ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 17 на украинском языке

Глава 17. Німці подаються назад

До села стали доходити чутки, що німці подаються назад: не можуть одоліти Совітів.
Станичний за псевдом Нечай загадав усій Соковиці зібратись на великий козацький круг у дворі Марини Полозянки – сестри повішаної Секлети Полозянки. У Марини на всю Соковицю – самий просторий двір. Зібрались. Натовп соковичан стояв мовчки, нерухомо. Збоку вишикувалась озброєна сотня Степового. Перед „козаками“ стояв „провід“ у повному складі: підрайо-новий голова  – Богун, станичний – Нечай, провідник СБ – Ґалаґан, господарчий – Ґонта, настоятель церкви Івана Богослова Філарет. Звився жовтоблакитний стяг, сотня проспівала „Ще не вмерла Україна”, молитву „Боже великий, творче всесильний“.
Виступив Богун.
– Український народ веде національно-визвольну боротьбу. Ми досягли незалежності і відновили свою державність, якої ми не мали понад триста років. Тепер завіти Богдана Хмельницького, Івана Мазепи і Тараса Шевченка збулися. Ми покликали наш народ на боротьбу проти німців і проти совітів. Ви були свідками того, як наші доблесні лицарі, вояки української повстанчої армії прогнали німців з нашої терени і з того часу вони навіть в Мізоч носа не показують.
Незабаром можуть прийти совіти. Ніяких стосунків з ними. Не служити в їхній армії. Це буде розцінюватись, як зрада Україні, а ви знаєте, що зрадникам одна кара – смерть. Нам належить вести довгу боротьбу на два фронти: і з німцями, і з совітами. Будуть випадки, коли нам де-який час доведеться вести боротьбу у підпіллі, тому владою нам даною зобов’язуємо всіх козаків хутора Соковиця викопати криївки. Також оголошую трудову повинність по створенню громадських криївок.
Всі Соковицькі чоловіки закликаються до лав УПА. Ще поки що на добровільних засадах, останні – до особливого розпорядження займаються хліборобством і постачають всім необхідним доблесних вояків УПА.
Іван Морозюк за псевдом Ґалаґан був менш красномовним.
– Слава Україні!
– Героям слава! – відповіли всі присутні.
– Так от. Ми нашу неньку Україну врятуємо, якщо будемо мужніми, пильними та... жорстокими. Жорстокими до зрадників України. І сьогодні проголошується вирок до прилюдної страти Ганни  Кравець, яка при совітах була в комбєді та депутатом так званої сільської ради. Вона гнобила вільних українських селян.
Стрільці вивели Ганну із натовпу. Руки були зв’язані за спиною дротом, на шиї – налигач, на якому водять корову на пашу. Петля ще не була зашморгнута.
Несподівано вискочив Гантін, чоловік Ганни. Гантін, який славився на всю Соковицю тим, що дуже часто бив свою жінку. Впав на коліна перед Ґалаґаном.
– Друже ! – палко промовив він до українського провідника. Було не прийнято звертатись „товариш“, бо то слово „совєтське“, не вживали „пан“, бо то слово польське. От звернення „Друже!“ сподобалось Ґалаґанові.
– Друже провідник! Що її вішати. Вона вмре і не буде дуже довго мучитись. Всипте їй шомполів, а я її вже дома віжками відходжу.
Суворий Ґалаґан розсміявся, бо все село знало, як ще з давніх часів Гантін бив свою жінку.
– Дати їй п’ять шомполів.
Ганну заголили і, як при німцях, побили і надглумилися. Гантін лиш приговорював:
– Ото тобі, синьохо, Америка!
Соковичани знали, що мав на увазі Гантін. Ганна вихвалялась при совєтах, що їй тепер так добре жити, як в Америці.
Стрільці ще показали свою бойову виучку: виконували команди „до ноги кріс“, „на плече кріс“, „долі“, „встати“, „кроком руш“, „стій“ і „струнко“. Зосим, хоч і не служив у війську, але добре знав військові команди на російський лад. І про себе згадав, як жартома перекручували нові українські команди: „Залізяку на пузяку - геп!”
 Нарешті, сотня  Степового знову проспівала „Ще не вмерла Україна“ та „Боже великий“.
Всі розійшлись. Гантін по мощаницькій дорозі повів свою Ганну додому. Він радів, як дитя – спас жінку від наглої смерті. Положив жінку на полу, обложив подушками, а кроваві рубці, що запеклись на м’яких та округлих місцях змастив гусячим салом.
Наближалась осінь 1943 року.
Зосим копав криївку у свого тестя Романа. Так спідручніш, у Романа синів багато: Андрій, Клим, Іван, Пилип, Ничипор. До спілки приєднався сусід Федір Кислашко.
Яму копали в клуні в засікові. Дві нори виходили в різних напрямках. Одна - в солому, що в засіках, друга – за клуню, в густий чагарник малини, поричок та аґрусу. Запасна нора, що виходила за клуню, затикалась кущем ліщини.
Петро Марини Полозянки служив у сотні і мав не гвинтівку, а німецького автомата з відкидним прикладом. Його було зручно носити під полою. Петро  мав доручення зробити велику криївку на всякий випадок для військового загону. Обрали місце вдале. Петрове поле прилягало до Ляшунівських садків і до Бебкового лісочку, який тягнувся аж до парівця, зарослого густою та кучерявою грабиною. Від криївки дуже добре видно дорогу, що йде на Мощаницю.
До криївки у всякому випадку можна було добратись через садки з Ляшуків, з Когутів, Приймачуків і ровами з Цвиків.
Криївку робили пів-Соковиці. Глину ретельно збирали в мішки і носили в Ляшуківський паровець. Яму зверху покрили товстими дошками - дилями і засипали орною землею. Петро зорав і посіяв озиму пшеницю. Запасні ходи були ретельно замасковані і закладені дерном під кущами. Робити криївку з двома виходами навчились у лисиць. Одного не врахували селяни. Лисиця робить свої нори серед ночі так, щоб ніхто не бачив. А Полозянчину криївку робили цілим шарварком. Криївка повинна мати таємницю. Багато було таємних криївок, які вистояли десятки років і залишились нерозгаданими.
Наприклад, у мурованому Юхимовому хліві  був зроблений подвійний  причілок. Знадвору бачиш причілок, як причілок, з горища – також. А між ними ціла обладнана кімната.
Виправдала себе і Зосимова криївка, у якій він ховав зерно. Клуня згоріла, згоріли сіно і солома, а зерно, що було закопане, залишилось ціленьким, навіть запаху диму не мало.
Зосим не поспішав копирсатись на пожарищі. Хліб у неспокійні часи тримати дома небезпечно. Його може відібрати всякий, у кого зброя в руках.
Старшому Хтодориному синові Артенові минуло вісімнадцять. Ще при Польщі він закінчив „повшехну“ – початкову школу, дальше вчитись не було змоги. Деякий час був учнем у кравця, але власну швейну машинку не вдалось купити – потрібні були великі  гроші, та й часи настали неспокійні. До пори до часу, як і його ровесник Нечипор, який доводиться йому дядьком, зображали себе хлопчаками-недоростками.
Зосим суворо забороняв йому лізти куди-небудь.
Зранку на росу і підвечір пас корову. Але пізно ввечері кудись зникав і повертався пізно. Запримітив батько, що з сином діється щось дивне. Скривається, якісь таємниці. Коли Артен заснув, Зосим вивернув кишені, думав – зброя. Ні. Якісь папірці згорнені так, як згортає аптекар порошки, але ніяких порошків не було. Щось написано, але Зосим читати не вмів.
Вранці батько став питати, що б ото озна¬чало. Казав, щоб нікуди не сувався. Артен сказав, що це грипси, такі таємні листи. Їх якщо й прочитати, то нічого не зрозумієш, там все якось натяками написано. Його завдання передати грипса або тому, кому написано, або другому зв’яз¬ківцю.
Зосим розвів руками. Син зв’язався з „ними“, і заборони тут уже не допоможуть.
Наближалась зима, а складалось враження, наче війни нема. Німці, чи то сил не вистачало, чи, може, й справді не сміли добиратись до глухих сіл. В Мізочі був якийсь новий їхній начальник, але його нога в Ступно не ступала.
Про те, що йде війна, нагадували ні¬мецькі літаки, що з заходу на схід літали понад Ступном і повертались по тій же повітряній протоптаній стежці. Вони село не бомбили, наче не хотіли на нас звернути увагу, їх наші вояки не обстрілювали. Війна про себе  нагадала двома випадками. Через Ступно по головному шляху із Дубно у напрямку до Острога пройшов загін людей без зброї – казали, що це йшли з полону люди, яких називають таким словом, що ніхто й не чув – азибрайжанці. Вони нікого не чіпали, і наші їх також не затримували. А з півночі на південь через Лазорі десь у напрямку на Крем’янець цілий день ішли совєтські партизани. Ступенці звикли своїх вояків звати партизанами, а виявляється, що у совєтів є також партизани. Совєти відступили ще в 1941 році і здавалось, що їх уже давно нема. А тут пройшли, не зупиняючись, як зграя галок над лісом. То був загін Ковпака. Видно копаківців було так багато, що місцеві загони бандерівців поховались у криївки.