Червоне вино

Мій терапевт зніяковіло розвів руками: “Хвороба не минула”
Ні-ні, я не забула.
А хіба смак такого вина забути можна?
Можливо з часом, так... Якби не один, здавалося  незначний, нюанс макраме життя – сни. Аромат, колір, смак, радість, - усе повстає у них заживо. І...
я - знову носій рецидиву. Знову в іншому вимірі.
Іншому диханні.
З іншим життям.

Мій терапевт сказав – хвороба не минулась.
А я німо дивилася зеленню на його збенетежене обличчя, благаючи, німо-німо, дати хоча б якусь пігулку від пам’яті для ендорфінів, від сну для серотоніну.
     - Ви вірите снам, лікарю?
     - Ні.
     - А чому ж вони змушують прокидатися іншою людиною?
     - То підсвідомість, леле, забудь.
     ...Забудь, леле, забудь...

Дивився у стелю, крізь стіни, свердлив поглядом стільницю, вдавлював лопатки у спинку стільця, вибивав ногами по підлозі звуки там-тамів... і ховав зніяковіло очі. Не минула.
А на моїх вустах, очах, шкірі виступали червоні крапельки вина... Того, аромату котрого забути не вдавалося...
Вино лилося у погляді, в диханні,  рухах.. Моментами здавалося, що я перетворююсь у винну субстанцію... Субстанцію іншого світу та виміру:

         ...І якби мені твої квіти..
         Чи не цвіла б я сакурою серед безсніжної зими ?
         І якби тобі мої руки, -
         А чи не сплів би мені з того цвіту повітряного змія?
         І якби мені твої крила,  -
         Чи не полетіла б до цвіту у цвіті...
         Туди...
         І якби мені...
         Якби тобі..
         Якби  нам...

 “Леле, забудь”

         Тихо-тихо йду по твоєму житті скільки часу
         Хіба воно лихо – ходити заглядати у шибку твого буття та радітись дитиною?
         Певно, що ні...
         Беззупину підмовляти-вмовляти ту шибку світити ясніше, не пропускаючи жодного  кадру ...
    всміхатись тобі і твоєму буттю.

“Лелечко, забудь”

         Часто приходжу. Стаю на порозі.
         Шепочу усю правду, несказану вголос, заховану, проте щиру
         Із чакри, що в грудях, 
         народжену в мирі та миром
         Для тебе про нас...

“Забудь, леле, забудь...”

         А іноді...
         душею посиджу біля твоєї на старому дивані у батьківській хаті
         Почастую кавою, котру несу із собою,
         посмакую мовчанку, запитаю в очей що болить, вислухаю,
         передам снами відповідь невдовзі та радості кухоль у твоє буття.
         То сплелось таємницею, 
         лягло під печатями звички та нашого пакту...
         Для нас поміж нами у закутках наших мовчанок...
 
“Лелечко, забудь”

         І якби мені
         Якби тобі
         Якби нам...

“Леле...”

         Чи не хотів живої води із срібного кухля, що в храмі ?
         Чи не хотіла того світла ?
         Хотіла-хотів...
 
“...забудь”

         І якби мені твої квіти...
         Якби тобі мої руки...
         Якби мені твої крила...
         І якби мені...
         Якби тобі...
         Якби  нам...

Крапля вина, того, що на серці,
Того що в зіницях,
Що на вустах
Якби проковтнути, змити, видихнути пару? -
Ні, не минеться
Проллється у снах, поміж снами
Для тебе про нас
Від мене тобі
Від тебе мені черговим рецидивом
червоного в серці
для нас...

Та крапля вина,

котра не минає...

...А мій терапевт запише у картці "хронічне" ...