Все колись бува востанн

«Все колись буває вперше…»   
Пам’ятаєте цю фразу? Колись я її чула постійно від однієї знайомої…
Ця фраза говорить про неминучість деяких речей, які обов’язково повинні відбутися з нами в житті. Те, що ми обов’язково переживемо в житті. А знаєте що ми маємо пережити в житті..?


Ти маєш батька? Або матір?
А ти розумієш ЯК ЦЕ – БУТИ БАТЬКАМИ?


Він був кремезним і здоровенним. Але уже посивів, часто хворів… За шістдесят. Проблеми з тиском. Його вмілі товстошкірі руки з товстими пальцями творили гарні речі – вулики, рамки, та інше приладдя такого типу. Коли бджоли сідали на його руки і пальці, то не кусали його – був «своїм». Багато людей дякувало йому за хороших бджолосімей. Але це було в минулому, зараз – не те здоров’я. зараз любив читати газети та котів. Смішним голосом котам наспівував «котики-муркотики, хойосі ви маї…». Любив природу, тому садив дерева, але пенсії ледве вистачало для елементарної оплати газу та води, яких і без того використовували по мінімуму, той сиділи в холодній хаті…А саджанці були дорогими. Ось вдалось курям нанести яєць (це те, на що вони виживали, додатковий заробіточок), Йому вдалось їх продати вдало в недалекому смт (година на автобусі). Якраз дочка, яка навчалася в іншій області, у великому місті, мала приїхати сьогодні додому… А це так рідко буває. Холодніше і темніше стає в будинку без дітей. Продав Він яйця вдало, навіть відмінно, ще й меду пару трилітрових банок… Відмінний сьогодні день!
І тут він згадав, як багато років тому, стояв під вікном пологового будинку… Після місяців очікування, коли він саджав дружину на стілець, а сам сідав на підлогу, притулявся до великого круглого животика, і розмовляв, і смішив свою кохану та той животик… Так було дивно…І наче ще немає немовляти, але воно і є. І наче вже чуєш цей сміх… А Вона зі строго-серйозною посмішкою говорить, що в ній сміється… І таке дивне відчуття… … Це – справді чари, дивина, казка… І ти дивишся в очі Тій, З Якою давно ще хотів прожити все життя, і просто торкаєшся її живота, і крізь ЇЇ шкіру відчуваєш… … В НІЙ РОСТЕ МАЛЕНЬКА ЛЮДИНА, ВАША, ОДНА НА ДВОХ… і ТИ ВІДЧУВАЄШ ТАКУ ЄДНІСТЬ ТА ЦІЛІСНІСТЬ ІЗ ТИМИ ОЧАМИ,СИНЬО-СРІБНИМИ, В ЯКІ ДИВИШСЯ, ЩО… ЩО А Ж ЗАБИВАЄ ДУХ… ЩО НАЧЕ ВИ Й НІКОЛИ НЕ БУЛИ РОЗДІЛЕНИМИ, А ЗАВЖДИ БУЛИ ЄДИМИМ, ЦІЛИМ ТА НЕДІЛИМИМ ТЕПЛОМ. ЛЮБОВ’Ю. Вона – неземне чудо… Вона подарує НАМ І ВСЬОМУ СВІТУ життя… Хіба таке буває? Хіба це реальність? Хіба так прекрасно може бути у раю..?
Роки… Роки… Роки… Були і сльози, і крики, і співи, і плач… Звичайна родина. Але коли діти від’їжджають, стає так тихо…аж лунко… Як у могилі. І страшно. Бо немає для кого жити, бо звикли жити для дітей…
А жінку любить, і вона його… Хороша у нього. Його, все життя – йому.
Купив Він саджанців трояндок для дружини, дочка любить яблука – для неї яблуньку. Скоро посадимо, бо ще морози. Від двох трилітрових банок, що не продав уже боліла заморена життям спина. Ось, нарешті, автобус. Забитий… Молодь не пропускає, не уступає місця, звичайна річ.
Автобус так набився, що не видно було де вставати.
– А до електрички далеко? – А на дворі сніг падає… Білий, лапатий, світлий… Та щось темніє швидко.
 – Що ж це ви, дядьку… - Говорив стривожений водій. – Ми ж 9 кілометрів уже проїхали…



 – Так холодно стало надворі, і сніг холодний, і вітер холодний вили прямо в обличчя… Мої подаруночки замерзають, а ще ж так довго і холодно йти, ще й це коліно – стара травма – вивихнув, а вправити з нашою медициною нормально не змогли… І спина від цього меду… Так би й викинув ці бутильки, але ж останні, може хто купе, та хоч на місяць на хліб буде… Та дитині якусь книгу чи одежинку навесну, бо 5 років у одному, вже минулого року мале було… Але розуміє, нічого не каже. Сама підробляє, та збирає, говорила. Та й нам з дружиною щось треба, хоч носків та калош… А таке – курточки, кофтинки – обійдемось, хай дитині буде.
А холодніше, й холодніше. А дід все менше крок ступає. А біля – все поля, й поля. Чи заблукав, чи збився..?
 – Уже заметіль почалась, не видно, куди йти… Та хоч би Бог машину яку послав… Та ні… Не будь-яку. Бо ще попадеться якесь… Завезе куди… Так тут і завозити не треба, й так поля й посадки… Завезе, та й почне знущатись… Тьху на язиці такі думки, не доведи, Господи. Я ж іще ні внуків не маю, так мало дерев посадив, дружині квітів так мало посадив… …
А вдома дочка із матір’ю вже ледве не плачуть. Вже таке передумали-надумали. Що ж робити..? А нічого не зможеш. Іти шукати – а куди? Просити допомоги – у кого? Тільки у Бога, хіба що…

А надворі гудить остання хуртовина.
Мабуть вже не виростуть ті троянди і яблунька.



Прийшов о першій годині ночі. Жінки кинулись на нього, залили сльозами. А він без сил, без слів. Твій батько. Заморений, змерзлий, з трояндами і яблунькою… Почорнілими від такого холоду.
Захворів… Другий тиждень не встає…

Знаєте, що ми маємо пережити? Смерть своїх батьків. Батьки не вічні. Бережіть, цінуйте, будьте чесними з ними, не кричіть на них… Приїжджайте частіше до них… Любіть, бо колись ви будете їх кликати… «Мамо,мамо…» і «Батьку, тату…» … а вони не відгукнуться… А вони не відкриють очі, не поглянуть… Не промовлять до тебе, не почуєш ти більше того голосу… Ціни, поки маєш…