Вони вбили мого татка

Журналістське розслідування про дивні примхи долі. Розповідь про велике кохання. Повінь. Громадянський шлюб та вбивство батька на очах маленького сина. І, зрозуміло, про корупцію, недбале, непрофесійне слідство і такий же суд.
Лотерея на день народження

Що таке доля? Одні філософи стверджують, що це карма за минуле життя, яку людина відробляє протягом цього життя, нароблюючи іншу. Другі - що це фатум, обминути який неможливо. Інші стверджують, що саме її, долю, ми в тому світі обираємо самі й усе життя, втративши пам'ять минулого, намагаємося з честю нести свій хрест. І так ідемо, падаємо, піднімаємося, а іноді і кидаємо його, цей світ... Отже, кожен з нас має свідому волю та право вибору.
Деякі люди взагалі вважають, що долі немає, що все це вигадки. Не буду нічого стверджувати, спробую тільки навести наявні факти з життя двох людей.
Перша подія відбулася 28 грудня 1997 року. На порозі свято - новий 1998 рік. Учениця 10 класу Василинка Горкавнець збиралася зустрічати його в школі. Цього ж дня, 28 грудня, їй виповнялося 16 років. Чи могла вона тоді навіть припустити, що саме в день свого народження отримає в подарунок знайомство з майбутнім чоловіком, майбутнім батьком її сина?
Ні, того дня про це навіть гадки не мала. Яке там заміжжя - попереду ще рік навчання. А далі буде видно, чи то, як кажуть у народі, розпорядиться доля, яка має свої закони та примхи.
Того дня в Лопухівській школі, що на Тячівщині, було весело. Музика, сміх, танці, розиграш лотереї. Підкоряючись загальному настрою і встановленим на той вечір розважальним правилам, вона витягнула свого білета. Але їй не пощастило...
У лотерею, на своє юнацьке щастя, спробував зіграти і Міхайло Фабріцій, який з хлопцями прийшов на танці у школу. І йому також не пощастило. Як покарання за невиграш він мав станцювати з дівчиною, тобто з номером, якому також не пощастило, і якому було призначено таке ж покарання. Їхні номери співпали. І так несподівано, танцюючи, вони і познайомилися. Після цього Мишко не відходив від Василинки весь вечір. А коли свято закінчилося, обережно попросив Василинку дозволити провести її додому. Так і почали вони зустрічатися. Одного зимового вечора, бачачи їх кохання, батьки Василинки пошкодували Михайла, адже повертатися йому до дому пішки майже 7 кілометрів, і запропонували переночувати. Згодом юнак і дівчина вирішили побратися. Василинка в одинадцятий клас не пішла. "Навіщо тобі вчитися, - казав Мишко, - я тебе прогодую". Весілля призначили на 5 листопада 1998 року. Того дня дуже чекали та готувалися до нього. Але ніхто навіть і припустити не міг, що на Закарпаття суне велика біда. В один день страшна повінь перекреслила мрії та сподівання тисяч закарпатців, мутними бурхливими потоками понесла весільний рушничок молодят. Їжу, яка була наготовлена на весілля, щоб не пропадала, роздали людям. Так з того дня і стали жити в громадянському шлюбі.
Через рік від великого кохання Василинка народила хлопчика і назвали його Василем. Жила молода сім'я дружно. Завжди були разом аж до того самого дня, коли все це сталося.

"Тобі, суко, ввечері не жити"

"Того дня, - згадує Василинка, - по обіді Михайло заходився ремонтувати мотоцикл. З двох він хотів скласти один, адже на вихідні ми збиралися виїхати на прогулянку в гори на полонину. Несподівано на вулиці почувся гуркіт мотоцикла. Їхали Василь Гасинець та Василь Золотар. Побачивши їх, він їм засвистів. Вони зупинилися.
- Нащо ти їх зупинив? - спитала я його.
- Піду поговорю про конфлікт в Усть-Чорній.
Він вийшов на вулицю, я за ним. Того дня я постійно була з ним. Куди він не йшов, то кликав мене з собою. Так склалися наші стосунки, що ми майже завжди були разом. Він мене так любив, що весь вільний час повністю віддавав мені. А цього дня він взагалі ні на крок не відпускав мене від себе. Начебто відчував…
- Ти чому мене з бару виганяв, - звернувся Михайло до Гасинця.
- Ти такий діловий в Усть-Чорній… У нас в селі своїх ділових повно…
Михайло далі його слухати не став, а відразу ж вдарив по обличчю. Бачу, що все йде на бійку. Я тоді ледь їх розтягла. Коли я вже стояла поміж ними, то Василь Гасинець сказав: "Тобі, суко, ввечері не жити". Василь Золотар стояв поруч і все це бачив та чув. Чула це і моя сестра,Марія Горкавець, яка вибігла з хати. На ці слова я не звернула уваги. Чоловіки часто погрожуть один одному, і все це залишається на словах. А шкода. Від погроз до їх втілення залишалася лише половина дня.
Це вже було надвечір. Сутеніло. Стрілка годинника добігла до 21.30, як раптом скрипнула хвіртка. Загриміла металева бляха під чиїмось ногами, і я побачила Манджула. Він підійшов до нас. Василько був на дворі. На вході він подав Михайлові руку, запропонував покурити, дав сигарету.
- Ти сам вдома? - спитав він.
- Так, сам… Старий в Яблуницю поїхав.
- Може, пива вип'ємо? - запропонував Манджула.
Відкоркував пляшку. Випили пива. У цей час на подвір'я вийшла Тамара, сестра Михайла.
- Тамаро, твої батьки вдома? - спитав Манджул у дівчини.
- Немає.
- Збирайся підемо гуляти.
Вони вийшли на вулицю, я зайшла в хату. За пару хвилин чую страшенний крик Василька: "Мамо нашого тата вбили стільчиком".
Я відразу ж вибігла на двір. Чоловік стояв на колінах, його голова була зігнута до землі. Перед ним стояв Олександр Косюк, який тримав Михайла за підборіддя і копав його ногами в груди. Збоку стояв Василь Гасинець і бив ногами по правій частині тіла та голові. Горковчук стояв приблизно за метр від них і спостерігав.
Я підбігла, до Міші, накрила його своїм тілом і відразу ж відчула біль. Тепер удари Гасинця сипалися по моїх руках та тілу. Малий Васько ще сильніше закричав.
Били оскаженіло, на очах у малолітнього сина Миахайла - Васька, скаженіючи від люті, сп'янілі від того, що Михайло не може дати здачи, бо боялися його, оскільки фізично він був значео сильніший за всіх трьох разом взятих. Зріст 185 см. До того ж служив у розвідці...
Тут я чую голос Горкавчука: "Хлопці, тікаймо, бо буде біда".
Гасинець перестав мене бити, і вони усі побігли до центрального виходу.
За хвилину повернулися Манджул з Тамарою.
"Но то піз…ць", - вихопилося у Манджула, він розвернувся і перелякано побіг з подвір'я.
Я взяла Михайла на руки і як дитину занесла до кімнати і поклала на підлогу. Навіть ваги його не відчула, звідки тільки в мене взялися ті сили… На крик прибігли сусіди. Робіть щось, сказала я їм. І вони почали робити йому штучне дихання. Приїхала швидка, забрала Михайла. Мене медсестра в машину не пустила".

Сестри

"Після обіду 7 червня, - згадує Марія сестра Василинки, - я сиділа у Тамари, рідної сестри Михайла, будинок якої знаходиться поруч, на одному і подвір'ї. Почувши, що під'їхав мотоцикл, я виглянула у вікно і побачила на червоній "Яві" Василя Золотаря та Василя Гасинця. Самої розмови не чула, побачила тільки її завершальну стадію, коли Михайло вдарив Гасинця по обличчю і як той упав. Я вискочила з хати і побігла до воріт, де почула слова Гасинця: "Тобі, суко,ввечері не жити". На відстані 2 метри стояв Золотар, який все це бачив і чув. Потім він сів на мотоцикла і вони із Гасинцем поїхали.
Коли наступного дня приїхав з Тячева слідчий Паш, я про все, що бачила та чула, йому розповіла, підписала протокол допиту свідка. Присутня була мама. Наостанці він мене ще попередив: "Маєш на суді говорити те, що зараз сказала та підписала".
Розмова з сестрою вбитого Михайла - Тамарою була короткою, але достатньо змістовною.
"Того вечора прийшов Манджул. Спитавши, чи є вдома хто з батьків і почувши відповідь, що нікого з батьків немає, запропонував прогулятися селом. За пару хвилин, як ми вийшли за ворота, я почула глухий сильний удар та страшенний крик малого Василька. Побігла першою, за мною Манджул. На воротах побачила, як вискочили троє. Першим був Гасинець, за ним інші. Допомагаючи дружині Михайла, я побігла по воду. Доки не приїхала "швидка", я була поруч.
…Потім я спитала у Манджула, чому ти втік? Він відповів мені, що сильно перелякався. Не думав, що так все вийде…"

Василько

Горе дружини, горе батьків і горе маленького сина, Василька Фабріція, якому того дня сповнилося три з половиною рочки, ні з чим не зрівняне. Природа розпорядилася так, що, рятуючи свідомість маленького чоловічка від потрясінь, вона в такому віці не дає розуміння смерті. Того дня Василько стояв на сходах біля дверей. З щирих дитячих слів, через дірку в паркані пройшли троє здорових хлопців, тато їх не бачив, адже сидів до них спиною. "…Один з них взяв стільчика і щосили вдарив по голові мого татка.
… Він руками тримав голову, упав на коліна, потім вони копали його ногами в голову та живіт".
"Після вбивства батька син удень боїться спати, - говорить Василинка. - Один удома не буде. Раніше спав дві години, зараз тільки 15 хвилин, та й те якщо хтось поруч. На вулиці, коли бачить хлопців, які вбили Михайла, то каже: "Ці дяді вбили мого татка". Або останній випадок із Манджулом: "Я с тобою не здороваюсь, ти вбив мого татка".
На суді, побачивши Гасинця в клітці, перелякався, питав мене: "Він не вийде з клітки? Чому не закрили клітку? Пойте, бо він мене тут вб'є..."

Батько

Розмова з батьком Василини Васи-лем Горкавцем виявилася не менш несподіваною.
"Того вечора мені якось було тривожно на душі, - згадує Василь. - Щось не давало спокою, але я не знав що. Повертаючись з роботи на автобусі - працюю водієм у підприємця Івана Іваниша, ввечері 07.06. 2003 року заїхав на автобусі в гості до своєї доньки Василини та зятя Фабриція Михайла, які проживали в той час в с. Лопухово по вул Заводська. 42. На подвірї, біля будинку, в якому вони жили, стояли мотоцикли, які ремонтував Михайло. З одного він знімав деталі і переставляв на інший мотоцикл, на якому вони збиралися поїхати з Василинкою на полонину. Впевнившись, що в них все гаразд, я ще трішки погрався з онуком Васильком, який стояв поруч батька, відкланявся і поїхав на автобусі в центр села Лопухово. При виїзді з Заводської на центральну вулицю села я побачив трійку усть-чорнянських хлопців - Василя Гасинця, Олександра Косюка і Миколу Горкавчука. Мене здивувало, що вони, усть-чорнянські, тут роблять, в Лопухові, тим паче у вечірній час. До того ж вони якось дивно поводились. Побачивши мене, почали відвертатися. Склалося таке враження, що вони не хочуть, щоб я бачив їхні обличчя.
Через декілька хвилин я повертався назад. Їх вже було четверо. Поруч із ним був вже Манджул. Я поїхав додому до Усть-Чорної. Не встиг я зайти до хати та сісти за вечерю, як до мене підбігли сусіди і сказали, що з моїм зятем в Лопухові щось сталося. Я з дружиною сів у машину, а з нами попросилася поїхати в Лопухово і мати Манджула. По дорозі в Лопухово нам назустріч їхала "швидка". На неї я уваги не звернув. Хоча серце тривожно защемило. Звідки я міг знати, що саме в цій машині везли мого вже померлого зятя?
Трохи далі, недалеко від урочища "Гук", я побачив на дорозі трьох хлопців. Це були Гасинець, Косюк і Горкавчук. Машиною я відрізав ім дорогу для втечі, але зміг зупинити лише Гасинця та Горкавчука. Косюк перелякано втік.
- Що сталося? - спитав я Гасинця.
- Побилися з Михайлом Фабріцієм... Я за все буду відповідати сам, - сказав він мені.
Я посадив його в машину і повіз у лікарню до Усть-Чорної. Там, у кімнаті, я наказав чесно розповісти мені, що сталося. І він розповів мені, як вони втрьох вичікували, як пройшли таємно через подвір'я будинку сусіда Михайла (в будинку вже давно ніхто не живе). Як всі троє тихо підкралися ззаду, через отвір в огорожі сусіда.. І як він несподівано двічі вдарив важким ослінчиком Михайла. Як вони били його ногами по голові та тілу. Як кричав його син, як волала дружина і як вони тікали.
Згодом з'явився дільничний. Я залишив на нього Гасинця і поїхав виловлювати інших. Згодом усі вони були в лікарні, де всі до одного все розповіли і підтвердили розповідь Гасинця. Там їх і затримали працівники міліції, які прибули.
Наступного дня я був присутній при розтині тіла мого зятя. Видовище було жахливе. Але в житті я бачив усе. Що тут розказувати. То була страшне видовище. Величезний синяк на правій скроні, потилиці, правій половині спини, на грудях. Експерт Коложварі, який робив розтин, сказав, що по голові Михайла було нанесено декілька ударів важким тупим предметом і що Михайло помер від першого удару миттєво, майже за три секунди.
При розтині грудної клітини експерт сказав, що поламано декілька ребер, і ще гомілка правої ноги нижче коліна. А ще він говорив, що сидіти будуть всі..."
В експертному заключенні про зламані ребра і ногу _ ні слова...

Слідство та суд

От така історія. Це далеко не все, що вдалося встановити за 3 години незалежного журналістського розслідування. Залишилися ще декілька свідків, які спілкувалися з вбивцями після вбивства і могли описати їхній стан та вислови, але, пробачте, не встиг їх знайти. Хоча зібраного вже достатньо, аби зробити висновок про заздалегідь заплановане вбивство і причетність до нього всіх вищезазначених осіб. А тепер ми підходимо до головного. До слідства та суду.
На попередньому слідстві слідчий пан Паш занотував усі вищезазначені факти, особливо погрози вбити, але чомусь у подальшому вони не перевірялися і не розслідувалися. Через місяць селом поповзли плітки, що слідству кинули зелених і тепер воно робить "так, як потрібно".
Не буду стверджувати, що це саме так, бо не бачив. Хоча, як кажуть у народі, немає диму без вогню. Про те, що слідство з об'єктивного та неупередженого стало зацікавленим, свідчать чисельні факти та порушення.
Вивчивши обставини скоєння злочину, ознайомившись з наявними матеріалами кримінальної справи і вислухавши свідків і постраждалих, можна зробити висновок, що є підстави вважати, що слідством не повністю встановлено реальні обставини злочину, допущено ряд процесуальних порушень. На них ми і зупинимося більш детально.
Насамперед, місце події за правилами судової фотографії не сфотографовано. Відсутні схема місця події, протокол огляду трупа Фабріція М.М. з метою виявлення травм, їхнього характеру і місця їх нанесення. В протоколі огляду місця події акцентовано увагу на воротах подвір'я батьків Фабріція.
Не встановлено, звідки проникли на подвір'я Фабріція вбивці, хоча синок Фабріція показував міліціонерам, звідки прийшли хлопці. Це місце не було сфотографовано, описано, відбитки слідв вбивць на сирому грунті не ідентифіковані, хоча на подвір'ї Юряка було чітко видно прим'яту траву і три місця засідки, де переховувалася згадана трійка. З висновку судмедексперта слідує, що удари по голові потерпілого були нанесені ззаду з обох сторін, що свідчить про те, що Гасинець, Косюк і Горкавчук увійшли на подвір'я Фабріція не через хвіртку, а через отвір довжиною близько 3-х м в огорожі між подвір'ям сусіда Юряка і подвір'ям Фабріція і що Фабріцій сидів навпочіпки спиною до цього отвору, не чув і не бачив їх.
Слідство наполегливо обходить той факт, що участь у вбивстві брав і Косюк, що бачила Горкавець Василина і малий Василько, коли вона вибігла на двір на крик сина. Вона закрила тіло чоловіка собою і бачила, що Косюк тримав голову чоловіка і наносив удари по його голові і тілу, в т.ч. і її руках і тілу, але її освідування з цього приводу слідством не здійснено.
Гасинець повідомляє, що зайшов у двір нібито запитати у Фабріція, за що його той побив удень. (Чому це відбулося увечері, в сутінках?), що Фабріцій нібито піднявся йому назустріч і вдарив рукою по голові зажатим у руці малим гайковим ключем. Чому ключем? Поруч лежала сокира і в такій ситуації людина бере в руки не малий ключ, а щось значно важче... Ці свідчення не відповідають дійсності, бо якби значно вищий на зріст і сильніший (навіть зі слів Гасинця) Фабріцій наніс Гасинцю удар в голову, то останній був би у глибокому накауті довгий час, після чого навряд чи зміг би стояти на ногах, а не наносити удари стільцем, а тим більше боротися. Науково доведено, що коробка сірників, затиснута в руці, посилює силу удара в півтора раза. А Фабріцій, зі слів Гасинця, нібито тримав гайковий ключ, що посилив би силу удару не менше як удвічі. Крім того, при освідуванні Гасинця у нього відмічені пошкодження, отримані ним в обідній час. Якихось інших пошкоджень, тим більше від удару гайковим ключем, не відмічено.
Далі, чи міг Гасинець (правша) нанести стільцем удари в праву скроню Фабріція, якщо той (зі слів Гасинця) стояв до нього лівим боком, витягнувши руки вперед. Звісно, що сліди від удару були б на руках, як мінімум, або на лівій половині обличчя при нанесені ударів в такому положенні. Враховуючи характер травм, виникає запитання, як міг Гасинець нанести високому на зріст Фабріцію удари в задню частину голови. Це теж свідчить про те, що в момент ударів Фабріцій був повернений до нападників спиною, не бачив їх і не чув, як вони проникли на подвір'я. Що вбитий був повернений спиною до двору сусідів і до літньої кухні, свідчать покази його дружини, його сестри Тамари, свідка Манджула.
Не допитаний в якості свідка малолітній син Фабріція (Василько, 3,5 роки), який бачив, як вбили його батька від початку і до кінця і, коли прийшли міліціонери, з власної ініціативи показав, звідки проникли на подвір'я вбивці, і конкретно показав пальцем, хто перший ударив його батька (Гасинець), коли міліціонери для відтворення завели у двір згадану трійку. Виникає запитання, чому слідчий допустив такі серйозні помилки в ході слідства. Що це? Низька кваліфікація чи щось інше?
Той факт, що вбивці прийшли на подвір'я Фабріція не через хвіртку, бо за хвірткою на камінні лежить лист жерсті при наступі на який чути сильний гуркіт і Михайло, якби почув цей звук, то зустрів би трійцю не біля хати, в який він жив, а погнав би відвідувачів з подвір'я як тільки вони туди ввійшли. Це ще раз підтверджує, що на подвір'я вони прокралися таємно, з боку подвір'я сусіда Юряка. Це підтверджують і покази Гасинця, який на відтворенні не показав точне знаходження малого сина Фабріція, який стояв перед входом у хату, де жив Фабріцій з сім'єю. Якби вбивці ввійшли на подвір'я через хвіртку, то Гасинець обов'язково побачив би малого хлопця.
Дружина Фабріція на відтворенні показала, що коли вона пішла в хату, то їх син знаходився близько сходин до їх хати, а Михайло сидів навпочіпки далі, ближче до отвору в огорожі сусіда Юряка спиною до отвору, а стільчик знаходився за спиною Михайла. Вона зайшла в хату мити посуд і через невеликий прміжок часу почула зойк сина, що хлопці вбили татка стільчиком. Якби було вияснення стосунків між Михайлом, її чоловіком, і Гасинцем, вона би це обов'язково почула, бо при такій ситуації сторони не говорять пошепки, а розмовляють на піднесених тонах. Вона ж знаходилася в хаті буквально в кількох метрах від місця події.
Чому не допитана в якості свідка сестра Василини Горкавець - Марія, яка чула як Гасинець в присутності Золотаря (водій мотоцикла) крикнув Михайлові "Сука, тобі ввечері не жити".
Не складено протокол очної ставки між Марією і Золотарем.
На великі роздуми наводить і вислів Менджула про те, що він не думав, що так все буде. Значить, він знав, що готується показово-повчальне побиття Михайла Фабріція. Тільки не сподівався, що до смерті. Мабуть, саме тому з переляку і втік.
І останнє. На суді експерт показав, що переломів не було. Що вбитий помер, вдарившись головою об шиферний лист, висотою близько 15-20 см. закопаний в землю як огорожа квітника біля хати Фабріція, коли він нібито боровся з Гасинцем. Як же можливо впасти потилецею на гострий шифер і не мати жодного порізу шкірних покровів. Не було на місці події і крові, бо як експерт зазначив... закрита черепно-мозкова травма голови. Зрозуміло, що в матеріалах його експертизи чомусь не було переломів ребер та ноги. Чому? Куди це все щезло? Що це за сила? Як з групи злочинців, які вбивали одного хлопця, чомусь залишився тільки один? Селом ходять чутки, що кинуті великі гроші, майже 10 тисяч доларів США, аби закрити справу, що дехто з тих, хто нині на волі і був причетний до цього злочину, збирається виїхати за кордон, а саме до Німеччини…
Поки суд триває. Уже заявлено клопотання про ексгримацію трупу Михайла, допит свідків, яких не хотіло почути слідство та суд. Все це, вже не до вподоби тим, хто хотів зам'яти цю кримінальну справу. Зло не пройде, воно має бути покарано.
P.S. Минув час. У день нашої зустрічі Василинка і Васько ходили на кладовище. "Васько взагалі майже кожного дня просить повести його до татка, - згадує Василинка. - От і сьогодні ми ходили і він спитав мене: "Куди тече цей потічок?"- "До долу", - відповіла я йому.- "Я поп'ю її." - " Її пити не можна. Її п'є татко та інші, хто тут лежать". Потім він цілував квітки та казав: "Я тебе, татко, цілую". І так кожного дня. Походить та каже: "Мамо, йдемо на цвинтар". Залишить на могилі морозиво. "Я не хочу, - каже, - я таткові приніс…".

Усть-Чорна - Лопухів - Тячів -Ужгород. 7 жовтня 2003 року.
Михайло Темнов, голова ЗОО ВГО "Правозахист".