Бiлий вальс

    Білий лапатий сніг повільно кружляв у повітрі і легко опускався на засніжену землю. Дерева вбралися в білі шати і вже не простягали так розпачливо чорні руки до неба в безмовній молитві. Пухнастий килим, що вкрив землю, був такий незаймано чистий, що лишити на ньому свій слід було б таким самим злочином, як забруднити білу стіну храму.
Але люди поспішали у своїх справах, протоптували безжально стежки, піднімаючи комір і намагаючись сховати обличчя від холодного дотику сніжинок. Під колесами автомобілів білий килим перетворився на  брудне сіре місиво.
    О, звичайно! Яке їм діло до снігу? Хіба ж бачать вони його? У щоденних клопотах вони сприймають його як щось неприємно обов’язкове, від чого самі лише незручності. Дорогу перемело, стежки засипало, в очі січе холодними колючками… люди поспішають до теплих квартир, поспішають сховатися від снігу, струсити його з одягу і в затишку зашторених кімнат забути, що на дворі зима.
    А я стою і милуюся снігом. Дивачка! Милуюся білими пластівцями, що сіються і сіються з сірого неба, мов з велетенського сита мірошника. Їх повільний танець зачаровує мене. Біли вальс. Зима запрошує мене до танцю. Простягаю долоню. На неї повільно опускаються кілька пухнастих сніжинок і відразу ж перетворюються на краплинки води. Зачудовано дивлюся на них і мені чомусь стає сумно. Дивачка…

2002р.