Будн рекламного агентства

Місячне сяйво блукало кімнатою молодого працівника рекламного агентства. Тимур Галич прокинувся від телефонного дзвінка. Минали секунди розмови, а обличчя заступника директора ставало все тривожнішим, задумливим. На тому кінці дроту повідомили неочікувану, неприємну і жахливу новину. Вночі знайшли мертвим шефа та друга Тимура Олексія Таранова. Незважаючи на сильний душевний біль, який пронизував хлопця, Галич швидко одягнувся і поїхав на місце роботи.

У рекламному агентстві „День” на питання слідчих намагався відповідати менеджер Віталій Крупій, котрий прибув трохи раніше, ніж заступник директора. Він виглядав років на сорок, солідна та шанована багатьма людина, завжди мав гарну зачіску, вишуканий і доволі дорогий одяг, на правій руці блищав, привертаючи увагу оточуючих, золотий годинник. Очі Віталія прикривали великі сонцезахисні окуляри. Як не дивно, Крупій не складав враження занепокоєного. Менеджер занадто впевнено тримався, чітко аргументуючи свої відповіді. Тут до кабінету директора увійшов засмучений Тимур. Його здивуванню не було меж.
- Віталію Володимировичу, а ви чому не вдома? – запитав спантеличений Галич.
- Цей громадянин знайшов вбитого Таранова Олексія, - пояснив досвідчений слідчий. – А ви, перепрошую, хто?
Тимур ввічливо представився.

Старший Галич жив з дружиною в просторій квартирі на дев’ятнадцятому поверсі одного з численних хмарочосів міста. Андрій не працював у рекламному агентстві, а керував місцевою центральною лікарнею. О сьомій годині ранку він мав уже бути на роботі.
- Ларисо, мені терміново треба працювати, - гукнув розлючено Андрій. – Ти майже п’ятдесят хвилин користуєшся душем! У мене не так багато вільного часу! Чуєш?!
Через три хвилини Лариса вийшла із ванної кімнати. Вдягнена у шовковий халат зеленого кольору, вона намагалася рукою приборкати власне довге і темне волосся, що неслухняно падало на красиве обличчя.
- Не хвилюйся так, любий, - зауважила дружина. – Тим паче віднедавна саме ти очолив ту лікарню.
- Звичайно, проте не бажано кожен день спізнюватись, кохана, - сказав знервований Андрій і відразу швидко пішов під гарячий душ.
Опинившись там, Галич помітив, що Лариса використала залишки шампуні. Але він промовчав, знявши футболку. Довелось мити голову звичайним милом.

Фінансист рекламного агентства „День” зустрів цей сонячний ранок за чашкою  запашної кави і шоколадного печива. Ігор Скляренко вже завершував смачно снідати, коли йому зателефонували з роботи. Тимур пригніченим голосом повідомив про вбивство шефа і попросив негайно приїхати. Ця жахлива новина так шокувала фінансиста, що той мало не випустив з рук слухавку. Справа була ось в чому: напередодні Ігор вечеряв у затишному ресторані „Білий клик” саме з Олексієм Тарановим. Вони обговорювали плани на майбутнє, щодо розквіту рекламного агентства. А тепер несподівана і безглузда смерть. Хто стане біля керма „Дня”? Чи не розвалиться агентство, адже замінити такого впливового керівника практично дуже важко, хоча теоретично все таки можливо? Ці невеселі думки блукали в голові Ігоря весь шлях від дому до роботи. Ще й важливий контракт, який Таранов підписав на днях з телевізійно-інформаційним тижневиком „Вісті”. Нарешті, долаючи автомобільні затори, Скляренко зміг доїхати до шестиповерхового скляного будиночка. Це і був розкішний офіс рекламного агентства. Тимур Галич вже почав проводити надзвичайне і термінове засідання, коли фінансист відчинив двері кімнати для зборів.
- Ігорю Сергійовичу, ви трішки спізнилися, - зробив зауваження менеджер.
- Вибачте, панове, на дорозі рух скажений, - спробував пояснити ситуацію прибулий і поставив свій чорний дипломат під стіл.
- Товариші, - піднявся схвильований Тимур. – У мене є заява. Зважаючи на раптову смерть нашого шановного директора, керувати агентством беруся я. Грандіозних успіхів поки що, звичайно, не буде, але можу обіцяти те, що „День” після загибелі Олексія Таранова не втратить своєї популярності. А в майбутньому наш рекламний бізнес процвітатиме. Контракт з тижневиком „Вісті” ніхто не відмінить. Будемо працювати...
Скляренко помітив незадоволення, чомусь, на обличчі Віталія.
Проте Галич продовжував говорити впевненим тоном: - ...Хочу представити вам нового-старого заступника директора. Для Ігоря Сергійовича ця посада не нова. А фінансистом я назначаю Кравця Дениса Івановича. Привітаймо їх.
Крупій взагалі мало не позеленів, як літня трава, від люті, а за круглим столом почулися несміливі оплески. Тимур краєм ока помітив напружений вираз обличчя менеджера. Новий директор вирішив дочекатись кінця робочого дня, щоб потім спокійно обговорити питання, які настільки хвилювали Віталія.
2
Кардіологічний центр „Пульс” розташувався на перехресті вулиць, майже на Хрещатику. Тут проходили курси лікування не лише відносно здорові, але й важко хворі пацієнти, що лежали на спеціальному стаціонарі. Біля лікарні була зроблена охайна автомобільна стоянка. Туди під’їхав на білій іномарці Андрій Галич. Це перший його день на посаді головного лікаря. О пів на восьму він увійшов у свій новий кабінет, присів за широкий стіл із червоного дерева, налив з графина у склянку води, і тільки потім звернув увагу на купу паперів, що були на поверхні. Уважно прочитавши їх, Андрій задумливо почухав потилицю. Повідомлення про бажання найкращого кардіохірурга звільнитися викликало у Галича серйозне занепокоєння. Не розуміючи абсолютно нічого, керівник вирішив негайно розібратися і покликав медсестру. Та повідомила, що бачила, як щойно досвідчений хірург Онищенко виходив на двір, щоб подихати свіжим повітрям. Не гаючи жодної хвилини, Андрій вбіг в ліфт, який вчасно відкрив свої ржаві двері, і натиснув кнопку першого поверху.
Сивочолий лікар стояв біля некрашених та досить пошарпаних залізних перил, вдивляючись кудись вдалечінь. Ніби не помічаючи схвильованого Галича, що швидко вибіг з „Пульсу”, він продовжував те, що робив раніше.
- Анатолію Семеновичу, ми можемо переговорити? – запитав Андрій, сподіваючись на згоду.
- Я зараз не маю вільного часу, - відповів спокійно Онищенко. – Мене чекають в операційній.
- Тоді запрошую вас на обід в ресторан „Білий клик”, - мовив Галич. – Він знаходиться на набережній.
- Це можна, - зрештою погодився співрозмовник. – Буду там о пів на першу.
Хоча Онищенко не бачив причини, щоб зустрічатись.

Тимур же, зручно вмостившись у новому, просторому кріслі директора, відразу викликав до себе секретаря. Рудоволоса Ганна Карпенко не перший рік працювала в агентстві, проте репутацію мала доволі скандальну. І тільки завдяки величезним зусиллям Олексія Таранова, дівчина залишилася на своєму робочому місці.
- Тимуре Михайловичу, ви щось хотіли? – спитала вона, крадькома ховаючи великі карі очі.
- Зачини двері і сідай, - низьким тоном голосу говорив Галич.
Коли Карпенко присіла за широкий стіл, впевнений Тимур продовжив:
- Ти неправильно вчинила. Смерть директора нікому не потрібна. Невже ти думала, що ніхто не помітить ваших відносин?
Ганна раптово почервоніла від сорому.
- Що ви маєте на увазі? – тихо поцікавилася вона.
- Ваші таємні зустрічі в офісі після роботи, - натякнув серйозний Тимур. – Б’юся об заклад, що його дружина й гадки не мала про цей роман. Потім ти, звичайно, вирішила вбити Таранова, бо він погрожував звільнити тебе. У мене лише єдине питання: чим ти думала, коли позбавляла життя батька двох неповнолітніх дітей і власника агентства?!
Карпенко в паніці закрила обличчя руками.

Одягнена в червоний атласовий костюм, Лариса Галич прийшла на свою роботу. Її одразу попередили, що шеф, м’яко кажучи, не в доброму гуморі. Десь опівдні він викликав до себе в кабінет Ларису.
- Галич, ви, якщо я не помиляюсь, допомагаєте секретарці? Чому ж ми цього не бачимо? Позавчора Галина попросила завезти важливі папери. Чому ці папери досі тут? Мені потрібні пояснення.
- Це було лише раз і востаннє, - спробувала схитрувати розумна дівчина.
- Припиніть тримати мене за дурня, - розлютився шеф, але намагався не гніватись. – Та ви ще й постійно запізнюєтесь! Вас звільнено.
І не бажаючи чути ніяких виправдовувань, знервований чоловік покинув кабінет. А розчарована Лариса залишилась, наче у розбитого корита, схопившись руками за голову.
3
Червоні стрілки великого годинника, що прикрашав стіну у ресторані „Білий клик”, весело бігли вперед під ніжні звуки флейти. Подібна тихесенька й спокійна музика грала тут щоденно і подобалася кожному відвідувачеві. Окрім цього, люди отримували насолоду, спостерігаючи з вікон за синіми, бурхливими хвилями Дніпра, які приставали до берега та розбивалися об прибережні камені.
Андрій Галич, як завжди, трішки спізнився, і Онищенку довелось ще чекати свого співрозмовника хвилин двадцять. Цим він яскраво нагадував власну дружину. Коли головний лікар врешті-решт з’явився на порозі розкішного ресторану, Анатолій вже збирався іти геть.
- Куди ж ви? – поцікавився Андрій.
- Чоловіче, вам іноді треба слідкувати за часом, - просто все пояснив Онищенко.
- Розумію, що я трохи запізнився...
- Це ваша провина. Коли вас, Андрію Михайловичу, буде чекати ось так хворий в операційній, все може закінчитись набагато гірше.
Галич від несподіванки розкрив рот.

Тим часом розгнівана Лариса повернулась додому. Проклинаючи свою вже п’яту роботу за останні три місяці, вона відчула різке погіршення самопочуття. Довго не думавши, дівчина дістала зі столу заспокійливі пігулки і прийняла їх. Потім Лариса перевдяглася в чорну блузку та потерті джинси.
- Тебе в черговий раз боляче кинули, - промовила сама собі знервована Галич перед дзеркалом. – Мабуть, Андрієві знати про це зовсім необов’язково. А я ж так мріяла потрапити на Мальту.
Після цього Лариса у розпачі заснула на дивані, що стояв біля шафи.

Незважаючи на небажання Онищенка розмовляти, Галич все таки умовив його присісти за невеличкий столик.
- Я щось вас не дуже розумію, - проговорив Андрій. – До чого тут наші пацієнти? Я запросив вас на обід, щоб відмовити звільнятися.
Онищенко іронічно посміхнувся і відповів:
- Тепер давайте розберемось, чому я написав заяву на звільнення. Особисто мене не влаштовує те, що ви зайняли крісло головного лікаря. Чесно кажучи, Андрію Михайловичу, люди багато років працюють у лікарні, щоб отримати цю посаду. А ви, навіть, ніколи не робили жодної операції.
- Мій батько був відомим кардіохірургом, - зауважив Галич.
- Так, я пам’ятаю, - погодився Анатолій. – Але ж ви не він?
- Зате я маю кошти і легко можу допомогти „Пульсу”, - серйозно сказав Андрій. – Наприклад, закупити дорогі ліки у Швейцарії. Чув, що вони дуже ефективні. Не проблема й нове, зручне, медичне устаткування.
- Самими грошима операцію не зробиш, чи не так? – розумно підмітив Онищенко.
- А я й не претендую робити операції, - пояснив Галич. – Хочу не втратити кращого кардіохірурга. Анатолію Семеновичу, подумайте про хворих, будь ласка.
Чуйний Онищенко від приємних слів в свою адресу, звичайно, трохи подобрішав. Мовив, що поміркує ще. У результаті обидва лікарі розійшлись дуже тепло, по-дружньому.

Тимур же ввечері завітав до кабінету менеджера рекламного агентства „День”. Віталія на місці не знайшлось, як не дивно. На його столі завжди був повний порядок. Гостро заточені олівці стояли в спеціальному стаканчику. Поряд відволікав увагу чудовий букет червоних троянд у кришталевій вазі. Мимоволі директор перевів уважний погляд на легкі блакитні штори, які гойдалися перед відкритим вікном. Взагалі, кабінет Крупія був в синьо-сріблястих тонах. Галич знав, що менеджер знаходиться десь в корпусі будівлі, тому чекав. Він не помітив, як Віталій увійшов.
- Чого тобі треба? – не дуже привітно запитав Крупій.
- Я бачив, що вам не сподобався мій виступ на терміновому засіданні агентства, - не звернув уваги на деяку грубість Тимур. – Може спробуєте пояснити?
- Ти ще не доріс до того рівня, щоб керувати величезним рекламним агентством, хлопчик, - різко і зухвало заговорив Віталій. – Раджу поки не пізно взяти мене в помічники.
- Я цим кроком роблю всім послугу, - пояснив Тимур. – Не кожен захотів би отримати „День” у подібній ситуації.
- Чому не кожен? – з усмішкою на обличчі поцікавився менеджер.
- Ні, Віталію Володимировичу, - впевнено тримався молодий директор. – Якщо агентство все ж розвалиться, я не хочу, щоб всі винили вас.
На превеликий жаль, ця розмова для Крупія закінчилась нічим. Він не добився, навіть, того, щоб керувати половиною рекламного агентства. І все через цього нахабного та жадібного Тимура, який дорвався до влади! Так думав злий Віталій.

Зморений важким робочим днем Андрій Галич переступив поріг своєї квартири. Його зустріла Лариса обіймами і поцілунком.
- Люба, а чому ти не на роботі? – здивовано запитав Андрій.
- Мене просто раніше відпустили, - якось відразу придумала відповідь дружина.
- А що каже твій шеф? – поцікавився чоловік.
- Він задоволений тим, як я працюю, - знову сказала неправду Лариса. – А у тебе, що нового?
- На роботі все гаразд, - почав розповідати Андрій. – Щоправда були деякі труднощі, але я владнав їх. Мало не забув. Телефонував мій брат. Схоже, у Тимура велика біда. Його шеф загинув, і тепер він дуже ризикує, беручи на себе обов’язки директора. Я б теж хвилювався, адже агентство має п’ятдесят тисяч доларів у німецькому банку „Post bank”. І тільки Тимур може щось зробити з цими грошима.
Лариса уважно слухала, а в її голові народжувався підступний план. Потім Андрій пішов на кухню вечеряти. Тоді дружина, посміхаючись, прошепотіла:
- Ой, Тимурчику, справжню біду тобі ще доведеться пережити.
І вона тихо засміялась.
4
Суботній ранок почався для Тимура о сьомій годині. Його розбудили нестерпні дзвінки, які повторювались кожні п’ять хвилин. Нарешті, Галич не витримав постійного дзеленчання і схопив надокучливий зелений апарат, зняв слухавку. Телефонувала Лариса й благала негайно зустрітись у ресторані „Білий клик”. Незважаючи на очевидну втому, Тимур зумів розплющити очі та приїхав на місце зустрічі. Там на нього вже чекала дівчина.
- Привіт, Ларисо, - присів за столик стомлений Галич. – Розповідай.
- Тимуре, не міг би ти позичити нам гроші? – відразу пішла у наступ Лариса.
- Добре починається день, - розвів руками Тимур. – Гаразд, скільки?
Хлопець почув цифри і поперхнувся.
- Двадцять тисяч доларів? – перепитав він. – Ти не перегрілася часом на сонці? Я думав у вас на їжу нема коштів. Звичайно, ні. Це дуже великі гроші. До побачення, мила.
З цими словами Галич залишив затишний ресторан.

Андрій у доброму гуморі приїхав на роботу. Біля його кабінету вже чекав Анатолій. Це викликало неабияке здивування у головного лікаря.
- Онищенко, щось сталося? – стурбовано запитав Галич.
- Я забираю свою заяву, - повідомив приємну новину досвідчений фахівець. – Залишаюсь лише заради хворих. Ще хочу сказати, що вас у регістратурі очікує юнак. Він новий лікар. Закінчив якийсь медичний заклад.
Галич, безумовно, був радий. Не кожен день у „Пульсі” з’являлись нові лікарі. Та й час вже наставав ростити достойну зміну. Тому самому Анатолію до пенсії зостались лічені місяці.
Не марнуючи ні хвилини, Андрій направився до регістратури. Там він побачив молодого короткостриженого брюнета. Хлопець уважно вдивлявся у грамоти, які висіли на стіні.
- Ранок добрий, юначе, - привітав його Галич.
- Вітаю вас, - відізвався той. – Будьмо знайомі.
- Завідувач цього центру Андрій Михайлович, - потиснув руку співрозмовнику головний лікар.
- Глинник Петро Миколайович, - промовив юнак.
- Де ви навчалися? – поцікавився Галич.
Хлопець спочатку здивовано подивився, але потім дістав із рожевого пакета, що лежав поруч, свій паспорт і диплом.

Тимур не переставав дивуватись Ларисиній жадібності. Хоча він зрозумів її характер ще задовго до одруження брата. Справа в тім, що такий тип людей цікавиться виключно грошима та займається власною кар’єрою. З останнім у дівчини були серйозні труднощі. Проте бажання Лариси стати дійсно лідером чи знаменитою зіркою виявилось настільки великим, що вона почала добиватись слави всіма можливими методами. Вихід заміж за успішного лікаря, котрий через деякий час очолив медичний центр, це ще один крок до мети. Престижно бути дружиною завідувача лікарні. Тимур не став перешкоджати шлюбу, бо бачив щастя на обличчі Андрія. Але певна дистанція відділяла його від Лариси. Він вирішив, що так буде краще, надійніше, а головне безпечніше.
Роздуми Тимура перервав дзвінок мобільного. Телефонував Скляренко і повідомив новини. За декілька хвилин обіцяв завітати до рекламного агентства директор телевізійно-інформаційного тижневика „Вісті”. Ігор пояснив, що ця зустріч незапланована. Просто смерть Таранова поставила тижневик у досить незрозумілу ситуацію. Нібито контракт про співробітництво вже підписаний, проте після такого нещасного випадку треба, по-перше, з’ясувати чи всі попередні домовленості залишаються і, якщо є якась необхідність, можна переглянути спірні питання, а потім підписати новий контракт.
- Я все розумію, - погодився Галич. – Але я не впевнений, що встигну приїхати. Я потрапив у автомобільний затор, тому, Ігорю, спробуй вирішити все сам. Раджу тобі нічого не змінювати у контракті. Я повністю довіряю Таранову. Що не кажи, а він добре знав свою справу. Гаразд, бувай.

На місці зустрічі уже були присутні, окрім заступника директора, менеджер та фінансист рекламного агентства „День”. Вони всі чекали на приїзд Макаренка Юрія Валентиновича, котрий більше десяти років успішно керував телевізійно-інформаційним тижневиком. Були часи, коли „Вісті” активно співпрацювали з агентством. І Таранов, і Макаренко прагнули, щоб їхні компанії швидше процвітали.
Раптом за дверима почулися кроки. У залу засідань увійшов майже лисий Макаренко. Він одягався завжди доволі стильно, але все ж поступався Крупію у ціні одягу. Ось і зараз на ньому був простенький діловий костюм з відверто дешевенькими сонцезахисними окулярами. Незважаючи на все це, Юрій, як і покійний Олексій, знав свою справу відмінно. На цей раз у нього в руках була досить товста папка.
- Доброго дня, панове, - привітався він. – Чув про ваше нещастя. Співчуваю. Проте у нас є невідкладні справи. Доречі, хто очолив рекламне агентство?
- Ця людина повинна приїхати з хвилини на хвилину, - відповів Скляренко. – А поки що він доручив мені виконувати обов’язки директора. Чому ви викликали всіх головних працівників „Дня” на роботу у вихідний?
Макаренко поклав та розкрив на столі папку. Усередині була чимала купа різних документів. Керівник „Вістей” витягнув звідти потрібний папірець.
- Ось це той контракт, - промовив він. – Сподіваюсь ніхто не заперечуватиме, якщо ми продовжимо за ним працювати?
- Безперечно, - втрутився у розмову Віталій. – Таранов завжди підписував гарні контракти.
- Заждіть, - раптом почувся голос і до зали увійшов Тимур. – Я – директор агентства. Можна хоч одним оком подивиться на те, що ви підписали?
У Галича було якесь дивне та погане передчуття. Коли ж Тимур взяв у руки той папірець, він дуже здивувався і зрозумів, що недарма хвилювався.
- Що це таке? – підняв здивовано брови директор „Дня”.
- Таку угоду я підписав з Тарановим, - спокійно пояснив Макаренко.
- Цього не може бути, - похитав головою Тимур, не повіривши власним очам. – За умовами контракту ми віддамо вам десять тисяч доларів, а натомість отримаємо дві тисячі. Ні, я не згоден на такий крок. Ще кілька подібних угод і агентство збанкрутує.
Юрій тільки знизував плечима, а потім показав пальцем на підписи.
- Все рівно треба переглянути контракт, - домагався свого Галич. – Не можу зрозуміти, як Таранов міг прийняти таке безглузде рішення.
- Добре, - пішов на зустріч Макаренко. – Можемо просто зараз передивитися умови.
- Мене не влаштовують грошові розрахунки, - пояснив Тимур. – Пропоную п’ятдесят на п’ятдесят.
- Оце вже ні. Шістдесят на сорок, - почав торгуватись голова тижневика.
Галич спочатку подумав, приклавши пальця до підборіддя, але далі промовив:
- Згода. Проте наступного разу будете поступатися ви, Юрію Валентиновичу. Тобто, ми даємо десять тисяч, а отримуємо вісім?
- Так, - кивнув Макаренко. – Це зовсім непоганий контракт.
Обидва директори погодились і потиснули руки. Макаренко пообіцяв у понеділок прибути з новою угодою на папері. Уже коли їхали в ліфті, Юрій тихенько прошепотів:
- Тимуре Михайловичу, а ви придивіться до своїх робітників. Ворогів не потрібно з такими друзями. Я нічого не казав.
Галич здивовано зупинився, наче вкопаний. Що хотів розповісти Макаренко, залишилось таємницею для Тимура, але він зрозумів. Щось відбувається в агентстві за його спиною.

Андрій уважно обдивлявся диплом нового лікаря, на кілька секунд зазирнувши в паспорт Глинника.
- Ви навчались в державному університеті імені академіка Богомольця? – запитав Галич. – Чув, що це гарний медичний учбовий заклад. Мені цікаво, чому ви обрали саме це направлення? Адже кардіохірургія досить складна і потребує багато знань.
- Але ж тут плата вища, - заперечив Петро.
- Звичайно, - погодився Андрій. – Проте у нашій професії помилка може коштувати дуже дорого. Потрібно мати просто залізні нерви і правильно робити операції. Добре, ви починаєте працювати з цієї хвилини. Спочатку будете допомагати досвідченому фахівцю.
Він повернувся і звернувся до медсестри:
- Мені треба поговорити з Онищенком. Де його можна знайти?
- Анатолій Семенович в операційній, - відповіла молода дівчина.
- Нічого. Побесідуємо, коли буде обідня перерва, - вирішив головний лікар. – Почекайте трохи, Петре Миколайовичу.
Несподівано до Галича підбігла ще одна медсестра і повідомила, що біля входу зупинилась вантажівка зі словенськими номерами. Це означало, що привезли закордонні ліки. Андрій задоволено потер долоні та поспіхом побіг до ліфту.
5
Ранок понеділка виявився занадто складним для фінансиста рекламного агентства „День”. Просто у неділю Денис святкував іменини свого брата. Вечірка відбувалась у барі, який знаходився поблизу їхнього будинку. Звичайно, він трішки випив. Але цього „трішки” вистачило Кравцю. Тепер його голова немов розривалась від кожного звука. Випити ще горілки не дозволяв сьогоднішній приїзд Макаренка. Безумовно, Тимур захоче, щоб на підписанні контракту були присутні фінансисти двох сторін. І, мабуть, Галич не зрозуміє, що Денис прийшов на важливу зустріч не зовсім тверезий. Це чудово усвідомлював Кравець. Але з нестерпним болем потрібно якось боротись. Тому Денис почав шукати у своєму столі анальгін. На щастя там знайшлась пара пігулок. Тільки-но він їх прийняв у кабінет без стуку увійшла Лариса Галич. Звісно, Тимур ще кілька місяців назад попереджав працівників агентства про небезпечність цієї дівчини і не радив їй допомагати у будь-якій справі.
- Доброго ранку, Денисе, - привіталася Лариса і посміхнулась.
- Якщо він дійсно добрий, - засумнівався, тримаючись за голову, хлопець. – Чому прийшла?
- Я хочу поговорити з Тимуром, - пояснила Лариса.
- Як бачиш його поки немає, - не бажав продовжувати розмову Денис. – Може щось передати?
Лариса хотіла відповісти, але двері відчинились і до кабінету увійшов Тимур. Його погляд давав зрозуміти, що він не дуже радий бачити дівчину.

Андрій по дорозі у медичний центр „Пульс” вирішив заїхати на невеличкий базар. Йому конче була потрібна цибуля. Точніше Лариса попросила її купити. Старший Галич чомусь забрів у газетний кіоск. Там лежало безліч різних книжок та газет. Андрій звернув увагу на кольоровий заголовок „Київських відомостей” – „Смерть Олексія Таранова ставить на коліна РА „День””. Цікавість перемогла, і він придбав цю газету. Звичайно, Андрій непокоївся і постійно думав про молодшого брата. Тим паче після загибелі шефа Тимур потрапив у відверто складне становище.
Зненацька задзвонив мобільний телефон. Андрій щойно поклав на заднє сидіння сітку цибулі і хотів вже рушать. Йому телефонував Онищенко і просив, щоб головний лікар негайно прибув.
- Саме це я й намагаюсь зробити, - після короткої розмови пробурмотів Андрій і викрутив кермо для повороту вліво, завівши мотор.
Біла іномарка тихенько від’їхала від базару.

Тимур наблизився впритул до Лариси.
- Що ти тут робиш? – сердито запитав він.
- Я хотіла тебе запросити на обід, - пояснила дівчина.
- Не треба приховувати свої справжні наміри, - похитав головою Тимур. – Ти ж прийшла знову просити гроші?
Вона промовчала.
- Я дуже добре тебе знаю, - засміявся хлопець. – Але двадцять тисяч доларів у мене немає. Нічого не змінилось після нашої останньої зустрічі.
- Ти кажеш неправду мені у вічі, - помітила Лариса. – У тебе ж є, навіть, п’ятдесят тисяч.
Кравець здивовано подивився на дівчину, а Тимур спокійно мовив:
- Так, ти про це дізналась від Андрія і вирішила мене трішки обібрати. Вибач, не вийде. Ті гроші належать агентству.
- Ти ще пошкодуєш! – вигукнула сердита Лариса.
- Це погроза? – запитав Тимур, посміхнувшись. – Люба Ларисо, у тебе в очах завжди були лише зелені купюри. Я не заважав вам з Андрієм свідомо, хоча був проти весілля. Ти виходила заміж за мого брата тільки тому, що він вважався перспективним лікарем. Ось це – правда! Тепер забирайся, бо мені треба працювати!
- Запам’ятай цей день, Тимурчику! – кричала невгамовна Лариса. – Ти швидко станеш безробітнім, адже твоя компанія розвалиться найближчими днями! Я тобі обіцяю!
- Та ти що?! – не повірив Тимур. – Хочеш мене налякати?! Так я тебе анітрохи не боюсь, як би ти тут не горланила! Як взагалі Андрій міг одружитись на такій відьмі?! Геть звідси!
І директор „Дня” просто виштовхнув нервову Ларису за поріг кабінету та так зачинив двері, що скло аж задрижало.

Головний лікар медичного центру „Пульс”, минаючи численні автомобільні затори, все ж з великими труднощами прибув на роботу. Андрія зустрів просто на порозі лікарні заклопотаний Анатолій.
- Знову запізнюєшся? – суворо запитав Онищенко.
- Вибачайте, поки сюди доїдеш..., - намагався пояснити своє запізнення Галич. – Затор на заторі! Та ще й на мосту Патона довелось повзти, як черепасі, бо велике скупчення машин! Клятий Київ!
- А тут, Андрію Михайловичу, справжня навала, - розвів руками Анатолій. – Хворі хочуть отримати допомогу, але їх сьогодні щось занадто багато. Доречі, наш новий лікар не вийшов на роботу. Гарну зміну ми собі готуємо.
Андрій був просто шокований. У суботу Глинник здавалось хотів отримати це робоче місце більше всього на світі. Але...
6
Завжди спокійний Тимур зірвався. Знервований, червоний від люті він обперся об стінку плечем, прошепотів:
- Все буде гаразд. Не хвилюйся, Денисе.
- Та я не хвилююсь, - мовив стиха той. – А ви, Тимуре Михайловичу... Викликати „Швидку допомогу”?
- Не треба, - відмовився Галич, торкаючи рукою власне змокріле чоло. – Сьогодні ж важливе підписання.
Раптом двері кабінету відчинилися, увійшли Крупій та Скляренко.

Старший брат Тимура ходив у роздумах по своєму кабінету. Так, безперечно, Глинник нахабно його обдурив. Андрій розумів це, але він також зрозумів, що деяка сьогоднішня молодь не хоче працювати на повну потужність і готова у будь-який момент, навіть, не вийти на роботу! Подібне ставлення молодих кадрів до власних обов’язків по-справжньому лякає. Особливо, якщо вони ще й починаючі серцеві хірурги. Ось такі невеселі думки блукали в голові головного лікаря. Він, здавалось, механічно дістав із кишені сірого піджака свій мобільний, проте недовго думав і відразу знайшов номер. Кілька секунд чекання й Тимур відповів:
- Алло! Це ти, Андрію?
- Так, це я. Слухай, Тимуре, давай зустрінемось ввечері.
- Добре, брате. Сподіваюсь, нічого поганого не сталося?
- Та ні, - відповів старший Галич. – Це не телефонна розмова.
- Зрозумів, - кивнув Тимур. – У „Білому клику” о п’ятій?
- Гаразд, - погодився Андрій.
Брати домовились про вечерю, а Тимур до цього мав іще три офіційні зустрічі. Щоправда, він найбільше чекав саме Макаренка, щоб якнайшвидше підписати важливий і вигідний контракт. А ось самопочуття мало б бути кращим, якби не несподіваний ранковий прихід Лариси. Дівчина після шлюбу з Андрієм ніяк не змінилася. Жага зіркової слави, неймовірної кількості грошей, осляча впертість залишилась. Про це бідний Тимур вирішив все таки поговорити зі своїм братом.
Саме в цей момент до офісу „Дня” під’їхав блискучий світлий двохдверний „Форд”. За кермом іномарки сидів, як завжди, охайно вдягнений Юрій. Він, схоже, ніколи не спізнювався за все своє життя. Увійшовши разом із Тимуром до зали засідань, Макаренко відразу поклав на овальний стіл папірець.
- Це – новий контракт, - пояснив директор телевізійно-інформаційного тижневика „Вісті”. – Там враховані всі ваші побажання, Тимуре Михайловичу. Прочитайте.
Галич уважно пройшов очима по написаному, тоді поглянув на Юрія і спокійно мовив:
- Добре. Я це підпишу.
Скляренко передав ручку з синім чорнилом, а Тимур поставив внизу документа свій підпис. Те саме зробив і Макаренко. Після цього вони потиснули руки.

Холодним серпневим вечором до ресторану „Білий клик” під’їхав чорний „Мітсубіші”. З іномарки вийшов похмурий Тимур. Все ж настрій не вдалося підняти, навіть, за допомогою гарного контракту. Він помітив попереду припаркований білий „Субару”. Це означало, що Андрій вже на місці.
- Привіт, брате, - підійшов до одного з численних столиків Тимур.
- І тобі доброго здоров’я, - відірвав очі від шпальт газети Андрій. – Будемо замовляти їжу?
Тимур кивнув, хоча сильного голоду не відчував.
- Чому кликав? – запитав він.
- У мене великі проблеми на роботі, - поскаржився Андрій. – Можна сказати, що кадрові.
- Немає гарної зміни? – зробив спробу вгадати Тимур.
- І це теж, - важко видихнув старший Галич, почав розповідати. – Ось у суботу прийшов молодий хлопець. Навчався в університеті імені Богомольця. Я, звичайно, прийняв його. Він, бачите, вирішив сьогодні відпочити і не з’явився. Взагалі, якось безвідповідально.
Тимур непомітно посміхнувся. Згадав, як двадцять два роки тому їхній батько хотів, щоб його старший син після закінчення школи вступив у медичний ВУЗ. Тоді Андрій рішуче не бажав підкорятись волі батька і провалив повністю вступні екзамени. З часом він все ж змінив свою думку й почав частіше бувати в лікарні, допомагав всім чим міг.
- Раджу тобі з’їздити до нього, ще поговорити, переконати, - мовив Тимур. – Можливо, юнак злякався. Ти ж знаєш, як це буває.
- Натякаєш на мою ситуацію? – запитав Андрій. – Ні, тут трохи інший випадок. Я спочатку жахливо не хотів працювати у лікарні. Ти пам’ятаєш? Але цей хлопець просто горів бажанням працювати. Я бачив це у нього в очах. Так, напевно, завтра поїду. А в тебе все добре?
- У мене з’явилась нова проблема, - повідомив Тимур. – Твоя дружина вимагає гроші.
Андрій не вірив власним вухам.
7
У цей же вечір хитра і небезпечна Лариса вирішила вкрасти гроші у Тимура, точніше в його компанії. Вдень вона увійшла в рекламне агентство і сховалась за шафою, що стояла не впритул до стіни. Ввечері дочекалась поки останні працівники підуть додому, вийшла зі своєї схованки, підійшла до комп’ютера, увімкнула. Аж тут почулися кроки за дверима. Лариса не встигла нічого зробити, як її побачив Віталій Крупій.
- А ти що тут забула? – здивовано запитав він.
Віталій добре знав Ларису. Вони познайомилися ще у школі, навчались в одному класі. Крупію вдалося зробити чудову кар’єру менеджера, а ось Лариса, незважаючи на те, що вийшла заміж за перспективного лікаря, поки не знайшла себе в житті.
- Не твоє діло! – доволі жорстко відповіла дівчина.
- Крихітко, якщо це не моє діло, то я завтра розповім про цей випадок Тимуру, а далі сама викручуйся. Отже, раджу тобі говорити лише правду.
Лариса розмірковувала недовго і почала розказувати. Після цього Віталій криво посміхнувся.
- Тобі просто не обійтись без моєї допомоги, - зауважив він.
- Ти натякаєш на свою долю? – не зовсім зрозуміла Лариса.
- Гроші тут не до чого, - похитав головою Віталій. – Я кажу про пароль, а його знають тільки четверо людей: я, Денис, Тимур та Ігор. Без нього ти не переведеш на свій рахунок нічого. Іще є банківський пароль. Треба спеціальну програму, щоб його зламати. У тебе її немає...
- Що ти пропонуєш? – поцікавилася Лариса. – Взагалі, чому хочеш допомогти?
- Перевести гроші можна значно простіше. А допомагаю я не тобі, а собі. Скоро про все дізнаєшся сама.
З цими словами Крупій сів за стіл і зняв телефонну слухавку. Він зателефонував, дізнався про якийсь номер у Німеччині. Там йому повідомили номер банка „Post bank”, потім звернувся до Лариси:
- Назви мені той банк, куди збираєшся переводити суму, і свій номер. Доречі, ти володієш німецькою чи англійською мовами?
Дівчина розгубилась, бо не знала жодної іноземної мови, але все ж повідомила те, що просив Віталій.
- Прийдеться самому говорити, - зрозумів менеджер і зателефонував у німецький банк.
На тому кінці дроту відповів жіночий голос.
- Do you speak English? (Ви розмовляєте англійською?) – перейшов на іноземну мову Віталій.
- Yes, I do (Так), - сказала німкеня.
- This is good. My name is Tymoor Galich.  I want to send all my money to Ukrainian “Prawex bank”, on number “M473”. My number is “N104”. (Це - добре. Моє ім’я Тимур Галич. Я хочу перевести всі мої гроші в український „Правекс банк”, на номер „М473”. Мій номер „N104”.).
 - One minutes, please, (Хвилиночку, будь ласка), - попросила почекати жінка.
Через кілька секунд вона повідомила, що всі гроші переведені на новий номер.
- Thank you very much, (Велике спасибі), - подякував Віталій і поклав слухавку на місце, потім звернувся до Лариси:
- Отримуй свої зелені, красуня! Вони твої!
Галич була на сьомому небі від щастя. Невже її мрія, нарешті, стане реальністю, і вона зможе таки потрапити на Мальту?

Додому Лариса повернулася, коли надворі вже почало смеркатись. Десь о дев’ятій годині ключі зашаруділи в замку. Андрій якраз сів вечеряти. Він також нещодавно прийшов із лікарні. Великий об’єм роботи примусив його піти з ресторану у „Пульс”. Здивований таким доволі пізнім, ніж зазвичай, приходом дружини, Андрій схвильовано запитав:
- Що сталося? Чому ти так пізно?
- Та шеф попросив затриматись, бо багато роботи, - знову почала говорити неправду Лариса.
- В такому разі він повинен вам більше платити, - пояснив Андрій. – Це вже якийсь ненормований робочий день.
Лариса кивнула, погоджуючись з чоловіком.
8
Наступний день почався для Тимура Галича зі скандалу. Були необхідні гроші агентства, щоб продовжити співпрацю з телевізійно-інформаційним тижневиком „Вісті”. Як неприємно здивувався спочатку директор, а потім і фінансист РА, коли працівниця банку повідомила, що на рахунку „N104” немає жодної копійки. Ця несподівана новина швидко облетіла все агентство, незважаючи на те, що Галич хотів би спочатку сам розібратись в цій ситуації. За ініціативи менеджера та ще кількох людей відбулося термінове засідання. Слово взяв Віталій Крупій:
- Товариші, я скликав це засідання не просто так. Мені з самого початку не подобалося, що Тимур Михайлович очолив рекламне агентство. Він став директором, як ви пам’ятаєте, після невипадкової смерті Олексія Таранова. Так-так, його вбили! Тимур Галич – вбивця!
- Що ти хоч верзеш? – спробував заперечити теперішній директор.
- Згадайте тільки, як цей заступник швиденько прибрав все до своїх рук, - впевнено продовжував говорити Віталій. – Я ж пропонував допомогу, але ти жадібно вчепився за владу. Зникли гроші, і я лише зараз розумію, чому він це робив. Проте я можу захистити агентство. Я судитимусь з тобою, Тимуре і змушу тебе повернути „Дню” всі вкрадені гроші. Також я буду добиватись, щоб ти назавжди залишив агентство та сів у в’язницю! Чекай запрошення в суд...
З цими словами Віталій розвернувся і пішов геть. Тимура не стали вислуховувати ні Денис Кравець, ні інші співробітники. Крупій говорив переконливо і, майже повністю, зруйнував довіру усіх працівників РА до Галича. Несподівано пригадались слова керівника телевізійно-інформаційного тижневика „Вісті”. На жаль, досвідчений Макаренко мав рацію, ще задовго попереджаючи Тимура про небезпеку. Але молодий директор лише тепер побачив справжнього ворога.

Зовсім протилежний настрій був у старшого брата. Андрій зранку дізнався, що бюджет його лікарні невідомо звідки суттєво поповнився. У першу чергу він вирішив поділитись цією приємною новиною з Ларисою. Коли настала обідня перерва, Галич швидко поїхав білим „Субару” на роботу дружини. З ним погодився поговорити сам директор компанії, бо він ще не встиг поїхати на обід.
- Ми знайомі? – підняв голову власник фірми.
- Не думаю, - засумнівався Андрій. – Де я можу знайти Ларису Галич? Вона ж у вас працює?
- Працювала, - виправив директор. – Точніше байдикувала. Моя велика помилка, що я взяв її на вакантне місце.
Андрій був приголомшений. Виходе, що Лариса йому весь останній час брехала про свою роботу. Він поставив ще одне запитання:
- Коли ви її звільнили?
- Два тижні тому. І добре, що я так вчинив. Вона постійно спізнювалась. До того ж майже не виконувала покладені на неї обов’язки.
Ця неочікувана розмова повністю змінила ставлення Андрія до дружини.
Після п’ятнадцятої години дня завідувач лікарні був змушений поїхати додому, до Петра Глинника. Той вже вдруге не явився на роботу. Як заявив досвідчений Онищенко, соромно і просто неприпустимо носити халат лікаря, якщо ти такий безвідповідальний. Галич не міг не погодиться з подібною думкою колеги.
Уже яскраве і палюче серпневе сонце сховалось за численні багатоповерхівки, що розташувалися у центрі міста, коли Андрій дістався на автомобілі до мікрорайону Києва, який мав назву Борщагівка. Саме десь тут по документам жив молодий лікар. Двадцять хвилин Галич витратив, але все ж знайшов розкішний будинок-котедж під номером 81. Будівля мала великі вікна, була обгороджена високим кованим парканом. Складалося враження, що за цією адресою мешкає не лікар-початківець, а досить заможна родина. Проте Андрій не виключав, що перед ним - батьківська домівка. Тільки він наблизився до вишуканих золотавих воріт, як побачив просторий рівно підстрижений газон, за будинком виднівся величезний садок. Звідти відразу вибігли дві німецькі вівчарки. Вони обидві почали нестримно гарчати і гавкати, наче оскаженілі. Не відразу, але на ґанок вийшов, судячи по віку, батько Петра. Він неквапливо наблизився до паркану.
- Ви щось хотіли?
- Так, - кивнув Галич. – Я хотів би поговорити з Петром Глинником.
- Почекайте хвилинку, - попросив господар й пішов у будинок.
Незабаром до воріт підійшов, охайно вдягнений, хлопець.
- То що ж будемо робити, Петре? – запитав Андрій. – Ти не збираєшся працювати?
- По-перше, не „ти”, а „ви”! – несподівано грубо заговорив Петро. – По-друге, мій батько – помічник мера Києва. Він залишив мені у спадок ось цей невеличкий будиночок. І, по-третє, мене не хвилює твоя смердюча лікарня! Зрозумів, невдахо?! А тепер забирайся геть!
Результат перевершив усі сподівання. Андрій був просто шокований. Як він міг так помилитися у людині?

Тимур же перебував у жахливому психологічному стані. Зникла чимала сума грошей, йому перестали довіряти усі працівники агентства, на додачу ще й світила в’язниця. І тут Галич згадав про знайомого адвоката, який допоміг декілька років тому у скрутний час братові. Тоді, доречі, теж кар’єра і доля Андрія висіли на волосинці. Від тривожних думок у хлопця пересохло в горлянці, підвищився тиск. Незважаючи на це, Тимур швидко знайшов потрібний номер й зателефонував. На тому кінці дроту відповів приємний жіночий голос. То була секретар Сергія Степановича Кучеренка. Переконавшись, що питання дійсно термінове, вона з’єднала з адвокатом. Як не дивно, а Кучеренко згадав родину Галичів. Він призначив зустріч у своєму офісі на завтрашній вечір. Після цієї розмови Тимур трішки заспокоївся.

Приїхавши додому, роздратований і голодний Андрій відкрив холодильник. Яєчня – саме просте, що можна приготувати. Така думка прийшла в голову. Але ані яєць, ані олії він не знайшов.
- Чудово, Ларисо, - тихо промовив хлопець. – Весь час вдома і не можна сходити в крамницю.
Якраз в цю мить вхідні двері відчинились, на порозі стояла дружина. Як завжди Лариса прагнула поцілувати Андрія, таким чином привітавшись. Проте той несподівано для дівчини відвернувся і, не дивлячись на неї, спитав:
- Чому ти нічого не купила поїсти?
- Я сьогодні ж працювала, - пояснила Лариса. – На роботі повний завал. Навіть, пообідати ніколи.
Андрій з розумінням похитав головою, потім поцікавився:
- Де ж ти робиш?
- Фірма „Діамант”, - нагадала невдоволено дружина. – Ти що забув?
- А я туди заїжджав, - раптом заявив чоловік. – Тебе там не було.
- Мабуть, я їздила у справах компанії, - намагалася пояснити дівчина.
 - Та чому з тобою так важко?! – не витримав Андрій і підвищив голос.
- Не розумію, про що ти, - відвела вбік погляд Лариса.
- Авжеж! Ти брешеш на кожному кроці! Твій колишній шеф сказав, що звільнив на днях ліниву та страшенно непунктуальну працівницю. І він назвав твоє ім’я. То може поясниш, як це все розуміти?!
- Я сама звільнилась два дні тому. Графік роботи просто скажений, а отримуєш копійки.
Вже не стримуючи свій гнів, Андрій закричав:
- Ой-ой-ой! Чергова брехня! Хоч би мовчала! Я починаю замислюватись над словами Тимура. Він був проти нашого весілля. Тепер зрозуміло чому.
Несподівано бідна Лариса впала на коліна, з її очей потекли гіркі сльози.
- Я тебе кохаю, Андрійчику, ¬- заплакала дівчина.
- Кохання будується на довірі, - впевнено заявив хлопець. – А останнім часом я не можу довіряти тобі.
Але Лариса добре розуміла, що робить. Андрій довго не витримував, коли бачив страждання близької людини. Сльози і цього разу дуже вплинули на нього. Минули якісь секунди, а хлопець вже змінив гнів на милість і втішав кохану.
9
Наступного дня Тимур остаточно втратив контроль над підлеглими. Віталій Крупій та ще двоє рядових працівників рекламного агентства взагалі не вийшли на роботу. Ті люди, які все ж з’явились, більше слухали Скляренка, аніж директора. Масла у вогонь підлив фінансист. Опівдні Денис Кравець поклав на стіл керівника „Дня” папірець.
- Що це? – не зрозумів Тимур.
- Заява, - спокійно відповів Денис. – Я звільняюсь.
Директор лише голосно видихнув повітря, потім поцікавився:
- Невже ви вірите в ту нісенітницю? У мене не було жодної причини для вбивства. Ми чудово ладнали з Олексієм.
- Я вже не знаю, кому вірити, - знизав плечима розгублений Кравець. – Будемо чекати суд, а потім подивимось.
- Наклепи Віталія все одно необґрунтовані, тому після судової тяганини будь ласка повертайтесь.
Тимур з розумінням поставився до рішення фінансиста і підписав заяву.

Чорний „Мітсубіші” зупинився біля семиповерхового будинку. Маленька, як для столиці, новобудова була заселена, окрім нижнього поверху. Там облаштували свої офіси різні компанії. У тому числі і відомий адвокат. Тимур приїхав на десять хвилин раніше, дуже боявся спізниться. Кучеренко приймав якраз двох впливових бізнесменів із Хмельницького. Довелося чекати, проте недовго. Вже через п’ять хвилин його запросили.
В кабінеті відчувався легенький запах м’яти. За столом сидів сивуватий чоловік в окулярах. Перед ним лежала ранкова газета, поруч стояв телефон.
- Добрий вечір, Тимуре Михайловичу, - привітався він. – Сідайте і розповідайте.
- Що розповідати? Журналісти вже перемили всі кістки. Напевно, там все написано, - кивнув на газету Галич.
- Знаєте, я якось припинив вірити пресі. Особливо після того, коли одна газетка написала, що пан Кучеренко власник ранчо на заході Техасу, - з цими словами адвокат зняв окуляри. – Як розумієте, я не настільки заможний, щоб купувати гектари землі десь в Америці.
Тимур посміхнувся і почав свою розповідь:
- У нашому агентстві трапилась трагедія. Загинув директор, Олексій Таранов. Його вбили з вогнепальної зброї. Про розслідування не можу повідомити нічого. Саме цікаве почалося після цього. Хтось зняв з банківського рахунку п’ятдесят тисяч доларів, які належали компанії. Доречі, ця людина назвалась моїм іменем, і крадій знав номер скриньки. Я втратив не тільки гроші, а ще й довіру до себе. Контролювати агентство я вже невзмозі завдяки шановному пану. Наш менеджер, Віталій Крупій, скликав термінове засідання та заявив працівникам, що це я обікрав свою фірму. Ще й натякнув на мою причетність до вбивства Таранова, пригрозивши судом. Звичайно, після цього на мене навіть не зважають. Дехто написав заяви і звільнився за власним бажанням. Тобто, зараз в агентстві порядку немає. Ось так.
Сергій уважно слухав, далі мовив:
- Очевидно, Віталій Володимирович хоче засадити вас за грати надовго. Вчора він завітав до мене. Мріє про те, щоб обвинувачення представляв я. Розповів, що ви не бажаєте з ним співпрацювати. Може поясните.
- Пояснити? – здивовано подивився на Кучеренка Галич. – З’явився непоганий шанс вихопити ласий шматок. Все дуже просто. Хто ж відмовиться від потужного бізнесу, який вже робить стабільно, мов швейцарський годинник? Для нього важливе не саме агентство, а його доходи.
- Ви так вважаєте? А хто по-вашому вбив Таранова?
- Думаю, що секретар. У Ганни Карпенко була невинна інтрижка з Олексієм. Вони намагалися приховувати почуття, але всі здогадувались. Вона скоїла вбивство. Я впевнений у цьому. Ганна вже не працює в нас.
Адвокат задумливо пригладив рукою сиве волосся.
- Боюсь, ви зробили помилку. Який у неї міг бути вагомий мотив? Тут простої сварки недостатньо.
Тимур не знайшов відповіді на це питання. Звичайно, для такого важкого злочину потрібно щось більше ніж образа.
- Директора також могли позбавити життя й ваші конкуренти, - висунув ще одну версію Сергій.
- Неможливо, - похитав головою Галич. – Рекламне агентство «День» завжди було найкращим.
- Ваша правда, - погодився Кучеренко. – Саме «було найкращим». Зрозумійте мене правильно. Більш слабким компаніям дуже вигідно, коли у вас непереливки. Може ці дві ситуації якось поєднані. Адже гроші зникли після смерті Таранова.
Тимур на хвилинку замислився. Коштів не стало через півмісяця, як загинув Олексій. Такий варіант теж має право на існування. Хоча пояснити досить складно, чому злочинець чекав цілих п'ятнадцять днів. Саме це найбільше хвилювало нинішнього директора.
- Не знаю, - відверто зізнався Сергій і зробив припущення: - Можливо, вбивці хтось заважав вчинити одразу крадіжку.
- Здається, ми тупцюємо на одному місці, - помітив у розпачі Галич. – Зараз зовсім немає ніякого значення, хто і чому скоїв цей злочин. Не хочу потрапити за грати просто так. Мене якось не зваблює тюремне життя.
- Витягти вас із в’язниці буде дуже нелегко. Прямих доказів, я так розумію, немає. Це звісно, Тимуре Михайловичу, вам плюс, але треба ще подивитись на прокурора. Якщо буде Самохін Василь Олексійович, то нам не позаздриш. Він виграв безліч справ. Деякі з них тримались на ниточці, проте у нього завжди з’являвся якийсь свідок чи нові обставини. Я беруся вас захищати, хоча ризикую своєю бездоганною репутацією. Фінансові питання обговоримо потім.
Тимур полегшено видихнув. Сергій погодився представляти в суді його інтереси, а не менеджера.
10
Віталій теж не втрачав час дарма. Вранці він поклав на стіл директора заяву. Галич уважно прочитав документ і поставив без вагань підпис.
- Можеш йти геть! – вигукнув розлючений Тимур. – Агентство не збідніє!
- Якісь проблеми? – посміхнувся Крупій. – Чув, що вчора «День» залишив Денис Іванович. Отже, бізнес руйнується? Дуже швидко все розвалиться, а ти, сподіваюсь, надовго опинишся у в’язниці.
Директор намагався тримати емоції в собі, але не міг допустити подібного нахабства.
- Як ти мені набрид! – крикнув він. – Забирайся звідси! Тим більше у нас вже не працює менеджер. Йди геть, бо викличу міліцію!
Віталій не змусив себе довго вмовляти. Він поїхав в суд, щоб зустрітись з Самохіним. Незважаючи на переговори із Кучеренком, колишній робітник рекламного агентства вирішив заручитися підтримкою досвідченого прокурора. Запланована зустріч відбулася з гарним результатом. Василь погодився представляти інтереси позивача. Але Крупія чекала певна несподіванка. Якраз під час розмови йому на мобільний зателефонували. Сергій, на превеликий жаль, відмовився співпрацювати.
- Хай тобі грець! – вигукнув розлючений Віталій, коли вимкнув телефон.
- Що трапилось? – запитав здивовано прокурор.
- Та ні, нічого, - якось трішки зніяковів позивач. – Гроші будуть, проте треба, щоб ця людина гарантовано сіла за грати і надовго. Ви мене чуєте добре?!
Крупій вже помітно нервував.

Минув місяць. За цей час Андрій підписав чимало документів. Ліки надходили з-за кордону невеликими партіями, проте регулярно і вчасно. Медичний центр «Пульс» почав впевнено процвітати швидкими темпами, а головний лікар залюбки сприяв цьому.
Саме на емоційному підйомі від вдалих дій подружжя Галич вирішує влаштувати щось на зразок вечірки. Запросили багатьох відомих людей, які, так чи інакше, були пов’язані з офіційною медициною.
Близько сьомої години на Ларису очікував досить неприємний сюрприз. Без попередження на святкування завітав Віталій. Підійшов до дівчини і прошепотів:
- Привіт, крихітко.
- Чому ти тут вештаєшся? – крізь зуби запитала невдоволена Лариса.
- Я бачу, ти рада мені, - помітив Крупій. – Люба, я прийшов за своєю частиною зелених. Хіба ти повірила, що я задарма допоміг обікрасти Тимура?
- Ти не отримаєш ані копієчки, - твердо заявила Галич.
Усмішка на обличчі Віталія зникла.
- Тоді будь обережна, - іншим тоном голосу заговорив він.
Лариса зрозуміла пряму погрозу і їй стало якось моторошно, але колишній менеджер вже залишив будинок.

Двадцять четвертого вересня Тимур відіслав заступника в Черкаси. Ігор виявився  мало не єдиним, хто не повірив вигадкам Крупія. На жаль, вже не залишалось сумнівів, що рекламне агентство «День» остаточно розпадається. Розрахувались та покинули роботу десять працівників.
На перехресті черкаських вулиць поступово утворився невеличкий затор. Ігор потрапив якраз у годину пік. До важливої зустрічі було безліч вільного часу, тому хлопець занадто не хвилювався. Мимоволі він звернув увагу на сріблястий «БМВ», який розташувався попереду. Віталій мав подібний автомобіль. І номера збігались. Цікаво, що йому знадобилось у цьому місті? Таке питання неабияк хвилювало Скляренка. Ніби шосте відчуття змусило Ігоря прослідкувати за іномаркою. Тим більше, час дозволяв поблукати Черкасами.
Невдовзі затор розтанув, немов у повітрі. «БМВ» звернув вліво та, швидко перелаштувавшись у праву колону машин, попрямував вулицею Ватутіна повз сірі багатоповерхові будівлі. Раптом Віталій почав їхати повільніше, а незабаром зупинився. За вікном Ігор побачив літнє кафе «Смак», яким майже брав початок центральний парк. Здавалось, Крупій з кимсь запланував зустріч. Він замовив три пляшки пива, сів за вільний столик, що знаходився біля алеї вже пожовклих каштанів. Але не поспішав пити. Події розвивались дуже стрімко. Минуло зовсім небагато часу, а до Віталія приєднався Михайло Чередник. Скляренко його впізнав і аж здивувався. Два роки тому ця людина намагалась конкурувати з рекламним агентством «День». У Михайла була своя іменна компанія. Тоді Таранов не бажав співпрацювати і просто розчавив маленьку фірму. Згодом у Києві залишилось єдине велике та могутнє агентство, що займалося рекламними питаннями. А про Чередника багато хто забув. Йому не вдалося так яскраво засяяти в цьому бізнесі. Михайла, як кажуть, з’їли повністю. І він зник на два роки. Досить дивно було бачити вже колишнього менеджера «Дня» та давнього конкурента разом. Третім співрозмовником виявився худорлявий чоловік років сорока, незнайомий для Ігоря. Довге світле волосся падало на плечі. Зовнішністю трохи нагадував німця. Михайло передав чорний дипломат. Далі Скляренко спостерігав незвичну картину. Зненацька з’явилось десять бійців спецпідрозділу «Беркут», а за ними підійшов слідчий в цивільному одязі. Правоохоронці поклали силоміць на асфальт трьох людей. Затримали Віталія, Чередника і білявого хлопця. Їх відразу обшукали. У останнього з кишені вилучили пістолет марки «ТТ». Ігор був шокований від побаченого.

Наступного дня розпочався довгоочікуваний судовий процес. Вкотре вже зійшлись одне проти одного Самохін та Кучеренко. Мудрий сивочолий суддя відкрив засідання о десятій годині. Почав називати учасників справи. Дивно, але позивача в залі не знайшли. На питання, де той подівся, прокурор тільки розвів руками:
- Я телефонував цілий вечір на мобільний. Схоже він його вимкнув.
- Суд не може відбутись за відсутності Віталія Володимировича, - справедливо зауважив суддя. – І вам це відомо, Василю Олексійовичу.
Раптом до зали, минаючи усі перепони, залетів на великій швидкості Скляренко.
- Встиг! – важко дихав Ігор. – Крупія затримали в Черкасах!
Гучну новину сприйняли по-різному. Більшість людей поставилися недовірливо до такої заяви.
- Громадянине, ви знаходитесь в суді, - нагадав суддя. – Назвіть своє повне ім’я та спокійніше розповідайте.
Скляренко представився, почав говорити значно повільніше про власні спостереження. Досить незрозуміла ситуація змусила Василя брати перерву до самого вечора.

Близько дев’ятнадцятої години неймовірні зусилля прокурора дали результат. У залі все таки з’явився, змучений нічним перебуванням у камері, позивач. Його супроводжував черкаський правоохоронець. Несподівано Віталій зробив не менш гучну заяву:
- Це я замовив вбивство Олексія Таранова. Я заплатив Макаренку, щоб змінити умови контракту. Ще я допоміг Ларисі обікрасти агентство. Всі гроші на рахунку лікарні «Пульс». Будь ласка, захистіть мене від Синього.
- Кому ти допоміг? – піднявся з місця Андрій, який прийшов підтримати брата.
Тимур лише затулив обличчя руками. Розумів, що від цієї дівчини можна очікувати різних капостей, проте межею став її останній вибрик. Після такого вже Андрій почав по-іншому дивитись на дружину. Стосовно Крупія… Галич помітив з перших днів негативну реакцію. Невже він сподівався опинитись так у кріслі директора?
- Ви тямите, що кажете? – поглянув на Віталія суддя. – Вас можуть осудити за двома статтями одночасно: замовне вбивство і фінансові махінації.
Завдання Сергію спростили максимально. Спочатку судова справа вважалась дуже складною. Тепер же Кучеренко не мав, кого захищати.
Усі крапки над «і» розставив лейтенант, що супроводжував колишнього менеджера.
- Вчора черкаська міліція при підтримці спецпідрозділу «Беркут» провела операцію, - заявив правоохоронець. – Затримали кілера. Олександр Синевич, названий в кримінальному колі Синім, скоїв двадцять два замовних вбивства на Україні. Цей чоловік разом із Михайлом Чередником передавали йому кругленьку суму зелених.
Очевидно Віталій дуже боявся бандита. Тому чистосердечно зізнався у своїх злочинах.

Ось так незвично закінчився судовий процес. Андрій, втративши останню краплину довіри до дружини, вирішив подати документи на розлучення. Постійна брехня Лариси зіграла з нею злий жарт. Віталій міг провести у в’язниці щонайменше п'ятнадцять років. Задоволений Тимур залишився керівником рекламного агентства. Більшість працівників повернулись. І «День» продовжував процвітати, але з новим менеджером.