Ridiculous thoughts

Щастя – це морозиво. Воно розтає, коли йому жарко. Воно випаровується, коли кипить на вогнищі. Але воно завжди солодке і смачне, але мати його можна тільки у холодному вигляді, тільки тоді воно проживе довше. Якщо ви покладете його на сонце – воно помре.
 Взимку зазвичай холодно, йде сніг. Це є щастя. Сніг є чудовим, він розтає, коли падає на теплу шкіру. Сніг не солодкий, зате він прохолодний і його приємно ковтати. Це вода, тільки у білому стані. Коли ми дивуємося звідки він береться, то той, хто його зробив теж дивується, бо думав, що його речовина випарується на сонці, а вона насправді замерзла і перетворилася на сніг. Це був справжнісінький продукт насолоди. Потрібно тільки дивуватись, чому він не солоний. Мабуть, сіль все таки має більшу властивість відлітати до неба. Що дарує нам цю ейфорію? Так, мабуть рухи. Рухи та дотик. Саме вони спричинили цей сніг. Сніг має властивість розчинятися, тоді він стає невидимим, але все одно існує. Бо будь-яка речовина в природі, якщо вона з’явилася, то вже не повернеться в нікуди, навіть якщо і зникне. Вона буде в повітрі, буде у просторі, у ґрунті, будь-де.
Якщо та речовина перетворилася в сніг, то чому молоко не може перетворитись в нього, адже воно таке ж самісіньке (на вигляд, звичайно)? Можливо, тому що воно рідше і не солоне? Але чому тоді солона сметана не може бути снігом? Це все так дивно  і незрозуміло. Думки плутаються, немов павутиння. Чекай, ось вони задрімали.
Мої пальці полюбляють перебирати залізні струни бас-гітари,  а вуха кохають мелодію скрипки. Це якесь божевілля. Мій мозок неначе перетнули навпіл, незважаючи на те, що він і так розділений на дві частини. Мій відсутній голос хоче співати. Поки що я з ним борюся, але заборонити не можу. Я не можу йому сказати, що він ніколи не зуміє заспівати арію Паваротті чи Вітаса, і я не можу йому сказати, що йому ніколи не вдасться заспівати як відьма Тар’я з гурту  «Nightwish». Він просто на мене образиться і ніколи не буде зі мною розмовляти, а я тоді не зможу розмовляти ні з ким. Але ж він вміє кричати немов навіжений, і так, що мертвий встане з могили. Мабуть, йому все таки судилося співати метал під бринькання клятої гітари.
Я боюся зізнатися комусь, що моє серце мертве.  Воно вмерло нещодавно і ще ніхто про це не знає. Зараз воно таке холодне-холодне, що аж кінцівки відмирають. І я не знаю що мені з ним робити. А якщо мене звинуватять у вбивстві? Я дуже-дуже боюсь. А що буде, коли воно почне розкладатися, або там заведуться черв’яки? Це жахливо. Вони можуть перебратися до мого мозку і з’їсти його. І що тоді зі мною буде?  Без серця, без мозку… В мене навіть душі нема, бо посварившись з нею через якусь нісенітницю, я вигнала її назавжди. Власне кажучи, через те і вмерло моє серце, бо воно засумувало за душею.  Вона якось прилітала побачитись із серцем, але я їм не дозволила. Залишиться тільки тіло. Порожнє тіло. І тоді я буду зомбі. Але я не хочу бути зомбі. Я навіть не можу заплакати, а так хочеться плакати, та  в мене немає для цього ані серця, ані душі, ані почуттів.