Гетьман Брюховецький Iван Мартинович. 1663-1668р

  Забути не можна, пам'ятати!, чи Чужий серед своїх, свої серед чужих.

                ***
                Не поспішай,мій мудрий друже,
                Ні на, хвалі, ні на хулі, -
                Не хай історія проструже
                Усіх нас і в Добрі, і в Злі.

                А ні згадати, ні забути,
                Як поставав на брата брат.
                Нелегко ліпленими бути,
                Ліпити - важче у стократ.

                Лише у Сонця є терпіння
                Отак творити день за днем:
                Ми - тільки згущене проміння,
                А промінь твориться вогнем.

                Герой України, письменник,
                філософ Микола Руденко. 1996р.

                ***

   Батьківщина Запорізького кошового отамана та Гетьмана України Івана   Мартиновича    Брюховецького - селище Брюховичі у передмісті Львова.

                Історична розвідка.

   Історичні джерела досить скупи на інформацію щодо походження та молодих років майбутнього гетьмана України - Івана Мартиновича Брюховецького.
   Першу документальну згадку про нього зустрічаємо лише під 1649 роком у реєстрі Війська Запорозького де він записаний як "Мартинець Хмельницького".
   Виникає запитання - коли Богдан Хмельницький міг узяти до себе "Мартинця" - Івана Брюховецького - джурою, кімнатним,ординарцем, а пізніше і ад'ютантом, дипломатичним емісаром та начальником його особистої гетьманської охорони?

   Після Пилявецького погрому польського війська армією Хмельницького 23 вересня 1648 року, через три дні на поміч козакам підійшло військо татар на чолі з мурзою
Тугай-бейем. Шлях у глибину Польщі лежав відкритий, бо польського війська вже не було.
   Головний мотив дальшого походу лежав у огляді на татар, які прибули в великій масі вже після Пилявецького бою й мало могли поживитися її трофеями.  Союзна умова з татарами забороняла їм брати в полон українську людність, польської ж та жидівської в зайнятих козаками областях уже майже не було. Тому Тугай-бей і домагався дальшого походу, щоб його люди могли захопити як найбільше ясиру (полонених на продаж) в місцях ще незачеплених війною. Хмельницький, нехотя з самого початку взаємодіі зраджувати своїх союзників та виставляти власні землі на татарській грабіж, мусив вести їх далі до Галичини, в тій надії, що там знайдеться плата татарам за їх службу. Такий грізний характер мала ця спілка з татарами.
   Першим об'єктом операції був Львів. Облога тяглася 6 тижнів та проводилась дуже мляво. Є певті підстави думати, що Хмельницький не хотів здобувати Львова й віддавати це багате, напівукраїнське місто на руїну своїм диким союзникам. Як писали літописці - "Львів город - которого ради благочестивих не воевали". Він задовольнився контрибуцією в 16 тисяч срібних дукатів готівкою і різним крамом на півмільйона.
   Під роком 1648 літописець Денис Зубрицький наводить реляцію Мартина Грозваєра, ятий повідомляв, що під час облоги Львова, 5 жовтня того року в ночі, неприятель не наступав, лише спалив міське село Брюховичі, вирізав чоловіче населення, а білоголову стать забрав у неволю, знищивши нечисленні маєтки (як що узяти до уваги що населення селища по першому перепису у 1866р. складав 338 людей, то  у 1648р. його було приблизно до 100 чоловік максимум). Є свідчення що "Мартинець" Брюховецький був особисто Богданом Хмельницьким викуплен з татарського полону, - тому можна припустити що це як раз сталося в жовтні 1648 року під Львовом у Брюховичах.
   З історії селища Брюховичів з 1440-х років, нам відомо що починаючи з дозволу
10 травня 1503р. короля Олександра Ягайло селитися львівським райцям у Брюховичах, саму активну участь в цьому прийняв підприємливий власник сусідних сіл Голосків Великого і Малого: львівський патрицій Мартин Гамель, представник давнього міщанського роду. Мартин і його сини розбудовували селище на міських землях у Брюховичах і вважали її своєю власністю. Через це виник довготривалий і складний процес за Брюховичи 3 1559 року між спадкоємців Мартина Гамеля і містом.(А.Мединській "Брюховичи".1938р. Львів.) Є припущення що він був ополячений німець, - напівполяк Martin Hammel ("Баран" в перекладі з нім.) який займався вівчарством та свинарством (імовірно з цього Мартинцю додавали образливе прізвисько - "свинопас" у пізніші роки, коли намагалися його образити). Від того старого Мартина, чи його синів та інших нащадків були вони по батькові - "Мартинцями".
   Отримавши прізвисько "Брюховецький", - (Iogan син  Martinа) Іван Мартинович -"Мартинець" з вдячністю до своїх визволителів став джурою гетьмана, хоча тоді було відомо що Польській уряд на сеймах 1590 року та 1635 року забороняв самим полякам поповнювати собою Запорізьке Військо. На той час йому було приблизно 25 років(1623 р.н.)
Цікаво, що можна припустити, що запис до реєстру до гетьманської Чигиринської сотні у 1649р.генеральний писар Іван Виговський, який сам попав до оточення Богдана Хмельницького через викупу з татарського полону (за коня), після битві під Жовтими водами 16 травня 1648 року, зробив з свого прикладу, Гамель, чи Баран не дуже пасувало, тому записали за походженням з Брюхович - Брюховецький, - як сам з містечка Вигова Оруцького повіту Київського воєводства - Виговський. Історики вказують що у Генеральної Канцелярії Гетьманщини працювало 12 шляхтичів які перейшли на бік повсталих. Вихідці з іноземців, в основному з Польщі, активно залучалися до виконання дипломатичних місій як знавців іноземних мов та в якості обслуги та челяді, а також виховання своїх нащадків. Розвідка та контрозвідка також потребувала іноземців, до речі саме неї займався з 1649р. той же самий Виговський - маючи до 2000 агентів у ворожих таборах. "Несолодке" ім'я "Мартинець Хмельницького", давало підстави дослідникам вважати, що Брюховецький походив із соціальних "низів" і зводити його роль у роки Хмельниччини до кімнатного слуги гетьмана. Про те, що це не відповідало дійсності, свідчать чимало відомих нам фактів ранньої біографії Івана Мартиновича. (Освіту, як і гетьман Б.Хмельницький, сини поважного патриція, та давнього міщанина Львова отримували теж в єзуїтський колегії у Львові та володіли багатьма іноземними мовами.) Зокрема,на весні 1656 року за дорученням гетьмана він із дипломатичною місією відвідує трансільванського князя, двома роками потому - польського короля. Це свідчило, як мінімум про знання Брюховецким латині (тогочасної офіційної мови дипломатії) та правил світського етикету.(В.Горобец "Зліт і падіння Івана Брюховецького". Україна INCOGNITA Київ 2004р.).
   Шляхетне походження, від давнього львівського патриціанського роду власника Брюховичів - Мартіна Гамеля виказує і його служба при гетьманському дворі в якості найбліжчого співробітника Б.Хмельницького, його "старшого слуги, підніжка", ад'ютанта, начальника особистої охорони гетьмана.
   "Ясновельможний  мосьці пан Зіновій Хмельницький гетьман Війська Запорозького і всієї України" прагнув заснувати власну правлячу династію і виховання свого єдиного спадкоємця Юрія доручає саме Івану Мартиновичу Брюховецькому.
   Після смерті Богдана, старшині вдалось вмовити молодого гетьманича не вступати на правління, а продовжити поки що, своє навчання. Восени 1657р. Юрій від'їжджає до Києва, до Могилянської колегії і поруч нього бачимо і Івана Мартиновича. Саме з Київській духовній академії Юрій посилає від себе в Запоріжжя колишнього "підніжка" свого батька і власного слугу Івана Брюховецького, щоб вести агітацію на свою користь серед низових козаків і через них добиватися своїх прав.
   Завдяки його старанням кальницький полковник Іван Дмитрович Сірко, харизматична та найяскравіша особистість серед усіх запорожців підтримав Юрія Хмельницького, якого 9.10.1659 року у Переяслові обрали гетьманом України.
   "Виконавши свою справу, Брюховецький не повернувся до Юрія, а залишився у Січі, а оскільки відзначався ще і найвищою мірою якостями людини улесливої, хитрої і пронозливої, вибився на перше місце, як зручний демагог і промовець, та здобув собі популярність тим, що виступав проти забагатілої старшини, заступався за бідний нарід і домагався широких прав для черні. Він умів промовляти до юрби, висловлювався гарною, образною мовою".
(І.П.Крипякевич.Історія України.Львів.Світ.1990р.ст.197.)
   Дуже скоро він здобув симпатії не тільки усього товариства запорожців, ай Іван Сірка і був обраний Кошовим отаманом. Він дуже вигідно відрізнявся на фоні неписьменного лицаря Сірка, який і вступив йому наприкінці вересня 1659 року свою виборну посаду кошового, на  яку Брюховецького перевибирали кошовим що року, три рази до 1663 року. Але отаманська булава не була кінцевою метою такого честолюбця як Іван Мартинович Брюховецький, вин у подальшому,  вирішив заволодіти булавою гетьмана, але діяв украй обережно, буцім то на користь низових козаків як оборонець інтересів голоти або пролетаріату.Сучасники вже тоді відзначали такий природний дар Брюховецького, як "цікавість у речах". Блискучі ораторські здібності, майстерність у спілкуванні з простими козаками, тонке розуміння людської психології та вміння грати на людських слабкостях - усе це дало змогу майбутньому гетьманові швидко завоювати авторитет на Запоріжжі, де він жив за словами літописця С.Величка, "в добром захованю і в ласці всього войска Низового".
   Коли в жовтні 1660р. Хмельниченко зрікається зверхності царя й присягає польскому королеві, вже як кошовий отаман, Брюховецький їздив у Москву і там кинув тінь підозри на наказного гетьмана Якима Сомка, як на дядька Юрія. Але Яким Сомко на старшинській раді в Козельці у 1662р. оголосив себе наказним гетьманом усієї України, незабаром після відходу Юрія у ченці та передачі їм  в жовтні 1662 р. гетьманства своєму зятеві Павлові Моржковському Тетері на правобережжі Дніпра, який був одружений із дочкою Богдана Хмельницького.
   Брюховецький повернувшись на Запоріжжя з Москви зі знаками царської милості, грішми та зброєю, як претендент на гетьманство на противагу Сомку проголошується на Запоріжжі "Кошовим гетьманом", чого до нього ні коли не бувало.
   У ранговому містечку Гадячі царський посол, стольник Ладиженский прибувши на Україну з Москви для проведення на весні 1663р. повноправних виборів гетьмана бачив Єпископа Мефодія, котрий твердо стояв за Брюховецького. З Гадяча посол вирушив до Переяслава і побачився там із самим Сомком. Наказний гетьман скаржився на те, що цар не затверджує його справжнім гетьманом.
   А ще, що дуже важливо у контексті нашого оповідання - скаржився й на Івана Мартиновича Брюховецького, за те що він, будучи кошовим отаманом запорізьких козаків чомусь називає себе гетьманом , та дослівно:..."Навіщо Брюховецький називає себе гетьманом? Брюховецькому не можна вірити, бо він наполовину лях, був ляхом і охрестився, а у війську не служив, - козаком не був, служив він у Богдана Хмельницького й наказано було йому бути у дворі, а на війну Богдан його з собою ніколи не брав".(Соловьёв.С. История. т.11.ст.131-133.) Треба зауважити що це свідчення дуже обізнаного чоловіка - члена родини, брата першої дружини Б.Хмельницького, що відповідно вагомо підтверджуе вище вказане походження Івана Мартиновича Брюховецького з під-львівських Брюховичів. До того ж, як свідчив П.Дорошенко:"...він не був природний русин, але якої національності невідомо".
   Брат третьої дружини славетного гетьмана Б.Хмельницького - Василь Золотаренко полковник ніжинський теж рвався до булави, та брав під сумнів правомірність виборів Я.Сомка на гетьманство.
   Остаточний вибір гетьмана вирішився на так званій загальній або "чорній" раді козацтва ( з участю "черні" - козацької голоти), на якій були присутні понад 40 тис. козаків з усієї України.Тут треба відмітити величезні організаторські здібності Брюховецького, який як кошовий отаман виступив на початку 1663 року на Україну з Запоріжжя з цілим полком товариства (біля 2000 тис.), яке за його планом агітувало між простим людом за його користь. Суспільство українське давно мріяло про такого не родовитого гетьмана з простих низів, щоб дбав про нього як за себе, а не виключно нро себе та старшину козацьку, - воно радо приєдналося до запорожців  і навіть склало про такого гетьмана, якого уявляло собі у мріях, чудову народну думу про Ганджу Андибера - бідного козака-нетягу. Одвічна віра народу в чудо перевтілення пересічного жебрака на принца.
   Рада проходила під Ніжином у червні 1663р., куди явилися обидві партії з своїми ватажками. Я.Сомко зі городовою старшиною від партії "значних", та І.Брюховецький як висуванець простих запорожців та голоти зі всієї України. Власне, події пов'язані з його обранням, показані у першому в українській літературі історичному романі  "Чорна рада" письменника П.Куліша, та кадрах за знятим за цим романом однойменним художнім фільмом з неперевершеним Богданом Ступкою у ролі Івана Мартиновича Брюховецького. Дуже доречно згадати вислови з цього твору:"Кожному догодити ще ніхто не народився з людей", та "Нема влади от Бога, а є, наказаніє владою за гріхи"- написано у 1846 році.
   Рада була дуже бурхлива й закінчилась перемогою Брюховецького якого поспишив визнати в імені царя спеціальний посол боярин Велікогагін. Літа 7171р. - 18 червня 1663р. у ніжинській соборній церкві відправили урочистий молебень за довголітнє здоров'я государя, а далі новий гетьман склав присягу на вірність цареві й отримав від боярина грамоти на гетьманство, на булаву й на Гадяцьке староство (волость). Гадяч стає столицею Лівобережної України, політичним центром Гетьманщини, резиденцією гетьмана Івана Брюховецького до 1668р.
   Передбачаючи смертельну небезпеку спротиву тогочасної старшинської опозиції "значних" козаків за свідченням Літопису Самовідця ст. 78. -"Усю попередню старшину було поскідано із посад по всім городам. Брюховецький понаставляв своїх полковників із тих людей, котрі вийшли разом з ним з Запоріжжя з козацькими загонами. При той переміні старшин українська чернь проізвела избіеніе между многими значними полковниками и это убийство продолжалось в течении трёх дней, но не было прийнято за серьёзное діло".
   18 вересня 1663р. Я.Сомка,В.Золоторенка, чернігівського полковника Силича, переяславського Шуравського та інші були страчені, декого заслано в Москву та далі у Сибір. Була понаставлена нова старшина  в поміж своїх прихильників та запорожців. Це була свого роду соціальна революція.
   Тим часом, влітку 1663р. на Лівобережжя,як випробування на міцність новообраного гетьмана Брюховецького насувалася велика небезпека - походом на Москву із великим військом йшов сам король Польщі Ян Казімір 11 Ваза. Його армію складали поляки, литовці, татари, німці, а попереду правобережні козаки під проводом Павла Тетері - наступника Юрія Хмельницького на Правобережжі з полковниками Гуляницьким,Богуном та іншими, - всього 130 тисячне військо. Король дійшов та осадив місто Глухів, обороною котрого з 20.01.1664р. по 09.02.1664р. дуже успішно керував полковник Василь Федорович Дворецький, палкий прихильник Брюховецького. Відходячи після провальної осади та під тиском військ гетьмана Брюховецького та воєводи Ромодановского з великими втратами до 3-х чвертів армії, з під Глухова та Новгород-Сіверського, біля якого в селі Пирогівці,їх наздогнали козаки Брюховецького і перемогли остаточно забравши собі величезний обоз супротивника. (Антуан де Грамон граф де Гиш."З історії Московського походу Яна Казимира 11 Ваза."м.Юрьев. 1929г.)
   Підозрюючи старого полковника Івана Богуна у зраді Брюховецькомуйого розстріляли 27.02.1664р., а під Ольхівцем 16.03.1664р. розстріляний був Іван Виговський. Втратив тоді всякий вплив і остаточно зрікся гетьманства у 1665р. Павло Тетеря-Моржковський, який був одружений із дочкою Богдана Хмельницького, він біжав до Польщі, а після до Молдови. Генеральний обозний Тімофій Косач і генеральний суддя Креховецькийбули взяти козаками Брюховецького в полон та відвезені на заслання до Москви.

   14 вересня 1665 року, у ювілейний рік 20 річчя царствування Олексія Михайловича, - гетьман Іван Мартинович Брюховецький з великим посольством у 500 людей був запрошений  та прибув до Москви для "почтения у Царя" за оборону Глухова та розгром походу на Москву військ короля Яна Казимира 11 Ваза. Там гетьман Брюховецький урочисто дістав за свої ратні справи титул думного боярина (боярин - найвищий чин серед служивих людей Московії). За тож саме  отримав чин боярина і воєвода Ромодановський - вони стали серед 33-х існуючих бояр на той час при царі Олексії Михайловичі. Також гетьман-боярин був жалуваний Великим Воєводою, що прирівнювалось до титулу князя, та отримав у вічне володіння Шептиківську волость на півночі Чернігівщині. Одружившись  з княгинею Долгорукою він пристав до родинних зв'язків самого царя Московії.
Під час від'їзду з Москви гетьман і всі, що були з ним крім дворянства дістали щедрі подарунки соболями та іншими коштовностями. (С.Соловьев. История. т. 11.).
   Треба зауважити що крім шанування та святкування Брюховецький представив план, який уже від довшого часу розвивав єпископ Филимонович. Він був викладений письмово у формі 8 статей, як додаток до Переяславских статей 1659р.,та на їх основі був складений договір, підписаний обома сторонами й викладено його суть у формі царської грамоти гетьманові з дня 11 грудня 1665 року.
   Ймовірно саме з того часу Іван Мартиновіч Брюховецький користувався гербом, на щеті якого в лазурному полі рука тримає дві схрещені стріли вістрями до долу. У горішній частині між стрілами розташовано 5 зірок. У клейноді над шляхетською короною три страусиних пір'їни.
   На породившему гетьмана  Запоріжжі м'яко кажучи не розуміли його боярське перевтілення після повернення на початку 1666р., та він отримав листа від кошового Ждана Рога, який писав:" Войско Запорожское не знает , что такое боярин, знает только гетьмана".
   Польща й Москва  вже від кінця квітня 1666 р. вели між собою переговори про мир, що трималося в таємниці від гетьмана. В московському уряду був намір зректися претензій до Правобережної України на користь Польщі щоб отримати союзника у боротьбі зі Швецією. Успіхи антипольських дій та взаємна слабкість сторін прискорила заключеня договору в селі Андрусові 13 січня 1667 року про перемир'я Польщі з Москвою на 13 років та розділ України між собою по Дніпру.
   На Лівобережній Україні звістки про Андрусівську угоду викликала справжню паніку. Навіть єпископ Методій та гетьман Брюховецький були страшенно вражені, обурені такою політикою Москви - нехтування інтересами України, та категорично її не сприйняли.
   Попереджаючи стихійний вибух некерованого повстання, гетьман Брюховецький вирішив сам стати на чолі антимосковського руху і відірватися від зневажної до єдності України Москви, почавши Всеукраїнський зрив на весні 1668 року.Дбаючи про майбутнє України гетьман зробив ставку яка була більше за його життя.
   Митрополит з Правобережжя Іосиф Тукальский також подавав надію Брюховецькому у своїх листах до нього , що Петро Дорошенко уступит йому свою правобережну булаву, та таким чином він постане гетьманом обох сторін Дніпра та засяде у столиці Богдана Хмельніцького - Чигирині.
   В народі зростало загальне незадоволення з приводу заведення на Україні московської адміністрації воєвод й поступове, системне, невідворотне поглинання її як інших "вотчин окраїнних" обабіч Московського царства, загубившись серед 200 московських уездів.
   У січні 1668 року до своєї резиденції в Гадячі Брюховецький таємно скликав полковників і старшину. Він заявив, що Москва не хоче відстоювати Україну та ділить її з Польщею, і що єдиний рятунок - вигнати царських воєвод і віддатися під протекцію турецького султана разом з Петром Дорошенко та таким чином зберегти єдину Україну, не хай і на умовах васальної залежності.
   Рада прийняла цю пропозицію і всі взаємно собі присягали.
   Звернувся Брюховецький і до Донських козаків під проводом Степана Разина, закликаючи їх проти Москви до сумісного виступу.
   В Чигирине Петро Дорошенко теж проводив раду та дорікав запитом послу від Брюховецького: - "Брюховецький человек худой і не пордний козак, для чого бремя такое великое на себя взял і честь себе, которой не достоин принял?" Йому відловідали що все що було "сделано по неволе, і взят он бил со всею старшиною в Москву".
  Потомствений реєстровий гетьман Петро Дорошенко який чванився своїм козацьким родом, геній інтриги, вже тоді почав свою гру, зовсім не на користь єдності, а заради гордині.Він піднаторів у дезінформації, контрпропаганді супротивника у чому був неперевершений у свій час. Також Дорошенко був прихильником  передачі гетьманства за спадкоємністю раді стабільності, як  останній родич Богдана Хмельницького, він був жонатий на другій жінці яка була племінницею великого Хмеля. Саме тому він не збирався вибачати Брюховецькому ні страту Сомка, ні боярства царського.
   Брюховецький же, ні зважаючи на заспокійливу царську грамоту від 06.02.1668р. за заздалегідь прийнятим планом дій розпочав м'ятіж разом у всіх містах Лівобережжя та розіслав листи з закликом до боротьби з Москвою по інших містам:-"Прошу вас именем целого Войска Запорожского - очищайте от москалей свои города, не  бойтесь ничего, потому что с братьею нашею, той сторони Дніпра желанное нам учинилось согласие".
   В гетьманський столиці Лівобережжя Гадячі був перебитий отряд у 200 стрільців воєводи Огорёва, поранивши його самого. Воєводи: Сосницький, Прилуцький, Батуринський, Глуховський були узяти козаками у полон та відправлені до Чигирина. Іван Самойлович (майбутній гетьман) осадив в Чернігові воєводу Андрія Толстого. В Стародубі загинув воєвода, князь Ігнатій Волконский. В Новгород-Северском прі штурмі, козаками міста загинув воєвода Ісай Квашнін. Переяславль, Ніжин, Остер були в осаді та відбивали приступи козаків разом з містом Київ який обороняв Шереметьев. Перебували вони у продовольчої блокаді, хліба вже у квітні не стало. Взаємодіючи з планом повстання Іван Сірко 11.03.1668р. з козаками Слобідській України кинувся до Харькова, а потім на Чугуев, зруйнував село Борове, пограбував слободи Колонтаїв і Мартову, бився проти царського війська під Охтіркою та 20 жовтня вже був у Чигирині.
   Москва в наслідок повстання Брюховецького загубила 48 міст та містечок, 144 тис. рублів сріблом, 141 чвертей хлібних запасів, 183 пушку, 254 пищали, з2 тис. ядер, пожитків воєводскіх  та ратних людей на 74тис. рублів сріблом.(Соловьёв С. История. т.11.)
   На початку червня 1668 року Брюховецькому, який вже домовився з султаном, та до якого підійшла орда у 7 тисяч ногайських татар за султанським наказом, надійшла ошелешуюча  пропозиція від Дорошенко, - віддати булаву та узяти собі Гадяч "по смерть". По малу його прихильники піддались агітації Правобережного гетьмана, та переходили на його бік.
   З Брюховецьким  залишилися лише де які полковники й загін Запорожців під проводом полковника Чугая.
   8 червня 1668 року козаки та голота відбили Брюховецького з під опіки запорожців Чугая та доставили до Дорошенко де прикували його до гармати, та за сигналом самого гетьмана Правобережжя жорстоко розшарпали і "взяли на шаблі". Запорізький полковник Чугай ударив на певну частину козаків-зрадників і порубав їх, хоча й не без втрат серед своїх запорожців. Але ця усобиця тривала недовго, оскільки Петро Дорошенко вибачився перед Чугаем і запорожцями, сказав, що він не бажав смерті Брюховецького та його не вірно зрозуміли.
   Запорожці були обурені, забрали бунчук гетьмана Брюховецького та повернулись у Січ, а Дорошенко проголосив себе гетьманом обох сторін Дніпра, але далі він кинув своє військо та повернувся до Чигирина розбиратися з своєю зрадливою жінкою.
   Тіло замордованого Брюховецького з пошаною одвезли у Гадяч та урочисто поховали під церквою, збудованою небіжчиком.

                ***
   На Січі у його честь був названий курінь Брюховецький, а у 1794 році його ім'ям була названа станиця Брюховецька, їснуюча до нашого часу як центральне селище Брюховецького району Краснодарського краю Російської Федерації.
   Є дані, що Іван Мартиновіч Брюховецький залишив після себе сім великих фоліантів із віршами, прозою на давньо українській, польській та латинськтх мовах. За свідченням правнука гетьмана М.Чайковського:-"То була дивна мозаїка оповідань, сентенцій, суджень, рецептів, правіл, повних гостріх дотепів".Ці рукописи існували ще в першій половині 19-го ст., далі доля іх невідома.
   Стисло пише про гетьманування на Лівобережжі Івана Мартиновича Брюховецького (1663-1668р.р.) "Історія Українського війська" І.Крип'якевич,Б.Гнатевич,З.Стефанів. Видання І.Тиктора. Львів 1936р. стр. 226.
   "...Він добув булаву завдяки черні, яку вмів з'єднати своєю красномовністю. У політиці був необережний, довіряв Московщині й погодився на те, щоб на Україні стало залогами 11500 московського війська, і то на утриманні українського скарбу. Позитивною стороною його діяльності було те, що він упорядкував військовий скарб, по касував усякі самовільні реквізиції й установив постійні податки на утримання війська.
   В боротьбі з польським королівським військом й Тетерою 1663-64р.р. показався добрим полководцем, очистив остаточно Лівобережжя від ворожих військ і зайняв частину Правобічної України. У лютому 1668 р. він несподівано повернувся проти московських залог і при силував їх уступити з України. Повстання було проведене так зручно і так складно, і так заскочило москалів, що вони майже без опору покинули Україну, це доказ талановитості гетьмана Брюховецького. Але загинув він марно, убитий юрбою".
                ***
   Він залишився останнім гетьманом України який мав за праву руку, постійно та системно спирався на Запорізьку Січ, особливо у внутрішніх справах держави. Починаючи с гетьмана Виговського всі керманичі України вважали своєю службою безпеки так звані компанійський полки, та не підтримували Січ, не вбачаючи у неї надійну про-гетьманську партію впливу.
Про це красномовно свідчать документи. З листа отамана кошового Войска Запорожского низового марта 3, року 1688 Григорія Сагайдачного гетьману Мазепе:-" А больше всего постарайся о том, чтобы нам было так, как было за рейментарство славной памяти Ивана Брюховецького, когда нам, Войску низовому, на каждого человека прсилалось по жупану, да по двінадцати  коп. денег. Потом, по ззятіи небожчика Брюховецького на тот світ, сколько послі него не біло гетьманов і рейментарей, то все они на свой пожиток то жалованье обращали, да и теперь обращают..." (Архів МЗС, малоросійскі оріг.акти,1688р. зв. 6, №532-514).
   В іншому листі гетьман Мазепа просить царя Петра Олексійовича забрати у запорожців ріку Самарї:-"...запорожці, взявшиїї з пасікою за Брюховецького, присвоюють собі теперь увесь степ і володіють нею". На таке подання 1703р. надійшла резолюція государя:" У грамоті на володіння річкою Самарою запорожцям відмовити". (Письма и бумаги Петра Великого Т2.С.195-202.)
                ***
   Гетьман Іван Мартинович Брюховецький  організував та очолив останнє всеукраїнське озброєннє повстання після Богдана Хмельницького за незалежне існування самостійної та соборної України у лютому 1668 року. Слідуючи визвольні змагання почалися майже через
 два з половиною століття - у 1917р.

                Заключне слово.
  Народжений у селищі Брюховичі під Львовом, Іван Мартинович Брюховецький був шостим кошовім отаманом війська Запорозького 1659-1663р.р. та четвертим Гетьманом України 1663-1668р.р. (Новицкий Я.П. "Народна пам'ять про козацтво" 1991р. стр.160).
   Постать гетьмана Брюховецького в анналах вітчизняної історії, поза сумнівом, вирізняється своєю неординарністю та епатажністю, але до кінця свого життя відданим Україні. На жаль люди не зуміли зберегти нічого з булих матеріальних історичних цінностей, а час невмолимо продовжує свою руйнівну працю. Лишається лише цікава, дискутивна, малодосліджена історична версія подій того часу у літописах та спогадах.
   Історична постать Брюховецького дуже не зручна навіть в наші незалежні часи і за які саме боровся та загинув славний уродженець нашого Галицького краю.
   Не зручний правим патріотам Галичини, бо прийняв православ'я та піддався під цареву руку.
   Не зручний він і лівим Москофілам, бо не зрозумівши Андрусівського поділу України почав повстання супроти Москви, за єдину Україну хоча б у васальному стані від Туреччини.

   Наш обов'язок відродити правдиву справедливість у відтворенні славної пам'яті нашого земляка, так як його не забувають нащадки запорожців назвавши його ім'ям у далекому 1794 році станицю Брюховецькую у Краснодарському краю Російський Федерації на Кубані. Брюховецький район і досі квітучий край в якому живуть за козацьким звичаєм та продовжують шанувати славетне ім'я свого кошового отамана Івана Мартиновіча Брюховецького.
   Як мовчазний докір Львів'янам , які забули свого земляка - портрет Гетьмана Івана Брюховецького роботи художника С.Луценко експонується у Музею гетьманства в місті Києві, якій було створено 11 березня 1993р.

                Хто знає,що тут відбулося?
                Хто розказав це людям до пуття?
                Не назване, туманом пойнялося.
                Непізнане, пішло у небуття.

                Історії ж бо пишуть по столі
                Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.
                Ми ж пишем плугом, шаблею, мечем,
                Піснями і невільницьким плачем.
                Могилами у полі без імен...
                Ліна Костенко.
СМТ Брюховичі. 2007 - 2012р.р.