Будн рекламного агентсва друга частина

Чорний «Мітсубіші» припаркувався на великій автомобільній зупинці. Поблизу розташувався шестиповерховий скляний будиночок. Це був розкішний офіс київського рекламного агентства «День». Його керівник саме вийшов із японської іномарки. Тимур Галич більше двадцяти років успішно очолював агентство. Сьогодні мало відбутись термінове засідання, яке скликав фінансист Денис Островський. На четвертому поверсі будівлі знаходилась затишна зала, де члени керівництва компанії вирішували важливі питання. Увійшовши до кімнати, Тимур побачив, що всі головні працівники вже зібрались.
- День добрий, панове, - поставив свій чорний дипломат під стіл Галич. – Що сталося, Денисе Костянтиновичу?
- Колеги, треба йти до суду і вимагати гроші від Future, - відповів, звернувшись до керівників агентства, довгобразий Островський.
По праву руку від директора зручно вмостився його син. Федір Тимурович зовсім недавно зайняв посаду заступника, але за півмісяця встиг проявити свою цілеспрямованість, рішучість та наполегливість. Він уважно вислухав заклики фінансиста, далі мовив:
- Ніхто не буде судитись. Тим більше з іноземним рекламним агентством. Нам ще не вистачає судової тяганини.
- Враховуйте також, що надворі фінансова криза, - підвівся досвідчений менеджер Антон Хоменко. – Краще не псувати відносини з англійською фірмою. Future – наш надійний партнер.
Антон десь тридцять років працював у цій галузі і мав великий досвід.
- Пропоную тиждень почекати, товариші, - підсумовував жваве обговорення Тимур. – Ми завжди встигнемо застосувати радикальні методи. Борг, якщо не помиляюсь, відносно маленький… Здається, тисяча євро?
- Якщо точніше, то тисяча і п’ятсот, - трохи підправив Галича фінансист.
Усі керівники «Дня», окрім незадоволеного Островського, погодились не поспішати. Вже після термінового засідання знервований Денис підбіг до менеджера.
- У чому річ, друже?
- Не розумію тебе, - здивувавшись, спокійно промовив Антон. – Якісь проблеми?
Тут запальний фінансист не витримав.
- Тримаєш мене за дурня?! – закричав він. – Ти ж не підтримав моє рішення стосовно Future!
- Взагалі, я не повинен когось підтримувати. Кожен висловлює власну думку.
Неймовірна лють керувала в ту мить Островським. Махнувши розлючено руками, Денис демонстративно розвернувся і пішов геть.
- Емоції, емоції, - подумав, але промовчав стриманий Хоменко.

Тим же сонячним та доволі теплим, як для середини осені, ранком київський залізничний вокзал зустрічав пасажирський потяг із Житомира. Щоправда, він на півгодини запізнився. І ось очікуваний житомирський локомотив зеленого кольору зупинився біля широкої платформи. Сотні людей зійшли з дванадцяти довжелезних вагонів. Серед них була і повнолиця Лариса Соколенко. Колишня дружина брата Тимура прибула в столицю з твердим наміром повернути за будь-яку ціну Андрія Галича. Роки минали, а налагодити сімейне життя не вдавалось. Вийти вдруге заміж жінка не змогла. Дітей Лариса не мала. Пригадувати шлюб було якось боляче. Менше трьох років вони жили разом. Потім Андрій почав помічати постійну неправду, яку казала дружина. До того ж вона весь час щось приховувала. Галич остаточно вирішив розлучитись, коли довідався, що люба жіночка нахабно, таємно і зухвало обікрала братове рекламне агентство.

Під час обідньої перерви Федір сріблястим «Рено» вирушив на околицю столиці. Там поблизу об’їзної розташувався нічний клуб «Night life». Цим досить скандальним та відверто брудним закладом (ходили чутки, що тут збувають наркотики) керувала його молодша сестра. Керувала Ірина всупереч волі батька. Щуряча нора – так обізвав «Night life» завжди стриманий Тимур. Взагалі, він вважав принизливим цей заклад і рахував, що його дитина заслуговує на краще місце роботи та й на вищу зарплатню. Розумний Федір повністю підтримував таку думку, але переконати вперту сестру було практично неможливо. Минаючи кілометрові затори, сріблястий «Рено» нарешті вибрався на відносно спокійну об’їзну. Тут рух транспорту був не надто скажений, порівняно з центром міста.
«Night life» останнім часом нагадував занедбаний сарай. Обдерті, нефарбовані стіни, розмальовані неповнолітніми бешкетниками двері знадвору вже ледве тримались на дерев’яних петлях. Під’їхавши до, так званого, нічного закладу, Федір побачив ще й гору скляних і пластикових пляшок з-під горілчаних та інших напоїв. Вони лежали перед самим порогом. Спересердя підбіг, смикнув за залізну ручку, гнилі, перекошені двері клубу з неприємним скрипом відчинилися. Очам розлюченого Федора відкрилась нова, не менш жалюгідна картина. Біля похиленої барної стійки, ледь тримаючись на ногах, стояв білявий, короткострижений бармен. М’яко кажучи, парубок виявився не зовсім тверезим. Нормальної розмови між хлопцями, звичайно, не вийшло. Зрозумів Галич єдине: сьогодні його сестра сюди не приходила.

Увечері, коли яскраве сонечко сховалось за пагорбами, похмурий Денис повернувся в свій розкішний маєток під Києвом. Увійшов до величезного, двоповерхового будинку, кинув ключі на малесенький столик із кришталя, почав роздягатись. Зненацька двері кімнати для гостей відчинились, на порозі з’явилась красуня-дружина. Чорноброва Марина дійсно була дуже вродлива та приваблива. Раніше відома модель не лише на теренах країни, а й у Європі. Наразі вона вже не ходила подіумами, але продовжувала ретельно і наполегливо працювати в модельному агентстві «Шарм» візажистом. Островські жили завжди в злагоді, виростили двох розумних дітей. Син натхненно навчався на юридичному факультеті КНЗУ. Донька ж успішно закінчувала школу з поглибленим вивченням англійської мови.
- Привіт, коханий, - дружина тримала в руках позолочене намисто. – Як тобі ця прикраса?
- Схоже, дуже коштовна річ, - поглянув Денис. – Вітчизняне?
Кучерява Марина засміялась.
- Жартуєш? Італійське намисто…
Голодний Денис увійшов до просторої їдальні.
- Ти щось готувала? – з надією запитав він. – Вечеряти хочеться.
Дружина швидко поставила в мікрохвильову піч тарілку смачного борщу.

Щоб поговорити з Іриною, схвильований побаченим Федір ввечері вирушив у інший мікрорайон Києва під назвою Русанівка. Сестра, одягнена в блакитний шовковий халат, сміливо відчинила двері, тримаючи відкорковану пляшку червоного вина. Галич розчаровано похитав головою.
- Ось так ти проводиш вільний час?
- Братику, ти щось хотів? – ніби не почула питання Ірина.
- Спиртне шкодить організму, - зауважив турботливий хлопець.
- Годі мене повчати! – зненацька наче вибухнула дівчина.
Її дратувало, що інколи до неї ставились, як до дитини.

Денис відверто насолоджувався, куштуючи смачний, наваристий борщ. Поруч сиділа задоволена дружина.
- Знаєш, представників нашого агентства запросили до Італії, - раптом мовила вона.
- Навіщо? – поцікавився чоловік.
- У Мілані відбудеться тиждень високої моди, - пояснювала із захопленням Марина. – Там будуть відомі кутюр`є, солідні модельні компанії. Можливо, підпишемо вигідні контракти.
- Коли ж ви відлітаєте? – запитав Денис.
- Збираємось летіти післязавтра, - радісно заявила дівчина.
Чомусь, Островський непомітно для дружини посміхнувся. Несподівано його настрій суттєво покращився.

Вже нетвереза Ірина хотіла ще випити вина, проте спритний брат встиг вихопити пляшку.
- Досить тобі, - мовив Федір. – Неприємності?
- З чого ти це взяв? – не відповіла на питання Галич.
- П’єш забагато, сестричко. Крім того, не помічаєш, що відбувається під самим носом. Сьогодні заїжджав у «Night life». Справжній безлад там коїться. Схоже, батько мав рацію: тебе треба працевлаштувати на іншу роботу. Можливо, знайдеться місце в нашому агентстві.
Почувши таке, розлючена Ірина несамовито закричала:
- Я не буду змінювати роботу! Ніколи я не залишу свій рідний клуб! Затямив?!
Зазвичай спокійному Федору і зараз вдалося стриматись.
- А я не збираюся чекати, доки ти там зіп’єшся, - твердо мовив він.

Надворі вже панував пізній жовтневий вечір. Безхмарне осіннє небо прикрашали яскраві зорі. Стомлений Тимур Галич, щойно повернувшись з роботи, зачиняв металеві двері гаража. Раптом підійшла якась жінка. Темрява не давала змоги повністю розгледіти її обличчя.
- Доброї ночі, Тимурчику, - тихо звернулась вона.
- Доброї… - відповів чоловік. – Але я вас не знаю.
- Та невже? – вийшла на світло вуличного ліхтаря усміхнена Лариса. – Справді забув мене?
- Так… Важко подібне забувається, - похитав головою похмурий Галич. – Знову в столиці? У справах?
Розумна і хитра Соколенко наче не почула питання, натомість поцікавилася:
- Де твій брат?
- Андрій два роки тому з родиною переїхав до Білорусі. Влаштувався на гарну, прибуткову роботу. Працює помічником головного лікаря кардіологічної клініки. Дуже щасливий.
Лариса розгубилась…

Наступний день розпочався для Тимура не дуже приємно. Вранці йому повідомили, що у англійського рекламного агентства Future змінилося керівництво. Роб Бренсон, новий власник, чомусь категорично відмовився співпрацювати. Від цього співробітництва «День» отримував чималі кошти. Маленький борг, який складав півтори тисячі євро, Бренсон обіцяв обов’язково повернути в майбутньому. Галич звісно трохи засмутився подібним розвитком подій. Проте несподіванки тривали. Здивуванню директора не було меж, коли на порозі власного кабінету опівдні побачив задумливу Ларису.
- Що ти тут забула? – досить неприязно почав розмову роздратований Тимур. – Ви з Віталієм тоді мало накрали?
- Навіщо ж згадувати минуле? – скривилась жінка.
Керівник рекламної компанії іронічно посміхнувся, далі зауважив:
- Люди рідко змінюються. Чому прийшла?
- Мені потрібні гроші, - твердо заявила Соколенко. – Хочу працювати в твоєму агентстві.
- Ти ніколи тут не працюватимеш! – ніби відрубав директор. – Думаєш, що я нічого не пам’ятаю? Ти наробила багато капостей нашій родині. Тому допомагати я тобі не буду.
Похнюпилась Лариса. Вона зрозуміла, що всі її сподівання були марними.

Приблизно о восьмій годині Федір за дорученням Тимура спробував дістатись у інший кінець Києва. Там він мав зустрітися з керівниками шиномонтажного кооперативу. Не вдалось... Срібляста французька іномарка, за кермом якої сидів заступник директора «Дня», потрапила у кілометровий затор біля Південного мосту. Так минула година. Нічого не змінювалося. Впертий затор відмовлявся танути. Зненацька почулась ритмічна, танцювальна мелодія. То заспівав мобільний. Телефонувала сестра. Ірина все ж погодилася продати нічний клуб.
- Розумне рішення, сестричко, - мовив задоволений Федір.
- А потім що? – якось невпевнено почувалась Іра.
- Та не хвилюйся ти так, - намагався морально трохи підтримати дівчину брат. – Ми з батьком обов’язково допоможемо тобі знайти прибуткову роботу.
Нарешті, величезний автомобільний затор почав повільно танути.

Тим же ранком бадьора і радісна Марина разом з іншими працьовитими представниками модельного агентства «Шарм» першим рейсом відлетіла до Італії. Турботливий Денис відвіз дружину та її важкі валізи в аеропорт Борисполя. Після того, як вони сіли на білосніжний літак, Островський швидко, не втрачаючи ані секунди, повертався в Київ.
Яскраве сонечко вже давно спочивало за обрієм, коли розгніваний, роздратований Федір повернувся з виснажливих переговорів. На превеликий жаль, підписати вигідну угоду не вдалось. Крім того, керівники кооперативу остаточно відмовилися співпрацювати. Звісно, ця новина не додавала позитивних емоцій. Чомусь, останнім часом всі конструктивні плани РА «День» летіли шкереберть. Заїхавши на територію агентства, сердитий Галич подивився на четвертий поверх скляної будівлі. Лише у п’ятому вікні палало світло. Очевидно, фінансист допізна затримався на роботі. Але заступника директора очікував певний сюрприз. Він побачив, як в кабінеті Денис і руденька працівниця палко та пристрасно цілувались.
- Натхненно ж ви працюєте, - увійшов до кімнати усміхнений Федір. – Допомога не потрібна?
Островський вже розумів, що ховатися марно.
- Послухай, Галич, не втручайся в моє особисте життя, - нервово мовив він.
- Я ж нічого не кажу вам. Просто мій батько товаришує з вашою дружиною.
- Покидьку, ти ще будеш мене шантажувати?! – закричав лютий фінансист. – Мовчи, бо втратиш роботу в цьому агентстві!
- Добирайте слова, Денисе Костянтиновичу, - порадив спокійний Федір. – Не знаю, щодо посади заступника директора, а ось крісло фінансиста дійсно може швидко звільнитись. Не звертайте на мене увагу… Продовжуйте…
І Галич, не поспішаючи, залишив кабінет.

Вночі набридливий телефон постійно дзеленчав. Нарешті, заспаний Тимур вийшов у простору вітальню, фактично навпомацки зняв слухавку. На тому кінці дроту розгублений менеджер «Дня» повідомив схвильованим голосом, що раптом до Києва приїхала директор херсонського рекламного агентства «Золоті крила». Інна Маковій, керівник цієї фірми, доволі несподівано заявила про своє право на частину рекламної компанії Галича.
- Якась дивина, - мовив здивований Тимур. – Мало того… Я не знаю Інну Маковій.
- Вона посилається на документи, які, начебто, підписав Таранов, - пояснив Антон.
- Що-що? – здивуванню директора не було меж. – Це якийсь невдалий жарт? Олексій Таранов давно загинув. Двадцять років минуло. Та про що, взагалі, йде мова?
Далі вкрай розгублений Тимур дізнався, що вперта і настирна Маковій призначила на ранок йому зустріч.
- Господи, сьогодні ж неділя, - застогнав Галич. – Куди так поспішати? Ну, гаразд… Де вона хоче зустрітись?
- Я запропонував у нашому агентстві, - відповів Хоменко. – Скликати всіх? Чи як?
- Не треба нікого скликати, - заперечив директор. – Вистачить нас. Все ж вихідний…
Поклавши слухавку, Тимур важко видихнув і попрямував на кухню. Там він увімкнув світло, відразу поставив кип’ятити воду, щоб заварити духмяний чай. Тим часом, пішли перші секунди після шостої години. Ранок неділі почався, м’яко кажучи, несподівано.

Ірина Галич прокинулась теж відносно рано. Її розбудив дзвінок у двері. На порозі стояв усміхнений Федір, тримаючи в руці маленький чорний дипломат.
- Привіт, сестричко. Вдягнись. Є розмова.
Коли дівчина, накинувши білий шовковий халат на тоненьку нічну сорочку і увійшла до вітальні, брат зручно вмостився у м’якому кріслі.
- Слухай, скільки на твій погляд коштує «Night life»? – поцікавився хлопець.
- Десь вісімдесят мільйонів євро, - примружила очі Ірина.
- Я сподівався, що ти назвеш більш реальну ціну, - зітхнув Федір. – Та подивись правді у вічі. За твій заклад заплатять тридцять тисяч гривень. І це – максимум. До того ж, клуб знаходиться на околиці міста.
Сестра хотіла заперечити, але не знайшла потрібні слова.
Осінній проливний дощ почався ще звечора. Тривав усю ніч, добряче змочивши землю. Вранці величезні калюжі заполонили автомобільну зупинку біля рекламного агентства «День». Тимур успішно припаркував чорний «Мітсубіші» поруч із темно-зеленим «Сєданом» і золотавим «Фіатом». Водієм французької блискучої іномарки був Антон. Легко здогадатись, кому належало італійське авто, бо на майже порожній зупинці недільного ранку стояли лише три машини. Піднявшись на четвертий поверх скляної будівлі, зосереджений Галич увійшов до просторої зали засідань. На нього вже чекали… За овальним столом з червоного дерева сидів трохи знервований Хоменко, напроти невідома жінка теж напружено передивлялась якісь папери у власній рожевій папці.
- Ранок добрий, - привітався зовні спокійний директор київського агентства. – А ви, напевно, Інна? Керівник «Золотих крил»?
- Так. Інна Сергіївна Маковій, - представилась приваблива білявка. – Будемо ділити вашу фірму чи як?
Це поспішне питання неабияк розвеселило Тимура.
- Заждіть хвилинку, - стримано засміявся він. – Спочатку надайте документи, а потім щось розділимо.
- Папери підписані паном Тарановим знаходяться у готелі, - помітно знітилась Інна.
- Досить мені морочити голову, - почав відвертий наступ Галич. – Є документ – обов’язково треба його побачити. Якщо ж немає паперів… Тоді, взагалі, не розумію, навіщо ви приїхали. Олексій Таранов загинув двадцять років тому, доречі.
Задоволений менеджер вирішив не втручатись у доволі гарячу розмову.

Федір із посмішкою на обличчі приїхав до розкішного маєтку Островських. У нього був чудовий настрій. Господар величезного подвір’я якраз переступав поріг двоповерхового будинку.
- Денисе Костянтиновичу, зачекайте! – гукнув Галич.
Островський ніби не почув і попрямував всередину будівлі. Щоправда, напівскляні двері не зачинив, прикрив їх. Це дозволило заступникові директора потрапити до оселі без перешкод. Федір увійшов, фінансист щось копирсався біля взуттєвої полички.
- Денисе, я привіз тут деякі документи. Ознайомтесь…
- Я не хочу нікого бачити, - раптом заявив похмурий господар. – Особливо тебе. Пішов геть.
- А вам доведеться зі мною бачитись, - спокійно мовив Галич. – Ми разом же працюємо. Невже забули?
Островський спідлоба зиркнув на набридливого гостя.

Розлючена та водночас розгублена Інна спробувала трішки налякати розважливого Тимура. Вона зробила безглузде припущення:
- А, можливо, саме ви вбили пана Таранова?
Галич без вагань відповів, сміючись:
- Хоча це вас не стосується, але я скажу. Був суд. Замовника і виконавця цього злочину посадили за грати. Які ще будуть питання?
Понура, сердита Маковій демонстративно залишила агентство, не промовивши більше жодного слова. Задоволений директор «Дня» посміхнувся, потім звернувся до менеджера:
- Антоне Дмитровичу, зателефонуйте в «Червону троянду». Треба перевірити цю новоспечену фірму. Вперше чую подібну назву. Якось дивно. «Золоті крила»… Може ми маємо справу з підступними аферистами.
Хоменко кивнув. Солідна херсонська компанія «Червона троянда» завжди займала далеко не останнє місце в рекламному бізнесі країни. Були, навіть, часи, коли величезні агентства України успішно конкурували між собою. Ті славетні роки жвавої конкуренції минули. На українських теренах панувала жорстока фінансова криза.

Остання грандіозна вечірка у нічному клубі «Night life» мала відбутись найближчої середи. Так вирішили Ірина та її брат Федір. Знаючи погане ставлення батька до цього закладу, дівчина відразу зателефонувала йому, щоб повідомити радісну новину.
- Привіт, сонечко, - відповів Тимур. – Щось трапилося? Чому телефонуєш?
- Та ні… Не хвилюйся так, - намагалась заспокоїти донька. – Просто хочу сказати, що мені потрібна робота. У вашому агентстві не знайдеться місця?
- Гарні економісти ще нікому не заважали, - зауважив Галич. – Я чув від Федора, що ти прийняла рішення продати «Night life». Розумниця моя. А роботу ми обов’язково знайдемо.

Розгніваний Островський, стоячи спиною до співрозмовника, нервово повторив:
- Пішов геть.
- У вас є хоч крапля совісті? – раптом запитав Федір. – Значить, я даремно приїхав у неділю, привіз ці документи?
- До чого тут ті бісові папери? – не витримав напруження Денис. – Ти розкажеш все Марині?
- Оце вже ні, - похитав головою Галич. – Ваше особисте життя мене зовсім не турбує. Але, очевидно, ви забрехались.
- Так, я зрадив дружину! – закричав, наче навіжений Островський. – То що мені тепер вішатись?!
Зненацька з сусідньої кімнати вийшла Марина, яка несподівано повернулася додому. Її великі карі очі невпинно наповнювались гіркими сльозами. Мовчки підійшла і дала чоловікові дзвінкий ляпас, потім тихо промовила:
- Який же ти дурень. Можеш мене не шукати.
З цими словами засмучена, заплакана й ображена жінка миттєво залишила будинок. Вкрай спантеличений Денис повільно сідав на чисту підлогу, закривши обличчя спітнілими долонями.

Після досить теплої розмови з донечкою усміхнений Тимур Галич спустився донизу ліфтом і вийшов надвір. Дуже здивувався, коли побачив на великій автомобільній зупинці сумну Ларису. Вона стояла поблизу чорного «Мітсубіші» у лагідному промінні яскравого сонечка.
- І кого ми чекаємо? – іронічно поцікавився директор рекламної фірми.
- Тебе, - стиха відповіла Соколенко. – Тимуре, допоможи мені, будь ласка.
- Невже не вдається вийти заміж за чергового успішного бізнесмена? – вже відверто насміхався Галич. – Чи тобі потрібні гроші? Підказати, де їх можна знайти?
- У мене дійсно немає ні копієчки за душею, - з очей жінки рясно полились сльози. – Не зловтішайся. Благаю…
Тимур, як і його старший брат, не міг бачити людські страждання. Цим брати Галичі були дуже схожі.
- Ну, добре, - важко зітхнув він. – Якщо твоя проблема лише фінансова, то приходь в четвер. Щось вирішимо.
- Куди мені прийти? – не зрозуміла стривожена Лариса.
- В мій кабінет, - точніше пояснив трохи знервований директор.

Увечері справедливий менеджер рекламного агентства «День» все ж вирішив розставити усі крапки над «і» та дізнатись правду. Він зателефонував своєму старому знайомому. Максим Марченко, який жив у чудовому південному місті під назвою Херсон, працював фінансистом «Червоної троянди». Здивований Марченко з сумом розповів, що в їхньому містечку лишилась єдина рекламна фірма. Інші поступово збанкрутували.
- То ви не знаєте такої компанії, як «Золоті крила»? – перепитав схвильований менеджер.
- Звичайно, ні, - відповів Максим. – Зараз страшенна фінансова криза. Відкрити нове агентство просто нереально.
Антон почав усе розуміти. Шановна Інна Сергіївна намагалась нахабно і зухвало обдурити всіх.

Близько опівночі сизі хмари полонили безкрайнє небо  Починався дрібненький, ледь помітний дощик. Феєрична і остання для Ірини грандіозна вечірка тривала. Лунала гучна, ритмічна, танцювальна музика. Десь о пів на першу до похиленої барної стійки підійшов чоловік у довгому сірому плащі. Він підкликав бармена.
- Кажуть, тут продають гарний товар… Хотілося б подивитись… – наблизившись майже впритул, прошепотів незнайомець.
Бармен поглядом показав на другий поверх будівлі. Незабаром вони обидва стояли у маленькій комірчині. На брудній підлозі, у кутку розташувалась обдерта скриня.
- Мік не зміг приїхати? – запитав білявий парубок, діставши невеличкий пакетик, наповнений білим порошком.
- Ні. Він під’їде трохи пізніше, - спокійно відповів той.
Аж раптом залунали гучні сирени. Миттю до нічного закладу увірвались озброєні бійці спецпідрозділу «Беркут».