На хрестовиннi

Коли хрестовиння старого дерев’яного вікна розіп’яло перше проміння сонця, а з ванної почали доноситись дивні звуки води, яка тільки но з’явилась у водопроводі, Світлана ще спала. Підібгавши під повні груди пласкувату подушку, розлігшись на весь диван, солодко посапувала під ковдрою, яка ледь-ледь прикривала голе тіло. Як то рідко, ой як то рідко вона може собі дозволити цю розкіш – спати голяка. То свекруха у кімнату забіжить, то чоловікова сестра прийде шукати щось у їхній шафі, дві полиці якої забиті її мотлохом (дарма Світлана його складає – все одно одяг перегарбає так, що мотлохом виглядає), то чоловік носа зморщить: «Одягнись, а то мама зайде» І так кожного разу. Ще той шлюбний обов’язок як слід не виконає, а вже буркне їй, щоб одяглась, а сам повернеться до стіни і спить.

Спочатку її це ображало, мучило, боліло, а нині – байдуже, як байдуже, де до ночі пропадає Ігор, з ким, чого часом вертається напідпитку та похапцем вкладається. Хіба краще було б, якби він ще розказував дружині, хто в хаті господар?

Вчора свекруха зі своїми двома дітьми поїхала на весілля якоїсь родички. Світлану теж кликали, проте вона, пославшись на роботу та якісь папери, з якими спокійно попрацює вдома, відмовилась. Така розкіш – поспати голяка, нічого не готувати, стоячи на кухні під пильним наглядом любої чоловікової матусі, просто полускати насіння, спостерігаючи за людьми з балкону. І змінити все це на весілля чоловікової рідні? Ні! Навіть після свекрушиних слів – ні!

- Ти дивись, бо він у мене чоловік видний – уведуть, - дорікнула Емма Едуардівна Світлані та рішучо пішла до виходу. Емма Едуардівна – жінка цілком позитивна. Педантична, правда, до крику, навіть до судом Світланчиних, та й Ігоревих також, але жити з нею можна. Тим більше, що варіантів у молодої родини інших поки що немає. Світлана – менеджер сумнівної логістичної компанії, Ігор же – юристконсул у Білому Домі. Білим Домом у їхньому селищі звуть райдержадміністрацію. Якщо врахувати, що ні вислуг, ні категорій, ні стажу Ігор ще не заробив, то живуть молодята на Світланчині зарплатню та відсотки від загрузок-вигрузок фур, яких в очі ні Світлана, ні її керівництво ніколи не бачило. Емма Едуардівна проте не раз дорікає невістці, що та ні приготувати смачно не вміє, ні квартиру у чистоті тримати не може, тільки триндить по телефону. Ігор замість заступитись за молоду дружину просто нічого не помічає. Хоча зрідка кличе Світлану прогулятись у парк та довго дивиться на дружину, коли та змиває макіяж.

Світлана не раз дивується собі та намагається достеменно пригадати, чому вийшла за цього безбарвного, безхарактерного чоловіка. Проте з усіх пояснень знаходить лише одне – любов. Вона майже тваринно відчуває, коли він хоче торкнутись, коли хоче володіти нею. Так само вона майже тваринно відчуває негаразди. Тоді Світлана згортається калачиком біля його ніг, заглядає в очі, пестить його довгі пальці. Світлана тоді намагається догодити йому, добратись варениками і пестощами до серця, до душі, ніби саме це повинно розфарбувати його безбарвність, пригорнути його відсторонене серце до її, гарячого та невилюбленого. Бо скільки не люби її тіло, а душа ніби й незаймана ще… Хіба ж чоловік, який любить справді, любить не ноги, не груди, не оксамитову молоду шкіру, а її душу, буде так цинічно докидати:

- Свєт, ти б схудла, а то он яке сало… з тобою скоро соромно буде на люди ходити…

Та нині Світлана щаслива. Щаслива, як ніколи за останні два роки. Саме стільки триває їхній шлюб з Ігорем. Вскакувати готувати сніданок не треба, ховатись під халат теж. Вона нині вільна. Вільна спати, вільна валятись у незастеленому ліжку, вільна просто мріяти, просто думати, дивлячись у стелю чи за вікно, де синички щось видзьобують у хрестовинні вікна.

Скупе ранкове проміння розщедрилось настільки, що Світлана прокинулась. Власне, вона прокинулась давно, просто відкривати очі, відривати груди від подушки та відгортати ковдру не хотілось. Сліпе ранкове світло кімнати здавалось продовженням сну…

Піднятись з дивану примусив різкий дзвінок у двері. Похапцем одягаючи халат та взуваючи незручні широкі капці, Світлана пішла до дверей. У вічко вона побачила дівчину.

- Хто?

- Ви Світлана? Я Марина, колега Ігоря.

- Ігоря немає – через двері відповіла Світлана та думала уже йти знов валятись на дивані.

- Я з вами хочу поговорити, - чітко і якось боляче відповіла дівчина за дверима.

Ще прокручуючи ключ у дверях, Світлана пошкодувала, що погодилась на розмову. Та було якось незручно не відчинити. На вигляд Марині було років двадцять п’ять. Білявка, з кучерявим волоссям. Її сірі очі здались Світлані знайомими, проте впізнати дівчину вона не могла.

- Я, пробачте, не одягнена, - тримаючи полу халату, вимовила Світлана.

- То ви мене пробачте, що я так рано. - Попростувала дівчина у кімнату без усякого на те запрошення, - Я знала, що Ігоря не буде. Так ліпше… Ви повинні знати, що ми з Ігорем любимо одне одного…

Першою думкою Світлани була, чи не жарт усе це. Чи не сам Ігор та його дивна мама вигадали подібне. Друга думка гидко залоскотала у животі. Ця Марина така тендітна, така витончена. А Світлана…

- Я розумію, що він Вам нічого не розповів. Він же м’який такий, безхарактерний, - продовжувала Марина, сівши на крісло, - Він не любить Вас. Просто звичка.

Світлані паморочилось в голові від яскравого сонячного світла у кімнаті, від сліпучо-білої білизни, яка ніжила її ще три хвилини тому, від слів, які спадали з вуст цієї гарної, тендітної жіночки важким камінням на її груди, на її серце.

- Якщо Ви його любите… А ви ж його любите?..., - напівпитально, напівцинічно чи то спитала чи зробила висновок білявка, - то залиште його назавжди. Бо він Вас не любить.

«Він вас не любить…» відгукнулась в Світлані остання фраза і зависла павутинням чогось важкого і неприроднього в її чисто виметеному до того житті. «Він вас не любить…» вас. Кого вас? Нас? Кого?

- Кого?... ледь чутно спитала чи то у Марини, чи в себе Світлана.

- Вас, Світлано. Він Вас не любить, - повторила білявка та різко вставши, пішла до виходу…

Білий день у вікні ніби розіп’яв Світланину душу на херстовинні рами. Сонячне проміння та сліпуча постіль ніби засвічували думки, не даючи побачити головного, не даючи роздивитись те єдине слово, фразу, спогад, за які б можна було зачепитись та триматись на місті. Усе, що кілька хвилин тому було реальним та звичним, раптом набуло розмитих контурів.

Вхідні двері грюкнули. Світлана заплющила очі і, здавалось, припинила дихати…

Коли сонячне проміння залишило кімнату і зависло лише на косяку вікна, Світлана востаннє обдивилась кімнату. Зіставлений диван, педантично складені простирадла та мотлох сестри чоловіка у шафі. Вимита підлога, витертий пил. Світлана витягла з рамки весільне фото та поклала до валізи між паперами з офісу та власними пожитками. Потім повагалась, повернула фото на місце та набрала номер чоловіка:

- Ігоре, золотко, як ви там?.. А молода гарна?.. І я по тобі скучила…  Дуже… І я тебе люблю…

Потім Світлана розклала речі по місцях, запхала валізу на шафу та скинула одяг. Залишок дня вона провела на дивані, замотавши голе тіло у м’яку ковдру….