Пляма на папер

Cлабке полум’я . Запах воску. Cпогади про дитинство. Лінія ще. Пляма. Все не те. Запах книг і старості. Лінія. Художник тяжко зітхнув. Який він на… художник, якщо не здатний зобразити абстрактне слово як, наприклад, вірність.  Він не письменник, щоб описати це словами. Художник є художник. Ні. Помилка. Якщо бідність? Лінія ще. «Як банально! Кожне може намалювати бомжа біля метро» – докоряє сам собі. «Так, але не кожне може намалювати самого себе» – відповідає, ніби виправдовуючись.
Слабке полум’я. Запах воску. Він дивиться на свічку. Самотність. Він – кріт у своїй норі. Ніхто не помітить, якщо його не стане. Ніхто не випє і не пустить сльозу. Життя триватиме. Зима. Весна. Літо. Осінь. І знову зима. Плює на підлогу. «А! Хай йому грець. Він сам – і так добре. Це колись він був Максимом Анатолійовичем. Сім`я, робота… а тепер бомж-художник, який хотів займатись улюбленою справою. Кому вона потрібна?»  З тріщин та розбитого вікна повіяло морозом, свічка задиміла. Якби намалювати життя, він би намалював поїзд. Однаково ця чернь не зрозуміла б, що поїзд це і є життя. Різниця у тому, що поїзд може поїхати в зворотному напрямку, а життя… у поїзда є зупинки пасажир можуть вийти подихати свіжим повітрям. Він спробував зійти на перекур. Поїзд не зачекав. Так і пішов під відкос. Залишився поза життям. Ніби є і ніби немає. Тепер живе сьогоднішнім. Буде інший день. Буде їжа. Буде сонце.