Протест сутности

Вона страждає від щастя. Зовні все прекрасно і чудово, але серце розривається від думок. Розум кривавий і божевільний. Вона щоночі кружляє по кімнаті і не здогадується як кепсько це виглядає з боку. Вона щогодини дивиться у дзеркало. Інколи дивується своїй потворності, а інколи й красі. Звідки такі відчуття? Проте  не здогадується як смішно та недотепно вона виглядає у світі. Тремтить її життя на волосинці, а вона йде на кухню й бере ножа. Відтак йде до себе в кімнату і розрізає ним свої долоні. Добре, що хоч не вени. Знову бере ножа і ріже ним собі ноги. І так завжди. Чому просто не покінчити з собою? Вранці вона дивиться мультики і готує омлет з помідорами, а ввечері п’є каву з печивом. Тіло ще болить, рани не загоїлись, а вона знову за своє. Можливо, в неї розкладається мозок. Пити на сніданок власну кров? Божевілля, чи не так? І все ж таки. О, боги!
Вона пише вірші, які неможливо читати, бо в них немає ніякого сенсу. Від них тхне перегноєм. Вона розмовляє так, ніби їй відрізали язика і пришили іншого. Ні, говорить вона як раз добре, тільки от своїх думок вона ніколи не висловить, бо таким думкам негоже народжуватися взагалі, тому вони й не лізуть у неї назовні. А що вона слухає? Тільки тишу і нічого крім неї. Усі інші звуки – це невгамовний біль. Вона не розуміє інших і себе, вона кричить по допомогу, але ніхто не чує. Від цього страждання зростають ще більше. У неї є друзі, точніше вона так вважає, а втім їх зовсім немає, бо вони її не розуміють. Вони її не підтримують, а тільки сперечаються. Ось чому вона вдягає чорну сукню і йде гуляти. Потім вона перевдягається в білу і йде до сусідки на похорони. Там вона їсть, п’є, а коли повертається додому – блює. Тому що всюди одні черви.  Принаймні їй так здається.
Миє підлогу. Витирає пил. Прасує непотрібну білизну. Дивиться телебачення. По телику показують голих тіток, що невгамовно трясуть цицьками. Це пригнічує її божевільний розум. Бере молоток і б’є телевізор. Зайві рухи, зайві звуки. А тепер тільки тиша. В цей час на мобілку дзвонить вдаваний друг і запрошує на тусню.  Вона погоджується, бо в неї немає вибору. Їй не подобається та балаганівка, та вона йде, щоб не вмерти від божевілля. Зрештою все це набридає, і через деякий час знаходиться купа причин, щоб не піти до «друзів». Тоді вона сидить вдома і дивиться порно, щоб не вставляти два пальця. Потім блює, п’є, як завжди каву, і йде спати. Уві сні вона відправляється на полювання за динозаврами.
В іншій кімнаті зберігаються її малюнки. Так, вона любить малювати. Вона малює будь-де: на стелі, на стінах, на підлозі, на вікнах. Інколи на папері. Інколи на її власній шкірі. Ці малюнки нагадують розбитий посуд, розвалені будівлі, розкладене тіло. Зів’ялі квіти, розірвана тканина, розбите вікно, внутрішня кровотеча, комп’ютерний вірус, сиве волосся. Ось на що схожі її малюнки. А на що схожі її думки! Ну чому вона не може жити так як усі?!! І це постійне дратування, неспокій. Так! Ось в чому справа. Вона втратила спокій. І винне у цьому безмежне щастя, яке вона не відчуває, бо воно так обпекло її душу, що перетворило її у безчуттєве клеймо. Назавжди.
У неї є величезний рюкзак, але що туди покласти – не знає. В неї нічого немає. Вона не покладе туди кохання, не покладе співчуття, радість чи турботу. Але він не залишиться пустим – вона наповнить його гнівом та образою. Далі вирушить у подорож. А можливо й не вирушить.
Підлога занадто холодна. Босоніж ступати неприємно. Де взяти тепло? Потрібно плакати. Сльози завжди теплі. Болить горло. А втім… розмовляти все одно ні з ким. Кричати марно – ніхто не почує. Звертатись до когось – ніхто не зрозуміє. А можливо лише зробить вигляд. Хоче гайнути в далечінь і розчинитися  у повітрі. Відсутність думок, тіла, бажань, відсутність розуму. Мрія…
Годинник почав заважати їй спати. Це погана ознака. А можливо й діагноз. Постійно нудить. Болять груди. Стіни гойдаються. Підлога взагалі відсутня. Повітря дратує. Їжа тим паче. Речі навколо нестерпні. Напевно вона підхопила комп’ютерний вірус. Потрібно викликати хакера. Смішно, а де ж його взяти? Потрібно тільки почекати.
Гуркіт у вікно. Це він. Прийшов лікувати. Та ні, це лише вітер. А стукіт тим часом триває.  Відчиняти даремно – напевно хтось із «друзів». Так і є. Подруга прийшла попросити про послугу. Як завжди. Усі тільки й знають, що просити або вимагати! Дай те, зроби це, позич оте. Набридло!!! Набридло бути для всіх м’якою подушкою. Тому вона показує подрузі середнього пальця і зачиняє двері. Подруга спочатку не второпає, далі до неї доганяє, що її персоні відмовили і показали непристойний жест, потім передшоковий стан  і тупочезний  вираз обличчя, якого, до речі, на її щастя, ніхто не бачить.
Навіщо брехати просто так??? Вона ненавидить брехню понад усе на світі, проте слова не може вимовити без неї. Вона лізе просто зсередини мов лайно. Ні, вона більше ніколи не буде брехати. Бо вона свята. Більше непотрібно згадувати минулого. Чому її ніхто не сприймає всерйоз? Вона немов зайва іграшка, котра інколи може грати важливі ролі і не більше. Вона хоче бути досконалою, а натомість отримує лише зайві нагадування про свою нікчемність. А ще дивуються чому вона спотворює своє тіло.
Сьогодні, принаймні як і вчора і, напевно, завтра, вона попленталася на кухню за ножем. Навіть не за лезом, а за ножем. Це придає всьому певної пікантності. Різати ножем власне тіло, а потім хліб, овочі та ковбасу. В цьому і був увесь кайф. Вона ненавидить наркотики, тому й забавляється подібним чином. Колись вона ходила до школи і отримувала гарні оцінки. Вона сварилася з однокласниками, потім мирилася, ходила з ними гуляти, забавлялася, одним словом, була зайнята життям. Тоді вона була зомбі. Вона не розуміла справжніх речей. Не бачила, не відчувала їх. Так, вона й тоді страждала, але не так як зараз. Їй було добре, бо вона не знала свободи. Зараз все по-іншому. Вона розліпила очі, відчула незалежність і зрозуміла геть усе! А головним чином те, що вона зовсім нічого не розуміє!!! Зараз це її вбиває.
Втома. Щось не дає спокійно існувати. Згодна вже бути звичайним пацюком і жити у себе вдома під підлогою. Навіщо люди знущаються один з одного і з себе? Вона втомилася спостерігати за цим. Втомилася від жорстокості, втомилася від нікчемності, від збочення. Щомиті тремтячи від страху, вона знає, що прийде блаженний кінець. І він буде щасливим, у будь-якому разі.