Пам ять серця

Пам’ять серця

Я блукаю уві сні… Ні, я не сновида. Я блукаю  уснах, того, чиє сердце зараз б’ється у моїх грудях.
 Мені було 23 коли я майже померла. Відмінниця, амбіційна, цілеспрямована, тільки-но закінчивши вищу освіту, і відшукавши гарну роботу, я була за декілька кроків від смерті.
  Мені було 23 коли я потрапила в автомобільну аварію. Коли шматок скла ввійшов біля мого серця, торкнувшись до цього важливого органа. Поки ми їхали у лікарню, моє серце зупинялось більше п’яти разів, але зусиллями лікарів, воно знову и знову билося у грудях.
Мені було 23 коли я втратила майже все – батьків, друзів, і найголовніше своє життя. Коли стискаючи якусь ганчірку, я мріяла про поїздку до Франції, яку я так и не змогла купити, про мрійливі очі моїх дітей, я так хотіла хлопчика і дівчинку. Я розуміла, що шансів на мій порятунок майже нема, оскільки так швидко знайти серце не можливо, тому я помру або від крововтрати, або від зупинки серця. 
Але доля розпорядилася по-іншому.
Хлопець який сидів поруч у автобусі – його серце зараз б’ється у моїх грудях. Як я потім дізналася, то залізна палиця потрапила йому у легеню і він помер майже відразу. А я чула, як він розмовляючи по телефону, обіцяв що скоро буде удома, а в руках тримав білі тюльпани, і мрійливо посміхався.
До лікарні мене привезли майже без тями. Я бачила лише білі спалахи світла, и обличчя людей, які щось говорили, але я не чула нічого, у вуха немовби вату напихали. Потім мені стало трохи легше, я відчула як по всьому тілу розливається приємне тепло. Потім – суцільна темнота.
Неділю я провела у якихось обривках. Я не розуміла який сьогодні день, день чи ніч взагалі, я не пам’ятала нічого, лише білі стіни і біла стеля. Сон для мене був найціннішим з усього. Зачиняючи очі, я нарешті позбувалася цього жахливого болю. Але все одно уві сні я не могла забутися.
Я починала жити по новому. Знову вчилася ходити, оскільки пролежачи на лікарняному ліжку декілька місяців, я забула, як це пересуватися без допомоги інших людей. Знову вчилася дихати – після операції це було дуже важко, оскільки безліч трубочок, які допомагали вижити, заважали мені дихати на повні груди. Знову вчилася любити себе, і кожен раз дивлячись на шрам на моїх грудях, там зліва, я заспокоювала себе, говорячи, що все могло буди гірше, що я могла не стояти тут перед дзеркалом, і не дивитися на себе, змучену, схудлу, але живу. Мати спочатку зовсім не хотіла мені давати дзеркало, оскільки вважала що, я намагатимусь щось із собою зробити, оскільки шрам нікуди не дінеться, і буде завжди нагадувати мені про ці події. Але я сприйняла це дуже спокійно, так рубець залишиться, але його можна прикрити, чи замазати тональним кремом. Варіантів багато..
Дуже великі зміни почалися вже після того як ми приїхали додому. По перше змінилися мої смаки. Спочатку я дуже полюбляла цукерки, і всі солодощі, не могла без них жити, а зараз мені майже не хотілося їх їсти. Дуже полюбила готувати. До цього я не вміла зовсім, а зараз ніби хтось направляв мене, і все у мене виходило. По друге – змінилися звички. Я почала більше займатися спортом, оскільки це було в першу чергу корисно після операції, а ще я просто закохалася у спорт – записалася у кружки, які мені дозволяло здоров’я, і насолоджувалася життям.
Окремим відкриттям стали мої сни. Я перетворювалась на іншу людину, і кожну ніч блукала у незнайомих сновидіннях. Сьогодні я могла плавати на чудовому кораблі, і насолоджуватися заходом сонця на горизонті. Завтра могла пробиратися через зелені зарості диких рослин, або через тропічні ліси. В інший день пролітати над Тихим Океаном і вдивлятися у глиб темних вод, розшукуючи там життя. 
Лікарі заспокоювали – це все наслідки складної операції, і дуже швидко менеться, але проходили неділі, і нічого не змінювалось.
 І тоді мені спало на думку, що ці сни не мої. А чиї ж вони, спитаєте ви мене? Хлопця, який врятував мені життя. Так, ось така божевільна думка прийшла у мою голову. Я намагалася знайти хоч якусь інформацію про цю людину, але все марно, ніби покрито темною ковдрою. Матері я вирішила не розповідати про свої пошуки, вони би хвилювалась і тільки заважала б мені, тому поклавшись на власні сили я потерпіла невдачу.
Проходили дні, тижні, я майже забула про пошуки, закрутившись у вихрі життя. Знайшла чудову роботу, на якій зникала майже увесь день. Кохану людину, у якій не чаяла душі. Чудових друзів, які завжди поруч, і підтримують мене.
І ось, в один майже нічим не примітний день, на руки мені трапилася газета, майже рокової давності. На першій сторінці – жахлива автокатастрофа. Читаючи все більше і більше інформації, я згадувала подію, яка залишила відбиток на моїх грудях. Знайшовши своє прізвище, я впевнилася що це, та сама подія. Переглянувши весь текст, я нарешті знайшла відповідь на своє запитання. Лише маленький абзац – а скільки інформації..
« 12 липня біля проспекту Червоної Армії зіткнулись КАМАЗ та автобус з 25 пасажирами. 18 з них загинуло, три отримали серйозні травми, чотири – легкі струси мозку і забиття. Серед загиблих і відомий біолог, і мандрівник Олексій Мірило. Завдяки йому було відкрито нові рослини, та нові хвороби, та вакцини до них. Шкода, а хлопцю було лише 28 років. Але він завжди залишиться у наших серцях, зокрема у дівчини, в грудях якої б’ється його серце. У свої останні хвилини життя він врятував людину, як і мрів…»