NORD. Червоний ранок

Простір холодними чорними клаптями опадав на білу підлогу. Повітря застигало. Емоції кристалізувалия в ньому. Натикались одна на одну з ледь чутним кришталевим дзвоном. Наче розколювалися на сотні срібних уламків в зимній бенкетній залі порожні келихи. Перетворювались на великі вологі  хмари, що осідали на темних стінах.
   Шпалери пахли ранком. Крізь відчинені двері він заповзав в темну кімнату з балкону. Огортав її своєю пусткою. Луною здіймався вгору, до рівної жовтої стелі. На мить застигав над громіздким квадратним ліжком, що червоніло жорсткими вовняними простирадлами в загуслому  просторі, наче похололе поле бою... і з тихим шелестом оживаючого міста накривав його своїми холодними крилами. Обережно огортав геометрично заломлені на ньому гострі молоді тіла, одна за одною сполохуючи темні тіні, що, здавалося, бескінечну прірву часу жили поміж їх агресивно складених тонких ліній...

   його велике, трохи незграбне тіло, сховане під червоною зім'ятою тканиною, здавалося по-дитячому наївним та безпорадним.
   Не здатним відламати дверцята від білого “Norda”, що і досі стоїть в кутку невеликої тісної кухні.
  Виглядало таким теплим та ніжним в безпечній розслабленості втомлених м'язів. Проте крізь хвилини правдивої відвертої тиші  помітно проступав сталевий кістяк професійної акторської гри, на який впевненими звичними рухами було натягнуто сірий спокій осіннього ранку. В кожному сантиметрі твердого тіла вічувалася похмура недобра напруга. Суворий вираз самовпевненого всезнання застиг на обличчі під високими монгольськими вилицями. Довгі години відпочинку, позбавленого сновидінь та думок, не розгладили глибоких зморшок, що ними було всіяне його чоло. Він був насторожі. 
   Коротка ведмежа рука, зігнувшись у м'язистому зап'ястку, ненав'язливо, проте міцно тримала за маленькі груди свою здобич.

   недовга вчорашня істерика швидко згасла, залишивши після себе на її обличчі розмиті сліди солоних сліз та чорної косметики. Гострими хребцями, що виступали на  спині, вкритій палаючими саднами, вона притискалася до його гарячих грудей... Від холодного подиху міста шкіра на її грудях вкрилася сиротами. Відчувши крізь сон  неспокій, він накрив її стегна простирадлом, яке вона скинула з себе вночі, та міцніше стис обійми. Від цього руху садна на спині знову починають пекти.
   Вона довго дивиться на годинник.
   Ось.
   Зараз йому зателефонують з роботи. Почнуть кричати.  Він скаже, що захворів і хай усі поцілують його у білу, як перший сніг, дупу. Кине мобільний під ліжко і спитає, чи не дуже вона змерзла. Поцілує її волосся і знову надовго засне.
   Лише тоді вона знайде в собі сили вислизнути з-під його важкої руки. Швидко, безшумно, не піклуючись про білизну, натягти джинси, футболку — і босоніж вибігти у під' їзд. Здогадається викинути у мусоропровід всі, знайдені в квартирі, ключі та кредитні картки. І буде
   БІГТИ БІГТИ БІГТИ
   Вона розуміє, що вже сьогодні ж ввечері. Або завтра. Або у суботу...
   але вона знову буде сидіти за столом у його тісній кухні, пити гаряче какао, яке він для неї приготує
   і дивитися на білий “Nord” з відірваними дверцятами.