Лист Парижу

Paris, mon amant eternel, mon creve-coeur, mon sauveur!

Привіт,мій маленький!Як справи? Бачу ти сьогодні у поганому настрої. Твою прохолоду відчувають усі… Та навіть з холодним меланхолійним виразом твоє обличчя не втрачає  якоїсь антично-ренесансної вроди. Вишукані кучері сплетінь готичних храмів і каплиць, рум’янець сонячних зайчиків і легкі веснянки  квітів та нічних ліхтарів… До речі, дорогенький, ввечері ти такий епатажний, що не можна стримати посмішку. Кожна мімічна зморшка, кожна вія ніби у роботі екстреміста-експресіоніста підсвічена білим, жовтим, зеленим, помаранчевим… А червона квітка Мулін Руж у твоєму волоссі?! І квартал забороненої вседозволеності попереду!..Твої звабливі погляди і очі вітрин, твої нічні  худорляві метелики, твої неонові прикраси і модне вбрання поза межами часу і навіть всупереч їм – це і багато іншого – твій вечірній моціон, солодкий мій!
Інколи ти посміхаєшся візерунками  хмар, світло-тінню, часом просто регочеш із туристів співом птахів чи шумом  хвиль Сени.
На смак ти солодко-гіркуватий, як справжній чорний шоколад чи вранішня кава… О, мій звабливо-прекрасний друже, ти розбестив мене  кавою і м’якими круасанами на світанні, обіймами інтригуючої  ранкової свіжості, щебетом та муркотінням  мов і звуків… Я надто  звикла сидіти з тобою вночі на даху, дивитись у твої  сяючі очі, пити теплий чай з бергамотом чи їсти полуницю опівночі… Я надто звикла  доторкатись до тебе: теплого, як старовинна деревина чи камінь у пекельно-жаркий день, стримано-холодного, як сутінкові стіни храмів і жертовних каменів, м’якого,як хутро березневого кота та брутально-еластичного у латексно-шкіряній одежі з батогом у сильній, але такій витончено-граціозній руці…Мені подобається як ти рухаєшся, mon amant: швидко,мов за тобою женеться зграя хижаків чи ти просто задихаєшся від екстазу власної зірковості; повільно,мов дивакуватий буто-виконавець чи віртуозний музикант,що  починає  грати повільну гарну тужливу мелодію і вона незабаром гіпнотизує настільки, що ти ладен забути обов’язки, домівку, власне ім’я лише б розчинятися у цій музиці, цьому вибухаючому повільно отруюючому відчутті; ти рухаєшся як лев чи гепард на полюванні – кожен м’яз твого тіла напружений перед вирішальним стрибком; ти як гнучка змія – твоє тіло пластичне до тріпотіння метеликів у шлунку (так, саме тих метеликів, які просинаються від закоханості чи бажання) ; твої жести розкуті, хоча й стриманості  тобі не позичати.
Мій буркотливий хлопчик, скільки коханок  і коханців вже подарували тобі свої перші поцілунки та пристрасні хвилини, скільки цнотливих квітів  росте на священних полях твоєї галереї слави, скільком ти обіцяв вічне кохання, та, наче Казанова, тікав до нової  любові заради вічної краси під гімни шепотів і прокльонів?
Ти надто серйозний з усіма своїми меріями, асамблеями,науковцями та парламентарями, але й надто божевільний з танцями  посеред вулиці та демонструванням оголених сідниць перехожим. Ти буваєш небезпечним, як твої злочинці-посіпаки, які особливо активними стають  із настанням сутінків, або ж  можеш дивувати  приємними сюрпризами та відкриттями (будь то нове знайомство чи ласощі)…
Мій любий кате, ти спалюєш мене  на вогнищі тричі священної інквізиції десь на околицях  Notre Dame або ж на Гревській площі за усі мої невисказані слова та вчинки, що я так і не насмілилась зробити. Ти до  тремтіння у всьому тілі обдаєш хвилею благоговіння і викликаєш сльози очищення і посмішку,котру хочеться розділити з усім світом.
Мій лікарю, ти надихаєш на життя, з тобою я знову відчуваю його смак!..
Як хочеться розмовляти з тобою  твоєю рідною мовою, але поки що ми  пробуємо зрозуміти  одне-одного якось інакше… Врешті-решт, Мені подобається просто слухати  тебе… Ти навіть не уявляєш як це приємно – сидіти  під сонячним весняним промінням, відчувати  запах цвітіння саду і слухати…слухати тебе!..
Ти такий різний,щоб навіть натяк на нудьгу не торкався серця, але якщо порозумітися  з тобою, ти стаєш затишно-домашнім. Звучить парадоксально, знаю! Але у  житті так часто трапляється – це як єднання  протилежностей для  підтримки всесвітньої гармонії. Інколи ти нагадуєш мені підлітка-студента, наприклад з Сарбони,  котрий тікає  зх. Пар, роздивляється  листівки оголених жінок у Латинському кварталі, а потім  йде відпочивати  душею й тілом у затінку Люксембургського  саду.
І нехай у тобі бачать  еталон сучасної моди, нехай вважають тебе елітним та помпезним, свавільним та розбещеним, нехай із скривленими вустами критикують політику, архітектуру чи екстравагантну поведінку, я все одно  люблю тебе,Париж,як юна закохана школярка у павутинні вмілого мисливця за серцями. Начхати! Нехай це буде іще один капкан для невиправних романтиків з легким нальотом сарказму. Частинки мого серця залишилися з багатьма  містами та країнами, але від цього я не стаю порожньою, навпаки – моя Душа росте і вчиться любити світ. Тепер  частина  мого серця належить  тобі, мій сталевий дракон з очима Орлеанської Діви. На твоїх синьо-біло-червоних простирадлах у номерах дорогих і дешевих готелів побували вже сотні мільйонів жінок, щоб ти запам’ятав  мене, мій  перебірливий аристократ; на твоїх  вуличках творили митці, чиї роботи нині на вагу золота – куди там моїм ескізам та жалюгідним римам?! Але сидячи на сходинках Сакрикеру, прогулюючись по Монмартру і даруючи незнайомцеві щойно створений графічний уламок своєї фантазії, я ніби граюсь з тобою у піжмурки : ось я є, а ось - мене немає, я просто тінь твоєї історії…
Мій французький чарівник, дякую тобі за те, що ти є! Ми ще неодмінно побачимось, любий Париж! Нам ще про стільки треба поговорити і помовчати, стільки  всього дізнатись, що наша зустріч  повинна повторитись!
А поки що, дарую тобі повітряний поцілунок і прив’язую ниточку свого серця до твого  сонячного сплетіння десь між  історичних пам’яток сивої давнини і модернових будівель останніх десятиліть.
Люблю тебе, Париж!..
Au revoir!..