ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 19 на украинском языке

Глава 19. Фронт без фронту

На Соковиці при „других совітах“ війна посилювалась. Вона не стояла фронтом, не літали літаки, не використовувались танки. Йшло безперервне полювання. То невеликі загони бандерівців із засадки нападали на „пачки“ Тарасенка або Бровіна, то, навпаки, бандерівців висліджували в ровах, лісах та криївках. Всі знали, що крім таких сексотів, що живуть у Мізочі, на зразок відомої нам Зоськи, є і в селі, але хто вони, ніхто не знав.
Таємничі зрадники вбачались скрізь. Всі були на підозрі. Ніхто не знав, хто має близький зв’язок з СБ або підпіль¬ною ланкою. У них суд був короткий. Варто кому набрехати на свого сусіда, як він тут же може з’явитись на вишні з путом на шиї та з папірцем на грудях „За зраду Україні“.
Совіти не вішали, але також за кілька днів без доказів виносили вироки „За измену Родине“, або „За участие в УПА» та на двадцять років без права листування.
Хтодору, як і всіх її сусідів, охопив жах перед Україною та Родіною. Обидві вимагали жертви, пожирали людей.
Сільська бандерівська влада кудись зникла. Пішов у глибоке підпілля господарчий Лукаш, кудись подівались і ко¬мірничі. Тарасенко в першу чергу зробив обшук господарчого, але ні його, ні майна не було – порожні комори та клуня.
А тим часом люди безслідно зникали, навіть ніхто не міг сказати, хто сусіда „зпташив“ – чи совіти, чи „наші“.
„Стрибки“ висліджували все нові і но¬ві криївки. Повстанці відстрілювались до останнього, відступали через запасні нори, але коли попадали в скрутне становище, поводили себе героїчно – рідко здавались живими. З-під землі лунав гімн „Ще не вмерла Україна“, а потім всі затихали... навіки.
Здавалося б, в такі часи, коли нещадно косить смерть, не до співу. Так ні. Підлітки-пастухи білях своїх корів та овець на схилах ровів оспівують самі останні події – героїчну загибель повстанців. З сумом оспівувалась доля тих повстанців, які попали до рук „посіпаків“ (так звали совітів з винищувальних загонів). Запа¬м’ятався уривок з такої пісні:
Осінні квіти вже зісхли,
Зморожені вітрами,
Як посіпаки нас вели,
Глузуючись над нами.
Жінки остерігались „плескати“ язиками, бо, як казали жартома, вішають не за шию, а за язика. На Соковиці знали, хто був коханкою у провідника СБ Ґалаґана, хто ходить до нього у криївку. Але про все це з кимось говорити було небезпечно, краще про це й не знати. Коханка могла все і навіть знищити ненависну сусідку, варто тільки слово Галаганові сказати.
По Соковиці повзли новини, майже кожний день щось траплялось. Ось і на цей раз розповідають, що на Курчаках „стрибки“ знайшли криївку. В ній озбро¬єних не було – прості селяни. Здались жи¬вими. Всіх заарештували і погнали по тій же дорозі на Дубно. Серед заарештованих Іван Мельничук – син Фоми за прізвиськом Курчак. Коли розповіла про це Хтодорі сусідка, серце защемило. Вже третій місяць, як по тій же дорозі пішов її чоловік Зосим, і ніякої звісточки.
А тим часом – події за подіями. У Хтодори „совіти“ забрали коня. Селяни знають, що означає в господарстві залишитись без коня, це явна загибель для всієї сім’ї.
„Стрибки“ зайшли у двір, нікого не питаючи дозволу і нічого не пояснюючи, один з них зайшов у хлів, вивів коня.
– Мамаша, где уздечка? – запитав „стрибок“.
– А нащо вона вам?
– Как на што? Лошадь вашу конфискуем. Забираем.
– А яке ви маєте право? То ж мій кінь.
– Ты, хозяйка, права не качай, ты – бан¬деровка. Где уздечка? А лошадь конфискуется в пользу Советской Армии.
Василь – менший від Артена Хтодорин син безнадійно кинувся на „стрибка“, щоб відбити коня. Він схопив коня за холку.
– Не віддам!
– Ах, ты, бандеровский гадёныш! – озвірився „совіт“ і відштовхнув ногою, як відштовхують набридле цуценя.
Василь встав, очі заблищали і приготувався, щоб впитись в непрошеного гостя. Хтодора схопила синка за руки, притисла до себе.
– Вгомонись!
Василь обм’як. „Совіти“ спокійно, навіть хазяйновито розшукали оброть, загнуздали і повели коня з двору.
Безсилість. Повели з дому чоловіка. Безсилість. Забрали первенця-сина. Безсилість. Забрали коня. Безсилість. Доки все це буде коїтись? Чи є кінець? Перед сном Хтодора стала навколішки перед образами і довго молилась. Тепер у церковно-слов’янські малозрозумілі слова вона вкладала свій зміст. Особливо коли вона читала нову молитву „Страждальна мати під хрестом стояла“. Як їй були зрозумілі і серцем прочитані вірші:
– Ой, сину, сину!
За яку провину?
Терпиш нині муки
В тяжкую годину
На хресті.
Вона не зводила очей з образу Богородиці і їй здавалося, що вона така проста і земна, як селянка, сусідка, подружка. Всіх: і Хтодору, і Діву Марію, і сусідку Василину, яка недавно поховала єдинородного сина Петра, поєднувало горе, всі були хресниці.
Почались жнива. На поле Хтодора ви¬йшла з усією сім’єю. Головні помічни¬ки – Василь та Марія. А з меншого яка допомога? Взявся жати – серпом порізав палець, кров заюшавилась, аж кістка ви¬глядає. Як би там не було, але Хтодора хоч з запізненням, але жито зжала, склала в півкопи. Батько Роман дав коня, щоб звозити снопи до дому і складати в стіжок – клуню німці спалили, тому хліб під від¬кри¬тим небом.
Хтодора вперше відчула, як то важко без чоловіка, без старшого помічника Артена. Наче із рота вирвали два здорових зуба. Залишилась щербина, яку нічим не затулиш.
Наближалась осінь. Пора сіяти жито, але поле – не оране, насіння – не намолочене. З Василя який ще обмолотник. Сама ніколи в житті ціпа в руках не тримала й ніяк не виходило.
Хтодорину нивку обплутувало „бабине літо“, воно на ранковому сонці вигравало перламутром, тепле лагідне проміння ласкало обличчя, але на душі був холод.
Не посіяне поле – нема надії на врожай. Як жити? Що буде дальше?
– Зосиме! Де ти? Хоч би ти подав пораду!
Одізвався Зосим. Скільки радощів було! Поштар приніс трикутного листа. З нього стало відомо, що Хтодорин чоловік – Зосим живий та здоровий, що за нього пише солдат Іванов. Він повідомив, що знаходиться у Білорусії, в місті Мозир. Закінчили бойову підготовку і їх усіх відправляють на фронт. Зосим наказував Хтодорі, щоб берегла дітей, особливо турбувався про Артена, щоб він не ліз, куди не треба.
– Слава богу! Живий. От би від Артена діждатись вісточку!