Родоначальники

Сонце гріло нестерпно, й металевий причал нагрівся як пательня – тільки що не шипів. Cтавати на нього босоніж було більш ніж неприємно, а взуття як на зло, залишилося на піску. Бігти по нього через увесь міст чи стрибати у воду й пливти до берега не хотілося, тому вони ніде й не тікали, не ховалися від спеки. Хіба спустили пиво у садку в річку, а самі залізли з ногами на дерев’яні лавки, й продовжували те, що розпочали ще о десятій – пити пиво з таранькою і раками. Поважно й повільно, зі знаковою мовчанкою, зі світлим сумом на обличчях. А як інакше, якщо після 35 років розумієш: життя не така вже й весела справа, щоб пропускати можливість зібратися й випити з тими небагатьма, хто іще хоч якось не дратує? От і зібралися. І чорти з ним, із тим сонцем. Кому зараз легко?

- О! О! Гляньте на них! Общественне місце, діти, а вони, алкоголіки, не стида не совісті! І п’ють, і мусорять, – кинула тінь на лавку велика тітка в купальнику й в’єтнамках.

- Мамаш, не шуми, а? – ліниво озвався до неї Руслан тихим голосом. – Ми - тихо, по-культурному. Де ми, де діти? Все приберем. ОК?

- Щоб прибрали за собою! Хулігани! – переможно, ніби й не чуючи його, рявкнула тітка, крейсером розвернулася й потягла за собою геть безсловесного онука. – Додому! Сонце після часу – радіоактивне!

Чоловіки не образилися, мовчки випили й подивилися їй услід. Потім теж мовчки перевели погляд на дітей, які й насправді були поряд. На протилежному кінці причалу десяти-чотирнадцятирічні хлопці стрибали у воду, видиралися нагору, знову стрибали, знову видиралися – і так без кінця. І дивитися на їх невпинний коловий рух, як і на ріку, можна було вічно, і слухати радісні викрики теж:
-А я – рибкою!
-А я – щучкою!
-А я - ластівкою!

З невдах, що падали до води абияк чи входили банальним дівчачим “солдатиком”, вголос реготали, тюкали, тицяли пальцями, плювали у воду й наперебій давали глузливі прізвиська:
-Шкрек!
-Гомосятина!
-Баба Клава!

Так само мовчки випивши за чуже дитинство (це вони зараз стрибають, поки не було ні армії, ні роботи, ні одруження), чоловіки перезирнулися й усміхнулись один до одного.

- А пригадуєте, і ми – отак? І в лова грали? Нічо не міняється, тільки нові герої виходять на ті самі ролі. - філософськи розпатрав тараньку Саня.

- Та ну! Герої! Вони - слабаки! В нас було краще, - замахав руками Юрчик. – Русь, пам’ятаєш, ти одну таку штуку вигадав, а ми за тобою ну ніяк повторити не могли, га? Як ти назвав отой довбаний спосіб пірнати? Ну, коли по дузі стрибаєш униз головою, а потім перед водою збираєшся в “бомбочку” й – шарах! Га?
- Та шо я, помню, чи шо? – відмахнувся Русик, але було видно, що він усе пам’ятає.

- А “римбочку”?! – раптом вигукнув хтось із підлітків на тому кінці мосту. – “Римбочку” ви знаєте? От позирьте!
- Точно, це ж “римбочка”! – хлопнув себе по лобі Юрчик, і вони усі втрьох, не змовляючись, аж стали на лавках, щоб глянути, як виконуватиме їхній трюк несподіваний спадкоємець.

Стрункий хлопчина років 12-ти зосереджено розбігся, підскочив на самому краю моста, відштовхнувся, високо підлетів і полинув точно по невидимому краю півкола, красиво поєднуючи собою і міст, і небо, і воду. За півметра від синіх хвиль він раптом зібрався в міцну кулю, точним порухом прихилив голову, підтяг ноги, обхопив коліна, й, сіючи довкола стіною бризки, мов від снаряду, зник в округлій воронці. За мить поряд випірнула його мокра усміхнена голова й захлинулася переможним криком:

- Ну шо, салабони? Хто ще? Хто?!
- Хххух! – задоволено видихнули троє друзів. – Клас!
Юрчик, як найбільш задерикуватий і найменш тверезий, поставив на лавку пляшку, зіскочив, підскоком рушив по гарячому мосту, й, присівши, звісився до пацана:

-Ей, малий! А звідки ти “римбочку” вивчив?
-Мені мій дядька Костя показав. А шо?
-А ти знаєш, хто ту “римбочку” вигадав, га?
-Дядь Костин друг один. А шо?
- А шо - а шо, - передражнив звеселілий Юрчик пацана. – Нічо. А диви: отаке ти можеш, ти, “торчин-продукт”?

Несподівано цей низенький кремезний чоловік блискавично випростався й, зовсім трошки сп’яну хильнувшись убік, вирівнявся й точно пірнув униз головою, але спиною до річки й обличчям до ошелешеної публіки. Пірнув і зник, і нема...
- Опа-па! Алкашик потонув! – зітхнув хтось із хлопчаків.

- Сам ти алкаш, - дав йому потиличника вдоволений Саньок. - А він - крассссава! Юрчик, ти вилазь з-під мосту, а то діти не в курсі й за тебе хвилюються! Чуєш, дядь Юра?
- Зараз, зараз, - сміючись відкукнувся той дійсно звідкілясь з-під причалу. – Вилізу, дядь-костиному племіннику соплі витру. Він розстроївся, ж мабуть, що так не вміє. А шо, не навчив тебе дядя Костя? – спитав задерикувато Юрчик у недавнього героя, вже вилізаючи на причал.

Той спалахнув:
- А от і навчив! Дивись, алканавт! – і майже точно повторив Юрчиків стрибок, хіба тільки не так упевнено.
- Молодця! – кивнув йому Юрчик. – Хоч і різкий поцик. Як там Костя, до речі? Не тут, не приїхав?
- Нє, він в рейсі. Тільки-тільки проводили. А шо?

- Та нічо. Привіт передавай. Жаль. Випили б. А як, кажеш, того друга дядь-Кості звали, шо “римбочку” придумав? Не знаєш? – підморгнув він до друзів.
- Чого ж! Вроді б то Руслан якийсь. А шо?
- Ашокалка, блін! Руся, герой ти наш винахідник, давай дітям концерт покажемо? Хто їх іще окрім нас та Костяка навчить, а? Іехх!

Юрчик відштовхнувся й полетів у воду наче солдатиком, але потім якось миттю склав на зразок йога руки й ноги, ледь зігнувся й... - мало не змив з моста потужною хвилею усіх своїх глядачів!
- А оце, дітки, ялточка! Зроблена жопочкою. Ха-га-га! Умилися? Обсихайте! Це дядь-Саня придумав. Давай, Сань, фірмову свою!

Саня ніяково посміхнувся й виконав замовлення – друга, ще більша хвиля накрила міст.
- Ніфігово! – вигукнув дванадцятирічний племінник свого дядька. – Давай, хлопці, а то діди нас переплюнуть! Бомбанем! – і стрибнув бомбою мало не на голови “дідам”.

Руслан засміявся:
- Діди! Хамло ти, весь в дядька. Так і передай. Хоп! – і теж пірнув, виконавши подвійне сальто назад.

Протверезілі й остуджені чоловіки вилізли з води, гордо рушили мокрими п’ятками по розпеченому мосту до лавок – допивати своє пиво. Щоправда, іноді таки оберталися до пацанви: ні, не позмагатися у фігурних стрибках, а діловито й авторитетно кинути крізь зуби пораду – хай тренуються. Хто ж як не вони, не родоначальники, навчать підростаюче покоління, передадуть безцінний досвід? І знову повагом наливали і без того помітні черевця, жваво говорили одне до одного про життя, травили байки й анекдоти, й якось помітно повеселішали. Хороший вихідний, вдалий. Як би там не було – вдома, на роботі, чи з кризою з тою мать її так - але хоч десь, хоч у чомусь цей світ таки прогнувся під них!