Один день з життя шоколадки

Ось така собі,звичайненька, загорнута в синенький папірець, не прикрашена позолотою чи малюнками, лежала й томилась від спеки. Я лежала й думала, що я можу подати заяву до суду,адже мене повинні оберігати при температурі +25, а не катувати ташкентом. Поруч були укладені гламурні шоколадки-лялечки. Вони були зарозумілі, егоїстичні, адже до їхнього складу входили ще горішки та родзинки. Понавигадували собі корони з діамантами та відносились до мене, як до нижчого рангу. Хоча, якщо ж подумати, ми з ними були в однакових умовах, нас клали на однакові полиці, хоч їх і трохи вище, але все ж. Та про яке «думати» я кажу? Здатністю ворушити «мозковими» молекулами кондитери наділили лише нас, простеньких і без різноманітних добавок.
Ну от я і думала. Думала, чому ось цей ось хлопчина купує для коханої шоколадку за «.. грн.» , таку всю розтаку королеву. Чому не мене? Чому він вважає, що прийшовши і тикнувши в руки дівчині цю дорогу плитку шоколаду, вона кохатиме його більше? Він же не скаже: « Солодкого тобі життя» чи менш банального: « Ти вже ж знаєш, що тут купа ендорфінів, можеш бути впевнена, що я бажаю тобі лише щастя, але я також хочу щоб ти жила довше й радувала мене, тож жуй і оберігай себе від серцево-судинних захворювань». Звісно, не скаже. Прийде, всуне в руки, поцілує з фразою: «Це тобі». Та й все. А дівчині ж мало цих алопатичних калорій. Вона ж любить вухами, а не шлунком. І навіть якщо він би приніс льодяник, в якого вже стік термін придатності, та розпіарив його, вона була б на сьомому небі від щастя, ба навіть вище неба.
Та ні ж. Хлопець скупий на промови й компліменти. Йому легше купити ось це, гарний солодкий витвір, напічканий різноманітними складними вуглеводами. Ех, дурний чувак, навіть за фігуру не піклується…

О-о-о, новенькі клієнти. Мм, так так: винні, сонні обличчя, затягані джинси, в руках мінералка після вчорашнього…одразу зрозуміло – студенти. Моя надія лиш на них – бідних, голодних жертв науки. Та дарма, хоч і в гаманці вітер гуляє, вибирають одну з найдорожчих. Аякже, це ж викладачеві для заліку. А на науку «жаднічать» не можна.

Чому обирають гарних,витончених? Чому не зазирають до складу, дати виготовлення, виробника? Чому звертають увагу не на якість, а на ціну? Чому кращими вважають тих, розцяцькованих, а не звичайних, 99% відсоткових-шоколадних?

Я вміла думати, та не могла дати відповіді на жодне з цих питань. Я трохи заздрила популярності шоколадок-лялечок, та все ж я була горда за себе. Я вірила, що колись мене купить якийсь хлопець, що дійсно закохається у дівчину;якийсь студент, що даруватиме шоколадку не перед екзаменом, а просто так, за те, що його навчили, заповнили черепну порожнечу визначеннями, теоремами, формулами. А поки що, жадаючи щирості й теплоти людських людей, я лежала на полиці й кохала свого чутливого та істинного кондитера, що не напихав мене родзинками.