Обривки з життя

                «Ти такий як я, в тебе жовті сльози, в тебе коси до землі…»
Твоє співчуття – вищого ґатунку. Тепло розливається по моєму тілу, втамовуючи спрагу. Ти даруєш мені життя. Кров є життя. Червоне небо торкається землі. Ти – небо. Я – земля. Відлий мені трохи життя. Я хочу жити. Моє бліде обличчя бліднішає все більше з кожною миттю, я втрачаю дійсність, втрачаю зв'язок з реальністю, моє тіло наближається до трансцендентальної сутності. Загострюються зуби та мутніють очі; червоніють вуста та скорочується дихання. Я благаю: віднеси мене до мого життя, поверни мене до нього.
«Краса – то ілюзія»
Твій вигляд нестерпний для звичайних очей. Запах твій – немов віяння з  землі кладовища. Сирий і потворний. Довге волосся та нігті, кістляві руки, потворне обличчя, диявольська посмішка, що змушує здригатися. Та саме це я люблю в тобі найбільше. Це твій справжній образ, і я його кохаю. Бо краса людей зазвичай несправжня; то брехня. А твоя потворність – справжнісінька правда. Вона прозора немов вода, вона привабливіша за красу.

                «Видихну з подиху всю цю отруту та й наберу в груди чисте повітря»
Зробивши крок вперед, відчуваєш неймовірне почуття перемоги. Відчуваєш почуття… Дивно звучить, чи не так? Треба обов’язково з усім покінчити і негайно. Потрібно почати все з початку, як би банально це не звучало. Початок – це народження. Народження – це крок до страждань. Страждання очищують душу вогнем. Вони обпікають її, а потім занурюють в священну воду, потайки від усіх. Страждання очищають немов чисте повітря. Отже, страждайте, нікчеми! Вам піде це на користь. 

                «Стою на колінах, я смерті чекаю»
Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах. Боротьба не варта навіть подиху найогиднішої комахи. А чи людина не огидніша за гнійного хробака? Тож вибір один – чекати. Навіжена??? Так? А я лишень страждаю. Хоча, ні. Я просто нікчема, от і все. Мені не вистачає Тебе! Я люблю Тебе! Але я завинила, і я це добре знаю. Я померла для Тебе, але щомиті благаю вислухати мою сповідь. Вона брудна. І це я також знаю…Сльози і розкаяння.
               
                «Mors meta malorum»
Смерть – кінець страждань. Грає фортепіано жалю. В небі видніються перелітні птахи. Опадає жовте листя. Воно теж померло. Холодне повітря. Осінь – кінець життя. Завершальний етап усього живого. Любов відмирає разом із листям. Надія продовжує жити, та дарма. Усе вже вирішено. Ми йдемо до обриву прощатися з небом. Воно холодне і непривітне, і чомусь плаче. Та то ж дощ ллє. І не вщухає. Мабуть, йому теж дуже тяжко прощатися з нами, бо плаче не перестаючи. Та нічого, небо, ми ще повернемось. Колись…