Кисню

Тиша останнім часом розтовстішала, і настільки, що зовсім не вмішається на моїй стелі, тому вже частину себе повішала в сусідній кімнаті… Там спить моя матір, але мої CD- диски виганяють матір в залу… Тому і Тиша виперла свої важкі
боки у майже вільну кімнату… А мені важко дихати,
бо вона давить так, що все болить, збиває дух,
від нестачі повітря калатає серце, і вночі, та
ж таки Тиша, облизує мені очі, і повіки стають
солоними і мокрими… Вона товстіє тому, що повітря
мене облишило не тільки киснем, а і взагалі – я
навіть не чую його голос, шелест вітру. Я люблю
повітря. Люблю ним дихати. Я пишу ці рядки тільки
завдяки повітрю… Ну і гранітному хлібу, що покоління
 науковців нам пече. Повітря… В тобі є кисень,
призначений лише для мене… Його завжди хочеться
 більше, і більше. Багато хто боїться вдихнути
чистий кисень. Справжній. Так, він спалить ваші
легені… А я так хочу згоріти від кисню! Хай буде
один вдих – глибокий, на всі легені, до кінця.
Так, болючий… Але справжній, справжній до смерті.
Де ти, моє повітря?
Я сумую…
Сумую за тобою…
Мені не вистачає твого кисню…