Icторiя 7. Нещасний випадок

Ми вже писали про "нещасні" випадки під час пологів у пологовому відділенні Ужгородської центральної клінічної лікарні. На превеликий жаль, смертність у цій установі не зупинилась на досягнутому, вона продовжує збирати свій урожай. Нещодавно до редакції газети зателефонували і сказали, що хочуть зустрітися і розповісти про те, як у них було вбито онука, а у доньки - сина-первістка.
Ще одна горе, ще одна жахлива історія. Слухав її, і ставало якось не по собі. На очах розгорнулася картина недбалого ставлення лікарів до своїх обов'язків, низка чисельних порушень, наслідок яких - смерть цілком здорової дитинки.
Декого з винних уже переведено в інші медичні установи. Відбулися наради з ретельним розбором "польотів". А от висновків ми не бачимо. Тому ми, журналісти, беремося за перо і знову пишемо неприємні речі. І будемо про це писати в подальшому, бо завтра, в іншу домівку, з вини лікарів може прийти горе та смерть, яких за усіма законами не мало бути.

Вагітність

Мар'яна та Йосип познайомилися 28 серпня 2000 року на дискотеці в с. Середньому Ужгородського району. Того дня було Успіння Пресвятої Богородиці, або, як кажуть на Закарпатті, - свято Першої Пречистої. Майже три роки зустрічалися, а в 2003 році вирішили побратись. Через деякий час Мар'яна завагітніла і звернулася до жіночої консультації, де і стала на облік. Вагітність проходила нормально, без жодних проблем та ускладнень, тим паче що вона ніколи не жалілася на здоров'я. Та й взагалі від народження до перших пологів не була в лікарні. Перед Новим роком Мар'яна пішла на УЗД. Лікарка констатувала: "Плацента та плід вже дозріли. Скоріше за все ви не доходите до терміну - 13 січня. Пологи можуть відбутися і раніше." На цьому і розпрощалися.
Удома Мар'яна відсвяткувала Новий 2004 рік та Різдво Христове. 9 січня знову звернулася в жіночу консультацію. У зв'язку із тим, що підходив термін, з метою перестраховки (скакав тиск, з'явилися невеликі набряки) та зберігання плоду її відразу ж було направлено в патологічне відділення Ужгородського міського пологового будинку. Жінка цього ж дня прийшла в лікарню. Наступного її відпустили додому. 13 січня знову повернулася в лікарню. Отака коротенька хронологія перед початком головних подій.

Анкетування

Першою несподіванкою для Мар'яни стало те, що усі жінки, які поступають у пологове відділення, мають заповнити анкету. Зрозуміло, що соціологічні дослідження - річ узагалі цікава, але все має своє "але", тим паче у пологовому відділенні.
За питаннями, які ставляться в анкеті, фахівцю дуже легко з'ясувати цілі людей, які їх задають. А вони бувають різні. Деякі дозволяють розібратися в політичних поглядах людини, її нахилах, позитивних та негативних звичках тощо. В анкетах, які розроблені в Ужгородській міський лікарні, серед медичних запитань є, наприклад, і такі, що стосуються харчування жінки під час вагітності. Наприклад, яке м'ясо вона їла: свинину, яловичину, куряче, індиче. Або, які фрукти вживала. Починаючи від апельсинів та бананів і завершуючи авокадо. Якщо ці питання ще можна зрозуміти, адже вони стосуються корисних речовин, які отримала дитина під час вагітності матері, то деякі питання, що стосуються матеріального достатку, важко укладаються у свідомість. Наприклад, навіщо лікарю питати, чи є у вас удома холодильник, пральна машина, мобільний телефон, мікрохвильова піч, телевізор? Це аж ніяк не сприятиме успішності пологів, але дуже чітко розкриває фінансовий стан пацієнта. Так би мовити, його соціальний статус. Ви мовите, а що тут такого! Та в принципі нічого. Питання в іншому - у визначенні життєвого рівня пацієнта, а точніше місткості його гаманця. Так, саме гаманця, адже майже в цій палаті знаходилася жіночка з Середнього, яка в житті ніколи не чула, що таке авокадо... До неї ми повернемося трохи нижче, бо саме вона стала лакмусовим папірцем закарпатської медицини.
Так от, не майте сумніву: якщо в палату потрапила пацієнтка, яка регулярно їсть м'ясо та екзотичні фрукти, біля неї стрибатимуть мало не до неба. І зрозуміло чому. Медицина перетворилася на бізнес. Головне аби клієнт був з гаманцем, а звідси починаються і відповідні послуги та різні дії по викачуванню грошей. Іноді для нас вони здаються смішними. Але за ними величезна трагедія як вітчизняної медицини, так і самих людей. Наприклад, вартість послуги по піднесенню санітаркою ковдри - 1 грн. "Утка" просить поїсти "зерна" майже на 5 грн. Так само - дати укол. Поставити крапельницю. Принести передачу. Винести дитинку тощо. Це послуги, які надає майже найбідніший медичний персонал. Послуги інших, які за соціальним рангом медичної установи на іншій сходинці, коштують значно більше. Та й сам клієнт, який має гроші, не рахується ні з чим, адже питання в дитині та здоров'ї близької людини. Чому б кмітливим "айболітам" не заробити і на цьому? Про це ми розповімо детальніше в одній з наступних публікацій. От вам, шановні читачі, і звичайна анкета.

Перейми

Ніч з 15 на 16 січня 2004 року. "У мене почалися перейми, - згадує Мар'яна. -. Відчувши їх, я звертаюся до чергової медсестри, яка відразу ж відводить мене в передпологову до чергового лікаря. Обстеживши мене, він констатує, що матка відкрилась тільки на 1 палець. Призначив укол. Після нього я пішла на УЗД. Лікарку застала вже в коридорі. Спитала, чи можна пройти обстеження, адже я є в списках. У відповідь - прийом закінчено. Прийдеш завтра.
16 січня. День пройшов нормально Турбують тільки незначні виділення. Призначено курс лікування та крапельницю - підготовка до природних родів. Підстав для кесарева не виявлено. Це мене заспокоює. Під час крапельниці я нагадую медсестрі Ключкей, що мені так і не зроблено УЗД і що треба його зробити. Остання обіцяє передати це лікарю, але не передає. УЗД не робиться і цього дня.
16 січня. Вечір. Приблизно біля 19.00 прийшла ведуча лікар Петраш. Послухала серцебиття дитинки. Сказала, щоб я пішла на УЗД, що я є в списку. Я кажу лікарці про крапельницю. Петраш констатує: крапельниця не є обов'язковою, бо в мене невеликий набряк. Лікарка від'їжджає додому.
22.00. Дзвоню додому, кажу мамі, що все добре і що я зранку передзвоню.

Жахлива ніч

17 січня. Ніч. 01.30 заїхав чоловік Йосип. Спустилася, переговорила з ним. Почувала себе нормально. Попрощавшись, піднялась у палату. Приблизно через півгодини у животі відчула сильний біль. На серці з'явилася незрозуміла тривога. З цього приводу звернулася до чергової сестри Ключкей. Та у відповідь:
- У тебе перейми, ти першородка, іди лягай та відпочивай. Це може тривати і півдоби.
- Відведіть мене до чергового лікаря, - прошу я.
- Іди відпочивай. Ні кому не потрібно біля тебе сидіти. Це просто перейми.
Тривога зростає. Через півгодини я знову підходжу до медсестри.
- Я не можу терпіти. Я відчуваю страшний біль.
- Заспокойтеся, це у вас перейми. Я пропрацювала двадцять років акушеркою... Я краще знаю... Іди засікай інтервали поміж переймами.
- У мене болить постійно Проведіть до лікаря або дозвольте подзвонити своєму лікарю.
- Не треба нікому дзвонити.
- Я вас прошу, проведіть мене до чергового лікаря, - настоюю я.
- Вони зараз відпочивають… Почекайте до шостої ранку. Тоді вони і оглянуть вас.
Пішла до палати, але згодом знову повернулася до медсестри, бо не могла терпіти цей страшний біль. На душі страх і відчуття наближення чогось невідомого та страшного. Однак Ключкей мої прохання ігнорує і вже вкотре відправляє мене в палату.
5.55 ранку. Я знову прийшла до медсестри.
- Вже майже 6 годин, ведіть мене до чергового лікаря, - знову почала вимагати я.
Ключкей підводиться, і ми спустилися в передродову. Там чергова лікар Шмідт. Оглянувши мене, вона каже:
- Матка відкрита на 1,5 пальця. Не готова. - Каже медсестрі Ключкей зробити мені укол. Він зніме біль та прискорить перейми.
Іду назад до палати. Знову все той же страшний біль. Сестра Ключкей укола не дає, бо її немає. Згодом вона виходить зі столової, дає укол і відправляє мене до палати.
Я лягаю. Хвилин через десять відчуваю, що зі мною щось не так. Біжу до туалету. З мене сильно тече кров. Витікло грам 200. Я перелякано кличу дівчат, яких прошу викликати медсестру. Сама ж лягла в ліжко. Згодом приходить медсестра.
- У мене біжить кров, - кажу їй.
- Усе нормально. Усе саме так і має бути. То пробка... То з усіма так.
- Ні, у мене не так. З мене витекло грам 200 крові.
- Лежи в палаті, - говорить Ключкей. - Ти хоч знаєш, скільки то 200 грам?
Через хвилин десять мені знову стало погано і я іду в туалет. Кровотеча посилилась. Знову викликали медсестру. Та, побачивши на підлозі кров, швидко веде мене в передродову. (Стосовно крові в туалеті, то ця історія цього ж дня мала ще своє продовження. Прийшла медсестра, яка наголосила, щоб прибрали в туалеті кров. Жінки пояснили, що Мар'яні було погано, що вона від болю билася головою об двері. І ви що, хочете, щоб вона ще мила поли?! Ці доводи її переконують і вона викликає іншу санітарку, якій дає вказівку прибрати на підлозі. Не знаю, як для лікарів, а нас ця ситуація вже насторожує. Що ж це за режим, що ж це за відношення до жінок у лікарні, коли їх примушують щось робити? - Прим. Автора.)
Лікарка Шмідт слухає, чи є у дитини серцебиття. Пробує живіт. Від дотику відчуваю страшенний біль. Не стримуюсь і кричу. Лікар не чує серцебиття. У ці хвилини я нікого не хочу ні бачити, ні чути, аби тільки відстали від мене. Єдине бажання - сховатися з головою під ковдру.
- Учора в 19.00 Петраш дивилася мене і все було нормально, - кажу я.
- Ти не наш клієнт, - відповідає лікар Шмідт. - У тебе є своя ведуча лікарка, і вона має тебе дивитись.
На мить вона замовкла. Згодом продовжила:
- Ця жінка зовсім не готова до пологів, - говорить вона медсестрі Ключкей. - Кричить, що все болить, що не можна доторкнутися до її живота. - Дзвонить ведучій лікарці Петраш. Каже, що мені погано. Просить її негайно приїхати. Підсвідомо я відчуваю, що сталося щось жахливе.
Приїхала Петраш, дали уколи, слухає плід. Каже, що серцебиття не прослуховується. Саме з цієї причини терміново ведуть на УЗД. Прибори показують, що дитина померла. Цієї миті у мене всередині наче щось обвалилося. Цієї миті навколо усі принишкли, адже зрозуміли, що мій скажений біль - то було відшаровування плаценти. По переляканих очах Ключкей я зрозуміла, що тепер вона повірила, що мій біль був справжнім, і його причина була зовсім в іншому, але вже було пізно.
Повели на другий поверх. Петраш каже мені:
- Мар'яно, дитина померла, треба рятувати тебе. Будемо робити операцію.
Прийшла лікар Петраш і стала мені робити укол, я спитала, який саме вона хоче мені зробити. З'ясувалося що саме той, який мені перед цим вколола медсестра. Від цієї ситуації мені стає страшно. Якби я не поцікавилася, то вдруге отримала б той самий укол. У мені зріє суцільна недовіра.
Після того, що звалилося за декілька годин на мене, я втратила відчуття часу. Мені роблять ще один укол і ведуть в операційну. Знову відчуваю сильний біль. Роблять наркоз, накладають простирадло, і я втрачаю свідомість.

Мама

Цієї жахливої ночі мені так ніхто і не передзвонив, згадує мама Мар'яни - Ганна Білей. Як вже потім з'ясувалося, по зміні не передали, що у Мар'яни були перейми, що її водили до лікаря. Весь цей час її мали тримати під наглядом, але не тримали. Отаке ставлення до людей...
Так як донька з ранку не передзвонила, то я сама приблизно о 8.30 передзвонила в лікарню. Згодом до телефону покликали лікаря Петраш.
- У дитини не прослуховується серцебиття, - говорить вона мені. - Мар'яну готують до операції. Терміново виїжджайте, потрібні антибіотики та гроші.
- Візьміть усі необхідні ліки у хворих, а я потім розрахуюся, - відповідаю я.
- Ми так і зробимо. А потім розберемось.
Я терміново виїжджаю в лікарню. Приблизно в 10.00 вниз, до приймальної, спускається ведуча лікар Петраш:
- Я вам співчуваю. Дитинка померла, внаслідок відшарування плаценти відбулася асфіксія плода. Прийміть мої співчуття...
- Я хочу бачити дитинку...
Петраш веде мене в операційне відділення, де до нас, батьків, виходить лікар Шєкета.
- На превеликий жаль, це сталося, - констатує він. Відбулося відшарування плаценти, і дитинка померла. Такі випадки, на жаль, бувають. Рідко, але бувають.
- Покажіть мені дитину, - знову прошу я.
Це було єдине, що я змогла тоді сказати. Я не вірила, що мій онук мертвий. Мені здавалося, що його викрали та продали.
Мене провели в інше приміщення. Хлопчик лежав на лавиці. Великий, білявий і такий гарний. Він і понині у мене перед очима. Цієї миті у мене всередині спалахнув страшенний біль, що відчути його я і ворогу не бажаю. Я заплакала.
- Не треба плакати, - говорить мені Шєкета.
- Як це у вас сталося? Як ви це допустили, щоб здоровій дитині дали задушитися?
- Так, дитина була здорова, - відповів Шєкета, - зовсім здорова дитинка, але таке трапляється...
Я стала ще більше плакати.
- Що ви тут істерику закотили? - каже він мені. - Тут нещодавно жінка померла, залишила чоловіка та двох діточок... А вони ще молоді, ще будуть мати дітей.
Ми проходимо в його кабінет.
- Я дала вам у руки нормальну дитину, а що ви зробили? - У черговий раз виривається з мене щире обвинувачення.
- Моліть Бога, що вона залишилася жива. Я не повинен вам все пояснювати. Якщо ви так будете себе вести, то я не буду з вами говорити. Вона втратила багато крові. Була вірогідність узагалі вирізати матку. Можете радіти, що цього не сталося, бо матка всотала багато крові... Її легше було вирізати.
- Для нас це жаданий онук, а для вас шматок м'яса. Ви навіть не уявляєте, скільки прокльонів і побажань за цей випадок сиплеться від наших сусідів, інших людей на ваші голови. Ваші підлеглі задушили хлопчика. Якби операцію провели на декілька годин раніше, то дитинка була б жива.

"Воля Божа?"

Ми розійшлися. Через декілька днів до реанімації, де знаходилася Мар'яна, підійшла лікар Петраш і попросила її написати заднім числом заяви. Одну про те, що Мар'яна до Петраш і до Шмідт не має ніяких претензій. А другу про те, що Мар'яна просить Петраш бути її особистим лікарем... Просила не давати заяву в прокуратуру.
Мар'яна виконала все, що просили. Потім до неї завітала пані Наталка Січевська, яка працює психотерапевтом в ОКЛ. Її медична проповідь була навдивовижу коротенькою, але змістовною: "Не надо ни на кого злиться... Не надо в прокуратуру заявлять. Все это по воле Божьей. Ребеночек выполнил свою программу и улетел".
От дає! Виходить, що то не лікарі винні, що дитиночка задушилася в материнській утробі, а то воля Божа. Непогана ідея списувати усі негаразди та наше людське нехлюйство та невігластво на творця. Чому б і ні, так легше жити. Чому б і ні. Перемоги - у свій арсенал, а все погане - на волю Божу. Хоча справжня ціль цієї бесіди, як ви вже побачили, криється в проханні не звертатися до прокуратури, бо за цей злочин декому доведеться відповідати. А не хочеться. Тому і Господом можна прикритися. Що вже казати про мораль. Немає слів, самі почуття. А ви ще ображаєтесь, чому ми, журналісти, все пишемо і пишемо. Правильно. І будемо писати. Бо людина має відповідати за свої дії. Тим паче коли це стосується життя громадян України. І в цьому питанні ми будемо стояти до останнього.
Через тиждень Мар'яні робили чистку, бо під час операції не все зробили, як треба. Водили її на УЗД. Не обійшлося і цього разу без локшини, але на ній вже не будемо зупинятись. Мама Мар'яни пані Ганна, бачачи це все, і цього разу не стрималась: "Як ви чистите, - сказала вона Шекеті, - якщо ви нічого не бачите навіть через тиждень."
Потім була експертиза. Кажуть, треба було бачити експерта. Ви уявіть, як робити розтин маленької, цілком здорової дитинки. І що ви при цьому відчуваєте. У висновку було записано: "Внутріутробна асфіксія плода. Дитина доношена 3600 грам... Смерть до початку родової діяльності... Смерть... 17.01. 9.20. внаслідок нещасного випадку". А ви кажете, пані Наталко, "воля Божа".

Артемка

Тільце Артемки забрали. Ховати повезли до Середнього до родичів зятя. Поховання стало ще одним важким випробуванням. В один день оселя батьків Йосипа посиротіла. Його батько-столяр, який не став дідом, тепер ридав над тільцем онука та над змайстрованим для нього ліжечком. Отак в один день задушили дитячий крик. Вбили дитячу посмішку. Відібрали перший крок, перші слова - мама, тато, дідусь, бабця. Скільки горя ви принесли, пані Ключкей, Шмідт та іже з вами в ці прості сім'ї!
Поховання Артемки, так мали назвати хлопчика, було взагалі чимось, що не можна описати. Першу половину шляху до кладовища дід Василь ніс труну перед собою на руках, наче скарб, дідусь, що не відбувся. Різні люди виходили на вулиці і майже в усіх на очах були сльози. На місці відкрили труну. Артемка лежав у ній, як спляча лялька, навіть і не вірилося, що він не живий. Дід Ммикола поклав до труни іграшку - просту погримушку. Батько сина Йосип, який тримався весь цей час, коли побачив сина, заридав. "Я ще в житті не бачила таких сліз", - згадує пані Ганна. Дід Василь скочив до ями і обережно поклав на дно труну. Старий, 70-річний священник відчитав молитву. В якусь мить і на його очах заблищали сльози. Воно і не дивно, це був другий випадок за все його життя...

Післямова

От така вона вийшла, сумна історія про Ужгородське пологове відділення, Мар'яну, яка виходила, виносила цілком здорового хлопчика, і про те, як за одну ніч її мрію було задушено байдужістю лікарів.
Збіг обставин, зауважите Ви.ні, скоріше правило, ніж виняток із нього. Відсутність будь яких елементів трудової дисципліни в ужгородській ЦМКЛ, безвідповідальність породжена безкарністю. Тільки заміна керівництва ЦМКЛ та завідувачів підрозділів на принципових, кваліфікованих фахівців зможе передувати запобіганню людських трагедій. Тільки такі керівники зможуть дисциплінувати медпрацівників від санітарки до лікаря - ординатора.
Нині лікар пані Петраш змінила місце роботи і ходить на працю вже в жіночу консультацію, що на вул. Горького.
Лікар пані Шмідт працює в жіночій консультації на вул. 8-го Березня. Як вона каже: "Я маю стаж, мені залишилося два роки до пенсії".
Мар'яна кожен день плаче вечорами і, щоб якось заспокоїтись, бере на руки вагітну кішку Муську. Довго гладить її. Ще мить, і у вистражданих очах жінки, яка протягом двох тижнів пережила і роди, і операцію, і чистку, знову сльози. Щоб утаїти їх, вона виходить з кімнати.
- У мене немає внука, - каже пані Ганна, - а у доньки сина. Але треба жити. І будемо жити.
Пані Ключкей, Шмідт, лікар Шекета! У вас там, у серці, щось ворухнулось? Якщо так, то ще є надія… Якщо ні і жодних висновків ви, як і ваше керівництво не зробили, то справи ваші кепські.
І наостанок про ще одну історію. А саме про ту жіночку із Середнього, яка не знає, що таке екзотичні фрукти. Так от, вона народила дитинку. Роди були важкими, багато було розривів, на які наклали шви. Після першого разу її обробили зеленкою. Інші рази вже не обробляли. Чому? Бо вона не мала своєї зеленки. Бо була бідною. Отримала вона цю кляту зеленку після того, як позичила 50 копійок і купила її. Тільки після цього її шви стали обробляти, але забули, що жіночку ще треба підмивати. Як ви зрозуміли, безоплатної медицині у нас вже немає.
Пани І.Курах та В.Брич, вам, як керівникам, які відповідають і за такі прості речі, не здається, що у вас совість остаточно позеленіла?
Тепер знову повернемося до Маря'яни. Немає сумніву, що якщо б породілля було під пильним наглядом лікарів трагедії можна було запобігти. Кожні дві години у пологовому будинку породілля повинно спостерігатися лікарем. Це медичний постулат! Але в установі, якою керує пан І.Курах ні моральні, ні професійні постулати не спрацьовують. Накази Міністерства охорони здоров'я ігноруються. Найвищим авторитетом для персоналу є гаманець. Ні прохання громадянина, ні сльози близьких не будуть взяті до уваги, поки, на кінець правоохоронні органи не розірвуть корупційний ланцюг.
 
За традицією, запитання до керівництва Закарпатського управління охорони здоров'я.
1. Чи не вважаєте Ви, шановні посадовці від медицини, що час вашого перебування на посадах уже минув, бо нова епоха потребує нових, енергійних, відповідальних керівників?
2. Чому в Ужгородській ЦМКЛ не дотримуються принципів медичної етики та деонтології, ігнорують інструкції та накази Міністерства охорони здоров'я? Хто відповідатиме за порушення вимог чинного законодавства?
3. Чи довго ще непрофесіоналізм, відверте нехлюйство та ігнорування службових обов'язків спричинятимуть смерті живих та ще ненароджених громадян України? Коли, нарешті, таке поняття, як трудова дисципліна, увійде в повсякденний та широкий вжиток у медичних закладах області?
4. Чи зможете Ви відверто, прямо дивитися в очі Мар'яні та її родичам, іншим пацієнтам, які сподівалися на кваліфіковану медичну допомогу, як на Всевишнього надіялися на Вас, а взамін отримали людське горе. Як Ви збираєтеся виправляти ситуацію, що склалася в останні 5-7 років у медичній галузі області? Чи не вважаєте Ви, що цією проблематикою повинні зайнятися інші?
5. Чим пояснюється підвищення цін на медичні засоби в аптеці, яка орендує приміщення в Ужгородській ЦМКЛ? Чи не закладений у вартість медикаментів так званий щомісячний обов'язковий хабар, адже, як пояснила Мар'яна та її батьки, вартість ліків, які їм доводилося купувати в одній аптеці, 6 грн. В аптеці при поліклініці - 10 грн. А при лікарні - 14 грн. Хто формує роздрібні ціни і хто їх контролює?
6. Чи можна робити бізнес на здоров'ї нації?
7. Як пояснити відсутність у пологовому відділенні звичайної зеленки? Це що, дефіцит?!
8. І що Вами зроблено, шановний головний лікарю ЦМКЛ, для поліпшення фінансового стану, щоб нормалізувати витрати на елементарні медичні засоби?
9. Чому медичну стратегію відносно пацієнта у ваших відділеннях визначає медсестра, а не лікар? Чи не є це порушенням субординації в підпорядкованому Вам медичному закладі?
9. І останнє банальне питання. Які конкретні заходи Вами вжиті за період публікації циклу "Клятва" Гіппократа" щодо покращення організації медичного обслуговування в Ужгородський ЦМКЛ?