Виснажена

І як завжди. Завжди!!! Завжди!!! ЗАВЖДИ! З А В Ж Д И ! Це слово її обурює, приголомшує, пригнічує, бентежить, мучить і принижує. Вбиває, в кінці кінців.  Але його присутність неминуча. Звичайно, його породжує реальність буття.
Вона знаходиться у віртуозі, чи як там його? Ніхто не бачить її справжню. Таку, яка вона є насправді, і якою вона хоче бути і є. Мозок розподілений навпіл, і ті дві частинки тягнуться в різні сторони, що спричиняє біль. БІЛЬ…ЬЛІБ. Справжньою вона може бути тільки на самоті. Якщо ж поряд з нею хтось знаходиться, то це вже не вона. Це двійник з іншим мисленням. Це пуста… пуста… хай їй грець… пуста пляшка, котру можна наповнити блювотою. Ось хто вона! Але як тільки вона повертається до себе, одразу ж знаходить свій світ, який не схожий ні на один з тих світів, що пропонує їй повсякденне життя. Її світ унікальний, автентичний, справжній. Справжній у тому сенсі, що вона сприймає його з розумінням та блаженством. Це те, що вона хоче бачити, адже сама його створила. Але створений він тільки для однієї субстанції, для неї, і нікого більше. Місць більш нема, шановні пасажири, пардон.
Чорт забирай, і чому їй так хочеться вилаятися на людях??? Хочеться послати всіх під три чорти!!! Безглуздя якесь. Адже ні в чому немає ніякого сенсу. Тоді навіщо так всі щось намагаються зробити, кудись поспішають, щось доводять, сперечаються, гоняться за чимось… Вони думають, що ганяються за щастям, в той час як усе навпаки: щастя ганяється за ними, а вони тікають від нього. Сліпці, навіть цього не помічають. Засипали собі очі землею й кричать, що бачать світло. Авжеж. Ну, бачте й далі.
Усі потайки вважають її невдахою, бо в неї все добре (вірніше, вони так гадають). А чим більше в тебе все добре, тим невдаліше ти вважаєшся. Але ж усе навпаки! Та що там говорити! Чи її хтось зрозуміє???! Грець вам!!!
Вона постійно шукає гармонії десь усередині себе. Шукає, шукає, шукає… Та коли ж вона її знайде? Їй постійно заважають, їй заважає цей світ, що постійно вторгається в її власний. Він не дає їй спокою…спокою…спокою…
Чуєте відлуння? Це роздається її голос з того світу, її світу, котрий вона створила за допомогою своєї уяви і почуттів.  Чи чули ви колись щось подібне? Мабуть, тільки десь на глибині більше 500 метрів вашої свідомості, а то й ще глибше. Це той голос, що ми наполегливо уникаємо, щоб не дай Боже,  його не почути десь на зовні. А в неї він лунає безперервно і з кожною миттю все гучніше і гучніше, відбиваючись біллю в душах її оточуючих. Не треба, не треба завдавати шкоди оточуючим! Ми ж усі, мать вашу, альтруїсти! Чи не так???
О, так! Іронія? Ні. Пафос? Ні. Мелодія? Так. Правда??? І так, і ні. Брешеш! Ні! Не вірю! Ну й грець з тобою! Не розмовляй більше зі мною! І не буду! Піди втопися в унітазі! Краще тебе там втоплю! Не треба, не треба, я  ж твоя підсвідомість!!! Не правда! Так, так, я не брешу! Тоді вбий мене!!! Нізащо!
Це вона так завжди розмовляє сама з собою. Найвидатніші психологи і психіатри світу не вилікують її навіжений розум і хвору психіку. Бо вона не перестає чути те відлуння. І ніколи не перестане. А це, між іншим, боляче.
Бум, бум, бум… Десь лунає погребальний марш. А потім він різко змінюється на «Adagio» Альбіоні. Проходить ще трохи часу і вже чути «Аве Марія» Шуберта. А згодом і взагалі – «Діброва» гурту «Фактично самі», розмірна та непорушна спочатку і бурхлива та розривна в кінці. Та то так жартує її бешкетний  мозок, хай йому грець. Та не потрібно цього боятися. Головне нікому не завдати шкоди. А вночі до неї приходить Диявол і каже «Дивись в очі! Любиш чи ні?!», прямо як франківський Михайло Гурман з «Украденого щастя». А вона бере і плює прямісінько у ті ж очі. Ну й нахаба, думає Нечистий  і забирається від біснуватої якнайдалі. Ну, як завжди. Вона знову залишається сама. Навіть сам Сатана її покинув. Що вже тоді казати за Бога. Її називають хвойдою Диявола, та їй начхати, бо вона справжнісінька незалежна відьма! От тільки… віника не вистачає для правдоподібності. Ти приречена! Приречена бути тією, ким ти не є. Це твій хрест. Неси його, як Христос колись ніс, поки тебе не розіп’ють на ньому, як і Його розіп’яли. Але Він – Великий мученик, а ти… Хто я???! Скажи мені, хто я?! А ти – повітря. Гаряче і брудне. Непотрібне і шкідливе. Виснажливе повітря. Зате я БАЧУ правду! Так, авжеж, вона бачить правду, більше того – вона її знає. Вона знає, що правда – це суцільна брехня. І тому вона втомилася. Так втомилася, що не здатна вже нести у собі світлі почуття. Вона боїться, що і вони теж виявляться несправжніми. І знову біль і безсилля. Змученість і знемога.