Ми

На світі мільйон таких містечок. І в кожному так само темно, так само самотньо, в кожному - свої жахи і свої таємниці. І в кожному є люди, то є МИ.МИ - полонені краплями води, нескінченно найпростіші організми. Безшумно  кружляємо по місту,не залишаючи за собою жодних слідів. Снуємось бульварами, беззвучно розмовляючи, беззвучно співаючи, беззвучно посміхаючись. МИ їмо, дихаємо, ростемо, кричимо в повній тиші. І кохаємо МИ в безмежній, бездиханній тиші. Афіші та бігборди, що раніше зачаровували, більше не чіпають нас. чого ці великі й тендітні сплески ентузіазму, висохлі підскоки радості? МИ не відаємо нічого, крім мертвих зірок, ми заглядаємо в обличчя людей і зітхаємо від задоволення. У нас в роті сухо, як у загубленій пустині, наші очі блукають без мети, без надії. Нам залишилися тільки кафе, ми збираємося тут разом: пити освіжаючі зілля, розбавлені алкоголі за столиками, липкими, як тротуари, на які впали наші вчорашні мертві тіні. Часом вітер обіймає нас великими холодними долонями і прив'язує до дерев, а ми чекаємо сонця, що поцілує своїм теплом. Та зазвичай приходить дощ, і ми з’єднуємось з водою. І знову таки тихенько, шепотом, щоб ніхто не дізнався. Все мовчало, здавалось, що ось скоро тише не витримає і почне кричати на весь голос. Та тиша зберігала мовчання. Довго-довго, до одного сходу сонця. До фламінгового світанку, що заповнив своєю рожевезною все місто; той світанок витіснив сірість і пустоту. І МИ ожили. МИ співали, ніби вперше, говорили, так гучно, що чув весь звіт. МИ захоплювали все своїм сміхом і несли все високо-високо, вище неба. Та все ж, ми надто довго мовчали, мовчали і наші серця. Жоден з нас не чує свого серця, жоден з нас йому не довіряє. МИ чуємо однотонне «туммм-тум-туммм-тум», МИ всі довіряємо всьому і нічому водночас.