ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 22 на укр. языке

Глава 22. Знову розлука

Хтодора дочекалась листа з України. Хоч було важко, але доїхали. Слава богу, дома. Літо проходить, але на зиму припасів – ніяких. Одна надія – піти по селі, як ходять погорільці. В своєму селі померти не дадуть – запевняв у листі Зосим.
Здавалося б, чого Хтодорі тужити? Вдалося двох дітей визволити, хоч і з великими муками. Хтодору не гнітила тіснота, коли в кімнаті поміж рядами двоповерхових ліжок можна було протиснутися боком. Зараз було пусто. Василь заходився – пустіть вчитись на шофера. Його друг Іван Рудавін їде в Ухту, і Василь – за ним. Що робити? Хіба втримаєш. Несподівано знову зникла Василина. Перед вікном валялись поіржавілі ліжка. Їх тепер було багато, і нагадували могили на цвинтарі.
Хтодора все життя жила серед людей, в гурті, в сім’ї, а тепер нема до кого й слова промовити. Тепер кімната стала великою та високою й затьмарені кутки гнітили душу. Ні з ким і словом перекинутись. Нудьга. Ще вдень якось не так сумно. Хтодору призначили прибиральницею в школі. Робота легше, ніж на фермі. Але... Діти бігають, а Хтодора серед них шукає Володька. То їй чується голос Василя. Щось стукне – то він іде, повертається з роботи.
Три роки чекала чоловіка. Хоч без рук, чи без ніг, аби живий, прийняла б. Доче¬калась. Вже надії було мало, прийшов, наче з того світу. Живий, не покалічений. Не надивилась, не наговорилась – і знову розлука. Тепер – хоч і живий, та доля розлучила навіки. Розлучила з дітьми, з чоловіком.  І за яку провину доводиться так тяжко каратись? Чи я була погана матір? Чи я людям що поганого зробила? Чи я дітей своїх чому поганому вчила, чи я чоловікові не була вірна? За що ти мене так важко караєш, боже мій милий?
Сни. Тепер Хтодора їх боялась. То їй сниться, що вона з Зосимом збирає гриби. З дитинства вона знала від матері, що коли сняться гриби або виривають зуба, то чекай, що хтось із рідних помре. Прокинеться, стрепенеться, знову як колись, при  німцях, коли вони спалили клуню, десь під серцем починають бігати комахи, потім вони розбігаються по ногах, по руках, здається, що якась нечис¬та сила схопила за горло, але вона не може випручатись, хочеться уві сні кричати, але рот запечатаний. Серце, яке Хтодора до останнього часу й не помічала, що воно в неї є, тепер, наче голуб у клітці, крилами б’є, хоче вискочити. Ніч. Хоч би швидше світало. На роботі, серед людей – все не так.
Після роботи Хтодора пішла до Васи Рудавіної. Розповіла про своє горе. А по¬дружка? В неї горе – не менше. Іван – один син. Чоловіка забрали ще в 1939 році. Ця рана загоїлась і життя продовжувалось. Вона, Васа, і синочок Іван – це щось єдине, і це єдине роздвоїлось на дві неповноцінні частини.
Розлука наносить рани, вони кровоточать, важко загоюються. Васа запросила до себе Хтодору, бо і в її кімнаті був лишній простір, який тіснив душу. Так дві подружки, українка та чувашка, стали сестрами. Фельдшериця Алевтина, дай їй бог здоров’я, навідувалась, давала ліки, їхній запах нагадував валеріанове коріння, що колись заварювала Хтодора у Ступні. Серце вгамовувалось і здавалось, що заспокоювалось не від ліків, його вгамовував час.
А час йшов повільно, одноманітно у темряві приполярної ночі. З вікна було видно сяйво: на півнеба розтягнулось величезне рядно з різнокольоровими смугами. То воно гнало хвилі зі сходу на захід, то, відпочивши, переміщалось назад. Тільки Віз зі зломаним дишлом та Чумацький Шлях нагадували Україну, Ступно, Соковицю. Ніякої надії туди повернутись, у рідну сім’ю, у хату на Приймачуках, рідне гніздечко, яке, як ластівка, разом з Зосимом ліпила  щоб не залишатись під кущами. Ліпила, жила надіями. Уявлялось воно щасливим, райським.
За вікном полярне сяйво мерехтіло різними кольорами, здригалось, хвилювалось і знов, заспокоївшись, пливло кудись у рай. Хтодора не сумнівалась, що саме за цим сяйвом знаходиться Бог і царство небесне, і що через нього й земля виглядить такою різнобарвною, такою хорошою і щасливою...
Полярне сяйво заворожувало. Десь високо на небі різнобарвна стіна пливе, вигинається.  Глядь! Вона вже не рожева –голуба, зелена, пурпурова, червона, срібна. А стіна, наче у якомусь велетенському танку, витанцьовує, вихиляється, кружляє і раптово зникає.
Хтодорині думки, як те сяйво, спалахували, пливли, зникали і знову спалахували.
То вона бачить Артена з закривавленою спиною. Де він тепер, як виглядить його в’язниця? Але уява згасла. То уявила душу батька Романа, мабуть, вона десь там у холодному сяйві. Всіх згадала. І Зосимову бабусю Ірину, хай їй буде царство небесне, як вона допомогла  їй господинею стати. А от серед померлих – душі Омеляна та Насті. Вони там купаються у хвилях заграв, щасливі і святі, хоч і був Омелян безбожником, але прийняв смерть як великомученик.
Васа мирно спала, а Хтодора отак по ночах все дивиться і дивиться у вікно. Уяви і спогади переплітаються з чудовим маревом. І коли заграва згасала, небо починало рожевіти і Хтодорині очі починали злипатися, заспокоюватись. І так кожну ніч. А коли сильно починає тиснути у грудях та розпочинається нестерпна нудьга, Хтодора одягається, закутується і всю ніч блукає по селищі. То вона йде здовж клубу, який поряд з конторою стоїть в центрі селища. Ось столова, де стільки років Василь вистоював в черзі, щоб одержати для сім’ї кожному по черпаку баланди із зеленої мерзлої капусти.
– Де ти тепер, синочку? Як тобі там в Ухті живеться? Я за тобою була, як за кам’яною стіною.
Потім заблукає до школи – довжелезного дерев’яного бараку. Чорні вікна мовчазно дивляться на Хтодору. Вже й Володька нема. Маруся... Як вона там? Не зазнала дівування і її постигла материнська доля – піч, корова, кури, горщики.
Спить під снігом Килтовка, вся вкрилася білою ковдрою. А там над річкою, за хлібопекарнею на пагорбку – хрести. Десь і батько Роман серед сотні таких же голодних та замучених спочиває.
– Хоч би на дорозі не заснути, або не здуріти. Треба ближче до свого бараку, але в кімнату не хочеться. Тут так добре думається, так тебе розуміють зорі. Віз зі зломленим дишлом. А він, мабуть, дивиться і на Соковицю, на рідну хату. Як вони там?
Помалу горе відступало. Васа, невисока на зріст жіночка, все говорила і говорила, її говір хоч не весь доходив до Хтодори, але вона відчувала в ньому щирість і співчуття. А чому б і ні. Вони обидві однаково скривджені, дорослі сироти.
Образ Артена поступово розмивався і ототожнювався з фотокарткою три на чотири – як для пашпорта, з білим нижнім кутком. Там завжди він був застиглим, напруженим. Так він і залишив для матері єдиний образ. Так і Спас дивиться нам в очі – не мигне очима. І Спас, і Артен мовчки, своїм поглядом питають: „За що?“
Образ Василя рухомий, непосидливий. Ще як поїхати вчитись на шофера, Віля Опарін подарував йому гармошку. З нею він не розлучався. Спочатку подолав „Яблучко“, потім „Бариню“, а потім став гармоністом на все селище.
І, якщо Хтодора засвоїла не більше, як десяток російських слів, вважаючи, хай учаться моєї мови, коли їм треба мене зрозуміти, то Василь не роздумував, а говорив як здумається, з матір’ю ступенською мовою, з росіянами – північновологодською. Місцеві частівки під гармошку Василь співав приміром так:
А смальот лєтіт,
Ди к нізу диркою.
Ди Землякоф сядіт
Ди к і з бутилкою.
Це була одна з численних частівок на начальника ліспромгоспу Землякова, якого всі боялись, а все ж частівки складали, а з пісні, звичайно, слова не викинеш.
Василеві пальці вузлуваті, загрубілі від роботи, на гармошці оживали і на ґудзичках  „трьохрядки“ бігали, сипали горохом, виснажені голодом та холодом душі воскресали, і навіть молоді хлопці та дівчата танцювали у клубі.
А тепер і гармошки не чути, повіз з собою ще дальше на північ, і всі у селищі відчули, що без Василя сум народився.
Хтодора любила порівнювати дітей з п’ятьма пальцями. Якого не поріж – боляче. І все ж серед пальців головний вказівний, а не мізинець, і таким вказівником був Василь. Коли Зосим з дітьми поїхав на Україну, Василь для Хтодори був першою опорою. І коли вона її втратила, відчула себе вперше в житті круглою сиротою. І тільки Васа. Дай їй Бог здоров’я.
Вона лікувала подружку травами. Але самі дорогі ліки – розмови. Такі  прості, про повсякденні діла балачки, або так ні про що... А серце вгамовується, затихає, приборкується.
Несподівано, негадано до Хтодори з’явилась Василина. Її було трудно впізнати. Горда бунтарка, гостра на язик, несамовита, тепер вигляділа, як курка, що збирається після заходу сонця на сідало. Мова – повільна, тиха. Поводить руками плавно. Коси, що виглядали із-під хустки, вкриті сивиною.
Довга та сумна була розповідь Василини.
Втікла вдруге. Добре знала, що головні ворота – це Котлас. Ось і зійшла з поїзду недалеко від станції біля семафору. Потім пішки, сіла на приміський, а там через декілька пересадок добралась додому. Прийшла додому – пусто. Серед хати тапчан дубовий з точеними ніжками, той тапчан, що привіз Іван із Кома¬шівки.  Пішла до Теклі – сестри своєї. За столом сидить Іван. Сидить, очі ховає.
– Кличу додому, – далі розповідає Василина, – мовчить. Хотіла я Теклі коси повидирати. Сестра все ж...… Филимона вбили, овдовіла. Івана – зрадника – хотілось вбити. А що дальше? Прийшла додому, залилась гіркими сльозами. Не спиться і не лежиться мені на дубовій канапі. Пішла по Соковиці, назбирала грошей на дорогу і приїхала. Бачила ваших, веліли кланятись. Живуть на милос¬тиню, бо приїхали в пустку: ні хліба, ні якогось приварку. Одно спасіння – корова. Нічого не передали, бо й нема чого передати.
Василина прийшла до коменданта з повинною, дала слово, що до самої смерті залишиться в засланні.
Ще не вгамувалося серце, як знову нещастя. Тепер вивозять із заслання в нове заслання, що на тридцять кілометрів в глибину тайги.
Рік назад політв’язнів возили на річку Вільом, там будували селище лісорубів. Навколо Килтовського селища доброго будівельного лісу вже не було – так: береза, осика, ялина, а соснові корабельні ліси були вже вирублені. От і мандрують лісоруби, як кочівники, з місця на місце, де є добрі соснові бори.
Все селище Килтовське залишатиметься пусткою.
Селище Вільом трохи менше, ніж Килтово. Свіженькі бараки, контора, клуб, школа, крамниця, лазня. До Вільома від Килтова проложили дорогу – лежнівку,  від слова „лежинь“, ледацюга. Вздовж із колод проложені дві колії, як раз під колеса автомашини. Під одно колесо дві спарені колоди і під друге. Шофер повинен майстерно рулювати, щоб не зійти з колії. Тоді пиши пропало. Без трактора не ви¬лізти.
Вільомські ліси – більш дикі. Скрізь зустрічається послід лося та ведмедя.
На нове місце Хтодора переїхала разом зі своєю подругою Васою Рудавіною. Можна було брати окремі кімнати, але вони не захотіли.
Розложили свої пожитки на нарах (тут залізних остогидлих ліжок не було). Васа навіть сказала сталінську фразу:
– Жить стало лучше, жить стало веселей!
Воно й дійсно стало краще. На робочі картки стали видавати по 700 грамів хліба, а на продовольчі – замість риби морожену оленину по одному кілограмові на місяць! Стали видавати американський смалець – лярд. В народі його називали дерев’яним смальцем. І навіть іноді давали жовтий порошок з яєць – також американський.
Повернулись з Ухти Василь та Іван Ру¬давін. Тепер вони шофери. Василеві дали недобиту на фронті „полуторку“. Вся побита, покалічена. Для Василя машина, як жива істота – ветеран війни, і він – шофер-новобранець. Ледь навчився руля в руках тримати, і тут зразу – на лежнівку. Правила вуличного руху тут не знадобляться, але треба вміти справлятись з мотором, щоб не зачихав, та з рулем, щоб з лежнівки не впасти. Не справишся, ніхто тобі в тайзі не допоможе, будеш з ведмедями знайомитись.
Проте Василеві щастило. Їздив без пригод. А Хтодора все попивала валеріанку.
Раніш Хтодора дивувалась, чому це старожили, переселенці з України, більш згадували не своє рідне село, а місце першого заслання – Карелію. Хтодора не могла погодитись, що якась там Карелія може бути краща за Вкраїну.
 А от тепер вона ловила себе на думці, що й сама скучає по Килтовській Базі, намагається уявити мертве селище, де похований рідний батько, де вона разом із своїми діточками голодувала, на короткий час побачилась з Зосимом. І їй хотілося б повернутись не тільки в Килтово в минуле, хоч воно було таке голодне, але все ж щоб бути з дітьми та чоловіком, любим, рідним. Тепер уже розлука навік... Ніякої надії. Хоч Василь повернувся. Одна втіха.