Картина 1

На вигляд йому було років  дев'ятнадцять, не більше. Він мав худорляве, бліде обличчя, довгий, тонкий ніс і темно-карі, майже чорні, очі. Вони були як раз під стать його чорному пальто і капелюхові.
  Вдягнувшись, трохи постояв перед дверима своєї квартири, а вже потім відчинив їх. Швидко спустившись вниз – нарешті опинився на вулиці. Свіже зимове повітря миттю огорнуло його… Не маючи печаток руки він запхав у кишені і не швидкими, але широкими кроками пішов по стежці, що вела від будинку…
- «Сніг…нарешті сьогодні випав сніг. Хоч якась переміна…»
 Юнак як раз проходив повз якусь химерну для такого краєвиду будівлю. Була вона одноповерхова, з різбленими вікнами,чимось нагадувала старовинну садибу…Юнак затримав погляд на ній і по хвилі впав у задуму. Він просто дивився на це дерев’яне «створіння» і якісь не зрозумілі і йому самому думки зринали у нього в голові. В його уяві проступали картини того, що могло б діятися тут колись…в тепер уже далекі часи…
Та раптом композиція думок його була порушена. Двері «садиби» відчинилися і звідти вийшла дівчина в чорному довгому пальто, художник стояв досить далеко,щоб можна було розглядіти риси її обличчя, вона була без капелюха а її руде хвилясте волосся було просто зібране у хвіст.
Юнакові здалося, що вона є трохи не частиною цієї старовинної будівлі, так органічно доповнювала вона цей старовинний комплекс.
- «Дивно,як же це їм така химерна споруда очі не ріже» - питався він – «на них це не схоже…» - І легка посмішка виступила на його обличчі.
  Знову поглянув на двері – дівчина уже зникла, але недалеко від дверей лежав шматок чогось чорного, чого не було до того, як проходила дівчина.
  Неквапом підійшовши до того місця він побачив, що то була чорна жіноча печатка… Підняв її… Судячи з розмірів печатки хазяйка її мала тендітні руки і довгі тонкі пальці… Якийсь час стояв непорушно, а тоді поклав знахідку до кишені. Не прибираючи з обличчя посмішки вдихнув повними грудьми повітря і, в останній раз озирнувши «дерев’яну химеру», пішов далі…
  Ключ не повертався…
- «Ха, забув зачинити двері, мабуть…» Просто смикнув за ручку – і увійшов до квартири. Знявши пальто, повісив його на вішалку, капелюх поклав на горішню полицю.
В його кімнаті було темнувато, він не любив яскравого світла…
- О-о-о-о…а ось і ви! Давно чекаю я вас тут… - Зненацька розітнув тишу голос.
В кімнаті сидів чоловік років сорока, з ріденькою русявою бородою, хоча це буле й не борода навіть… складалося враження, що він просто довго не голився… Одягнений у щось незрозуміле, точне визначення одягу цього пана художник дати не зміг… Але самого пана він впізнав. Це був давній друг його сім’ї Осип Олександрович Говірков… Художникові про нього відомо було небагато, лише те, що Говірков цей був товаришем батька його і займався скуповуванням картин сучасних художників, був, як він сам себе називав, «поціновувачем модерного живопису»… Присутність цього чолов’яги в квартирі юнака, так би мовити, здивувала, якщо не більше…
- І хто ж дозволив вам так безцеремонно входити у мій дім? – Спитав художник у Говіркова. Треба зазначити, що хоч герой наш зустрічався з Осипом Олександровичем досить рідко, але й цих рідких зустрічей йому вистачило, аби поставити Говіркову невтішний діагноз – снобізм. За те й не любив його…
- Н-у-у-у … - трохи завагався непрошений гість, - даруйте,але  двері були відчинені. Я зайшов, маючи надію знайти вас тут. Не знайшовши, вирішив лишитися і дочекатися, а заодно й квартиру вашу постерегти. Адже я думаю, ви не хотіли б побачити замість мене тут якогось негідника, що збирає ваше добро в свою торбу? – І смішок вирвався з вуст Осипа Олександровича.
Художник розтягнув своє обличчя у саркастичній посмішці і відповів:
- Ну-ну… Я, звісно, вельми вдячний вам за турботу, але чи не здається вам, що стерегти, а тим-паче ще й «збирати у торбу» тут нічого? – І він здивовано підняв брови. Мав рацію, бо в квартирі і справді нічого цінного не було; наприклад в його кімнаті стояло ліжко, під протилежною стіною, з вікном – картини і купа різноманітного малярського приладдя; на письмовому столику біля того-ж-таки ліжка стояв магнітофон. Кімната сама була не велика, але досить простора і приємна на вигляд…
- Ціную, ціную ваш гумор, Дмитре Сергійовичу, - промовив Говірков трохи піднятим тоном, - та я до вас не просто так…
- Ну то кажіть уже – стримуючи свою роздратованість сказав Дмитро.
- Добре, добре, - погодився гість, і повів далі спокійним, розміреним тоном, як він робив завжди, очевидно, намагаючись когось у чомусь переконати.
- Розумієте, у мене скоро виставка намічається, і для неї я зараз скуповую картини молодих талановитих художників. Ну і вас, звісно, оминути я не міг…
- Ти диви, Третьяков нашого часу… - тільки і подумав Дмитро. Тоді спитав:
- Тема?
- Стосовно цього я поговорити і хотів. Зрозумійте, ви маєте великий талант. Ваші руки і ваша уява могли б творити дива, та мені здається – ви просто марнуєте їх. Раніше хоч щось писали, - він вказав рукою на картини, що стояли під стіною, - але поки чекав вас, нових ваших картин я тут не знайшов.
- «Почалося…»
- Я ж казав вам, - не вгавав «друг сім’ї», - що теми, яких тримаєтесь ви, не мають продовження, розвитку... Ви прирікаєте себе на творчу загибель. – З цими словами очі його зблиснули чимось схожим на жаль.
Художник мовчки сидів на ліжку весь той час, поки Осип Олександрович говорив, а тоді не полишаючи здивування, із цікавістю запитав:
- От я слухаю вас і думаю, якої ж відповіді ви від мене хочете? Я не зрозумів, вибачайте…
- Ну… - почав-було Говірков, та Дмитро зупинив його:
- Отож – тема? Ви так захопилися оповіддю про мій талант, що й не відповіли на поставлене мною запитання. Слухаю вас, пане… - обличчя юнака набуло уважного виразу.
- Я хотів би, Дмитре Сергійовичу, побачити щось сучасне у вашому виконанні. Розумію ваш потяг до класики, але я також вірю у вашу здатність до модерного письма. Я вже казав вам – ви маєте непересічний талант… - Говірков раптом замовк і Дмитрові було дивно бачити в очах цього чоловіка надію, що раптом сповнила його погляд. Він чекав відповіді.
- «Як же він набрид мені, цей старий модерніст. Треба скоріше йому щось відповісти і хай іде собі» - Лунало в голові художника.
- Осипе Олександровичу, шановний, я охоче б вам допоміг, та бачте – не дозволя мені кров моя… - Багатозначно промовив Дмитро.
 Колекціонер розгубився, очевидно, не зрозумівши слів юнакових, запитав:
- А що ж таке з вашою кров’ю?
- Просто вона промовляє в картинах моїх, я не можу змусити замовчати її… Для мене мистецтво і творчість є нічим інакшим, як мовою крові. Через мистецтво кров промовляє. Малювати з нічого просто не зможу, як би не хотів. Кров…
- О, шановний Дмитре, - проказав з якоюсь іронічною пишністю Говірков, - мені здається, ви просто не хочете і мотивуєте це якимись туманними балачками про кров, чесне мистецтво і тому подібними відмовками. Ви ж художник, і як ніхто повинні розуміти, що це все, - тут він знову вказав на картини, - це все ви робите аж ніяк не для себе, а для людей, бо без них ваші картини – просто яскраві шматки матеріалу… І для того, щоб бути потрібним для людей – треба промовляти їх думками, їх сподіваннями. Те, що пишете ви – вони уже бачили у Васнєцова, Полєнова і ще у багатьох. Вони хочуть вдихнути чогось нового, і ви як ніхто інший забов’язані дати їм це… І в жодному разі не будьте егоїстом, розумієте? – В голосі його з’явився запал і, треба віддати йому належне, він і сам вірив у те, що казав.
- Ви вважаєте? – Спитав Дмитро і, не чекаючи відповіді, продовжив, - А мені здається як раз навпаки. Ви кажете що не треба бути егоїстом у творчості – погоджуюся, бо я таким і не є. Не змальовую себе як особистість, а просто вміщую в картини переживання стосовно чогось, що діється довкруг мене. Не суджу нікого, бо для мене не має ні доброго, ні поганого. Просто пишу, як є, а там уже самі вирішуйте  - добре це, чи погано. Моє завдання тут – просто вказати людям на дійсність, і я не збираюся співати їм солодких гімнів, якщо вони, на мій погляд, не доречні. Натовп за своєю природою хоче і звик чути в свою адресу схвальні промови, та я їх проголошувати не буду. Зрештою, хіба той-таки Полєнов або Васнєцов були потурачами натовпу, ні! І я у них навчився цьому, щоб ви там не казали про «служіння людству»… - Тепер уже юний художник чекав відповіді, але судячи з виразу обличчя Осипа Олександровича було ясно, що і цих слів він не зміг збагнути. Побачивши це, юнак вирішив не приховувати більше свого роздратування:
- А нехай! Досить уже... Мені здається, розмова наша скінчилася…
- Ну добре, коли не хочете – я не стану вас змушувати… - Гість нарешті підвівся і вийшов з кімнати. Господар не став проводжати його, просто повалився на ліжко, дотягнувся рукою до магнітофону і звуки сонного і тягнучого блюзу просочилися в тишу кімнати…
Дмитро почув, як клацнув двірний замок – і… все останнє розчинилося в сні його…
- Ну і як? Що ж робити то мені, га? Може темрява… та як же без сонця? І темрява без нього не може… темрява… Щось-таки темне…