Щастя з присмаком полину

… Їх очі зустрілися  - і все навколо зникло. Цигарковий дим, музика, безглузді розмови малознайомих людей, що чомусь опинилися в одній компанії. Навіть той, з ким Вона сюди прийшла. Все це стало далеким і нереальним. Лишилися тільки ці два погляди, що зустрілися. Його очі – зелені, мов морська глибина, і Її – сірі, мов осіннє небо. Їм здалося, що вони знають один одного давним-давно, все життя, а може й довше. І погляд відвести було вже несила.
Серпнева ніч кидала під ноги пожовкле чомусь так рано листя. Світло самотніх ліхтарів робило морок ще густішим. Вона думала: чому поряд з нею йде ця чужа їй людина?і згадувала погляд Його чомусь таких рідних очей. А Він пішов у ніч, впевнений, що зустрівся з Долею.
… Вони бачились час від часу, посміхалися, розмовляли про щось несуттєве, а очі їх говорили набагато більше, ніж вуста.

***
…Січень дихав морозом, а його гарячі губи ніжно торкалися Її холодних щік, цілували тремтливі повіки і волосся, що пахло літом.
Вона боялася закохатися, щоб потім не втратити Його. А Він боявся ще раз пережити біль розчарування. Але обоє вони знали, що жити один без одного вже не зможуть. Вона боялася повірити в те, що вони разом, все чекала, що Він зникне з Її життя, як сон. А Він стримував свої почуття, бо вважав, що не має права на Її кохання. Але опиратися було вже несила…

***
…Весною, мов бур’яни з-під снігу, почали рости плітки і пересуди. Вдома Її вмовляли, переконували, що Він поганий, не гідний Її, що Вона не повинна з Ним зустрічатися. А Вона кохала Його і ні з ким не була такою щасливою.

***
… Яскраве весняне сонце сліпило очі, відбивалося в калюжах талого снігу. Вони йшли містом і Його рука міцно стискала Її долоньку.
Про них пліткували. Докори ставали нестерпними. Але Її рятували Його очі і Його губи…

***
… Травневий дощ накрив їх холодною пеленою. Нічний вітер пронизував до кісток. Рясні краплі котилися по щоках, стікали за комір. Він легенько поцілував Її: «Йди, не мокни…». Вона звела на нього очі, сірі,мов осіннє небо: «Ти поруч – і все чудово, і дощ, і холодний вітер…» - процитувала рядки знайомого вірша.

***
… Літні пахощі п’янили, десь захлинався піснею невидимий соловейко. Він сказав Їй: «Ми завжди будемо разом. Навіть коли щось розлучить нас. Я знайду тебе. Ти моя Доля.». вона теж вірила, що Він Її доля. Незважаючи ні на що.

***
… Вона відчувала, що втрачає Його. «Я нічого не можу тобі дати… Мої почуття не змінилися і ніколи не зміняться, але так буде краще… » Вона дивилася на Нього і не розуміла, про що Він говорить. Образа і біль не дали Їй побачити в Його очах, зелених, мов морська глибина, Його відчаю. Вона пішла, не зрозумівши, що Він робить це зарди неї.
Зрідка вони бачились, обмінювалися кількома фразами. Часом Він запрошував Її на танець, і їм здавалося, що нічого не змінилося. Вона відчувала Його обійми, Його подих на своїй щоці. Він відчував Її тепло, вдихав запах Її волосся, що пахло літом. Світ зникав. Лише Її очі благали: «Повернися!». Лише Його очі кричали: «Поверни мене!». А потім музика закінчувалася і Її рука вислизала з Його долоні…
Він поїхав. Її життя стало сірим і одноманітним. Часом просто нестерпно хотілося побачити Його. І Вона чекала.

***
Він приїхав, коли землю скували перші морози. Прийшов до Неї і їх погляди зустрілися. Вона відчувала, що тоне в зеленій глибині Його очей, а Він бачив в Її сірих очах цілий Всесвіт. Їй здавалося, що якщо цей погляд раптом перерветься, в ту ж мить закінчиться Її життя. Серед всіх відтінків небосхилу Він легко зміг би знайти колір Її очей, в яких, як в маленьких небесах, відображалися зараз два крихітних місяці. Він сказав, що постійно думав про Неї. Вона знала, що Він чекає від Неї кроку назустріч, але не могла його зробити, не могла сказати тих слів, які б повернули Його. Вона вирішила чекати, доки Він зробить це сам. Ніхто не бачив Її сліз, Її болю, ніхто не читав Її віршів, написаних про Нього.

***
Його не було більше року. Вона вже не вірила, що вони будуть разом. І все ж чекала, не зізнаючись в цьому навіть самій собі.
Дочекалася. Знову січень дихав морозом, а колючі зорі дивилися з чорного неба. Він сидів навпроти, тримав Її руку в своїх долонях, дивився в Її очі і щось говорив. Все було ніби вві сні. Він говорив, що Вона потрібна Йому, що всі Його думки лише про Неї, кликав Її з собою. Вона ж дивилася на Нього і майже не усвідомлювала змісту Його слів. Вона просто дивилася на Нього, слухала Його голос. У кохання з’явився гіркий присмак самотності і безнадії.
Він просив Її лишитися, але Вона сказала: «Мені треба йти. Вже пізно…». Його вуста п’янили Її як і раніше, ніжно торкаючись Її щік, цілували тремтливі повіки і волосся, що пахло літом. «Я мушу йти…». «Я повернуся. Я знайду тебе!..»
Сіра віхола замела Його сліди, а Вона часом питала себе, чи була ця зустріч насправді, чи не наснилося Їй це?

***
Він знову з’явився несподівано,ввірвався в Її життя, мов вітер, що приніс перше пожовкле листя. Вона боялася знову звикнути до Нього, а Він боявся втратити Її, хоча знав, що знову поїде. Щоразу, повертаючись, Він боявся побачити Її з іншим, боявся, що Вона зможе бути щасливою без Нього. Адже Його щастям, Його долею була Вона. Їм здавалося, що не було років розлуки, що вони завжди були разом. Хоча й справді, їх думки, їх серця були разом, незважаючи на сотні кілометрів, що лежали між ними.

***
Сірі одноманітні будні спліталися в тижні, місяці. Вона чекала Його, чекала свою Долю, своє щастя з присмаком полину. Рахуючи дні, Вона думала: «Нехай це зовсім маленьке щастя, нехай воно всього на один вечір, нехай за цим прийдуть біль і страждання, але це – МОЄ ЩАСТЯ!».
Він ждав зустрічі з Нею, його заповітною мрією, з очима сірими, мов осіннє небо.
Ці зустрічі і стали їх Життям. А проміжки часу між ними – чекання – були якимись примарними і нереальними, зітканими зі спогадів і сподівань. Вони знали, що можна нічого не дочекатися, але можна бути щасливим, передчуваючи щастя…

2001р.