Наше тут

ТУТ, де не міряють час днями. ТУТ, де не міряють відстань кілометрами. ТУТ ніколи не буває чогось багато, навіть глибока безмежність моря, ця безмежність мала. ТУТ, воно наше, лише наше з тобою. Ми приїхали сюди вперше  ще малими, нам було років з сімнадцять. Приїхали такі наївні, романтичні, ні граму цинізму, ні каплі егоїзму. Вірили, що все буде добре.
Вперше ми оселились біля моря.  Розбили палатки і милуватись зорями. Тоді, в сімнадцять нас влаштовувала свобода, відсутність води, зірки. Пам’ятаю, як ночі третьої ти присунувся до мене й мовив:
- Я б хотів бути тут завжди. Але лише з тобою. Це море буде сухим без тебе.
Тоді я відповіла йому такою ж банальністю, але тоді я повірила в щирість банальності.  Ви ж знаєте, як це в сімнадцять. Тоді все здається магічно-радісним. Цей вік ніби натягує на людей рожеві окуляри, змушує повірити в щирість, в те що все буде добре, все назавжди. Після двадцяти люди ковтають гіркоту людей, запиваючи її дешевим алкоголем. Та тоді нам було сімнадцять. Ми були вільні, але ми були проти фрі-лав, ми були за фрі-лайф.
Зранку якогось дня літа Марк розбудив мене о четвертій.  Сонце лише прокидалось,  сонно освітлюючи мою білу тонку шкіру. А Марк терся щокою об сухе плече.
- Ти кістлява. Йдемо купатись?
- Знаєш, я хочу спати. Або не хочу. Я розумію, що тут я нічого не хочу крім твоєї щоки. Ну і не завадило б поїсти.
- Дивись, яке голодне море. Пожирає каміння, забирає його з собою в глибини. Воно таке вільне, робить що йому заманеться. То б’є, то ласкає. Чому воно таке дивне?
- Бо воно море. Воно лише для нас дивне, бо ми його не розуміємо.
- Мабуть. Дарія, ми йдемо купатись?!
Не дочекавшись моєї відповіді, він закинув мене на плече і потягнув до голодного моря. Воно нас поїдало, наші кістки штовхало на берег, а наші душі забирало до зловісного шару сірководню. Ми мали б там згоріти. Та нашої сміливості вистачало лише на те, щоб відплисти на півкілометра від берегу. Ну і там, де ми ставали лише непримітними молюсками, ми цілувались.  І так скитались по морю весь день. То пірнали під воду, то топили один одного, а під вечір, коли був приплив, кидались медузами. Нормальні люди б вже три рази поїли, два рази почистили зуби, разів з десять поговорили по телефону, а ми ж плавали. Що правда я порушувала правила фрі лайф, кожного дня я бігала до струмку з прісною водою, і чистила зуби.
Якось,коли сонце сіло, не за ту гору, а море відійшло далі, ніж зазвичай, Марк порушив холодну тишу:
- Дарія, ти хочеш людей?
- Мабуть що ні.
- Чому?
- А навіщо, Марку? Навіщо мені люди?
- Ну а я?
- Ти не людина. Ти щось, яке змусило мене відмовитись від усього, що в мене є. Щось, що притягнуло мене на цей дикий берег. І щось, що вселило в мою душу якесь нелюдське кохання.
- Дарія, я можу сказати про тебе теж. Ти ж ненормальна. Ти якась скажена. Чому ти смієшся?
- Згадую, як в чотирнадцять ти, тримаючи в зубах пензлик, сказав, що я така як і всі. Типічна.
- Ти і є типічна. Але скажена. От я кажу тобі це, а ти смієшся.
- Марк, ми сьогодні будемо спати? До речі, який сьогодні день?
- Теплий. А дати не знаю. Та думаю, липень минув.
Я вже не чула його слів. Я була десь далеко в своїй наївності. Мені хотілось спати, та щось бентежило. Бентежив вітер, що куйовдив моє волосся. А ще місяць. Він світив прямо в очі й травив мозок тривогою. Я б могла відвернутись, та щось в мені зародилось всередині. ВОНО хотіло, щоб я помучилась, а я не могла опиратись цьому бажанню. Я загадувала минулі події. В голові блимали дні народження, розлуки, втрати, свята, батьки. Все змішалось, відро салату олів’є. Така собі суміш з радості й болі.
- А тобі скоро вісімнадцять.
Марк налякав мене цими словами. Я не хотіла вісімнадцяти. Хоча б тому, що буду ще місяць старшою за Марка на рік. Фактично на рік.

Повітря змусило мене прокинутись, Марка поруч не було. Напевне він пішов за їжею, нормальною людською їжею. За вуглеводами й жирами. Цього було достатньо, щоб людина існувала, та мало для того, щоб вона жила. Це надто різні речі. Морський бриз й самотність змусили дістати блокнот й ручку. Останній запис був зроблений другого червня. Милуючись морем, я почала зовсім нетематичну писанину.  Це все мало вигляд сповіді. Що і як я зробила за мої сімнадцять. В кожному реченні була брехня й банальність. Раптово я усвідомила всю свою типічність. Мене віднесло в далекий 2005, коли я вперше сказала, що «ти мій найкращий друг». На той час він мені був найближчим, ми могли вигадувати дурниці і запевняти всіх що це геніально. Та хіба я могла тоді так впевнено казати, що він найкращий?  Простий черговий самообман. Ідеалізування особистості зазвичай призводить до повного краху. Не можна примальовувати людям німб, так вони перетворюються на дияволів. Самовпевнених дияволів, що підступно чекають на твої муки. Але за мої сімнадцять я сотні разів примальовувала той німб, сотні разів його стирала. Я хороший художник, хороший малювальник-ідеалізатор. Екскурс в минуле завершив Марк, що приніс їжу.
- Це макарони.
- Я бачу. Поцілуй мене.
Марк скорився. Вперше зробив те, що я сказала. Загалом він дослухався до мене, але тоді коли я прошу. Керувати ним не можна було, та не цього разу.
- Ти їх приготуєш?
- Так. Закип’ячу воду і вкину. Ти не хотів би намалювати мене?
- Хотів би. Та ти ж завжди відмовлялась.
- Марку, мені скоро вісімнадцять.
- Тоді вари макарони. І намалюю.
Наситившись вуглеводами, я сіла на каміння. Мокре, морське каміння, що охолоджувало мене. Сонце вже не було палким, воно було тихе й спокійне. Воно збиралось спати. Я замерзала. Марк малював. Йому подобались коралове сяяння, поодинокі солоні краплини на беззахисному тілі й хворобливо-худі ребра. Він творив години дві, а я не рухалась. Я навіть боялась дихати.
- Готово. Ти змерзла?
- Так. І тепер я хочу надихатись. Хочу пропустити крізь легені все повітря Землі.
- А інші?
- Не збивай мені романтику.  От тільки уяви, як мої легені стають величезними, захоплюють весь кисень, з жадобою його поглинаючи. І не віддають вуглекислий газ. Кисень в них просто розчинився.
- Дивна в тебе романтика. Поглянь як гарно іскриться вода в місячному світлі.
- Марку, це тобі треба бачити для насолоди. Мені ж достатньо просто уявити...
- Коли тобі вісімнадцять?
- Тоді, коли ти перестанеш плигати з теми на тему!  Двадцять сьомого серпня.
- Ти знаєш яке сьогодні число? Завтра ти станеш дорослою. А післязавтра ми їдемо додому.
В нього голосі промайнуло співчуття. В моєму – байдужість.
- Добре. Дай мені подихати.
Я пішла бродити по самотнім камінцям. В них навіть кутів немає щоб доторкатись один до одного, вони байдужо ковзали своїми овалами. Апатично лежали собі, чекали коли море їх зволожить. Чекали коли сонце обігріє. Вони нічого не робили, та чекали. Скоро їх з’їсть море. А людей з’їсть земля.  Краще б я була камінням.

- Агов!
- М?
- Піднімайся!
- Щось сталось?
- Тобі вісімнадцять!
Здавалось Марк радіє більше за мене. 
- Дякую. Ну що, малий, йдемо купатись?
- Я приготував тобі подарунок.
- Да ну. Засохлі фарби?
- Ось.
Він сунув мені блокнот. На ньому було намальований пейзаж тогорічного літа.
- Дарія, запам’ятай свій початок.
- Дякую.
Я поцілувала його в щоку, а потім усвідомивши свою дорослість, пристрасно припала до вуст. Я не дякувала йому, просто втамовувала свою жагу. Страшні ті люди, що не вміють опиратись своїм бажанням.
- Добре, пішли купатись.
Наші тіла в морі. Наші тіла поруч. Я висну на його шиї. Він стискує мої ребра. Нам добре.

Двадцять восьме серпня став днем прощання з нашим ТУТ.  Було б мені десять рочків, я б обов’язково нагребла купу камінців. Та тоді мені було вісімнадцять. ТУТ зробило мене дорослішою.
Ми ще раз поглянули на море, ми пообіцяли йому повернутись. Разом.
Було жарко, сумка терпла мені кістляве плече, а я все частіше і частіше оглядалась назад. Ми йшли повільно, тягнучи час до повної розлуки.  ТУТ тримало нас, ніби щось відчувало. Та як би нам не хотілось втримати час, час найшвидший з усього вічного.
Ми прийшли на вокзал, віддали квитки провідниці, запхнулись в пекельний вагон. Мінералка зробила «пшшш».
- Дарія, ти питимеш?
- Ні. Якщо горіти, то горіти.
Поїзд рушив з місця. Ще сім годин і ми будемо вдома. Туристи люблять наше місто. А ще це місто любить кава, леви, католицизм, патріотизм. З нижньої полиці донеслось:
- Ти сумуєш за морем?
- Ні. Я просто не хочу додому. Мені здається наше місто все змінить.
- Змінить. От мені буде вісімнадцять і ми одружимось.
- Я не хочу. Навіщо?
- Я хочу законності. Ти ж візьмеш моє прізвище?
- Марк, ти що зійшов з розуму?! А як же фрі-лайф? Як же без формальностей? Спи, Марку, ти втомився. А я тебе люблю.
Шурхотіння знизу припинилось, Марк не заснув, він почав думати. Мабуть, про те, чому я так відповіла. Що зі мною сталось і коли це закінчиться. А може й просто спить. Моє вісімнадцять робило дивні речі. Воно змушувало мене позбавитись романтики й підсилювало жагу до свободи.

О шостій нас зустрів український Париж і купка наших друзів. Ну як купка. Їх було троє. Пиятика і дебошир, а ну ще він грає на гітарі та забавляє мого Марка – Гліб. Моя перевірена віками подруга – Злата. Ну і сестра Марка – Ксю. Ніхто не знає, як назвали її батьки, бо вона Ксю, просто Ксю. Ксю була вбивцею часу, вона робила все те,що не треба робити.
- О, доросла Дарія, - кинулась до мене Злата.
- Повнолітня Дарія, - поспішила Ксю.
- Все будеш пити, - пророчо мовив Гліб.
- Не буду. Дарія не доросла, Дарія вісімнадцятирічна. А ще Дарія любить Марка.
Марк стояв в стороні,опустивши очі, ніби його перед цим побила гопота. Такий ображений на весь світ, аж жаль. Та тут він став схожим на столичний ліхтар, його ж згадали.
- Так,так. Любить, але постійно впихує мені його. Забирай його собі, він багато їсть.
- Ксю, ти ж моя, ех. Ти мене любиш, так. Мене сьогодні кормитимуть?!
Мені жаль було того таксиста, що віз нас. Галаслива компанія молодих людей, що волають пісні, могла б звести з розуму кожного.
- Злат, а який сьогодні день?
- Зранку був понеділок, а от зараз ніби субота.
Ми швидко приїхали до квартири Марка і Ксю, затягли речі і влаштували святковий сніданок. Гліб приготував нам макарони. Та не просто макарони, а макарони з кетчупом. Іншого дня б я це мабуть не їла, а зараз наминала, ніби мене все літо не кормили.
- Ну, плям-плям, розповідайте, що ви вже начудили, поки нас не було?
- Марк, не плямкай!
- Цить, дай поїсти! Так що? Гліб, ти спалив свій будинок?
- Ні, я мирно здавав пляшки. До речі, вони  подорожчали, вже 45 копійок. І пісні написав.
- Про пляшки?Хах)
- Про Злату.
Спокійність його голосу мене вбила. З шоком я впоралась хвилини за дві.
- Злату? Злата, ти що геть? В твоїй голові є мозок? Ти вирішила разом з ним вибивати шибки і кочувати країною?!
Я любила Гліба, але ж Злата була єдиною нормальною людиною з нашої компанії. Вона ж навіть школу закінчила з медаллю. Як казала Ксю:
- Злата, ти єдина розумна заноза, в нашому шаленому тілі.
Злата засміялась. Всі засміялись. Я засміялась.
- Так, Дарія. Допоки ти там дикувала зі своїм художником, я вибивала шибки з гітаристом.
- Давайте тільки без одружень?
- Дарія, ми з тобою про одруження потім поговоримо. Не чіпай людей.
Марк справді на мене образився за вчора. Він навіть не крав з моєї тарілки макарони.
- Все досить. Жуйте собі!
Ксю мало хвилювали людські проблеми, вона там десь, де займаються невідомо чим. Коротше кажучи, вона була не з нами. Ксю вірила в ідею тотальної  людської самотності, в те, що кохає людина чи ні, помирати їй доведеться одною.
«Сімейна» нарада вирішила втихомирити мою незалежність і небажання виходити заміж і змусити нас почати жити разом. В мене була квартира, гроші, але  я не хотіла. Я хотіла сама керувати життям. Сама вирішувати що їсти, та чи їсти взагалі, о котрій вставати. Та я ж його любила. Я підкорилась, Марк засіяв. Ксю щаслива почала бігати кімнатою:
- Нарешті! Я дочекалась цієї миті!
- Якої ще миті?
- Миті, коли ти перестанеш мене об’їдати і відбирати 15 хвилин ванної.

Ось ми вже як тиждень жили разом. Я звикла рано прокидатись, підфарбовувати губи й готувати яєчню. Марк звик менше їсти, менше проводити часу в душі. Він малював мені квіти, я писала йому кохання. Знайомі казали, що нам добре разом.
- В тебе День Народження! І я тебе люблю!
- Так, тепер нам вісімнадцять!
Марк був з тих, хто вірив, що вік може щось змінити. Як і час. Люди вважають, що «тікання» годинника змінить їхнє життя, а насправді їхнє життя змінюють події, що стались між 19:24 і 21:42. Але люди люблять вірити в неіснуюче, їх чомусь це заспокоює. Так і мій художник. 
Ми лежали, закинувши ноги на стінку і звісивши голову з дивану. Я розуміла, що я вже не старша за нього і мене це робило щасливою.  Та дещо змушувало мене дихати з острахом. Вчора ввечері мені подзвонили і запросили на співбесіду з головним редактором однієї з місцевих газет. Вони сказали,що бачили мої статті і з радістю попрацювали зі мною. Мені було приємно, щоправда, я боялась реакції Марка.
- А мені запропонували роботу в газеті.
- І ти погодилась?
- Співбесіда завтра.
- Дарія, тобі воно треба?! Ти ж маєш стати письменницею!
- Розумієш, Марку, відмовлятись від початку безглуздо.
- Ти гадаєш, що це твій початок? Та вони ж перетворять тебе в офісного щура! Будеш писати статті на замовлення місцевих депутатів, покривати їх брехню!
- Не буду!
Я швидко одяглась і гупнула дверима. Я вибігла з під’їзду і вже потім усвідомила, що ми вперше з ним посварились. Напевне, сварки без особливої причини найбільш болючіші. Тепер я бовталась під ногами львів’ян, що раділи літній осені. Мене  ж вони запхнули в осінь зимову, холодну й сіру. В мені ніби породився «офісний щур» і пожирав все з середини. Ці щури й такі гидкі! Риють по венам собі тунелі і жеруть кров і лімфу.
Телефонний дзвінок. Іноді ти його чекаєш, ніби це твоє останнє спасіння. Деколи, ти бажаєш розбити телефон об стінку, аби тільки тебе ніхто не чіпав. Буває, що він стає уособленням кохання і рушить стіни відстані. А часом, ти його не чекаєш, та він так тобі потрібний. Мій телефон завібрував в кармані.
- Дарія!
- так..Злато, що?
- Дарія, що це за дурня!? І чому в тебе якийсь трупний голос? І де ти?
- не треба так багато питань. Це не дурня, це ми вперше посварились, я десь.
- Коротше, не влаштовуй драми! Стій на місці, я зараз!
Драми не було, була комедійна-трагедія. Я сама розуміла всю нікчемність причини для сварки, точніше її відсутність. Це ж мені сказала Злата і потягнула додому. І знаєте, я побачила на своєму ліжку малюнок. То була миша, і ще одна миша. І миша любила мишу.

Минуло півтора роки як я влаштувалась на роботу в газету. Марк  все ж малював. Він постійно малював. Він навіть коли спав, його рука малювала по моїй талії. Марк останнім часом малював портрети дітей. Я ніколи не питала, де він їх знаходив. Їх, таких наляканих, безпомічних, злих, але зі щастям в очах. А бувало, що їхні зіниці мали вигляд знака питання.
Я не перетворилась на щура, навіть не перетворилась на мишу. Я була такою ж скажено-типічною Дарією, що пише « джаст тру». Та все ж моє «джаст тру» мене змінило. В мої розмови, статті – це все був один великий та могучій пафос. Ну і ще трохи сарказму. Також я почала палити. Спочатку по трохи, лише тоді, коли не було натхнення, димом заманювала тьотю музу. А потім все частіше. Пачка на день – норма. Дивно, але від мене не воняло тютюном, мабуть тому, що я вся була насичена запахом акрилових фарб.  Вся наша квартира, ніби тюбик фарби, і ми з Марком, теж тюбики.
Корпоративи та вечірки теж стали для мене звичкою, адже там я роздобувала сенсації і роздувала з них скандали. Після чергового насиченого дня я прийшла додому і побачила свого Марка, що стрибав по квартирі, як антилопа.
- Даріє, Дарочко! Як я тебе люблю! І Свена люблю! І живопис! Дарусю!
- Хто такий цей Свен?
- Художник. Я їду з ним до Амстердаму. Він голландець.
- Навіщо?
- Там виставка буде. Я їду туди! Я буду відомим!
- З дітьми? Ну з картинами дітей? Надовго?
- Побачимо..
- А як же я, Марку? Що мені тут робити?!
- Те що й робила. Тобі ж подобається? Ну, Дарі, я повернусь скоро. Я ж тобі писатиму!
- А коли ти їхатимеш?
- Літак в 17.30 в неділю.
- А сьогодні? Що сьогодні за день?
- Сьогодні четвер. Даріє, що з тобою? Ти не рада за мене?Хочеш я не поїду?
- Рада. Їдь, звичайно їдь!
Я чмокнула його в щоку й пішла до ванної. Сіла на пральну машинку і посміхаючись заплакала. Мені не хотілось його відпускати, та я раділа, що в нього все добре. Я тоді ще не знала, що той клятий Амстердам все змінить!
 
«Літак  Бориспіль – Амстердам відправляється через півгодини». Триста поцілунків, п’ятсот обіймів, безкінечність фраз.
- Дар, я напишу тобі.
- Добре.
- Ксю, бережи її від тих редакторів-нахабів.
- Так, Марку, так. Пожертвування коханням заради таланту. Благородно.
В Ксю було або біле, або чорне,ніяких відтінків та напівтонів. Вона наклеїла на себе самотність і сумлінно дотримувалась правил одиначки. Ксю відштовхувала людей, що самі лізли їй до рук, та тягнулась до тих, кому було начхати на неї. А потім вже й тягтись перестала. Хто її навчив цьому невідомо, та вона була певна, що в кінці кінців ми всі будемо одинокі і не буде  нічого біля нас, окрім холодної, чорної пустелі вічності.
- Іди. Ти маєш їх здивувати. Все буде найкраще, ти ще повернешся і ми поїдемо на море.
Я відштовхнула його від себе, і відчула, що наші душі віддаляються. Вони переходять на дві паралельні колії, вони будуть поруч, та не перетнуться. Рука в руці, та вже ніколи Марк не проникне між моїми ребрами, не просочиться крізь грудну клітку. Легке пестіння шкіри і нічого більшого.
Коли я розплющила очі, побачила над собою налякане обличчя Злати.
- Що сталось? Марк вже пішов?
- Марк вже полетів. Ти провела його і втратила свідомість.
- А-а-а ну, отже все добре. Та відпусти ти мене вже!
Я хотіла по швидше вивільнитись з жалісливих обіймів Гліба. І покинути цей лиховісний аеропорт, що переставив вагони наших душ на різні колії, добре, що хоч в одному напрямку.
- Давайте швидше поїдемо звідси. Ксю, ти житимеш у мене?
- Може краще я?
- Ні, Злат. Я хочу Ксю. Вона його.

Після його відльоту, я ще півроку човгала на роботу і ощасливлювала себе  його емейлами. Марк писав яка в них погода, що сталось в місті, які там смішні діти, що Свену подобаються його роботи, про квартал червоних ліхтарів. Якось він розповів, як вечірньому парку зустрів повію:
« Знаєш, я не одразу зрозумів, що вона продажна дівчина. Загалом, вона була на неї схожа: яскраво червоні вуста, дирчасті панчохи і спідниця, одягнена для «просто так». Та дещо, змусило мене засумніватись – сльози. Вона сиділа, піджавши під себе ноги й плакала. Але ж повії не плачуть! Її звали якось по-російськи і вона була з Підмосков’я. В неї брат був хворий і вона, жертвуючи своїм тілом, заробляла гроші. Ну це вона так казала, що тілом, я ж думаю, вона жертвувала душею, бо професія проститутки – це професія актора. Оці винно-кров’яні вуста,злиплі від туші вії! Дарія, моя Дарія, не фарбуй ніколи так вії!»
А я йому навіть не знала, що відповісти. В моєму житті не було нічого цікавого, крім відлюдька Ксю, що перекидалась зі мною деколи словами і готувала мені салати з капусти. Мені доручали писати про грандіозні дебоші, а я палила. Без нього, я перетворилась на «офісного щура». Спитали б мене тоді який день сьогодні, і я відповіла б робочий. Миша без миші вже не миша. Вона щось.


То був перший мій День Народження без нього. Прийшли Злата та Гліб, Ксю спекла торт. Батьки подзвонили з Праги. Всіх моїх близьких відбирає «закордоння».
- Дар, а це в тебе ювілей?
- Гліб, ювілей в п’ятдесятирічних дідів. В мене просто двадцять.
- Марк дзвонив?
- Так, Злато,  дзвонив, але краще просто їж. Їж і пий.
Друзі просиділи десь до одинадцяти, а потім Ксю їх випхала. В нас з нею тоді була дуетна самотність.
- Ти за ним сумуєш?
- Не знаю, та я про нього думаю. Постійно думаю. Він вже набрид моєму мозку. А ти, Ксю? Тобі його не вистачає?
- Я звикла до статусу «одна». Навіщо ти його пустила тоді?
- Бо ж він там буде щасливим. Він намалює собі щастя будь-де й будь з ким.. А мені, щоб уявити, треба саме там і саме ті.
- А що ти відчува…
- Досить копатись в моїй голові. Мені ще Маркові писати.
Але він мене опередив. Подарунок від нього вже чекав мене в поштовій скриньці. От чи можна вважати те за подарунок?
« Я тебе любив. Дійсно, любив. Хотів тебе всю суцільну і всю окремо. Тебе навіть мої фарби любили. Весь я тебе любив. Та щось змінилось. Не знаю, що це. Та я тут залишусь, Дарія. Надовго. Десь на рік, а чи може на п’ять. Я не той, хто дасть тобі свободу, бо я навіть своїх нічних дівчат привласнював собі. Тобі боляче, знаю. Та це зараз, пізніше час-анестетик  все змінить. Я тебе любив…»
Тоді в мені миттєво щось загорілось і так само миттєво потухло. Я ковтнула гіркоту і запила його алкоголем. Дорогим алкоголем. І потруїла її тютюном, пачкою чи двома.

Зранку двадцять восьмого я прокинулась за ноутом. Його лист був відкритий, поруч Ксю.
- Ранок не добрий, та всі живі. Відпиши йому і забудь. Його речі я заберу собі, а може й викину геть.
- Зараз напишу. Принеси мені води.
- Зараз. Але потім я піду.
Мене залишили наодинці з думками, образою, ненавистю. Я хотіла його вбити. Так, саме вбити.
« Марку, я сама відправила тебе туди, щоб ти був щасливим. Ти щасливий? Я радію. Весь цей час, я думала про тебе так часто, що мені аж набридло. Думки були маніакально-збоченими. Але тепер ти не гориш для мене, ти так блимкаєш трупно-зеленим світлом. Я б хотіла тебе вбити, та ні ж, живи й будь щасливим.»

Час нічого не змінює. Це вода крізь пальців. Відкрий кран, засунь руку під воду, ти щось відчуваєш? Проміжки пусті, пустота не відчуває.»
Відправила і пішла до Злати.
- Привіт.
- Я все знаю.
- Все добре, я прийшла сказати, що я їду на море.
- Туди?
- Так. Я обіцяла повернутись.
- Ми сумуватимемо за тобою.
- Не треба. Кохай Гліба і не відпускай його. Відпустити можна бороду, кораблик по морю, а кохання – ні. Тоді це не кохання, а дурня якась.
І я пішла. По дорозі додому подзвонила редактору і сказала, що звільняюсь. Вдома взяла купальник і гроші, а ще «мишачу» картину. І на поїзд я встигла, і квиток був, і сонце світило, і пташечки співали. Життя саме відправляло мене ТУДИ. І я підкорилась йому.

P.s.
А зараз все добре. 2011 я втопила «мишачу» картину вже в моєму ТУТ. Море смакуючи з’їло її, та «дякую» не сказало. Дякувати за гидоту безглуздо. Марк мені ще дзвонив і писав, вимолював пробачення. Дарія його пробачила, двадцятирічна Дарія – ні. Тепер вона любила своє море.