Дуська

Скуйовджений Сашка в кумедних трусах пройшов повз мене на кухню. Він мовчки запалив газ, прикурив од нього цигарчину і замислився. Аж поставивши на вогонь турку, нарешті помітив мене і похмуро спитав:
- Каву будеш?
- Умгу, - кивнула я. – Чого не спите?
- Спимо. Вона – спить, - хмикнув він. – А тут хіба спатимеш – під акомпанемент? – й махнув рукою в напрямку «Хррр-хр, хррр-хр», яке ритмічно долинало з їх спальні.

Я теж була розбуджена тим невпинним храпом годину тому й утекла від нього на кухню – мити вчорашній посуд. А зараз дивилась на Саньчині муки й потай думала, осміхаючись: не існує твердих гарантій, що твоя тендітна Дюймовочка з роками не почне хропти, як старий солдат. Цікаво, до речі, чи я теж отак хропу уві сні? Треба хоч би заради експерименту поновити практику співжиття хоч би з ким. Ну, аби одного разу вночі дізнатися «усю правду», коли тебе спочатку обережно, а потім роздратовано штовхнуть під бік: не хропи, спати заважаєш. А проте, проте…

- Сань, а ти не хропеш. Чи ти – ідеальний?
- Думаєш, це - Інга? - тепер усміхнувся Сашка. – То наша Дуся клишонога... О, кава!
Поки він розливав по чашках міцну каву, до якої нащось додавав завжди імбир і чорний перець, я виразно собі уявила, як богатирськи хропе у темряві на своїй кушетці, охороняючи сон господарки, маленька потвора – плямистий бульдог Дуся. Саша й Інга завели собі це чудовисько з директорським виразом на пиці вже давно, а я ніяк до цього не звикну. Та й не дивно: ми бачимось останнім часом десь тричі на рік і «з приводу». Мій happy birthday вони зазвичай пропускають – оксамитовий сезон, море – тож просто дзвонять, вітають, а подарунок віддають при нагоді - коли я приходжу вітати їх з днем народження чи, як зараз, із річницею весілля. Тож нема коли звикати.

- Бери, по-моєму, кава вдалася. Пахне! - Сашка як дитина примружив очі й відсьорбнув.
- Смачно… Як же ти спатимеш після кави?
- Спати? Четверта година! Скоро ця тварюка прокинеться – я піду її вигулювати. Повернуся – в душ, перевдягнуся - і на роботу.
- Хай вигуляє Інга. Або я – у мене вихідний. Іди відпочивай.
- Ет!

Він знову спохмурнів. Я подумала вкотре про сьому річницю їх подружнього життя. І нетактовно спитала на правах друга сім’ї:
- Чого ви не зробите собі дитинки? Клопоту не більше, аніж з Дуською. У мене була б чарівна хрещениця чи хрещеник. Га? Не хочете?

Саша повільно і смачно ковтнув, сумно і спокійно подивився на мене:
- Чи повіриш? Я не знаю. Якось так склалося… Нема й нема. А поговорити… Раптом вона … ну, не може? Я, вроді того, тишком перевірявся: начеб, все О’К. От так… Хай вона не переживає. Хай хоч Дуська буде у неї… Перетерпимо…

Ввічливий Саня, примхлива Інга… У них все так непросто… Це я з’ясовую стосунки межово відверто, швидко й просто – «хрусь – и пополам!». Інтимна хірургія… Життя й так складне – то комічне, то трагічне. Мені нема коли і не дуже хочеться розводити власні драми з прелюдіями. Тим більше, що побутова драматургія втомлює й виснажує більше, ніж найнеприємніші події. Он, глянути на Саньку. Флегматичний, врівноважений, завжди м’яко дотепний – яке у нього може бути «хрусь»?… А у аристократки Інги тим більше – тільки «щип-кусь». Життя без радикальних заходів – «як склалося» і без «поговорити»…

Десь за півроку, ревучи як базарна баба, несподівано, зранку мені зателефонувала Інга.
- Приїдь… Поможеш? Ми… Я… Меблі вже перевезли… А так, дрібнички, одяг… Все губиться, все сиплеться… А завтра уже людям цей… цей… Сашка ключ передасть. Ти мені дуже потрібна, Анєчко. Я …Я не можу!… Я не видержу! Не кидай хоч ти!
- Інго, я тебе не розумію. Які люди? Які ключі? Ви переїжджаєте?
- Аню! Хіба ти не знаєш? Санька, ти його все хвалила, а він… Він же нелюд, Аню, нелюд! Він вдарив Дусю! Я йому висказала… Це ж – садизм, прихована манія! Хіба можна так – тварину? Яка тобі не може протистояти! Яка нічого не заподіяла! З такою ненавистю! Ти не бачила, не розумієш, а я… Мені страшно! З ким я живу? Таке лице…
- І що? – почала я дратуватись.
- Ми розлучаємося, Анєчко!
- Що-о? Нащо то тобі? Ти геть здуріла? Через ту потвору – вигнала мужа? І-інго…
- Ань, він сам!… - спочатку закричала, а потім раптом зашепотіла Інга. - Сам мене кинув, уявляєш? Я йому про Дусю, а він… він глянув, хряснув дверима - і не ночував! Подав заяву і сказав, що, навіть як я відмовлюсь, він зі мною більше не жи-итиме-е-е…
Інга захлиналася від сліз. Я заговорила щось непотрібне й заспокійливе. Думки стрибали і розповзалися: якийсь ідіотизм, цього не може бути, просто не може!
- Ще все буде добре, Інго, ви помиритеся. Він повернеться.
- Куди?! Ми уже – розлучилися! Він уже – розміняв квартиру! Він і бабище якесь завів – труси як палатка, на весь балкон, корова!.. А я вагітна, Аню … Від нього…
- Санька знає?
- Ні. Приїзди. Бувай, - і нервово кинула трубку.

Я прибігла майже вчасно. У дворі вже стояло 2 вантажівки. Ще тоненька, майже як і раніше, Інга безпорадно тупцяла сюди й туди з клунком, з якого насправді сіялися то капелюшки, то, вибачайте, білизна. Трагікомічне видовище вибивало з рівноваги незворушних водіїв, що перемовлялися і курили. Саня, ледь кивнув мені, спускаючись по сходах, напружено тягнучи шафу разом із якимись забулдижками.  Я кивнула навзаєм і повернулася знову до Інги:
- Що допомогти?
Вона, не мигаючи, дивилася в спину Сашка:
- Там, в квартирі, вже запаковане, - і, рушивши до машини, зупинилася напівдороги й знову вчепилася поглядом у його спину.
Я почекала  й сама пішла нагору – хотіла допомогти, тож вперед! Відчинивши двері до квартири, сахнулася - мені на зустріч, виваливши язика й розчепіривши лапи, виїхала по паркету й почвалала сходами вниз Дуська. Клац-клац, хрр-хррр…

- Засуджуєш мене? – прослизнув повз мене досередини Сашка.
- Просто не розумію. Не ро-зу-мію.
Загупали кроки його помічників - розмова увірвалася.
Зі спорожнілої квартири до Саньчиної машини вже винесли шафу, стіл зі стільцями, тумбочку. Тепер до них мав приєднатися диван. Решту – «стінки», ліжко й крісла, кухню й техніку ще вчора перевезли до нового помешкання Інги. Сьогодні ж вона мала забрати останні тюки з особистими речами, книги, діжі з квітами, посуд, обережно спакований по ящиках. Один з них я й потягла до машини.

- Що він? Виправдовувався? Говорили? – схилилася до мене з кузова Інга, допомагаючи розташувати ящик. – Дякую. Ну як?
- Ні, - збрехала я. – Привітався і все. Соромиться.
- Соромиться він! – пхикнула вона і несподівано перейшла на вереск. - Ти ж у нас – друг сім’ї і совість людства. Перед тобою йому – соромно! А мене йому не жаль! Дусі – йому не жаль! Нас він – не соромиться!
Сашка перечепився, і, не озираючись, зник у під’їзді, проте озирнулися водії й знизу, почувши своє ім’я, заскавуліла Дуська.
- Закинути її до тебе? – спитала я, стрімко загрібаючи тварину обіруч. – Ні? То я побіжу по речі – водії оно нервуються. «Врємя - дєньги». Не накручуй себе, - і втекла.

- Треба з цим закінчувати! – врізався в мене Санька на вході в під’їзд. – Ми зноситимем униз її речі – ти закидатимеш їй у машину. Так буде швидше. Хай уже їде. Я більше не можу. Там її зустрінуть батьки, облаштуються, наплачуться. З мене досить.
- Невже? Ну, давай, раціоналізаторе.
Я вихопила в нього з рук наступний ящик і змушена була повернутися до Інги. Та плакала за фікусами і не зважала вже ні на кого. Слідом за вузлами і ящиком, я вкинула все ж таки й Дуську – хай розрадять одна одну, дві самотні дамочки.

Ми погрузилися. Врешті оговтавшись, Інга кинула наостанок:
- Я облаштуюсь – і тобі подзвоню. Ти не кажи йому нічого. Дитини не буде - вирішено. Мені від нього - нічого не треба! Дякую, що прийшла, – і поїхала на тряській вантажівці, здіймаючи пилюку.
- Ну, винуватиш мене? – опинився поряд Саня.
- Саш, то - не моє собаче діло. Це – ваші справи… Що тобі ще допомогти?
- Та я вже… все. Закуриш? Хм, забув, що ти не палиш, вибач…
- Пусте.
- Слухай, у тебе є час? Ти сьогодні ніде не поспішаєш?
- А що? - мої брови мимохіть поповзли угору.
- Знаєш, незручно прохати, але… Ти можеш подарувати десь з півгодинки-годинку?
- Тобі? Ет! Нащо?
- Мені – не вийде, - невесело осміхнувся він. - Треба передати новим господарям  нашої квартири ключі. Вони вже мають от-от бути. А мені подзвонила… Подзвонили… Там, одні люди. Мені треба їхати. Кров з носу, розумієш? То передаси?
- Добре. Ти їх попередиш? Як їх звати?
- Умгу. Іван Аркадійович і Зінаїда, Зінаїда… А Бог її!
- Ясно, стане й Аркадійовича. Ще одне: як за годину їх не буде – піду додому. Згода?
- Ти – диво, Анько, дякую! Ось їх мобільні. Я їм теж скажу. Але це такі серйозні люди –будуть тик-в-тик… Я поїду? Не винувать мене. Ти нічого не знаєш. Добре?
- Сань, це – не моє діло. Їдь уже. Побачимось.
- Ще раз дякую. Бувай. – махнув він і застрибнув до машини. - Поїхали, мужики!
- Бувай, - махнула я ще одній вантажівці вслід.

І піднялася сходами до зачиненої квартири Саньки й Інги. Заходити досередини якось не хотілося – чужа пустка така страшна. Стільки спогадів. Тож я підклала на поріг пакет, сіла на нього й замислилася...
 Колись, заробивши на житло, п’яний Санька вносив сюди Інгу на руках. Вона верещала й сміялася. Після «громадянського шлюбу» у студентському гуртожитку – справжня родина і справжній дім. Ми бігли слідом за ними з кількома пакунками і пакетами, раділи і вірили у їх вічне кохання і просте людське щастя…
Життя…

Знизу нарешті почулися кроки й сопіння. Я отямилася. Нові мешканці, вочевидь, не просто серйозні – вони літні люди: з задишкою, аритмією і артритами. Я підвелася, обсмикнула одяг і, зробивши приязне лице, ступила крок до них.

Назустріч мені сходами поверталась до покиненого дому забута усіма Дуська. Сопла і капала слиною.