л то

я ненавиджу тупі закономірності цього життя. 
я ненавиджу те, що завжди доводиться прощатися з людьми, яких ти любиш, з якими прожив би цілу вічність і ще трошки.
ненавиджу те, що найкращий у твоєму сраному житті час летить так швидко.
і ось ти стоїш на платформі і розумієш, що через 10 секунд твій поїзд вже рушає, а твоя сумка залишилась десь, не зрозуміло де. Бо не можна двох п*яних залишати з сумками. 

Ти в останній раз так розгублено дивишся на тих, від кого зараз поїдеш і під лайку і матюки провідника заходиш в вагон. не свій. твій - перший. 
Хочеш останній раз виглянути з поїзду. але нервовий провідник ладний тебе прибити, якщо ти зараз не заткнешся і не підеш шукати своє місце. 
Дивишся вниз і не можеш знайти ручку на дверях. Знаходиш все ж таки. ще не розумючи, що сталося йдеш через вагони. через тамбур. двері. знову і знову. сідаєш на своє місце, намагаєшся почитати. читаєш сторінку за сторінкою і розумієш, що нічого не зрозумів. бо думки десь так далеко. 

а за вікном захід сонця. останній. сьогодні скінчилося твоє літо. що там попереду - навіть не хочеться знати. 

і ще так далеко до тебе ... .