Туман укр

Эксперимент в малой прозе, на украинском языке. Можно назвать черновиком, так как вычитывать запятые и т.д. просто не хватило сил.

 Важка вантажівка, роздираючи своїм гуркотом вранішню тишу, перевалила через горбатий місток і виїхала на розбиту заміську дорогу. Кудлатий сірий туман ліниво розступався перед кабіною, даючи водію ледь-ледь вихопити оком якихось півтора-два метри попереду, а вже за мить знову змикався позаду скрипучого кузова, погойдуючись сивою мрякою. Сміттярі Іван та Микола цього похмурого ранку були чомусь не в гуморі і працювали здебільшого мовчки. Об'їхавши усі точки своєї дільниці вони прямували на звалище, що розкинулось недалеко за міською межею. Іван зосереджено, насупивши густі брови, розтирав заскорублі потріскані пальці , намагаючись чи то відтерти їх від в'їдливого професійного бруду і мазуту, чи то зігріти після того як дві довгі години йому довелось гойдатись на підніжці сміттєвозу із холодним поруччям. Це був його третій день на новій роботі.

   Та зміна добігала кінця. Дорога кидала машину то вліво, то вправо, розгойдуючи її глибокими ґрунтовими коліями, що ще недавно, восени, розбили комбайни своїми величезними колесами. На дзеркалі, в такт гойдалкам кабіни, як маятник каталась брудна іграшкова мавпочка, а по пустому бардачку гасала пляшка недопитого «Живчику» і пара невідомо звідки взятих перегорілих запобіжників. Микола нервово переключив передачу, підняв з підлоги між сидіннями замурзаного рушника і широкими рухами став витирати запітніле водійське вікно. Потім піддав газу й останнім зусиллям важко загуркотівши вантажівка дібралась вершини високого пагорбу. Зачепившись колесами за вологе дорожнє покриття, вона ще щось плюнула двигуном, буркнула, і уже з полегшенням почала котитися з гори до низу.

   У цю мить, коли вони були на самій верхівці над полотном туману, перед ними повстала сумна та звична картина захаращеного величезними горами сміття звалища. Над горами вируючими зграями кружляли крикливі ворони. Клапті туману вкривали його щільним простирадлом, але особливо великі купи стирчали як прибережні камені на морі. Та й ворони уже не були нахабними урбан-птахами, а здавалися такими собі чорними, вугляними чайками, що то пірнають в сіре море за своєю небагатою здобиччю, то знов здіймаються в повітря пильно виглядаючи нову поживу. Але, вже за хвилину, картина зникла і двоє похмурих чоловіків і самі занурились на своєму помаранчевому ЗИЛі, як команда Кусто на батискафі, у сиве непривітне море, щоб додати сміттєвим стерв'ятникам нову порцію свіжого міського лайна.

   Іван ще не звик до нової роботи. Може тому й так тер ті руки, що ще поки не зрозумів — це не має особливого сенсу. Скільки не три, бруд залишиться. Він насупився іще дужче і став з подвійним зусиллям длубати жорстку шкіру біля нігтя, намагаючись здерти її. То була компенсація мовчанки. Микола чомусь іще з пересторогою ставився до новенького. Робота не те що б кипіла в поки не таких вже й вправних руках, тому, а може й ще того що встав не з тієї ноги, він був теж насуплений і мовчазний. Іван спробував було заговорити:

   — Нічого собі який нині туман, ге? — сказав він, не відводячи очей від пальців.
   — Мгм, мг… — відповів йому Микола, чи то погодившись, чи то прочищаючи захрипле від вологого повітря і гри в мовчанку горло.

   Дорога поповзла далі своїм далеким шляхом, а машина повернула різко вліво звертаючи до звалища. Більше Іван не знайшов що сказати, а Микола і не намагався підтримати розмову. Тільки ще через три хвилини, після маневрів серед безформних куп, він кинув:

   — Приїхали…

   І не заглушаючи двигуна відкрив двері й вийшов з машини. Івану нічого не лишалось робити, як слідувати прикладу старшого. Він відчинив двері і минаючи сходинку зістрибнув на м'яку вогку землю.

   Ворони кричали, нахабно сварилися за голі кістки та черстві скиби викинутого хлібу. Без церемоній рвали дзьобами чорні сміттєві мішки і патрали їх як ті леви, що роздирають свою здобич на каналі «Енімал пленет». Хлопець натягнув рукава і вище настовбурчив комір роби, щоб справитися з їдким пощипуючим холодом, котрий намагався забратись прямісінько за пазуху. Плюнув під ноги, озирнувся. Густий непроглядний туман, хоч око виколи. Дід Микола ладнає важелі і кріплення, щоб розвантажити кузов — не довіряє молоді таку справу, думає напартачить.

   Приспічило по малому. Іван ще раз озирається куди б це податись по нужді і робить кілька кроків за велику купу якихось покришок з іржавими дротами назовні. Тільки хоче вибратись замерзлими пальцями із рукавів, як серце ніби обривається! Щось нерозбірливе, якась жінка… Хапає його за рукав, тягне, ледь не кидає з ніг, лепече нісенітницю, про якусь лаху, про якесь сміття. Злякався, дуже. Серце ось-ось вирветься з грудей! Чорти б тебе вхопили, курво. Уже й не хочеться по нужді, тільки б відчепилась дурна. Де тільки взялась у такому місці?

   Тільки зараз придивляється до неї. Не молода, але й не стара. Таке відчуття, що просто варто відмити, а так, може й під тридцять чи сорок п'ять, не більше. Вдягнена в якусь дику суміш сірої збитої кудлами пухової хустки, рибальської сітки, старої кофти на замку блискавці без певного кольору за шаром бруду, на ногах якась довга по самій землі спідниця, як бордова штора в жирних плямах. Опудало, одним словом. Ожиле опудало. Аж зіпрів. Трясця твоїй матері, злякала ж, га…

   Не пройшло може й секунд двадцяти, підбіг Микола. Схопив божевільну за руку, обтягнув як стару шматину якось униз, так, що відпустила чіпку хватку навколо Іванової руки і грізно щось пробурмотів не забувши здобрити свої слова міцною як спирт лайкою. Ніби відчепилась. Похитнулась в сторону, як туман на очі опустився. Затряслася в сльозах. Знову щось незрозуміле про смітник, про «знайти», про сволоти… А, то мабуть уже про Івана й Миколу. І знову напад гніву, як собака, прямо ніби паща звіра до рукава. Потім, впала в ноги, стала скавчати і битися в істериці й сльозах, вся в бруді і знов щось говорить, але уже не розібрати.

   — Пішли, чого став! — гаркнув дід Микола.
   — А… А вона? — питає. Наївний.
   — Пішли сказав… — як відрізав.

   Нічого не лишається. Озирнувся ще раз. Знову серце, але ні, вже не страх, а жах іншого ґатунку, моторошний жаль, якщо такий буває. Що це вона таке? Чого тут? Як сюди потрапила? Згадав про холод, який уже давно досягнув своєї мети і хазяйнує за пазухою по мокрій упрілій спині. «Боже борони», прошепотів. Відвів очі, як штори рвонув, що б не бачити. І пішов назад до машини, тільки скиглення ще різало по душі.

   Дорога назад здавалася у сім разів довша. Так ніби у кіно і бабину з плівкою хтось притримує рукою, уповільнює кадри. Іван не міг оговтатись від пригоди що сталася на смітнику, тому попри не аби яку цікавість нічного не став питати. Але дід Микола схоже розм'як, пожалів бідолаху. Поповзли хвилини знайомої мовчанки, а тоді як між іншим він раптом почав говорити тихо і сухим голосом:

   — Відома то історія… Кхм… Хиих… — прокашлявся,— Сталося то років із вісімнадцять назад. Хіба не чув? — і сам собі відповів,— Але де тобі, ви ж тоді іще сюди не переїхали із сім'єю, так… Стара і страшна історія. Кажуть, її звали Ірен, проте, хто його тепер може сказати. Всі забувають, принаймні хочуть забути. В світі і без такого от щастя повно усякого лайна, хто його хоче пам'ятати. Егеж, їх можна зрозуміти. Отже, казали, що вона зв'язалася не з тією компанією… Так от… То був дев'яносто другий, здається, коли, казали, усе почалось… Хм, атож, так… Весна ще якраз така файна стояла…

   ***

   На дворі стояла квітуча запашна весна. Дух захоплювало як цвіли вишні, дух захоплювало як щебетали птахи і пригрівало сонце, а ще захоплювало дух від кохання. Ірен тільки-тільки виповнилось двадцять два, а вона уже була найщасливішою дівчинкою на усьому білому світі. Усе через те, що у неї був Він. Її любий, її серйозний, її мужній і її… старший аж на десять років Сашко. Але хіба те мало хоча б якесь значення? Нісенітниця! Усі ці забобони, дурні розмови за спиною, лайка вдома. Ма-я-чня. Коли тобі всього на-всього двадцять два, а твоє серце сповнене любов'ю… Це як бути птахом! Отією ластівкою, що ширяє у небі, пірнає десь попід дах дев'ятиповерхівки, а потім із свистом знов кидається у небо як у прірву. У прірву його серйозних, трохи сумних і таких бездонних синіх очей. У прірву нічим нестриманих почуттів. У прірву, без погляду назад, сліпо, не думаючи, не даючи собі часу розгледіти, що там на дні тієї бездонності. Але, Боже, що то була за весна!

   Літом вони уже стали жити разом. Їздили з його друзями до Криму. Мати навіть не знала про це. А навіщо їй казати, га? Ірен вже доросла людина, може вирішувати за себе. Тай що чекати від матері яка не зважаючи на почуття єдиної доньки поза очі каже що він їй не пара, що він дурна компанія, що його дружки наркомани і по ним плаче тюрма. Прокляті дурні плітки! Що ж з того, що його компанія, не така як інші? Нічого подібного вони не роблять. Просто вони теж дорослі, самостійні і не хочуть слухати якісь там правила і триматись межі. Навіщо, якщо можна будувати новий світ, свій власний, із своїми правилами? А поки — живи на повну, помри молодий! А як інакше? Для чого ще дане нам життя? Головне бути щасливою тут і зараз, а там, нехай говорять що хочуть. Якщо на те пішло, то у неї немає матері. І ніколи не було. І будь що буде… Отак.

   ***

   Похмурий ранок. Що там на дворі? Знову йшов дощ. Ірен прокинулась десь о дванадцятій, встала з ліжка і ледь переставляючи ноги пройшлася до кухні. Пуста квартира, брудне ганчір'я на підлозі і по кутках. Якийсь різкий запах, як щось згоріло. А… Точно. Це Едик, Сашковий друг, егеж, скотино, пропалив діру на кухонному столі. Проклятий торк. Важкий спогад пробуджує новий напад нудоти. Ірен нахиляється до раковини і судомно, важно намагається, здається, вивернути себе навиворіт, та дарма — її шлунок пустий, лише трохи гірко у роті від шлункового соку. Чорти б взяли цього… Чорт, як звали того хлопця що пропалив їм стола? Чи це вона пропалила його? Може праскою? Та ні, був би зовсім інший слід. Вона видуває носа — проклятий нежить. Проте такої дощової весни, майже як осінню, можуть просто подумати що це застуда. Треба змусити себе вийти до аптеки, купити хоча б шприца. Новий спогад, знову вивертає порожнечу. Слабкість у м'язах і легкі судоми. Проклятий барига, де його носить третій день? «Ненавиджу…»

   Крізь мариво запамороченої свідомості чує як щось противно скрипить, ніби хтось щось пиляє, чи якось так. Звук проникає через барабанні перетинки здається в самісінький мозок і проїдає його з середини. Дуже холодно. Накатує противний холод з самого серця, такий сильний, що неможливо від нього сховатися. Колотить усе тіло, пробирає до кінчиків волосся на руках і у паху, а потім як хвиля назад до самого кістного мозку. «Ненавиджу», каже сама собі, подумки, але вкладаючи в це слово всі сили що лишаються. Збирає його у невидимий конверт, облизує сухим язиком, як у хворого пса і відправляє Сашкові. Щоб він подавився! А через мить уже благання: «Повернися, ну де ж тебе носить, благаю, любий, прийди додому, мені потрібно це. Ти ж знаєш ЯК це мені потрібно».

   ***

   Невідомо котра година, втрачено лік часу і простору. Квартира то здається довгою як тунель якоїсь шахти, то короткою як клітка по якій не зробиш і трьох кроків із краю в край. Вікна щільно закриті, але й промінь через шпарину кухонного вікна здається катуванням. Ріже очі. Треба зібратися. Скільки ж часу пройшло? Це день, чи ніч? Знову промінь, ріже очі. А… Ну тоді день. Встає спираючись на стола. Ледь приходить до тями. Але якийсь дивний прилив сил. Вистачає навіть, щоб переламавшись навпіл пройтися як лев із краю в край клітки, подивитися за ґрати, щоб нічого там не побачити. Чорт, скільки ж все таки часу минуло? День, два, тиждень? А… Знову дощ. Може і п'ять хвилин. Ніхто не може сказати. Важко, але треба іти. Вийти десь в магазин, купити щось, а то здохне тут з голоду без їжі і без нього…

   Ірен натягає якийсь спортивний костюм, що знаходить у тій купі в кутку. Смердить гидко, але піде, нехай. Треба іти, вона мусить зробити це — вийти надвір. У ванній знаходить темні окуляри. Клас, те що треба. Тьмяне світло крізь дощові хмари не битиме очі. Жінка відкриває двері, виходить в під'їзд. Перед тим як зачинити двері принюхується: смердить горілим, дивно. А… Це Едік, сука, пропалив стола, так, згадала, так. І ще щось дивне длубає обидві півкулі мозку. Хм… Що ж це? Неясно, як щось підсвідоме. Але в її стані не дивно. Може це галюцинації? Не знаю. А! Точно! Це ж цей тихий противний скрип. Звідки ж він лунає? Най би йому! Закриває двері і по одній сходинці ламаючи себе повзе у низ. Важко, але так треба.

   ***

   В магазині дивно дивились на неї, подумали якась хвора. Так в загалом і є. Добре, що останніх пару копійок вистачило на дешеві цигарки і щось їстівне. Чорт з ними, все одно не вистачило би на… От якби ж Сашко приніс їй чогось. Проте він, мабуть, уже не прийде. А вона нікого не знає із тих у кого він завжди діставав… Покинув її через якусь іншу дівку? Але ж… Ні, не може бути. А може здох десь на хаті у кориша? Те було б не так вже й погано як для нього. Егоїстично, але не так вже й паскудно, егеж. Тільки не подумавши про неї. Ні, так теж не може бути. Так не може навіть продовжуватись… Де, як, у кого? Тут ще один спогад. Точно! Той барига, що його згадував Саня. Як же його. Точно! Матрос, кликуха. Сєрий Матрос. Бісове дитя, чому ж вона досі про нього не згадала? Вона ж могла би уже якось з ним розрахуватись, то ж ба не маленька, придумає як відплатити мужику. Тільки б у нього був товар, тільки б був. Пам'ять все гостріша, аж дивно, тут ледь згадувала як звуть того триклятого торка… А й правда, як? Ну, того, що пропалив їм стола. Але те не має жодного значення. Зате вона пам'ятає адресу Матроса. Точніше його точку на ринку зі шкірянками. Що є сили, затягнувшись цигаркою без смаку, прямує туди.

   ***

   Ринок то якесь пекло. Всюди люди, звуки, запахи. До-речі, тут теж пахне горілим, дивно ж, га? Ірен пробирається крізь натовп людей, які щось вибирають, перебирають, придумують, вишукують. Не місце, а якась клоака. Сидіти б вам вдома у цей похмурий дощовий день, але ні, повиходили із своїх печер, чорти. От і те місце. Вона чітко пам'ятає цю трансформаторну будку і цей намет із шкіряними куртками, третій зліва. Там заправляє усім Сєрий, по кликусі Матрос. У нього є, мусить бути. Вона пам'ятає як приходила сюди із… Господи, як же його звуть? Вона так довго чекала його що навіть забула ім'я? Але те не важливо.

   — Привіт,— каже Ірен до якоїсь білявки, що стоїть біля палатки,— Ви не підкажете де я можу знайти Матроса?

   Білявка окидає її дивним поглядом. Особливо чіпко дивиться на окуляри, ніби рентгеном хоче просвітити їх і пробратися до її чутливих до світла очей.

   — Який матрос? — питає. Зіграла дурну. Не пройде!
   — Сєрий, Матрос,— відповідає Ірен, а голос зрадливо дрижить. Знову накатує холод.
   — А хто питає? — цікавиться білявка, ставлячи руки у свої широкі боки під зайорзаною дублянкою.
   — Скажіть що я від… — згадуй, згадуй, згадуй, це ж твій любий, серйозний, мужній — Що я від Сані Кульги,— згадала, навіть його дурне прізвисько.
   — Зараз, покличу,— нарешті змилостивлюється біла курва і відправляється кудись за куліси свого торгового балаганчику. Через хвилину вертає, уже не сама. Слава тобі Господи!

   Тепер навіть його обличчя здається знайомим. Холод усе пробирає, до самих кісток, скоро повернеться до кінчиків волосся. Так, знайомим, це широке обличчя, рум'яне, сірі хитрі очі. Вдягнений у товстого бушлата кольору хакі. Вийшов, так само уважно як його торговка окинув поглядом, зиркнув на окуляри, але цей уже без рентгену. Ірен подумалось, чомусь, що він йому не потрібен, точніше, що він завжди ввімкнений, бачить усе наскрізь, без напрягу.

   — Що скажеш? — питається він.

   Ірен не певна в тому, що слід говорити, тому повторює про всяк випадок те, що уже казала:
   — Я від Сані Кульги, пам'ятаєте? — питається, а сама думає лише б й собi не забути, бо цей холод пробирає чим раз тим дужче, та ще й дощ знову накрапає.

   Сєрий якусь хвилину іще дивиться на неї, ніби роздумуючи, чи нема тут якоїсь пастки. Озирається теж чіпким поглядом навкруг. Знову думає, а тоді обережно, але непевно питає:
   — Бабки при собі?
   — Та, про це я якраз хотіла поговорити. Може ми якось би відійшли, що би не при свідках, як кажуть… — відповідає вона, а сама дивно чує свій голос як зі сторони.
   — Хе-хе, ееее, ні. Ти це про Людку, чи шо? — чомусь веселиться і перепитує він. Кидає хитрий погляд на свою торговку і ляпає її по широкому заду,— Ти кажи, чи є бабки, якщо ні, забирайся і крапка. Вертай як знайдеш.

   Все зрозуміло. У нього є, але він не дасть і те що вона могла би йому запропонувати йому не цікаве. Чорт, чорт, чорт… Надто часто вже стала вона згадувати чорта. Це не те, не те про що треба думати. Думай, думай, скажи йому щось, пообіцяй, принижуйся, бреши, вигадуй, ну ж бо!

   — А я, це, Сашко казав, що приїде, з, цього, ну, ви знаєте як то… Так от приїде і тоді усе буде на мазі. А поки може б ми якось домовились. Мені дуже треба…

   Матрос підходить до неї впритул. Вона відчуває, що від нього пахне цигарками, кавою, прілим бушлатом і ще тією самою горілою фігнею, що переслідує її уже… Не знає скільки.

   — Послухай мене мала. Я таких як ти шлюх бачу за кілометр та по сорок шість разів на день. Якщо у тебе немає бабок, котися під три чорти і не влаштовуй мені тут істерик і цього вашого цирку. Знаю, бачив уже. Не цікаво, дорогенька. Так что, мементо море. Брись звідси, поки не помогли.

   Вона робить іще одну жалюгідну спробу, але на пів слові збивається, розуміючи, що нічого не зможе вдіяти. Цей теж сволота. Як усі вони. Скоти, нелюди, гади, здохнути б вам усім і горіти в пеклі, мучитись, як мучається вона. Уже, уже... Три дні? Невже його немає всього три дні? А може тиждень? А може рік, а може цілу вічність? А який узагалі зараз рік, або й місяць?

   Вона бреде додому і жадібно, як собака ковтає суху булку, запиваючи її димом без запаху і смаку. Дивно, чому від цього скоту несло цигарками, а вона пьє їх сивий дим не відчуваючи нічого крім нового нападу нудоти. Знову, знову накатує під горло. І так сухо-сухо у роті, як перекручує хліб на м'ясорубці, що б вкинути до фаршу. Зупиняється під бетонним парканом якоїсь військової частини і миттю вертає ту противну булку назад під ноги, майже таку ж апетитну на вигляд як до того, в магазині, тобто у вигляді сухого, ніби прицвілого блювотиння. Чорти б його взяли усе це. Увесь цей світ. Так, вона часто згадує чортів, адже якщо він не прийде дуже скоро, то їй доведеться побачити їх на власні очі. А вона, як на зло, змалечку боїться чортів.

   Думає про нечисту, повертаючись до захаращеної оселі, а згадує чомусь маму. Дивна штука людська пам'ять. Іноді в голові пов'язуються такі речі, котрі, здавалось, би, не мають жодного зв'язку. Але от так вже складений її розум, нічого робити. Мама була… Ну, як сказати. Так, була, у минулому часі, тому, що її немає уже шість років. О! Роки, хвилини, години, тижні, час… Згадала! На кухні висить електронний годинник з датою, в темряві затягнутих наглухо штор його табло важко розгледіти, але якщо звикнути, або підсвітити сірником, припалюючи наступну цигарку, то можна побачити… Що? Та не може того бути! Господи, це ж позавчора у неї був день народження. Якась маячня, не може бути. Як можна забути про власне… На м'язи спускається ніби струмом важка сковуюча судома, а розум тьмянішає поринаючи в несподіваний нереально важкий сон, що опускається на плечі, а потім, як літній дощ наповнює голову-балію терпким, іржавим, хлюпочучим… Забути про власне двадцятивосьмиріччя… Маячня…

   ***

   Прокидається невідомо де, важко згадує хто така. Усе тіло ломає, так гарне правильне слово. Її ламає уздовж, поперек, всередині і ззовні. Страшне, не передати. Сорок шість разів на день? Згадала що таких як вона у диллера є сорок шість на день. Та ні, не може бути! Зараз так погано тільки їй одній, тільки їй. Серце от-от вирветься з грудей. Щось тривожить її, але це навіть не запах горілого. А якийсь дивний, ледь чутний скрегіт. Ненависть опускається на неї. Вона ненавидить цей звук, вона ладна зробити що завгодно, аби він припинився. Бо… Бо він викликає у ній щось інстинктивне, щось щемляче, що болить гірше ніж мязи, болить десь під сонячним сплетінням, десь біля серця. Та навіть не болить, ні. Лоскоче, тягне, мучить, свербить, розідрала би до самих кісток і подивилась де свербить той інстинкт, що викликає у неї цей звук. Раптом усвідомлює чітко, що когось, кого вона чекала, немає уже дуже давно, десь тиждень, а от сьогодні все ще один день її мук, лише один. Що буде далі? Що стане із нею, якщо вона не здохне прямо зараз? Так мучитись? Скреготіння, писк, знову писк, як у голові. Усі її муки через нього!

   Важко встає на ноги. Ледь-ледь, човгаючи, повзе на звук. Голова паморочиться, ноги не свої, руки крутить, а надто живіт. Чує що звук став на метр ближчим. Отже він реальний? Отже це не чорти пищать, так хочуть забрати її до себе? А може вони все таки? Ірен заповзає до кімнати, що смердить цигарковим димом, пліснявою і навіть сечею. Звук став чітким, реальнім. Здалося тінь промайнула по стелі і зникла за шафою. Штори забиті в саму віконну раму, припнуті пустими пляшками, отже в кімнаті темно і страшно. Але, вона як він, той, що його марно чекала так довго, що й забула імя. Вона як він, мужня…

   Рухається до дивану. На ньому якийсь хаос, купа простирадл, рушників, усе смердюче, тепер гостро пахне сечею. Мужня, отже не боїться, висоти, темряви, павуків, смерті… Тільки чортів. Згадала чомусь, раптом, що мама, колись, коли Ірен була зовсім мала, лякала її не Бабаєм і не уколами, а чортами, що забирають маленьких дітей у пекло, коли ті не слухають батьків і пізно, затемна лягають спати. Може й казки, може пора би уже перестати вірити в таке, але як не вірити у те, що бачиш на власні очі?

   Важко, тремтячи, вона встала на ноги, зібрала усе сміливе, що у неї було і подивилась на ліжко. Темрява приховувала деталі, але це було реальніше за саму реальність: на її простирадлі серед купи ганчір'я лежав і корчився справжній потворний чорт з виряченими очима. От що то був за звук! То було скиглення з самого пекла, от що її боліло під ребрами, це був плач, малого, зморшкуватого, смердючого чорта, що пищав зараз перед нею і здається дивився у темряві прямо в її пекучі очі, то крізь щілини приспущених повік, а то знову вирячувався на неї і заливався не те сміхом, не те хриплим хлюпотінням.

   Ірен не лякалася так ніколи, її дитячі жахи, ще ніколи не були так близько. Невже не сон? Невже він і правда прийшов що б забрати її до пекла за те, ким вона стала? За те, що не слухала свою матір, коли та казала їй, що її мужній, серйозний і старший на десять років Сашко простий торк, котрий гуляє зі своїми відморозками по дискотекам і вишукує собі забавки, отаких як вона дурних, що хотять самостійності, дорослості і… кохання? Отже так воно і буває у житті? Той хто іде по нахильній потрапляє у чіпкі лапи от такого карликового чорту?

   — ТА ЗАМОВКНИ ТИ ПЕКЕЛЬНИЙ ВИРОДКУ! — закричала вона так, що десь під стелею задзвеніло, а її власний голос здався страшним і чужим.

   Але створіння не замовчало, а навпаки, здалося, залилось новим дивним сміхом з хрипотою і істерикою. Ірен схопила якісь шмати, зім'яла в ком і що було сили, накрила ним те жахіття що реготіло під її руками. Вона налягла чимдуж, придавила і стала чекати. Звук ще секунду глухо звучав з під ганчірного кубла, а вже за хвилину став слабшати і замовк. Отже чорти теж смертні, подумала вона крізь марево загасаючої свідомості, але відчула як же їй стало легше, коли цей писк припинився. З останніх сил, б'ючись від холоду як птаха у руках смерті, вона вийшла з будинку із зібраним простирадлом в руках, підійшла до сміттєвого баку і викинула свою страшну ношу туди, так ні разу не подивившись своїми ріжучими очима, як чорти виглядають у денному світлі. Там же вона знепритомніла, поринаючи в невідоме…

   ***

   — Один чолов'яга працював як раз на тій дільниці,— говорив Микола, не зводячи очей з дороги, котру ледь можна було розібрати, хоча осіннє сонце уже почало плавити де не де великі клапті туману.— Він казав, що її знайшли біля сміттєвого баку і доправили до лікарні. Потім до міліції, а далі до спец. психушки, де лікують героїно-залежних наркоманів. Лікарі, кажуть, позбавили її від залежності,— дід Микола важко здохнув,— Але її божевілля, через те, що вона власними руками задушила своє дитя, так ніхто і не зміг подолати…
   — То як же вона опинилась на звалищi? — спитав Іван, що весь цей час слухав жахливу історію чужого життя затамувавши подих від жаху і жалю.
   — А, то теж відомо,— відповів Микола,— Спершу ж її намагалися лікувати, кололи уколами, держали в ізоляторі для буйних, але ніхто не знає яким дивом, їй щораз вдавалося втікати. І знову й знову вона опинялася на смітнику, де шукала своє немовля у ганчір'ї. Страшно сказати, як її ловили і доправляли знову до лікарні, а вона, якимось дивом, відьма, знову тікала. В кінці кінців, кажуть, всім стало на неї чхати. Стомилися ловити навіжену, та й пояснюй верхам, як же вона вибирається з під варти… Так її й кинули напризволяще. Харчується вона з воронами і бродячими псами, якимись недоїдками і весь час шукає свою ношу, котру вкинула до смітнику, того дня, під час ломки.
   — Отже це материнський інстинкт,— тереблячи пальці, сказав задумливо Іван і насупив густі брови.
   — Ну, то не мені судити, але здається, що на неї немов спустився туман, який ніяк не хоче сходить,— відповів йому дід Микола і уже знову мовчки попрямував вантажівку до гаражу за старенькою будівлею ЖЕКу.