ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 20 на украинском языке

Глава 20. Заслання             

   У печі догорали грабові дрова. Піднебіння печі стало рожевим. Пора саджати хліб. Тісто у діжі шептало, пузирі лопались і воно починало осідати, знову підіймали густе житнє тісто із діжі, по хаті поширювався той хлібний дух, яким завжди живе людська оселя. Хтодора уміло і спритно черпала рукою шматок рідкого запашного тіста, перекидала з руки на руку і вмить незграбний безформовий шматок становився шаром.
Тим часом помічник – менший синок Володько – посипав на лопату борошно. Мить! Хтодора кладе кулю тіста на лопату, спритно мочить руки в воду і пригладжує тісто. Володько справно посилає хлібець у піч.
Ще залишалось на дні вишкрябати залишки тіста, щоб виробити останній буханець. Несподівано в хату ввійшли троє офіцерів-емгебешників. Один з них із планшету витяг папір і зачитав його. Зміст примірно такий. Кочубей Артен Зосимович, 1925 року народження за участь в УПА засуджений військовим трибуналом строком на 20 років суворого режиму без права листування. Його сім’я у складі: Кочубей Федора Романівна, мати засудженого, Кочубей Василь Зосимович 1928 року народження, брат, Кочубей Марія Зосимівна, 1930 року народження, сестра, Кочубей Володимир Зосимович, 1934 року народження, брат – підлягає спецпереселенню на постійне місце проживання. Про те, що Зосим – господар воює на фронті – ні слова.
Хтодора, як стояла з тістом в руках, так і застигла. Воно поміж руками повільно сповзало-сповзало, та так і ляпнулось на землю.
– Ничего, хозяйка, – сказав один, – на сборы – два часа, ещё и хлеб успеет испечься.
На диво, „опери“ поводили себе ввічливо і Хтодорі здалось, що й навіть співчутливо.
Вони, дійсно, заспокоювали господиню, допомагали складати в мішки постіль та зимовий одяг.
– Берите всё, что можете взять. Я, вот, посмотрел ваш скот – корова и две свиньи. Мы сделаем так: корову конфискуем, а свиньи  пополам – одну мы себе заберём, а одна – вам.
Зайшов у хлів, скинув до плеча автомат. Пустив чергу, і свині замовкли. Все проходило так спокійно і буденно, що Хтодорі здавалось – вона робить негайну роботу і чужі чоловіки допомагають.
– Ну, що ж добрі люди, в мене такий добрий борщ, сідайте до столу, пообідаємо і поїдемо.
„Опери“ відчували ніяковість свого становища, відмовлялись сідати. Хтодора була спокійна. У неї була своя селянська мудрість – не можна ображатись на палку, яка б’є: вони - підневільні люди, і не вони гонять її сімю у світ на чужину. Страшно їхати,  не знаєш куди,  а ще страшніше залишатись тут, бо кожний день прожив – і слава богу! По ночах людей нищать, як мух.
Пообідали всі разом – Хтодора, її діти і гості. На столі крім борщу та каші з’явилась „свиная тушонка“ – американська консерва. Хтодора заспокоїлась. У двір підігнали хуру – погонич дядько з Бокови у возовій повинності. Вбиту свиню – на дно хури, зверху лантухи з одежею, а поверх всього цього – Хтодора та її дітки, як горобці на стрісі. До воза прив’язали рижу корову. Опери – на другій хурі.
– Ну, поганяй! – розпорядилась Хтодора, наче зібралась в Мізоч на ярмарок.
Виїхали з двору і тільки тепер Хтодора згадала, що двері не зачинила. І тільки тепер на неї напав сміх. Реготала несамовито, сміялась до сліз. Хотілось плакати, але не виходило. Серце замкнулось на якийсь ключик, чи то впертість, чи то злість, чи то ще щось, але Хтодора виїжджала з двору, вже зовсім заспокоївшись. Тільки в голові зашуміло, загуділо і світ став згасати.
Бувайте здорові,
Дубові пороги.
Там де походжали,
Мої білі ноги.
– Яке весілля? Чому весільню пісню хтось співає?
То сусідка Василина Івана Приймачука жінка виїжджає з двору, її також везуть на висилку.
Бувайте-бувайте,
Та й не забувайте,
Тяжкими словами
Та й не споминайте.
Сусіди зібрались край дороги, прощаються.
– Чого ти не плачеш, Василино? – питає її сестра Текля.
– Хай плачуть ті, хто нас висилає.
На Низу – в Селі вся площа від школи до сільради заставлена возами. На них – люди, різні пожитки, вузли, лантухи, наче на ярмарок. Ось і Березовська з Ляшуків, друга Березовська з Бокови. На одному з возів – батько Роман.
– Тату! – гукнула Хтодора. – А ви що тут робите?
– Те що й ти. Їду до білих Медведів.
– А вас за кого?
– За Нечипора.
– То ж про нього ніякої звістки.
– Як бачиш.
– А Хтодоська?
– Хтодоська зосталась.
Поки стояли, Хтодоська – Романова невістка, стала кликати Володька до себе, але хлопчина схопився за материну спідницю і заладив:
– Хочу до мами, – і не став втікачем, захотів на заслання, аби з матір’ю.
Проте рижа Хтодорина корова, мила та слухняна тварина, всім на диво показала свою вдачу.
Вже смеркалося, як довга низка возів повільно рушила повз нову Мощаницю в напрямку на Мізоч. Скрипіли немазані колеса возів, матюкались опери, плакали діти, мичали корови, хтось голосив, як на проводах покійника. Накрапав осінній дощ. Здовж обозу туди-сюди снували верш¬ники.
Тим часом Василь тихенько відв’язав мотузку. Корова смикнула і відчула волю. Пропустила вперед вершника і як дряпанула до Вітрового Рову. Вершник пустив чергу – не попав. Ніхто із конвою не наважився пуститись навздогін корові, бо можна й людей порозгубити.
Рижа водомиями, поза кущами доплелась у двір до Хтодоськи – Романової невістки. Вона ще дочекається повернення з фронту свого господаря – Зосима.
Вночі, коли в Мізочі в хатах гасили світло, на станції було пожвавлення. В „телятники“ закидали клунки, дітей, стариків. Закинули і Хтодорину вбиту свиню та мішок з борошном.
На підлозі, під нарами біля стіни, кинули свиню. Поряд розмістилася Хтодора з дітьми.
– Це ти, Хтодоро?
– Я, тату. Ви тут? Мостіться ближче до мене. Разом поїдемо.
Роман постелився поруч зі своїми онуками та дочкою. На верхніх нарах не вгамовувався голос Василини. Вона їхала одна. Після того, як поховала свого єдиного сина Петра, Василина довго ходила, як курка в сутінках, мовчазна, приголомшена. Наче не глуха, але нікого не чула, занурилась глибоко в себе і зовнішнього світу наче не було. Але останнім часом, десь перед самою висилкою щось з нею сталось. З’явилась та веселість, яка часом бувала у Ганни Антонової, коли її чоловік бив віжками, а вона примовляла:
– А тут ще не бив. Вдар ще сюди!
Так і Василина. Доля її побила боляче, а вона вперто, наче хотіла їй крикнути:
– Вдар мене ще! От не діждуться, не побачить моїх сліз ні один кат!
Та й решта мешканців Ноєвого ковчегу привикала до нових обставин.
Їхали довго. Бабине літо змінилось холодними дощами. Вже й почалась Росія. Станція Брянськ. Довжелезний товарний поїзд загнали на запасну колію. З тильної сторони – поїзди, і тільки перед нашим поїздом відкривався вільний простір аж до бетонної огорожі.
– Выходи оправиться!
Конвоїри з автоматами вишикувались вздовж огорожі. Тисячі людей справляли нужду відкрито, на очах у сторонніх людей. Хтодора хоч і вважала, що вона жінка „некалітурна“, але щоб так по-скотськи... Вона полізла від вагон і там під колесом примостилася. Враз товарняк здригнувся, шарпнув і став рухатися. Хтодору хтось схопив з-під колеса, яке повільно почало наїжджати. Ця пригода не вплинула на тисячну низку людей різного віку і статі. Всі поспішали зробити своє діло. Поїзд став.
Василина, коли довідалась про пригоду Хтодори, підійшла до шеренги конвоїрів, розвернулася задом, заголилася і стала оправлятись.
– Дивіться, соколики, як жінка оправляється. Дивіться, ви такого не побачите. Щоб я під поїзд лізла? Хай вони лізуть!
– По вагонам! – пролунала команда. Всі покірно залазили у свої „телятники“. Подорож продовжувалась.
Поїзд їхав повільно, та й до того ж часто зупинявся, на станціях простоював, пропускаючи поїзди з танками, гарматами, такі ж товарні вагони з солдатами, адже це було десь у грудні 1944 року. Де-не-де здовж залізниці лежали покриті рудою іржею гармати, машини, танки. Стирчали димарі спалених хатів. Скрізь були видні сліди сліди війни. На захід мчались поїзди з танками і з гарматами, а на схід везли негайний, стратегічний вантаж – Хтодориних дітей, старого діда Романа, молодицю Василину і ще цілий ешелон таких же.
На станціях біля водокачки посланці від вагонів брали воду. Десь під Котласом Василь,  поки діждався черги, щоб набрати води, відморозив ноги. Коли повернувся, ноги відтерли, але ноги стало наривати. Василь від болю не то що стогнав – кричав несамовито, так було боляче. Мовчала лише застрілена свиня. На підлозі вона проморозилась і їй уже було не до того свинства, яке коїлось серед людей.
У товарних вагонів тих часів вгорі, майже під стелєю були віконця. Конвоїр, який постійно їхав зверху на даху вагону, на стоянці звісився на край і став заглядати.
– Ну, как вы там?
– А нам що? – відповів старий Броч. – Ми тут як у бога за пазухою. Теплушка чадить, самі надихали – жити можна. От вам, бідним, у такий мороз їхати на вітрові. Броч з торбинки дістав шматок домашнього хлібця.
– На, солдатику, погризи на морозі!
– Да что вы, что вы? У меня есть сухой паёк.
– На, на, солдатику! У тебе казьонний хліб, а у мене домашній, ще пекли у себе в селі Будераж. У нас кажуть – останній шматок хліба віддай ворогові і Господь простить сто гріхів.
Броч помовчав, а солдат продовжував дивитись на маленького дивовижного хохляцького дідка.
– Та й то розібратись, який ти мені ворог. От я підневільний, а ти хто? Різниця, що я в вагоні, а ти на дворі і на морозі. А батьки є?
– Есть.
Окрик командира, і співрозмовник зник. Конвоїрам заборонялось розмовляти з „преступніками“. Та які злочинці Василь з обмороженими ногами, Василина, батько Роман, оті  дід та баба Брочі, які їдуть на верхніх нарах? Так міркувала Хтодора, і відповіді не знаходила.
– Де тепер Зосим? Ми тут їдемо, але в нас не стріляють. Чи живий? Хоч би яку вісточку добути. А де Артен? Пропав синок, канув у безвістя, – думала Хтодора.
Ніхто мого тіла не побачить,
Ніхто мого тіла не знайде,
Тільки батько та мати заплачуть,
Травою могила заросте.
Ці віршики згадались Хтодорі. Вона їх завчила, як „Отче наш“. Їй Василь читав не раз цей папірець, що Артен передав на прощання. Листок, згорнутий в четверо, давно вже загубився, але в пам’яті материнській вірші залишаться на все життя.
Любила молитись Хтодора і в молитві часто зверталась до Діви Марії. Вона їй нагадувала матір Марію, вона також непорочна великомучениця. Була б вона на світі, от би побачила, які страждання випали на долю її дітей та онуків. Але сама щира молитва до Богородиці – це та, яку співали на український лад:
Ой, сину, сину,
За яку провину
Терпиш нині муки,
Тяжкую годину
На хресті?
І на хресті розп’ятим вона уявляла саме Артена.
Чи довго їхали, чи ні – ніхто днів не полічив. У всякому разі виїжджали із Ступна, закінчувалось „бабине літо”. Приїхали – був тріскучий мороз. Станція Княж-Погост. Республіка Комі. Ніхто ніколи не чув такого.
Всіх, хто був у вагоні, де їхала Хтодора, посадили на сани, якщо можна так назвати цю споруду. У саней – один полозок – суцільний стовбур ялини, на нього поперек положені дошки. По краях – невеличкі полозки – підкрилки. Вони торкаються снігу лише на поворотах. На морозі вчовгана одна колія від одного полозка. Всю цю споруду тягне трактор.
Кілометрів за сорок в глибину тайги в селище Килтово доїхали благополучно, і навіть ніхто з дітей не замерз, бо Хтодора наділа на них всі лахи, які вдалось  з дому взяти. Лише Василь стогнав, відморожені ноги давали про себе знати.
Руда Романова борода покрилась інеєм і стала сивою, у дітей із лахміття виглядали лише очі.
– Отут буде наша рідна оселя, – подумала Хтодора і порівняла свою високу оштукатурену та побілену хату під черепицею з цими чорними довгими, як світ, казармами. Сніг по вікна, дахи покриті товстими ковдрами снігу, ніде не деревини, хоч у самій глибині тайги.
Хтодора довго не могла звикнути до того, що хати чомусь називають бараками, то хоч би буряками, але які вони буряки. Привезли сани до бараку, який дрімав у снігу з краю оселі. Показали „квартиру“ (слово таке, бридке, що й не вимовиш). В бараці – довгий коридор, як у школі, по обидва боки двері, за дверима кімнати. Ось в таку кімнату поселили Хтодору з дітьми, Василину, Романа Ільковича та Броча з Брочихою, що з села Будераж. А щоб вистачило місця, у цій кімнаті з одним вікном, залізні ліжка стояли у два поверхи і в три ряди. Біля дверей плита. Отож цей чорний „барак” поглинув у себе всіх ступенців і людей, як виявилось, із інших районів, навіть з Житомирщини.
У проході між ліжками набились люди. Це старожили. Вони розповідали про себе, розпитували, як там на Україні. Гості відповідали неохоче.
Найбільш охочий поговорити Налапкін встиг розповісти не тільки про себе, а й про невістку, онуків і онуків сусіда, які живуть в одній кімнаті у бараці, що напроти.
– Ото як було нам добре жити перед війною у Карелії. А тепер...
Налапкін впірився очима в хліб, сту¬пенський круглий житній хліб. Це ще той, що був спечений у день висилки. Хтодора це помітила і відломила шматок. Налапкін ладен був цілувати руки, але їсти не став, бо понесе додому, щоб порівну поділити у сім’ї.  Тепер Хтодора зрозу¬міла, що чекає її батька та діток.
– А що, ви родом з Карелії, де так добре було жити?
– Ні, – відповідав Налапкін своєю ро¬сійською мовою, але одне одного розуміли.
Далі він розповів, що він з Саратовської області. Їх звідти вислали як куркулів у Карелію. Але розпочалась війна і їх із заслання перевезли в нове заслання, на цей раз у Килтово.
Налапкін Олексій, або дід Альоша, виявився балакучим. Він розповідав, з яких країв тут знаходяться переселенці, але Хтодора ніякого уявлення не мала, де Карелія, де Чувашія, Дон або Кривий Ріг. Хтодора зрозуміла, якої масті тут зібрались переселенці. Самі давні переселен¬ці – це куркулі, потім привезли куркулів із Карелії, серед них – дід Альоша, потім стали присилати „ворогів народу“ – сім’ї тих, що засуджені або розстріляні за „полі¬тику“, уже під час війни прислали „зрадників народу“ або просто „зрадників“ – сім’ї тих, хто попав до німців у полон. Були просто німці, які розмовляли  чистою українською мовою і родом із Запо¬ріжжя. Були татари, вислані  за те, що вони татари. А за що чуваші – ніхто не знав.
На другий день до новоприбулих завітав начальник ліспромгоспу Земляков – червонощокий, з округлими бенькуватими очима, поперек товще, у пошитих валянках на шкіряному ходу – бурках, в півшубку зі стоячим хутряним коміром. Разом з ним худорлявий, чихоточного ви¬гляду чоловік – Алимов. Це комендант – цар і бог над переселенцями. Документи на всіх – у нього на руках. Він тільки пе¬ревірив, чи всі на місці. Він показав, де знаходиться його контора, а вона в одному із сусідніх бараків, і звелів щотижня з’являтись і відмічатись. Попередив, щоб ніхто не здумав  утікати і нагадав, що ще нікому не вдалось звідси втікти. У нього, коменданта, одержать продуктові та промтоварні картки. Дітям та робочим видаються валянки, шапки та фуфайки.
– А нам? – запитав дід Роман, який сидів на верхньому поверсі ліжка.
– Иждивентам – не положено.
Так стало відомо ще одне чудне слово, яке українсько-ступенською мовою стало живенець або з гумором – неживенець.
Хтодорі Земляков наказав завтра зранку з’явитись у контору, і щоб відправлялась на лісозаготовки.
Хтодора та Василина були призначені сучкорубами.
Чоловіки-лісоруби валять смереку чи сосну, а жінки повинні гілки пообрубувати і спалити на вогнищі.
Як пішли в перший день наші молодиці в ліс, то й набідувались. Ступенська жінка вважала гріховним надівати на себе чоловічий одяг – штани. А тут сніг по пояс, мороз – під тридцять, пара з рота, іній на бровах.
Через годину Хтодору та Василину відправили додому. Щастя, що ділянка була близько, не встигли обморозитись.
На другий день Земляков розпорядився, щоб „новеньких“ баб обмундирувати в ватяні штани. Тепер уже справи пішли краще. На роботі Хтодора подружилась з такою ж, як і вона,  жінкою-сучкорубом, Вассою Рудавіною. Спочатку було трудно звикатись з таким простим і незвичним іменем. В Ступні ім’я Василина не таке вже й рідке, а то Васса. Що сторона, то й новина. Але ще було дивно, що вона за національністю чувашка. Васса була жінкою веселою і не давала сумувати Хтодорі. Згодом так здружились, як дві рідні сестри. А ще їх зблизило те, що їхні сини Василь та Іван учаться разом у шостому класі і один без одного жити не можуть. У Василя ноги заспокоїлись, все позаживало, тільки обморожені місця дуже боялись холоду.
Хтодора з Вассою підкидали хмиз у багаття, високі язики полум’я виривались вверх на волю, з’являлись нові. Полум’я відігрівало обличчя жінок, а заодно розморожувались серця.
Подруги ділились своїм горем. Не те слово: ділитись горем, наче у кожної з них свого не вистачає. Але так ми звикли казати – горем ділитись. Краще його по вітрі розвіяти, в багатті спалити, по воді пустити. Надто багато його накопичилось у подруг. Хтодора розповіла про все: і про Зосима, і про Артена, і про совітів, і про бандерів.
Васса розповіла про свого чоловіка – у 1941 пішов на фронт і як у воду канув. Заслали її з Ванечкою як сім’ю зрадника Батьківщини.
– Я тобі, Федоро, ось що скажу: на все селище всього три сім’ї місцеві. Це Землякови, Алимови та сім’я директора школи Дякова. Останні – всі переселенці. Ніхто нікого не прозиває ні „кулаками“, ні „ізменніками“.
– Нащо вже діти, – каже Васса. – Ті які тільки прізвиська не придумають один на одного, що й соромно вимовити, але я ніколи не чула, щоб хоч хто-небудь з ді¬тей міг вимовити ці страшні та несправедливі слова.
Десь там в конторах у Княж-Погості переселенці мали десятки назв: троцькіс¬ти, бухаринці, поволзькі німці, кримські татари, „зрадники“, „шкідники“, „меншовики“, „бандерівці“, „власівці“. В Килтові були всі рівні. Заслання всіх зрівняло, бо всі – люди, знедолені люди. Всіх однаково гнобив голод, нужда та полярний холод. У всіх були важкі спогади і переживання про своїх близьких і рідних, яких уже нема на світі або їх доля невідома.
У першу чергу Василь, як старший із синів та й найписьменніший, розіслав листи у Ступно до багатьох, кого пам’ятав, і саме головне в Ступні повинні знати адресу.
Хтодоська відгукнулась. Одержали листа. В ньому був вложений лист від Зосима. Пише, що воює у Польщі. З листа видно, що він ні про Артена, ні про останніх нічого не знає. Була адреса польової пошти. Але по цій адресі листи повертались з поміткою: „Возврат. Отсутствие адресата“. Прийшла радісна звістка і для Романа Цвика. Пише Нечипор. Найменьший син Нечипор Цвик, за якого Роман попав у заслання, спокійненько живе дома.
Він в листі розповів про себе. Йшов з Дмитрів на Цвики, вже смеркалось. Зупинили „стрибки“. Довго допитували, але нічого не доказали – малоліток, в УПА не приймав участі. Вже було зібрались відпускати додому, але передумали – відправили у трудову армію. В Києві, на пересильному пункті, в трудармію не прийняли – підліток, а там, куди беруть, треба „вкалывать“. Так і відпустили Ничипора на всі чотири сторони. Навіть на дорогу дали довідку.
Тепер виходило, що батька Романа Цвика треба відпускати додому. Останні чотири сини – в армії. Нечипор подав заяву, але відповіді не було.
У Василини і радість, і горе. Пише
сестра Текля.
„Добрий день або вечір, дорога Василино! Пише тобі листа твоя сестра Текля. А ще передають тобі привіт мій свекор Артем, свекруха Фроська, мій син Андрій, кума Акулина, кума Степанида і сусід дід Гордій.
У перших строках мого письма повідомляю, що ми живі та здорові, чого і вам бажаємо від Господа Бога.
А ще повідомляю, що твій чоловік, моя рідна сестро, знайшовся. Його ніхто не зачипає, бо вже борода починає сивіти. Після того, що сталося з Петром,  не у листі будь сказано, і після твоєї висилки він чуть не здурів. Але оце одійшов і я його прийняла як рідного, бо він вже зовсім осиротів.
На цьому кінчаю писати свого листа. Лети, лети, листок, через захід на восток, не попадай нікому, тільки рідній сестрі Василині. Остаюсь з найкращими побажаннями щастя та здоров’я – твоя єдинокровна сестра Текля Кочубей.
Писав листа її син Андрій Кочубей. А від себе  хочу додати, що дядько Іван такий добрий, поважає мене, як рідного сина“.
Не буду описувати, як себе поводила Василина, коли одержала цього листа, не буду описувати, як збіглись бараки №3, №4, №5. Не буду.
Після цих подій Василина замовкла, наче води в рот набрала. Вона жила в одній кімнаті з Хтодорою. В кімнаті вже наче стало просторніше. Помер старий Броч, а згодом – і Брочиха. Василина – гостра на язик, тепер мовчала, як глухо¬німа. Хтодора стала побоюватись, бодай не наложила на себе руки.
Згодом тихенько, щоб діти не почули, призналась:
– Тільки тобі скажу, Хтодоро. Я збираюсь втікати.
– А я й так здогадалась.  Бо ти від своєї пайки відділяла шматочки і сушила їх.
– Я доберусь, щоб тій зміюці очі виколоти. Бач, не встигла поховати свого Богуна, як уже під мого чоловіка стелиться.
Особливо було важко пережити зиму 1945 року. Робоча пайка хліба становила 500 грамів на добу, дитяча – 300, іждивента – 250. Однак жили всі разом, і хліб діставався приміром однаково. Постачальником був Василь. Він і в черзі вистоював, він пильно слідкував, щоб талони на картці були правильно відрізані, слідкував,  щоб не обманули на вазі. Коли приходив додому, довго буханець вимірював шнурочком, краяв і давав брати на вибір спочатку дідові, потім матері, дітям і в останню чергу брав сам.
Хтодорина давня болячка – пошкоджений в дитинстві копчик дав себе знати. Васса пішла до Землякова і поклопотала про свою подругу. Сама б Хтодора ні за що не пішла б. Земляков направив на „легку“ роботу – дояркою.
Однак, вона тільки вважалась легкою. Ні одна корова не доїлась, всі корови висіли на шлеях. Завідуючий фермою любив жартувати.
– Начнем, бабоньки, підйом животноводства.
Бабоньки підкладали шлеї, перекидали мотузки через бантину і тягнули – лежача корова поступово ставала на ноги. Основні корма – березове та осикове ві¬ниччя, і того не вистачало.
Тих запасів харчів, що привезли з собою, хватило до середини зими. Далі біда. Васса (от добра людина) через знайомих довідалась, що у Княж-Погості одному начальникові потрібна нянька. Маруся – чотирнадцятирічна дівчина пішла не нянькою, а наймичкою, і то за харчі. А треба було дитину доглядати, варити, підлоги мити. І все ж Хтодора була впевнена – з голоду не помре.
Хлопці Володько і Василь ходили в школу, вчились добре, були відмінниками. Василь вчився в п’ятому класі, а Володько – в другому.
Закінчувалась довга приполярна зима. Вже ночами на небі полярне сяйво не водило хороводи. З’явились галасливі червоногруді пташки – снігурі. Блакитне небо стало синім і глибоким. По ньому пливли білі баранці. Пливли, поспішали на північ, звідки всю зиму приходили люті морози. Весна була біля порога.
Одного ранку Володько не зміг злізти з верхнього ліжка. Мати будила, а йому все хотілось спати.
– Вставай, йди до школи!
– Не можу.
– Чого?
– У мене лоскочуть ноги.
– Як то лоскочуть?
– Наче мурашки бігають.
Хтодора розкрила ковдру і подивилась. Справді, ноги до колін округлились, як два стовпця, посиніли. Доторкнулась до них пальцями – а від них залишились глибокі світлі ямки. Очі запали. Володько не знав, що з ним робиться, але йому хотілось постійно спати. Прокинеться, подивиться довкола з верхнього ліжка і
знову засипає. І так солодко спиться. Володько помітив, що йому вже не хочеться їсти. Оце яке щастя, що їсти не хочеться!
Покликали фельдшерицю Антоніну Петрівну. Вона оглянула, похитала головою і вже при  виході в коридорі матері сказала:
– Опухоль від голодування. Ліки ніякі не потрібні. Його ліки – їжа, давайте потрошки, але частіше.
Яке горе! Треба попередити в школі, щоб не ставили прогули. Директор школи Василь Степанович Дяков „заспокоїв“ Хтодору. Прогулів не буде, бо весь другий клас тимчасово не буде вчитись. Їхня вчителька Пелагея Яківна також голодує і не може піднятись.
От горе! Що робити? Як врятувати дитину?
Але світ не без добрих людей. В сусідньому бараці в окремій кімнаті проживала Опаріна. Жінка інтелігентна на ви¬гляд, в окулярах, привітна, з Хтодорою була добре знайома, бо їхні діти  под¬ру¬жились. Володько з Вадимом, а Василь – з Вілі. Опаріна завідувала дитячим садком, її діти хоч і не завжди наїдались вдосталь, але й не голодували. На погляд Володька та Василя, Опаріни були дуже багаті і головне багатство – це книжки. Яких тільки книжок не було в Опарі¬них. Всіх не перечитаєш, але в першу чергу цікаво перегортати сторінки і розглядати малюнки. Особливе враження на Кочубеїв справила книга великого формату „Живописная Малороссия“ та „Огонёк“ – річна підшивка журналу за 1911 рік.
І от тепер Хтодора зустрілась з Опаріною в її кабінеті. Ще поки йшла по скрипучому снігові, думки одна за другу за¬скакували, плутались, все думала, з чого б почати. Адже Хтодорі ніколи в житті не доводилось побиратись. А тут побачила Зою Михайлівну (так звали Опаріну), вуста запечатались, язик не повертається... От вона Ступенська гордість! І в сльози. Тільки, коли виплакалась, змогла говорити:
– Володько опух від голоду. Може вмерти. Врятуйте мого сина, якщо можете!
Дві жінки розмовляли двома різними мовами, але вони розуміли одна одну, бо поміж ними була ще якась третя мова – мова людяності та розуміння чужого горя. А горе у Зої Михайлівни – не дай бог нікому такого горя. Жила вона в Москві, чоловік був якимось великим начальником. Серед ночі на чорному вороні за¬брали. Через три дні розстріляли. А її, Зою Михайлівну, з дітьми, як сім’ю „ворога народу“, заслали сюди, в Килтово. З 1939 року ніхто не написав до неї ні одного листа, бо можна поплатитись лютою карою. От і зараз вона вперше,  можливо за довгі роки, поділилась з Кочубеїхою своїм горем.
Хтодора йшла додому. Підшиті старі валянки весело скрипіли по снігу. Під великою теплою хусткою вона несла для синочка дорогоцінні ліки – склянку манної каші.
З того часу Володько відноситься до цієї дитячої страви з великою пошаною. Адже вона врятувала життя. Вірніше не вона, а Зоя Михайлівна Опаріна.
Нечипор якось зумів з себе зобразити такого хлопчину-підлітка, що до нього не чіплялись ні „товариші“, ні „друзі“ – ні совіти, ні бандерівці. На Рівненщині було заборонено надсилати посилки у місця за¬слання, хоч на території східних – небандерівських областей такої заборони не було. Нечипор зладнував дві посилки і повіз аж у Шепетівку. Там прийняли, і пошта їх доставила аж у Килтово. Дід Роман приніс посилки додому, поклав їх на своєму верхньому ліжку і мовчить. Всі діти з нетерпінням поглядали на дві скриньки, обшиті домашнім ступенським полотном.
– Ти от що, Хтодоро... Я теє... перебираюсь у  кімнату, де Хавруки жили. Вони повмирали обоє, там є місце внизу, а то мені старому лазити наверх важко.
Хтодора промовчала. Нічого й діти не сказали. Дід перебрався мовчки і переніс посилки.
Гірко було все це пережити, але образа пройшла швидше, ніж Роман Ількович випорожнив дві скриньки.
А тим часом навіть на Крайній Півночі зима відступала, сходив сніг. Як чорні ребра, з-під снігу виглядали залізні ліжка вздовж бараків. Їх викидали, як тільки хто помирав. А за першу зиму померло багато, про це мовчали іржаві скелети ліжок, що безладно були розкидані на снігових кучугурах. Тепер вони наче виростали, щоб нагадати про сумні наслідки приполярної зими.
Весна подає надії, сум проходить, бо появилась хоч невеличка, а все-таки спожива. На пеньочках, покритих зеленим мохом, можна було знайти китицю яс¬краво-червоної бруслини, що перезимувала під снігом. Та й на городах можна було поживитись. Картоплина, яку восени випадково не знайшли, тепер давала про себе знати. Люті морози виморозили з неї все, але крохмаль біленький лежав у лушпиняному мішечку. Ой, які то добрячі пляцки з них виходять!
Діти пішли на поля радгоспу, що простягнулися недалеко від Килтова. На цих полях працюють політичні „зеки“. Минулого літа там вирощували овес, картоплю, капусту та турнепс. На полях вештались горобці. Знаходили чи зернинку вівса, чи залишки турнепсу. У горобців з’явились суперники – діти. Вони особливо швидко знаходили лакітки – перемерз¬лу картоплю.
Прокинулась північна природа від довгого сну. Діти виповзали на піщаний берег Килтовки і там знаходили хвощі. Травинка – схожа на ялинку, вона завершується такою шишечкою. Кинеш її в
рот – не дуже смачна, але голод можна перебити. За день їх так понаїдаються, що аж животи поздуваються.
Вже й дома є що варити – пішла кропива, лобода і щавель. Наступила пора, коли у всіх в роті зеленіє. І так вони будуть зеленими, поки не почорніють, бо незабаром починає дозрівати головна ягода тайги – чорниця. Але все це, так би мовити, – десерт. Головний „хліб“ тай¬ги – це гриби.
Ще сходить сніг, як на горбках починають вилазити чорні гриби – сморчки та строчки. Їх боялись, і їли. Боялись, бо часто від них люди  труїлись, але голод – не тітка. Ці гриби смач¬ні, і  їх їсти можна, просто треба вміти  правильно відварити та посмажити.
Серед літа в лісі грибів – безліч. Тут треба йти із старожилами, вони в грибах розбираються, і в безмежному лісі не дадуть заблукати.
У дітей роти то зеленіли, то чорніли, зате під очима сині плями зчезали і навіть на личиках з’являвся рум’янець.
Ступенські діти швидко перейняли мову, хоч спочатку не обійшлось без кур¬йозів.
Володько, відповідаючи урок з російської мови, вжив слово „гілка“.
– Что, что? – запитала вчителька.
– Гілка.
– Что это?
Володько недобре подумав про свою вчительку: „От дурна! Такого простого слова і не розуміє“. І вже з роздратова¬ністю сказав докладно:
– Г-і-л-к-а!
Але на лиці вчительки було видно, що вона нічого не второпала. Тоді Володько схопив крейду і на дошці намалював це слово з листочками і окремими  прутиками.
– Так это ветка!
– Ветка!
Діти від Карпат до Крайньої Півночі скрізь однакові. І граються однаково. В нашого „шпака“ грали так само, але називали „чижом“. Була й нова, невідома Володькові гра – лапта. Замориш, який недавно лежав опухлим від голоду, тепер гасав по піщаному майданчику, ловив м’яча, зробленого з ганчірок.
Російські діти швидко засвоїли укра¬їнську „щиталочку“, хоч не всі слова були зрозумілими, але дітям чим непонятли¬віша тарабарщина, тим цікавіше:

Котилася торба
З високого горба.
В тій торбі –
Хліб-паляниця,
З ким ти хочеш поділиться?

– С Петей.
Так повторюється до тих пір, поки залишиться останній; він перший і розпочинає бити лапту.
Не тямили діти різних національностей, що у тарабарській рахівниці був якийсь таємничий зміст, що вона прийшла до них з тих часів, коли діти заучували латинь:
Ене, бене, рес,
Кінтер, квінтер, жес,
Ене, бене, раба,
Кінтер, квінтер, жаба.
Володько ще до заслання зачитувався „Кобзарем“, переживав то за Катерину, то за наймичку. Щось таємниче та горде було у рядках:
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго-довго кров степами
Текла, червоніла.
Ці рядки відповідали тому, що можна було в Ступні бачити повсякденно.
Тяга до книжок привела до того, що він став не тільки відмінником, але й докучли¬вим хлопцем, який своїми недоречними запитаннями заважав проводити уроки.
Вчителька Пелагія Яківна Карпова весною вижила і під осінь продовжувала роботу. Грузна, повнощока, вузькі очі – мабуть, в ній текла тюрська кров. Зав¬жди в фуфайці та у валянках, вона ніяк не нагадувала нам тих учительок, які тонесенькі, тендітні, на високих шпильках. Ні, вона, вчителька того часу, більш нага-дувала кам’яну бабу. І та „кам’яна баба“ все ж на очах у всього класу повалилася з ніг біля шкільної дошки, коли прочитала „похоронку“ на свого чоловіка.
Лице її було завжди сурове, вимогливе, але діти її не тільки слухались – любили, як матір. І те, що вона колись повалилась, не пошкодило справі, діти на її уроці не дозволяли пустощів. У дітей замість страху була совість.
Одного разу Пелагія Яківна роздавала дітям тоненькі книжечки для поза¬класного читання. Кому дісталась „Чей нос лучше?“, кому „Петя и Жучка“. Коли дійшла черга до Володька, він попросив „Кобзаря“ Шевченка. Це була задача нелегка. Сама Пелагія Яківна, мабуть, ніколи не чула про таку книжку. Але згодом до себе додому запросив фізрук – викладач фізкультури та військової підготовки Віктор Вікторович Єзовськіх. Всі знали, що права рука в нього – протез, що в нього багато нагород, комі за національністю, родом з Княж-Погосту. Він серед своїх книжок знайшов біографію Т.  Г. Шевченка і дав почитати українському хлопчикові.
Мабуть, туга за Україною заставляла Володька вишукувати все, що пов’язане з рідним краєм. Ось в книжці, що взяв у Опаріна „Живописная Малороссия“, наткнувся на сторінку, де згадувалось про Мотрю Кочубей, про Мазепу. В цій книжці був вірш, який глибоко запав до серця. Автор – А. К. Толстой:
Ты знаешь край, где всё обильем дышит,
Где реки льются чище серебра,
Где ветерок степной ковыль колышет,
В вишнёвых рощах тонут хутора!
Среди садов деревья гнутся долу,
И до земли висит их плод тяжелый?

Туда, туда всем сердцем я стремлюся,
Туда, где сердцу было так легко,
Где из цветов венок плетет Маруся,
О старине поёт слепой Грицко,
И парубки, кружась на пожне гладкой,
Взрывают пыль веселою присядкой!
Не всі слова були зрозумілі, але від них несло пахощами рідного краю. Які знайомі та рідні слова: Грицько, Маруся, хутор, парубки. Це була зовсім інша Україна, не схожа на ту, яку описував Т. Г. Шевченко:
Я не знаю,
Чи єсть у бога люте зло,
Щоб у тій хаті не жило?
А хату раєм називають.
Третій клас, в якому вчився Володько, після чорниці, щавелю, лободи та грибів став оживати. З’явився рум’янець, стали пожвавленими. Але невдовзі випав сніг, замело школу до самих вікон, іней на шибках став товстим шаром і в класі по кутках панували сумні сутінки. Дитячі пустощі знову змінились старечим блуканням понурих голодних дітей. Су¬тінки  в класі, сутінки під очима. На весь клас (а в ньому було шістнадцять учнів) лиш один з них, як то кажуть, мав образ божий. Це Олег Полєвой – син начальника табору політв’язнів, що знаходиться в радгоспі Килтово, в двох кілометрах від Бази Килтово. Кожний день його привозили на санях, які „кібіткою“ називаються. Не сани, а маленький будиночок на полоззях.
Олега везли, як дорогоцінну царську особу. Хлопчик завжди був закутаний у довгий кожух, шапка-ушанка зав’язана під підборіддям, ноги вкриває товста ковдра-полог, хоч Олег завжди носив теплі бурки-валянки, пошиті із білосніжного сукна та обшиті хромовою шкірою, але полог щільно захищав дитину від полярних морозів.
Дитину возив кучер – розконвойова¬ний політв’язень, а по боках у кібітці сиділи двоє особистів з автоматами.
Діти з Олегом не грали, хоч він тягнувся до них, але вони ним нехтували і пошепки підсміювались, що сина начальника тюрми під конвоєм возять.
Одного разу у спортзалі до початку занять діти ганяли – грали в „догоняшки“. Олег наминав бутерброд – білий хліб з маслом та чорничним варенням. Діти навмисне наче не помічали ні його, ні хліб з маслом, хоч не помітно ковтали слинку. Панич бачив, що ним нехтують, що вони „изменники“, „бандеры“, „кулаки“ і „враги народа“ не хотять з ним гратись.
– От кину їм, як цуцикам, бутерброд і тоді побачимо, які ви горді, – подумав малий Полєвой. – Як голодні вовки накинетесь і перекусаєте один одного.
Мить – і шматок білого хліба з коро¬в’я¬чим маслом та чорничним варенням опинився серед спортзалу. Діти оторопіли. Скільки пам’ятають себе, таких ласощів давно не куштували. Всі притиснулися до стін, стали суворими та зосередженими. Настала тиша. Ніхто хліб не підняв.
У спортзал прийшов фізрук Віктор Вікторович Єзовськіх:
– Чому на підлозі хліб валяється? Хто черговий? Прибрати. Положіть на під¬віконня.
Ця мала сутичка була без слів. І після уроку ніхто до хліба не доторкнувся. Але з паничем щось сталось, як кажуть, попала шлея під хвіст. Не сів у кібітку і настояв, що піде додому пішки. Олег ішов пішки. Сніг хрумкав під його бурками, ззаду по дорозі плелись пара коней, кучер та пара озброєних особистів.
Ця мовчазна сутичка не привела до великих неприємностей. Діти є діти. Згодом грали всі разом – голодні і ситий, грішні і праведний.
Все це бачила спостережлива Пелагія Яківна. Про себе вона не розповідала, але дитячі очі бачили все. Коли перший раз в класі без тями, то вона одержала похоронку – загинув чоловік на фронті, другий раз – син, а третій та четвертий – від голоду. І ноги пухли в ті ж часи, що й у Во¬лодька.
Василь перейшов до шостого класу. Одного разу на уроці попався. Його вчителька помітила, що Кочубей неуважний, робить вигляд, що слухає, а весь час заглядає під парту. Алевтина Михайлівна, так звали Василеву вчительку, зненацька підійшла і вихопила книжку, яку потайки читав Василь. Це були вірші Сергія Єсеніна. Мовчки забрала і продовжувала урок.
Алевтина Михайлівна Семьонова жила в сусідньому бараці навпроти, і всі її знали, і вона всіх. Ввечері вона завітала до Хтодори. Василь насторожився. Тепер йому попаде за Єсеніна.
– Я повинна вас похвалити, що ви, Федоро Романівно, привили дітям любов до книжок.
– Та нікому і нічого я не прививала.  Я їм завжди кажу: краще б ділом зайнялись, ніж ніс встромляти в книжку, вона хлібом не нагодує і до добра не доведе.
– Ні, помиляєтесь, Федоро Романівно. Думайте собі як хочете, але не забороняйте їм читати.
Після цього на ліжку другого поверху, під самою стелею поселився Гоголь, який з книжкового малюнка вражав своїм довгим носом, лукавою посмішкою і веселими очима.
Яке це було щастя зустрітися з такою дивною людиною. Коли рветься серце додому в Ступно, на Соковицю, в гори та рови, де все до болю знайоме, де все в уяві змальовується в чистих та яскравих барвах. І тут Гоголь, який веде нас в Україну, Диканьку, Миргород, з Тарасом Бульбою наші мандрування приводять у Дубно. Але читацький голод на цьому не вгамувався. Тут і „Невський проспект“, і „Мертві душі“, і „Ревізор“ і „Шинель“. Разом з Гоголем навіть у Римі побував і дивовижний портрет подивився. Не все, правда, було зрозуміло, але приваблювали нові світи за обрієм і чим більше там, на краю землі, впізнаєш, тим більше хочеться знати, а що там далі.
Дід Роман, який проживав у другій кімнаті через коридор напроти, також читав. У нього була лише одна книжка – Біблія. Часу було достатньо, не те що на Соковиці, і він читав, перечитував. І чим менш зрозумілим був текст, тим більш йому уваги надавав дід Роман Ількович. Він шукав ті рядки, які підтверджували: про що пише святе писання – збувається. Піде брат на брата – так воно і є. Особливо він читав і старанно тлумачив Откровєніє від Іоана, а завершував Єкле-зіастом.
– Все піде прахом. Мав таку сім’ю, стільки дітей, для всіх я був головою, був господарем. Тепер, як великомученик у келії, спокутую гріхи. Я був як Авраам, а тепер як Лазар! – невгамовно говорив Роман. Він уже не підкидав догори своєю рудою бородою, бо й борода стала ріденька, і голову тягло до низу. Життя згинало в дугу того Романа, який наче Мойсей вів своє плем’я до щастя, до землі обітованої. Діти – ледацюги упирались, але він їх силоміць тягнув до щастя. Тягнув...
Тепер, коли посилки стали порожні і кімната також порожня, попросився до дочки знову. Тепер стала Хтодорина кімната, як хата-читальня.
Роман влітку навіть пішов на роботу. Влаштувався сторожем на парниках. Робоча картка на п’ятсот грамів хліба. Тільки б жити. Але трапилась біда. В ларьку після „отоварювання“ талонів залишилась ропа від солоної кільки. Продавець вцідив дідові Романові „за так“ півкотелка цієї юшки. Він не доніс додому цю дармову поживу – по дорозі випив. Голодний шлунок не виніс. Всередині все, мабуть, згоріло, бо до вечора Романа Ільковича не стало.
Як робочому, начальник Земляков розпорядився видати труну і хуру, щоб похоронити. Земля дідові Романові була дійсно пухом, бо до самого дна ями – пісок. Могила на пагорбку над річкою. Василь на районній газеті  „Лісоруб“ написав у Ступно про сумну звістку. Роман Ількович Цвик помер. Покійний все пророкував, що помре серед білих ведмедів. Біля його могили хіба що серед ночі пройде лось або бурий ведмідь, і то ця звірина  біля селища рідко з’являється.
Два засновники Цвиків померли в чужині. Роман – в Приполяр’ ї, Івол – десь у далекому Парагваї знайшов собі вічний притулок.
В радгоспі Килтово, в старовинному монастирі, в якому в допетрівські часи знаходили собі притулок старообрядські ченці, був табір політв’язнів. Деякі з них мали послаблений режим і навіть без конвою мали дозвіл виходити за межі колючого дроту. Послаблення подібного роду не було особливою милостинею міс¬цевого начальства, бо з глухої тайги, де від Котласа до самого Льодовитого океа¬ну була суцільна „зона“, яка називалась „Севлагерь“ – північне відділення знаменитої держави в державі – ГУЛАГу (головне управління таборів). І втекти за межі цієї держави так же трудно, як верб¬людові пройти через вушко голки. А від Килтово радгоспу до Килтово бази дійти можна. От таким чином у нашому бараці з’явився „зек“ і запропонував помінятись книжками. Він шукав Біблію, на обмін пропонував О. С. Пушкіна. Так у хлопців Хтодори появилась книжка поета, про якого вона не чула і не думала, що крім „Кобзаря“ ще може бути щось подібне.
Книжка за розмірами невелика, але товста. Обкладинка – темно-вишневого кольору, кутки обклеєні чорним коленкором. Це було справжнє свято для Володька та для Василя. Якщо знайомий їм Гоголь приваблював насмішливим і разом з тим правдивим змалюванням життя, то у Пушкіна було щось таке, що й словами не скажеш, читаєш і в серці струни бриньчать. Василь майже напам’ять завчив „Сожженное письмо“, а Володько безладно заглиблювався у все передчасно, забиваючи свою голову всім, що попадалось на очі. Але попалась чергова книжка віршів Лермонтова. Обох Хтодориних дітей захопили вірші „Прощай, свободная Россия“ та „И скучно, и грустно“, а вірш „Дубовый листок оторвался от ветки родимой“ наче був написаний про них, ступенських хлопців, яких схопили і заслали в глуху північну тайгу. Мішанина одержаних знань завдавала багато непокою не тільки вчителям, які їх вчили, бо вони не завжди могли на ці запитання відповісти, а самі хлопці чим більше читали, тим більше залишались незадоволені. Воно й не дивно. У світ знань вони заглянули, як ми заглядаємо часом у замочну щілинку. Замість стола бачимо лише одну ніжку, замість дивана лише візерунки тканини, замість вікна – нижню раму.
Не тільки Хтодорині діти були такі запопадливі до навчання. Таких дітей у селищі було дуже багато. Мабуть, вони всім тілом відчували, що без знань їм не вибратись із цих лісових нетрів, не вижити. Потрібно було собі пробивати дорогу у життя ради себе, ради батьків.
Особливо здібний був Василь. У шостому класі його цікавили філософія, по¬літика, літературознавство. Але, мабуть, не судилось. Шостим класом завершилось його навчання. Така доля старших у сім’ї. В ті роки менші в школу ходили, а старшим треба було на шмат хліба заробляти.
Не встигли винести ліжко діда Романа, як звільнилось Василинине. Зникла несподівано, наче в воду канула. Ніхто нічого не знав. Хтодора здогадувалась, але мовчала. Приходив комендант, старий чахоточний чоловік. Жалівся, що за цю пригоду йому дістанеться. А тут ще й чахотка – як не зжене зі світу вона, то начальство доконає.
Василинин син Петро загинув разом з Филимоном, який був підрайоновим і мав псевдо Богун. Филимонова жінка Тек¬ля – рідна сестра Василини. Обом сестрам загрожувало заслання. Але Теклю чомусь не зачіпили. Василинин чоловік Іван Степанович Приймачук, коли Василину висилали, переховувався десь у криївках.
Згодом він вийшов, чекав нової хвилі заслань, але все наче затихло, і більше зі Ступна нікого не чіпали.
Іван залишився один. Ночами не спалось йому на тому тапчані, який колись привіз із польського села Комашівка. Дубові точені ніжки, невисока спинка в головах. Батьки повмирали, жінка біля білих медведів. Так же забутою залишилась вдова підрайонового – Текля із своїм малолітнім хлопчиком Андрієм.
Якось раз вона зустріла Івана, довідалась, що пише Василина, як вона там на засланні.
– Ти би, куме (а вони покумались, коли хрестили Андрія), прийшов як-небудь та допоміг загорожу для свиней полагодити. Свині як звірі, всі стовпці погризли. Загорожу зламали, по всій клуні гуляють.
– Добре, якось прийду!
Якось прийшов, потім ще і ще та так і залишився у Теклі.
Про все це стало відомо Василині. За кілька днів Василина лісами вздовж тракту пройшла до найближчої станції, на даху товарного вагону доїхала до Котласа. Там її впіймали і знову в Килтово доставили. Василина знайшла своє ліжко і пішла в сусідній барак – місця вистачало. Але не та була Василина, щоб отак сидіти. Там з сестрою її чоловік цілується-милується... А не діжде!