим кулеметом, є її серце, її двигун, що як і в Гая – ганяє тілом кров. Зараз воно розлетиться, тисячами шматків, серце машини. Зубами вирвав кільце – невидющі очі, залиті їдким потом, стиснуті до грані, зведені судомою руки не слухали, не бажали вбивати машину. Але кинули, прицільно і може востаннє кинули гранату – у саме серце.
   А далі знов – чорні небеса огорнули Гая, земля і небо помінялись, десь там, у пеклі, і воз’єднались востаннє у пристрасному танці смерті, над Гаєвим тілом. Це не вперше, але порахувати він вже не міг. Знову – не з ним, але він невидющими очима споглядає ці чорні небеса і свою нову, химерну пам’ять, він у все вірив неправильно. Насправді є лиш поділ, новий – на живих і на таких як він, штрафників. Той новий поділ, до нього йому давали повірити в неправду, тепер – лиш в поділ. Але небеса… Треба чимось заповнити їх, цю величну пустелю космосу. Цю відстань до її очей. До неї, хвилі того блискучого русявого волосся, що розсипалось на вітрі, тоді, у ті щасливі миті, посмішки, глибоких карих очей. Хто вона?
   Гай не міг згадати. Знав, що це останній його важливий спогад, знав що мусить, мусить згадати, доки не вмер, але не міг! Його залила повінь війни, повінь цього гуркоту, цієї спеки, цієї смерті, цих куль, всього цього лайна! Він не хотів йти сюди. Не хотів – не було причини. В нього була причина жити – він кохав її. А зараз не міг згадати.
   “Дайте мені хтось причину, щоб жити” – , так він завжди бажав! Якщо він забув її, якщо втратив свою волю, свою жагу до життя, йому треба у щось повірити! Байдуже – чи у демократичні гасла демократів, які заслали його в цей останній штрафний батальйон, чи у жорстокість фашистів, йому було байдуже, справді байдуже – розколота країна палала, а ці машини не щадили нікого. О, ці потвори, страшні симетричні потвори, цербери смерті, в гуркоті яких було чути хрускіт чиїхось кісток, чиїсь розпачливі крики і вибухи, ритмічну, невтомну мелодію вибухів, яку вели литаври війни і флейта смерті. А ще в глибині, десь зовсім в недосяжній далечині Гай чув свою мелодію – ні з чим незрівнянну мелодію в чотири руки, колись перший, а тепер останній подих долі – мелодію його спогаду. Його власний поділ – на не живих і штрафників, а на живих і нього, хто ще зміг втриматись проти цієї повені в її очах, повені, що змиває і розмітає все на світі, тієї повені, коли його забирали, коли востаннє бачив її. Сонце осяяло її, вітер розвівав те блискуче, жадане волосся, в очах її стояли сльози. Повінь, ось що він спокутує.
   І знову: вибухи, пісок і пил, гарячий вітер, і крики, і попіл падає, як сніг. І удари, удари литавр, і гуркіт цих машин. Ні! Він житиме! Він знайшов причину – житиме, щоб знайти її. Знайти, і загасити ту повінь в її очах. Щоб ця повінь змила відстань до тих чарівних очей, відстань його пам’яті. Щоб він отримав те, чого заслуговує. Те чого хоче сам.. Гай знову виліз з траншеї – в повен зріст, байдуже, туди, де б’ються останні півсотні. Зухвала машина повернула свій потворний страшний дзьоб на них, готуючись розчавити. Гай в екстазі смертника вискочив на броню і випустив чергу в бак. Цього спалаху – він не пам’ятав – хтось відтягував його від палаючої машини. Очі бачили все то чорним, то кольоровим, то не бачили нічого, світ стискався і пульсував від дикого болю і дзвону у вухах. Ні, він же мусить! Вирвався і хитаючись помчав назад. Горлаючи, в дикім екстазі підібрав в мертвого гранату і з ненавистю кинув у саме серце ще однієї потвори. Спалаху не чув – може він нічого вже ніколи не чутиме – бачив тільки, як палає гігантський сталевий труп, як ляпає з нього чорна масляниста кров, бачив своє майбутнє, своє пекло. І в одурінні вискочив на жерло монстра, загорлав – сам не знав що. Бачив тільки закривавлене обличчя і збайдужілі очі якогось бійця, бачив, що з кожним його криком в них загорається тихий, потужний і всеосяжний вогонь їх повені. Так, вони приречені, всі до ноги. Але жодна машина, жодна клята бляшанка не змусить їх помирати як пацюків, як штрафників. Вони помруть, як вільні, як люди – в повен зріст і дорого віддадуть своє життя, останнє що в них лишається, а Гай – свій спогад – його останню надію.
   І вони вирвались. Нещасна сотня нестримним потоком неслась на вогняну лавину машин, але ця жива повінь, паводок ненависті перемагав – з кожним вибухом, з кожним спалахом їх потік охоплював вогнем  машини. І було наплювати, де солдат, де офіцер, де штрафник, де Гай – все злилось в останнім поділі. Вони змусили, вкотре змусили своєю психічною атакою повернути машини назад, утікати. “ Так, уперед, на смерть!” – Гай почув, здивовано відчув свій зірваний голос. “Ми перемогли, так!”. – Гай вискочив на найближчий труп і дико загорлав, коли…
   Чотири кулі прошили його від плеча до печінки – насмерть, він це знав, але ще жив. Торкнувся перемазаною долонею рани – кров. З дитячим подивом розтер її між пальцями. Так, ніби вперше. Проте цього разу – востаннє. Чув, як кричав хтось, чув, як з тяжким пахканням вибухає земля поряд, відчував на собі півсотні відданих очей і з люттю стискав кулак. Треба було впасти, але не міг. Заповнив нарешті цю відстань до її очей. Гай згадав її, так, ніби знав її все життя.
   І полетів, полетів до найбільшої, найстрашнішої потвори, що своїм гуркотом псувала цю землю. Земля під ногами смерчами, страшною курявою виходила з-під ніг. Гай з останніх сил кинув гранату і впав, впав в рятівні обійми болю. Не бачив як у монстра відірвалась башта, як відлетіли натягнуті струни гусениць, як вони підірвали ще по потворі. Він лише дихав – все спокійніше і тихіше, курява біля його вуст тихенько замирала з кожним подихом. Гай бачив лише її, так хотілось заплющити очі і дихати ще, але виходило навпаки. Він востаннє здійняв легесенький смерч попелу і з кутика рота легенько витекла крапелька крові. В невидющих очах навіки застигла вона. Бо не стало відстані – лиш повінь її ніжних долонь закрили йому очі.
***
     Бій за безіменну висоту №147 став останнім для батальйону Гая. Та купка, що врятувалась, назавжди запам’ятала того дивного, стомленого штрафника, якого до цього, останнього бою, вони й не знали. Його ім’я дізнались з простреленого медальйону, але як не хотіли, не змогли згадати те ім’я, що він горлав його, ведучи їх у смерть. Жодної згадки про ту, за яку він був ладен померти, не знайшли. Ніхто так і не дізнався, крім Гая, що згадав, її імені, але на обеліску Гая викарбували: “Помер не за ідею, помер за неї”.