Лора Об льна Там, де часу не сну, або спов дь боже

Лора Обільна

Там, де часу не існує
Або
Сповідь божевільної

 
 Пролог
 Я бігла не бачучи дороги перед собою. Як він міг так зі мною вчинити? Адже я йому довіряла, любила його. Здавалось, ще декілька секунд і я впаду повністю знесилена. Сили покидали мене. Найбільше я боялась смерті , що невдовзі і сталося ...


Розділ 1.
Частина 1. Моє життя

 Я народилась в  пригороді Чикаго штат Іллінойс 1902 року.  Оскільки тоді дати не зареєстровувалиь точно  ( принаймі для простих жителів), я не знаю точно місяць і число свого народження. Лише рік.
О, це було чудове  місто  -  тут було вперше побудований багатоповерховий будинок. Також місто мало свій університет, я вже мовчу про чудові (як на той час) школи.  Але були тут свої  як і плюси , так і мінуси. Чикаго – була своєрідною столицею злочинців і угрупуванням різних банд.
 У мене були чудові батьки – тато, який кожний вечір приносив додому щось солодке ( що на той час було рідкістю) і мама яка вміла порадувати свою єдину ( тепер єдину) донечку.
 В мене також була сестра, але я волію про неї не згадувати, поскільки це дуже болючі для мене спогади. Вона померла будучи ще дитиною, в 1914 році, під час масової епідемії.  Точніш не масової, але епідемії. Тоді мої батьки дуже сильно посварились  і я стала так би мовити єдиною надією на порятунок їхнього шлюбу.
Будинок, в якому я жила з батьками  за час мого людського життя , був доволі великим. Я мала в розпорядку 2 кімнати і одну служницю. Так, мої батьки не були бідними людьми. Вони ніколи не пояснювали мені , ким вони працюють, але я також не  сильно цікавилася їхніми справами. Будинок був розрахований на 3 поверхи, але ми жили на перших двух. Третій, який був горищем, був наче приютом для наших слуг.  В моїй кімнаті було шикарне ліжко   з оздобленнями ручної роботи, чудове освітлення зумовлене трьома вікнами що виходили на сонячну сторону. З них був як найкращий вид на нашу вулицю.  Друга ж кімната була наче гардеробною. Моєю звичайно.  Батьки витягували на світ Божий всі можливі і неможливі запаси, лиш би купити мені нову сукню чи ляльку. Їх в мене доречі була ціла коллекція.
Так, я була тяжкою дитиною. Занадто розбещеною , як для цього світу. Я не знала,якою працею батьки заробляли гроші, я навіть не знала, скільки коштує та чи інша річ. Мені було всерівно на ціну.
Батьки повністю відгородили мене від зовнішнього світу , щоб він не „ травмував” мою і без того раниму душу.
Мати  -  Санта Марія Рейнер – була чудовою домогосподаркою. Я була дуже схожа на неї. Така ж красива і вперта. Мати була занfдто гордою, тому після їхніх з батьком сварок, він постійно вибачався перед мамою, приносячи  в подарунок шикарний букет троянд. Для мене це було не рідкістю.  Скоріше навпаки. Я звикла до розкоші. Просто звикла і все. Я надіялась провести так і дальше своє життя – знайти чудового чоловіка, як моя мама, народити чудових дітей і  бути такою ж турботливою мамою, як вона. Це все, чого я хотіла.
Нажаль, я не знала цього світу настільки, щоб  повністю бути впевненою в тому, чого хочу я.
Я любила влаштовувати бали, або ж приймати участь в них. Я не пропускала жодного світського   заходу, що відбувався в нашому місті. В тому числі і день Святого Патрікачи Хеллоуін, хоча я не любила  аж настільки на мою думку, некультурні заходи.  Я любила бути в центрі уваги.
 В цьому мені допомогла і моя зовнішність – я була бодай не найпершою красунею в нашому штаті.  В мене було багато прихильників, але я хотіла більшого. Хотіла кохати по-справжньому.  Хотіла мати того, який мені як і батько буде приносити сніданки в ліжко і дарувати букети троянд.  Мабуть  я хотіла неможливого.   Всі ті, хто добивався мого кохання, були або не гідні моєї уваги, або ж просто не підходили під критерії ідеального чоловіка.  В моєму будинку завжди були свіжі квіти – всі знали, що я обожнюю троянди, тому кожного ранку я те й знаходила, на ганку нашого будинку, як троянди. Це були чергові прихильники. Чесно кажучи, мені це подобалось – подобалось маніпулювати людьми ,  бути в центрі уваги,  і взагалі  просто  БУТИ. 


 Частина 2. Така, як всі


Думаю, ніхто на світі мене не зрозуміє. Звичайно, крім таких, як я.  Я нежива. І не мертва. Я живу, дихаю, але моє серце не б”ється.  В той час я наче не існую, проте я є... я не така як всі. Або ж навпаки. Я довго мріяла це все написати. Мріяла. І ось моя мрія збулась. Я хочу повідати вам сповідь божевільної.  Я думала, що сто років я не змогла вкласти навіть і в шість книжок, а виявляється, коли почнеш писати,  задумуюшся над тим, що немає що писати. Просто немає. Ось написала сторінку , і вже   незнаю про що писати. Можливо просто музика заважає. Ні. Не заважає. Люблю слухати музику. Люблю співати.  Останнім часом в мене таке враження, що за мною постійно хтось дивитися, слідкує за мною. Здається, в цих давнонадоївших чотирьох сінах в мене розвивається такий всім відомий недуг, як шизофренія.  Дуже хотілося б писати від свого імені, але вибачте, неможу.
 Одного ранку я прокинулась, нерозуміючи що відбувається. Ні, я була живою. Просто все було таким прекрасним... я прокинулась в обіймах коханої людини.  Його звали Вінс. Типовий високий і багатий хлопець знашого містечка. Побудував свою кар”єру на грошах мого батька. Я його любила. Любила, так, як могла любити будь-яка дівчина чи жінка – всім серцям.  Мене змусили його покохати. Як я раніше писала, то від прихильників в мене не було відбою. Але всі не підходили  за моїми критеріями, або ж не подобались батькам. Ось і знайшли вони мені молодого , красивого, багатого бізнесмена. Я йому дуже подобалась. Він мені також.  Повернемось на 98 років назад.

 Сонячний ранок. Мою кімнату, яку так гарно оформили в вікторіанський стиль, прикрашали мої ж картини, грамоти і інші вироби мистецтва. На величезних на той час вікнах висіли темно бордові штори. Крізь них,  зранку не пробивалось ні одного сонячного промінчика.  Тому, я завжди не могла встати ранком, вважаючи що на дворі ніч. Можливо саме тому батьки найняли мені репетиторів і школу я кінчила екстерном. Вірніше я взагалі в неї не ходила. Вчителі приходили до мене. Мене ніколи не будили. Батьки робили все, щоб я почувала себе як найкраще. Всі були в моїх ніг. Навіть слуги. Я могла матері лише натякнути, що прибиральниця не витерла пилюку з шафи, як вона її тут же звільняла. Я любила своїх батьків. Любила напевно лише через те, якими вони були. Добрими. Але добрими лише до мене. Між собою вони не дуже ладили. Як я потім зрозуміла, вони всі ці роки хотіли розлучатись, і тому так „здували пилинки” з мене – ніяк не могли домовитись, кому я дістанусь після розлучення. Вони так і не розлучились. Принаймі коли я була з ними, вони були разом. Якщо це можна назвати „разом”.
Я спала. Я була совою. Пізно лягала і могла прокидатись навіть в обід. Мене ніколи не будили, але того ранку я прокинулась від жахливо шуму і крику.
- Розалі Марія Чейс! Прокидайся!
Це була мама.   Вона зразу ж побігла до вікна і розшторила вікно. Яскраве сонячне проміння водопадом повалилось в мою кімнату. Від такого яскравого світла я зіжмурилась.
- Ну!? Чому ти ще досі лежиш!?
 Я напевно не розуміла , що відбувається. Мати ніколи на мене не кричала і тим більше не будила, а зараз вона вривається в мою кімнату і буквально витягує мене з ліжка. Вона підійшла до мене і прошептала на вушко
- Вставай – до тебе прийшов Вінс Ентоні з татової роботи.
 Я бачила, як від нетерпіння блистіли її очі. Видно, хлопець добряче сподобася моїй мамі. Я розуміла про кого вона говорить. Вогник нетерпіння також загорівся в моїх очах. Треба ж таке – перший красень міста  напрошується до мене в гості!  Білосніжна посмішка появилась на мому лиці.
 -Я знаю, він тобі сподобається!
 Знову  сказала мама, напевно розуміючи , чому я не можу вимовити жодного слова і поцілувавши мене в щічку, побігла в гардеробну шукати підходячу сукню. Не дивлячись ні на що , я обожнювала свою маму. Ми з нею дуже схожі, хіба що за виключенням мімічних зморшок на її лиці.
 Я встала з величезного , як для однієї людини, ліжка і пішла натягувати  до болі знайомий корсет. Ох, не любила я їх! Вони наче перекривали  легені і було дуже важко  дихати. Тоді  я була готова на все, лиш би не носити корсети, але з роками мої цінності значно змінились.
 Мама натягнула на мене корсет і на мій подив сильно його затягнула. Мабуть,  щоб я виглядала тоншою, ніж є насправді.
- А можна полегче? – з нетерпінням прошипіла я . Справді, було дуже боляче і незручно.
- Май терпіння, Розо! В мене взагалі таке впраження, що т думаєш лише про себе!
- Можу те саме сказати! Здається, з нареченим іду знайомитись я, а не ти! – тоді вона ще раз сильно смикнула за шнурочок і прошипіла мені на вушко
- Ти що не розумієш? Тобі не 17 років , щоб нехтувати  пропозиціями чоловіків! Ти хоч розумієш, що Вінс єдиний в місті, хто може забезпечити тебе всім необхідним ? лише з ним ти зможеш гідно прожити! Розо, не дурій!
- Спокійно! Я лише сказала, вибач!
- Ось так вже краще! – подивилась вона в дзеркало , яке було в моїй кімнаті. Воно було в повний зріст, тож я могла легко бачити себе зі сторони. – а тепер я даю тобі  десять хвилин щоб ти привела себе в порядок. Хучіш, Розо!
   Цього разу не зразу скажеш, хто з нас більше хвилюється – я, чи моя мама?
 Я забігла в ванну і вмилась, що було дуже недоречно робити після того, як я вділа сукню. А ле що ж робити? Не піду ж я до чоловіка, що прийшов до мене свататись, невмитою?
Рушником із вовни ретельно витерла прекрасне лице і прошептала сама до себе
- ну що ж, Розо, вперед!
 Вдіта була я просто шикарно -  дорога перламутрова сукня, яка підкреслювала мій стан , волоклася по підлозі а русі кучері падали на груди. 
- бачу, мене не надурили – фліртома промов Віс коли я спускалась по нескінченно довгих  сходах – ти справді найкрасивіша дівчина у штаті – промовив від і взяв мою ручку , яка доречі була в білій рукавичці, і поцілував. Мама з татом ледь не давились із задоволення. Я власне, також.
- Думаю, ви мене переоцінуєте! – сказала я і білосніжна посмішка  зірвалась з моїх вуст
- Ну що ви? Невже таке можливо? Ви – найпрекрасніша істота, яку я коли-небудь зустрічав.
- Ви мені лстите ,– промовила я. Моє бліденьке личько покрилось рум’янцем
- Ох, ледь не забув , - він підійшв до стола і взяв звідти букет моїх улюблених крітів – троянд, і  червону коробочку, в якій, як потім виявилось, було намисто, - це вам! ,- він відкрив коробочку і вдів намисто мені на шию
- ну що ви? Не варто було!
- Для вас, Розо, мені і цілого світу не шкода! , - знову я залилась рум’янцем, - Місіс, та містере  Чейс,  з вашого дозволу, я виведу вашу дочку погуляти
 Мати та батько, звичайно , не були проти. Вони були обома руками „за” за  такого завидного нареченого, як Вінс. Так, він був не бідним, і скоріше єдиним у місті, хто б міг забезпечити моє існування. Так, він був неймовірно красивим і високим, і звичайно,я закохалася в нього. Зараз, коли минуло стільки років, я досі не можу зрозуміти, чому саме він? Чому саме його я вибрала? Можливо, через вищеперераховані причини... але ... лише через сотню років я зроуміла чому.  Тому, що я його не кохала  по-справжньому – я була закохана в саму ідею кохання . я хотіла мати чоловіка , такого самого, як і мій батько – турботливого нареченого, і чудового батька. Я хотіла мати сім”ю, таку, яку зараз описують  багатьох фільмах – дружню, ту, в якій діти люблять батьків, а батьки обожнюють дітей. Я багато чого хотіла, але , нажаль , моїм мріям не суджено було збутися.
Хто хто , а Вінс ,  знав, чим мене порадувати.  Він знав всі мої улюблені фільми, кольори  і навіть знав що я хочу в ту чи іншу мить. Але він не кохав мене по-справжньому.  Він все це робив лише через гроші батька, ніби не розуміючи, що всерівно йому прийдеться десь працювати. Він напевно надіявся, що будучи зі мною він бистріше отримає підвищення, що доречі і сталося, оскільки він працює на фірмі мого батька, але не тут то було. Він порівнював мене з трояндою – неймовірно красивою  і водночас дорогою квіткою.  Мені це  подобалось, але я розуміла,  що в „квітковій” аналогії криється дещо більше -  дорога квітка , значить (можливо, звичайно), йому набридло витрачати невимовні кошти на подарунки мені?  Так, дійсно,  подарунки були не з дешевизх,  але він мені і без них подобався. Навіть як людина він був  хорошим – ніколи ні в чому не відмовить і завжди допоможе.  Але так було не завжди. Інколи він випивав. Дуже, дуже рідко. Це мені не подобалось.  Не подобалось до таких чортиків, що я тікала до батьків, брешучи, що Вінс захворів а я не хочу заразитись. 
Але в цього на перший погляд ідеального чоловіка були і свої недостатки – він був занадто впертим – ніколи після сварок не приходив вибачатись. Напевно, він свого вже добився і я йому тепер не була потрібна, але він розумів, що якщо ми розстанемось, батько цього не потерпить , і просто вижене його з роботи, і тому ми завжди сходилиь назад.  Як я раніше говорила,він пив. Не любила я цього... напевно, саме через це,від чоловіка пішла б чи не кожна друга жінка, але не я. Це було занадто болючим для мене. Всі знають, що зміни в житті я просто не люблю. Ось і звикла до Вінса,значить, будь, що буде.  Ще, Вінс мав занадто буйливий характер.  Він був холериком. Здавалось, ще одне слово, і він мене просто напросто вб’є.  Але чи не найгіршим було в ньому те, що він не був однолюбом, як я. Навіть при мені він фліртував із незнайомими жінками, вважаючи це нормою. Я цього не могла  терпіти. Але терпіла. Мрія про світле і безхлопотне життя затмарювала мій розум і я просто продовжувала любити його, закриваючи на все очі. 
Щось відірвалась від теми. Повернемось назад.
З Вінсом я зустрічалась близко року. І половина цього часу була просто ідеальною  - шикарні подарунки та божевільний погляд закоханого чоловіка. Закохоного не в мене , а в гроші, що , ви навіть не уявляєте як, гнітило...
 Ми з Вінсом часто гуляли по алеях нашого міста. Я побувала майже на всіх культурних заходах, які проводились в нашому місті разом з своїм нареченим.  В місті нас знали як майбутню світську пару... та вони не знали всієї правди...
  ЧАСТИНА 3.


ВІНС
 Цю частину книги я присвячую свому так званому нареченому Вінсу.
Вінс виріс в неблагополучній сім”ї. Його батьки часто випивали а маленького хлопчика відправляли до тітки. Лише вона допомогла йому справитись із невимовним болем „втрати” батьків.  Все своє свідоме життя він провів в ненависті до своїх батьків. Хоча, як він говорив „я завдячую їм в тому, ким я став” ,  здавалось,  лише я відчувала що насправді він мав на увазі. Він лише користувався тим, що його батьки мали згубні звички – він тсавив себе людиною занадто високою, адже ж (за його словами) – його ж батьки були наркоманами та алкоголіками, а він , такий сильний тілом та чистий душею, уникнув цієї звички. За це люди вважали його мало не святим.  Коли він завдячував батькам, я постійно чула підтекст „ дякую, що ви такі, адже люди тепер вважають що я набагато кращий”.
 Про батьків Вінса я знала не багато. Він не любив про це не те що говорити, а навіть згадувати. Це була наче болюча для нього тема. Хоча я знала що він їх н любив та й Вінс і словом ніколи не обмовився що їх ненавидить.
 Зате він часто згадував свою тітку. Мері.  Чудове ім”я, чи не так? Мені воно дуже подобалось.
Кожний раз, як Вінс згадував свою тітку він ніби поринав у спогади. З тіткою мері в нього були бодай не найперші спогади свідомого життя.
      Хоча його тітка померла доволі рано як на свій вік, він постійно згадував її. Це мені й  подобалось. Він розказував про неї з такою любов”ю, що навіть я відчувала присутність тітки.  Вінс дуже часто їздив на її могилу та залишав до біса шикарні квіти. Мені дуже подобалось що він був настільки відданим та терплячим.
Одного разу, коли ми ночували разом,  ми розговорились.
- я кохаю тебе!,- промовила я. Я була дуже наївною і наче не помічала очевидного.
- Я теж.
- Давай поговоримо?
- Звісно, як скажеш.
- Розкажи щось!
- Що тобі розповісти? Що ти хочеш почути?
- Незнаю...
- Хочеш я розповім тобі про тітку Мері?
- Звичайно!
- Вона була чудовою жінкою,- на його вустах забриніла посмішка,-  кожний вечір перед сном вона читала мені казки. Які, доречі, писала сама. Ось хой тільки накоплю більше грошей, я зберу її  книжечки, що вона писала для мене від руки, і зроблю з них книгу.
- А що за казки?
- Вона розповідала мені про добро і зло,  про правду і кривду... Вона мені повідала про те, як треба жити... А ти знаєш? Я дуже шкодую що хвороба забрала її в мене. Вона єдина людина на світі, яка підтримувала мене та по справжньому любила...
- В тебе є я!
- Так.. Звичайно...
 Він поцілував мене в щічку. Він не кохав мене і  ми обидва знали про це. Але йому було це вигідно а я не бачила свого життя без Вінса. Він був чудовим...
Після розмов про його тітку я оживала. Він робився для мене таким мрійником і люблячим чоловіком, про якого годі мріяти!
Багато часу не треба було щоб зрозуміти наскільки я помилялась. Він не принц і не був ним. Він навіть далеко не такий ідеальний яким я його бачила. 
 Я кохала і  мені більше нічого не треба. Знаєте, як буває – закохуєшся і на очі натягуєш  рожеві окуляри. Та нічого не бачиш крім вигаданої правди. Він тебе не любить, а ти бачиш ніби він сходить з розуму думаючи про тебе. Ти дивишся через окуляри на світ  і не помічаєш очевидного – що ніякий він не принц і що  ніяка це не любов а просто тимчасове захоплення.
Але в мене з Вінсом було не так. Для мене він не був просто захопленням. Я була щиро та безмежно закохана в нього і навіть не мала уявлення  як я буду жити без нього...
 

ЧАСТИНА 4
 Зміни
Вінс безперечно був гроєм, але лише в моїх очах. Я не бачила життя без нього.
Все пишу в минулому часі тому що я його тепер не люблю, але буде дуже по дурному заперечувати зараз що я його не кохала
Ці слова я говорила майже що години мому Вінсу.
Зараз мені здається божевіллям покохати людину, яку я майже не знала тільки через те, що він  підносив мені неймовірно дорогі подарунки... А тоді мені здавалось неймовірною дурістю відпустити чи покинути Вінса...
Як швидко всі мої пріоритети та цінності змінились...
 З Вінсом ми вже планували одруження. Я навіть підбирала з мамою сукні!

- подивись, Розо, вона чудова!
- Нічого ти не розумієш! Негарна сукня!  Поклади її.
- Розо.. весілля  не за горами а ти ще досі не вибрала сукню!
- Не думаю о в таких дешевих місцях ми зможемо вибрати щось гідне!, - навіть у такий час я не рахувала грошей.
- Доню,   ти ж знаєш, що всі наші з батьком гроші зараз підуть на весілля і на ваш весільний подарунок!Ятебе дуже прошу -  не вибирай так прискіпливо!
- Мамо, не переживай,- я взяла її за плечі та намертво притиснула до себе. Знала б вона, яка я тоді була щаслива! Всі мої мрії здійснювались – я виходила заміж за чоловіка своєї мрії!  Батьки роблять неймовірний подарунок (я підслухала про їхню ідею покупки будинка нам з Вінсом) та ще я буду найпрекраснішою нареченою в штаті.
 Витягнувши на світ божив всі можливі і неможливі запаси,  ми таки вибрали сукню.
- розо, ти прекрасна!
 В  відповідь я лише всміхнулась. Я знала це. Моя фотографія мала красуватись на щотижневій газеті мого міста.  „Пані Роза Чейс виходить заміж за місцевого магната Вінса Ентоні!”  - ось такі гучні заголовки очолювали всі газети нашого містечка. Мене навіть попросили відіслати декілька фотографії де я в сукні в журнал мод, обіцяючи що я  буду на обкладинці.
Так, весілля мало бути гучним і веселим, сповненим морем алкоголю та веселими гостями. Ще за два місяці до цієї дати ми відіслали запрошення, яких вийшло не менше ніж двісті. Весь порядний (а вірніше багатий) люд зі всього штату мав бути присутнім на мому весіллі.
Все мало бути шикарно. Ми з мамою навіть вибирали квіти, які мали прикрашати церкву. Наш вибір зупинився на трояндах – до цих пір моїх улюблених квітах. 

Всі знали, як я люблю життя! А чом би його не любити? В мене все було прекрасно! Чудові батьки,  коханий чоловік,  розкішна весільна сукня! Чого ще не вистачає для щастя?
 Як я вже разів певно з двадцять писала, цінності міняються....
 Навіть тоді, коли в мене все було ідеально, моє серце розривалось! Я хотіла мати дітей і відчайдушно чекала, поки  вийду заміж. 
 Я любила дітей. Любила понад все на світі! Вони наче ангели в темноті ночі!  Тільки вони можуть розвіяти сумнів і печаль всього  підійшовши та міцно обійнявши за шию. „ я люблю тебе, мамо!”
Як шкода, що я такого так і не почула.  Ні, я могла мати дітей, могла б їх чудово виховати та дати бездоганну освіту, але завжди є своє „але”

 Саме перед весіллям, яке мало статись менше ніж за тиждень, в Вінса була така собі вечірка – прощання з холостяцьким життям. В тойй же вечір я зі своїми подругами також влаштувала вечірку. Також щось накшталт прощання з одиноким життям. 
О, ми чудово провели час! Ми дивились наші старі фотографії (не лише мої, але й Вінса) та сміялись. Сміялись від душі, адже знали. Що Вінс був дуже ревнивим чоловіком (ох, якби я звертала увагу на кожну його пасію..) та більше вечірок не буде.  З дівчатами ми думали що ж буде потім та що ж мене чекає в заміжному житті. Багато з них принесли свої подарунки. Там було багато прикрас та найбільш мене здивував подарунок моєї подруги Катріни – вона мені подарувала розкішну коляску для немовляти. Моє серце розривалось! Я була дуже вдячна їй та всім взагалі за те що вони прийшли. Хоча мене вчили не надавати переваги якомусь подарунку, я не змогла себе стримати. Подарунок Катріни справді був чудовим.
Мої друзі також не були з біднихтож на подарунки ніхто не скупився.   Серед них були подарунки починаючи з   дорогоцінних прикрас зі слонової кістки та закінчуючи нікому не потрібному (звісно ж черговому) набору столового фарфура.
 Також мої подруги були неймовірно красивими. Звісно, не порівнюючи зі мною... Думаю, мене можна було б віднести до того типу дівчат, які занижують будь чию самооцінку лише своєю присутністю. Ніяка представниця жіночої статі не могла затьмарити мою красу та моє щастя. Ніяка крім однієї.
Її звали С”юзі Банч. Вона не була неймовірно багатою, але красою Бог точно її не обділив. С”юзі також була невимовно горда. Щось в її  лиці нагадувало епоху інженю німого кіно. „С”юзі” – вимовляла я з презирством. Вона була єдиною моєю конкуренткою. І навіть де в чому я їй заздрила -  вона мала чоловіка який справді її кохає – не так, як Вінс , а по справжньому. Коли я бачила, як він її ціував, це не йшло ні в яке порівняння з Вінсом. Він мене цілував наче я йому не потрібна, а за поцілунки лише платять лише  гроші. А мою суперницю цілували справді пристрасно та жадано. Він так дивився в її очі, ніби не бачив свого буття без неї.
Так, я заздрила їй. Та не показувала цього. Мене виховали як справжню леді –  навчили ніколи не показувати своїх істинних почуттів.
 Коли після вечірки  дівчата розійшлись, я вирішила прогулятись. Я була невимовно щаслива, адже всі мої мрії збувались і хотілося літати, наче вільна птаха!  Кохання творить дива...
 Трішечки погулявши я змерзла та вже вирішила йти додому, як почула до болі знайомий голос. Це був Вінс.
- ей, кохана, іди сюди!
 Він стояв зі своїми друзями  в  покинутомі містечці міста – там давно ніхто не жив та й  люди оминали ту вулицю стороною. Я пішла. Хоча серце моє краялось та розум кричав щоб я залишилась. Коли я підійшла ближче, вінс взяв моє лице в долоні. Він нього нвимовно пахнуло табаком та спиртним
- правда ж вона в мене красуня?
- О та-а-а-к!, -  друзі, що стояли ззаді підхопили думку мого так званого нареченого
- Відпусти мене, Вінсе, ти п”яний!
- І що ж ти мені зробиш?,- він нахилився  щоб мене поцілувати але мені було до такої міри огидно, що я відхилилась від поцілунку, за що ж відразу отримала ляпас по щоці. Я була в меншій мірі здивована.
- Відпусти мене! Зараз же!, - я закричала та мене ніхто не слухав. Вінс був невблаганний. Він ще сильніш схватив мене за руку та почав лупцювати. Що дальше було, думаю, Вам не треба розповідати.
 Їх було багато а я лише одна. Один Бог знає, як я їх ненавиджу. За те, що позбавили  життя і взагалі за те, що вони є.

КНИГА В ПРОЦЕСІ НАПИСАННЯ:)))