Розмова з незнайомцем

У дитинстві кажуть, що не можна розмовляти з незнайомими людьми. На жаль, я вкотре порушила це стійке правило. Я пожалкувала, адже це не пренесло мені поганого, лише жагу нової зустрічі, не спокій у серці.
Звичайний весняний день був. Вже квітень; мені би квітів, але ніхто ж не дарує. Гуляла одна: всіх знайомих, друзів, всіх тих ког опросто знаю я не хотіла чути, не хотіла бачити; а тих кого не знаю й не хотіла знати. В той момент крім самої собі ніто не потрібен був, не потрібні були їх проблеми, проблеми цього клятого міста окремо, я окремо. Я ніяк не могла розібрати, що мені потрібно, що я відчуваю. Чи досі страждаю через втрату, чи просто лінуюсь  собі сказати, що вже все нормально? Що зі мною взагалі коїться. Не знаю, нічого не знаю..
Сіла в метро, доїхала до Поштової, пішла набережною. Вона приносить водночас й тяжкі й приємні відчуття: гуляння вдень, поцілунки, сміх, радість, "обнімашки", сварки в жарт. А тепер тут гуляю лише Я. І я вдоволена, цілком. Життя дається мені в руки. але я не беру. Мені так краще. Я починаю думати наодинці, починаю розуміти дійсність, а раніше все ж мрій й мрії.
Я йшла дивилась під ноги, раптово, підняла головву. Я побачила його. Він йшов повільно, потрохи, багато про що думав і не помічав зовнішнього світу. не помічав краси мабуть, бо був сумний. І я сумна, хоч бачу, що все ж є, щось таке, що манить жити. Я побачила дивного незнайомого мені хлопця й зрозуміла, що він мені когось нагадує. Так не ідеальний, зовсім не ідеальний. Але в ньому є такесь заворожуєче - він нагадав мені когось. Кого, подумала пару секунд і не знайшла в уяві нікого. Я тільки потім зрозуміла, що це був мій ідеал.
Ось й він мене помітив, пішов швидше, набагато. Я думала, що пройде. Але він підійшов. Сказав просто: "Привет". Я відповіла: "напевно, так, привіт". Він ще спробував пожартувати, але в нього вийшло не дуже. І він замовк, ми не говорячи ні слова пішли у одному напрямку. Дивилися один на одного, у нього такі гарні очі. Він сказав, що я гарна. Я ж відповіла, що він також. Він пошепки попросив розказати щось про себе, якщо мені не важко. А мені важко чи що? І я розказала. Й потім попросила про рівноцінне. Ми виявилися дуже різними, але настільки спорідненими душами. Він не питав, як мене звати, не питав віку, не питав мобільний, нічого не питав, що б могло зв'язати нас у майбутньому. І я не питала, я зрозуміла, ця зустріч перша і мабуть останні, хоча, я не знала... Далі ми йшли мовчки, взжовж набережної, йшли і йшли. Я подивилась на годинник і подумала, що треба. Треба йти. І я пішла і він не зупинив, нічого не питав. Так треба було, я відчуваю. Перед цим, я йому сказала, що бувай. він просто подивився сумними карими очима і сказав: "Удачі тобі, думаю, якщо доля скаже так, то ми зустрінемось".
Тепер я часто опиняюсь на набережнів на Поштовій, коли думаю про нього. Минув майже рік, але жодної звісточки, жодного погляду. Я нічого не бачила і втратила надію. Я все ж прихожу і гуляю, бо думаю, що може доля скаже так у свій час. Я шукаю його погляд, але не бачу. Я не бачу, не бачу, не бачу..
А може й добре, що так. Що тоді ми не дізналися один про одного того, що могло б нам дати точку зустрічі. Він живе своїм життям, я своїм. Він напевно і не згадує мене, не згадує тієї зустрічі. Хоча..
Але я все ж буду в пошуку, буду в пошуку мого ідеалу. Треба дійти до своєї цілі, не треба взяти меншого. Знайти свій шлях. І все ж залежить від наших маленький дій.