ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 15 на украинском языке

Глава 15 Лелеки

Одного весняного ранку 1939 року на блакитному небі повільно пливли біло¬сніжні „баранці“. Зосимові діти виста¬вилися у вікна, бо творилось щось небувале. У повітрі кружляли два величезних птаха. Круг за кругом вони опускались з висот додолу, становились все більші і більші. Діти вже могли розгля-
діти дзьоби морквяного кольору. Вони спустились над клунею, випустили довгі ноги і сіли на самому гребені даху. Це були боцуни (лелеки). Один з них став на одну лапу, закинув голову назад і за¬клекотав, наче він своїй подрузі розповідав довго і докладно.
Раділи всі, не тільки діти.
Через тиждень боцуни стали на клуні будувати своє гніздо. Зосим приставив драбину і на тому місці, де птахи почали складати всякі гілки, положив старе колесо від воза. Птахи не відцурались від подарунка – продовжували свою будівельну роботу.
Один з боцунів спустився на подвір’я і хазяйновито походив трохи серед курей, знову піднявся наверх.
Зосим і Хтодора були раді. Боцуни господарям приносять щастя. На жаль, це щастя було, як марево. Наблизишся до нього, а воно враз зслизло.
Восени 1939 року в Ступні з’явились „совіти“. Війська проходили по лісовому шляху Остріг – Дубно. Дехто із соковичан, особливо із цвиківської та краців¬ської бідноти, вибігав у село, щоб привітати визволителів.
Роман Ількович, хоч також із Цвиків, але своїх хлопців не пустив і сам не пішов. Він не знав, чи радіти, чи сумувати. Хоч освіта Романова була придатна хіба що для читання псалтиря, але в його міркуваннях сусіди знаходили частку мудрості і частку дурості.
Роман міркував так і так. Добре, що прийшли совіти – ляхів прогнали. Україна стала єдина. Але яка вона Україна – українська, чи совєтська? Помремо з голоду, як за Горинню повимирали у 1932 році. Роман знав, що він був у пошані, як церковний братчик. Тепер будуть у пошані голодранці, ледачі люди.
А тим часом ступенці з усіх гір валом валили. Хто із цікавості, а хто з радощів, а хто за принципом: „Хай гірший, аби інший“.
Селяни змішались з військовими. В першу чергу для знайомства у хід йшло куриво.
До цього всі добре знали і сумніву ніякого не було, що совіти – голозаді. Але звідки у них цигарки? Цигарками могли балуватись лише поліціянти або солтис. Не всякому по кишені було купляти у склепі цигарки, був у всіх самосад або махорка.
На возі піднявся командир. Він говорив голосно так, щоб перекричати усіх. Настала тиша.
– Разрешите начать наш краткий митинг!
Командир говорив, наче ножем скибки краяв. Хоч говорив по-російськи, але все було зрозуміло. Виходило, що радян¬ські війська звільнили нас від польського пригноблення. Вже не буде більше панів, а будемо всі товаришами. Дві України возз’єдналися навіки. Оце було не зовсім зрозуміло, бо із всіх визволителів не було ні одного українця, всі говорили по-російські.
Але деякі слова були зовсім незрозумі¬лими. Промовець казав, що у нас була якась сплуатація, а тепер з нею враз покінчать. Зосим, що стояв недалеко від оратора, так і чекав, що зараз оту розпутну жінку-сплуатацію враз прикінчать, але цього не сталось. Потім знов оратор говорив про щось таке нове і незрозуміле, напри¬клад, про всесвітню революцію, яка при¬йде і осяє наше життя.
Військовий загін кавалерії та обозу прямував на Дубно, але довелось одній частині заночувати. Кавалеристів роз-квартирували на Соковиці.
Довгою низкою вершники збирались на гори. Троє завернули до Зосимового по¬двір’я. Зосимові сподобалась чемність. Військові на конях гукнули господаря і попросили дозволу переночувати.
Ввечері гості постелились у клуні на сіновалі. Хтодора зварила вечерю. У ві¬дерному казані вона зготувала галушок з молоком – на всю сім’ю і на гостей.
За вечерею розговорились.
– Хозяїн, ти кулак ілі как?
Зосим побачив, що гість почав коїти насмішки, а тому рішив, як то кажуть, не дати в кашу наплювати.
– Ти, солдат, в школі учився?
– Учілся.
– А я не учився. Але в нас і неграмотні кажуть тату – ви, мамо – ви, до незнайомого – ви.
– Ізвінітє, папаша.
– Який я папаша? Я майже твій ровесник.
Розмова якось спочатку не клеїлась, господар і гості були ладні від сутички перейти на мирний тон.
– Я хотєл спросіть: ви кулак?
– Кулак? У мене крепкий кулак. Ви, мабуть, хотіли спитати, чи я куркуль. Ні, не куркуль. Хата в мене справна, є що їсти, голодні не ходимо. Але все всією сім’єю робимо самі. Землі мало: три гектари і сімдесят сім сотих.
– А ето много, ілі мало?
– Середньо.
– Середняк, значіт.
Розмова не склеїлась. І Зосимові якось стало прикро. Якщо ти справний роботящий господар, то вже й наче в цьому винуватий. Та й солдати не знали, що питати, бо, виявилось, вони заводчани, а про хліборобство мають віддалене уявлення. Так мова пішла про галушки, що вони ніколи таких галушок не їли. Макарони їли, але щоб такі галушки – ні.
Солдати, як перша ластівка, погоди не коять.
За військовими повільно, але міцно прийшла радянська влада. Поступово стали помічати зміни. Прийшли нові порядки, за ними нові податки. Стали їх називати поставками.
По хатах ходив начальник за назвою, що й язика зламаєш. Нащо вже при Польщі входили різні незнайомі слова, якось пристосовувались. А совєтське слово уповнаркомзаг ніяк не могли запам’ятати, не те  щоб вимовити. А слово було просте – уповноважений наркомату заготівель. Просте, тільки не для ступенців. А прізвище уповнаркомзага було звичайне – Сіліхін. Невисокий ростом, юркий, як горобець, середнього віку. Підморгне, ру¬ками розведе, такий приємний у розмові, свій в дошку, наче він не з Брянщини, а корінний соковичанин.
Про нього Хтодора казала: „Кров виссе – дірку не залишить“.
Він усе бачить і все записує: скільки посіяно жита, скільки вівса, скільки гороху, конюшини. Всі дерева перерахує: скільки яблунь, груш, слив. Навіть кущ аґрусу і той попаде на олівець.
За клунею у Зосима була смуга чагарнику – просто руки не доходили довести його до ладу. Але й тут Сіліхін знайшов десяток кущів малини та порічок. Він – невеликий пан і в хлів заглядав. Гусей і курочок перераховував, на олівець брав корову, теличку і теля. Одним словом, записав усю живність за винятком кота та собаки.
Через деякий час Сіліхін по хатах розносив папірці – податкові квитанції. Там-то було все записано: скільки чого треба здати – зерна, м’яса, вовни, молока, овочів та фруктів. Навіть записано скільки треба здати шкіри. Реготали мужики.
– Гордія Срайка здамо на живодьорню – він самий старий, буде мило і шкіра. За всю Соковицю своєю шкірою розплатиться.
– Та яке з нього мило? Йому вже за сто. А шкіра? Хіба з неї чоботи пошиєш.
– Смійтесь, смійтесь, – сказав Зосим. Сіліхін ще й з вас по три шкіри поздирає.
Це вже не вперше згадали Польщу, хоч й насміхались: при Польщі і глина була краща.
– Глина, то може й така ж сама була, не сперечаюсь, – без жартів міркував хазяйновитий Іван Приймачук. – При Польщі заплатив їхні погані пійондзи – кількись тих злотих з гектара і солтис до тебе ніякого діла не має. А тут дійсно деруть все: і вовну, і шкуру.
Ще одне слово засвоїли соковичани: кооператив. Не зразу і не повністю. Одні спотикались і казали: коропатива, інші – кирпатива, тобто кирпата – так зручніше.
У Хтодори поряд з цим смішним словом було і ще смішніше – халва. Хи-ли-ви. Хлів – не хлів. Слово дивне, незручне, але приємне. Такий сивий камінь Хтодора не раз бачила у Великому Лебедівському рові на самій водомиї. Але щоб камінь був солодкий? Дивно! Ступенці могли в кооперативі купити не тільки за гроші, можна здати яйця, масло, вовну, віск, мед, навіть металевий брухт при¬ймають, а там які хочеш товари  береш. І ще одне нове слово: отоваруєшся.
Стара Федоровичка від торгівлі віді¬йшла. Продавцем став її зять Петро Давидюк. Дуже грамотна людина. У Мізочі аж у гімназії вчився. Рахував не на пальцях, а на такій штуковині, яка рахівницею зветься. Головою правління кооперативу, або споживчої спілки став знайомий нам Омелян Бондар.
Ще під час свободи пішов з москалями у Польщу, так і не повернувся. Думали – загинув. А з приходом перших совітів об’явився. Старший брат Олександр, за прізвиськом Вовк, успадкував батьківський дім, землю і все господарство. Меньший брат Омелян розумів, що він повернувся наче з того світу і, що він, наче відрізана скибка хліба. А що б то він міг взяти від бать¬ківської спадщини? А нічого. Землю? Та нащо вона йому? Понад двадцять років провів у слюсарному цехові на одному з тульських збройних заводів. З нього хлібороб  – ніякий. А додому потягнуло. Ось так. У місті – не пан, а в Ступні – Омелян.
Проте споживчу спілку організував добре. Селяни здавали крихти лишків сво¬їх продуктів, щоб мати якогось гроша. Вони були раді, що не треба їхати в Мізоч на ярмарок. Польські склепи позакривались, але десь треба купляти саме необ¬хідне: сірники, сіль, гас, посуд, цвяхи – багато дещо потрібно хліборобові.
Омелян користався повагою у селян. Вони всі поважали тих, хто одягався не по-нашому. Як то казали: „У чоботях, то вже пан. А в капелюсі, то – прошем пана“. Бондаря паном не звали, але й товаришем називати не було звички. Проте при зустрічі на вулиці чемно здіймали шапку і казали: „Доброго дня, добродію!“ Всі вважали Омеляна більшовиком, хоч він про це помовчував. На лівій щоці від перенісся до скроні тягнувся рожевий шрам. Око витекло і в тому місці, де воно колись було, постійно ви¬ступала скорботна крапля сльози. Чи це шабля, чи куля знівечила лице, ніхто не знав. Омелян не любив про це розповідати.
Люди порадили Омелянові поселитись у Зосима, бо тільки у нього на всю Соковицю хата з двох кімнат – хата і „та хата“. Там колись квартирувалась вчителька – пані Завадська.
Зосим погодився прийняти постояльця за помірну платню. У Омеляна сім’я невеличка – він, жінка Настя та дівчинка Галя, якій минуло шістнадцять років.
Якось сталось так, що Зосимова сім’я ще не встигла розпрощатись з поляками, як прийшли москалі. Омелян хоч і наш земляк, але російською йому було розмовляти зручніше. Та саме головне, що він і його сім’я належали до тих людей, що живуть з грошика і з кошика.
А тим часом нова влада – совєтська – вносила нові зміни. Співалось у пісні „Хто бил нічем, тот станєт всєм“. По Соковиці пішли чутки про те, що Ганна Антона Кравця вступила до „комбєду“. Що воно таке, ще ніхто нічого не втямив. Але Ганна, яку Антін щотижня бив віжками і щотижня вона голосила і піддражнювала свого чоловіка: „А ще тут не бив!“ розходжала поважно по Кравцівській вулиці в юхтових чоботях і в  червоній хустці, пов’язаній по-пролетарському. Друге диво: Антона Кравця викликали на комбєд і попередили, якщо свою жінку хоч пальцем зачепить, то загримить на Соловки як класовий ворог.
„Соловки“ було слово нове і не нове. До останнього часу поляки не раз і не одному обіцяли Березу Катузьську, тому соковичанам не треба було багато розповідати, знали:  загримиш туди, де Макар телят не пас.
Змарнів Антон, якось ростом став нижче, голова в плечі вросла, руда борода скуйовджилась – давно не чесана. Зате Ганна тримала голову мужньо, намагалась говорити не то що по-російські, а по-со¬вєтські.
– Ми принялі рішення не взімать із кожной хати продукти в пользу комбєда. Кто сколько можіть.
– То це будемо подавати милостиню в пользу бідних? – підкусила Хтодора недавню свою подружку Ганну.
– Ти, Федора Романовна, помовч, а то я скажу і тобі бистро язика вкоротять.
– Кому, мені? У тебе кури здихали, бо ти їх не кормила. А тепер тебе курятинкою буде село частувати. А не діждеш. Твої большовики кажуть: хто не работає, той і не їсть. Ізлішки! Та я ізлішки в коропативу віднесу і куплю дітям цукерок або халви.
Хтодора не дуже боялась, бо в неї квартирував Омелян і може через комбєд Ганну приструнити.
Хтодору доймало те, що кусає собака не чужа, а своя. От не дай бог з хама пана!
– Ну що, Ганно! Бери ізлішки. Бери. Ось картопля, яку діти не доїли, збиралась свині в цеберку викидати, ось у глечику кисле молоко. Бери.
– Ти, товариш Кочубей, не насміхайся, бо я не іграшками занімаюсь. Мене комбєд уполномочив.
– Який пол тебе намочив?
– От темнота ти не образована. Я маю право перевірити, чи ваша сім’я здатна виконати план хлібопоставок сверх плана.
– Не можу! Я середнячка, а дітей четверо. Спитай у Сіліхіна. Він був, усе переписав і добре знає, що два рази вівцю не стрижуть.
З того часу Ганна сама у двір не заходила. Брала з собою представника, бо сама ні в чому не тямила, а лише показувала свій гонор. Переважно вона супроводжувала Сіліхіна. Хтодора засвоїла ще одно слово. Виявляється, Ганна не тільки комбіда (комуністична біда), але ще й актив.
Наближались вибори. Обирали до совєтів. У Якова Домашука була сходка. Там читали Конституцію. Люди сиділи чемно, уважно слухали і нічого не розу¬міли. Але для них було звично, бо все життя у церкві слухали службу мовою, яку не розуміли. Мужик завжди був покірний і розумів просте слово „треба“. Кирило Рихиль виразно і без зупинок читав чистою українською мовою про якийсь суверенітет, про свободу совісті і про Верховну Раду. Чоловіки курили самосад, тепер тютюну вистачало. Нема вже польських поліціянтів – сади скільки хочеш. Вели тиху розмову, поки не з’явилась четверть самогонки і один килішок. Частували від порога до покуті і від покуті до печі. Коли чарка дійшла до припічка, дід Яков подав голос:
– А правда, що при совєтах старих будуть відправляти на мило?
– Ні, дідуню, ні. Візьміть чарочку го¬рілки та кислою капустою закусіть.
Коли чарка обійшла друге коло, дід Яков не питав ні про що.
– Діду! Вам налити?
Дід Яков мовчав. Заглянули на піч, він був мертвий. Всі перехрестились на образи і тихенько розійшлись. На третій день поховали діда, який нам не раз розповідав про сиву старину, яка була Соковиця за Миколки Першого! Головне, на Соковиці не було пана – він жив у Варшаві, а помістя його було в Старій Мощаниці. Соковиця була безлюдним хутором. Де зараз вулиці, там стояло по одні–дві хаті. На Ковтунах була хата Ковтуна-Кочубея.
Не раз випитував Зосим у діда Якова Домашука, якого чомусь прозивали Срайком, звідки взялись Кочубеї, але він і сам не знав. Та перша хата Гарасима Кочубея стояла одна в грабовому гаї саме там, де родився Зосим. Чому Ковтун-Кочубей, а не просто Кочубей, дід не знав. Це була  для Зосима таємниця.
Не раз мінялася влада в Ступні. І кожна з них приносила свої незнайомі дивовижні слова. Ще не встигли забути поль¬ське слово „мельдунок“, як з’явилось совєтське – „лікнеп“. Слово як слово, не таке вже прикре, як кооператива. Означало воно ліквідацію неписьменності. От уже ліквідація була нелегкою штукою, але лікнеп прижився легко. Загадували збиратись на лікнеп.
– Куди йдеш?
– До Ганни Лайтарихи на лікнеп.
Тепер вечорниці, або просто посиденьки зимовими довгими вечорами мали якийсь новий зміст.
У Ганни Лайтарихи хата була з однією кімнатою, як і у всіх соковичан, проте вона була сама велика. Колись Лайтарівська родина була велика – вісімнадцять чоловік. Але лиха година напала на Лайтарів, всі померли і сама менша дочка Лайтарева залишилась одна дівувати. Згодом прижила дівчинку Вівдю. Від ко-
го – це була таємниця самої Ганни.
Проти звичаю Ганну поважали, і сусіди хату не минали. Не кожній покритці – матері байстрюка – вдавалось ось так себе повести серед сусідів, щоб навіть до неї збирались на вечорниці.
У печі палало полум’я, висвітлюючи засмаглі обличчя соковицьких чоловіків і жінок, які рядком сиділи на довгій, як полудрабок, лаві. Ті, що сиділи на полу або на покутті, були освітлені підсліповатою гасовою лампою, що висіла під стелею.
У самому покутті під образом Спаса сидів Зосимів квартирант Омелян Бондар.
Омелян говорив українською добре, хоч де треба і не треба вставляв російське „понімаєш“. З лівого заплющеного ока постійно проступала одна сльозинка, і здавалось, що він плаче навіть і тоді, коли жартує чи щиро сміється.
Сьогодні він не тільки голова „коператива“, але й вчитель.
– Товариші селяни! Як ви знаєте, я буду вчити вас писати і читати. Зовіть мене Омеляном Івановичем, хоч ви й так мене добре знаєте. Партійний осередок доручив мені ліквідувати неписьменність на вашому кутку. Хоч з мене, понімаєш, який з мене вчитель. Я слєсар. От починити, понімаєш, примуса або кран, я мо¬жу!
„Учні“ ніяк не могли втямити, що це таке „примус“ або „кран“.
Серед жінок сиділа Настя, або Анаста¬сія Петрівна. Вона прийшла повболівати за свого Ємелю, якому випала честь ви¬ступати у ролі вчителя.
– Розпочнемо з букви „А“.
Омелян розгорнув букваря, показав своїм учням сторінку, де була надрукована ця буква.
– Бачите?
„Аудиторія“ мовчала. Вони бачили гасову лампу, а за нею у покутті був за голосом їм знайомий чоловік. Постать його бачили добре, але букву не бачили.
– Тоді пояснюю по-селянські. Буква „А“ схожа з двома кроквами, які ви бачите на горищі – кроква на крокву, і виходить дах. А що поміж кроквами прибивається, щоб крокви не роз’їхались?
–Бантина.
– Правильно!
Омелян у серці відчув радість. Учні так швидко засвоїли.
– То як ця буква називається? Хто скаже?
– Крокви і бантина, – випалила Пріська.
– Ні! Це буква „А“. З букви починається слово „Анна“. Повторюйте за мною: Анна.
– Ганна.
– Антон.
– Гантін.
–Арбуз.
–Гарбуз.
Омеляна піт пройняв. Учні не розуміли, чого від них хоче вчитель. Якісь крокви, Ганна, Гантін, гарбуз.
– Тепер, значіть, будемо вивчати, як пишеться слово „мама“. Тут дві букви „Ми“ і „А“. От якщо дві крокви поставити поряд, то получиться буква „Ми“, а вірніше, понімаєш, „Ем“. Це так просто. „Ем“, „А“ – „ма“. Ще раз „Ем“, „А“ – „ма“, а разом – „мама“.
От, якщо ми поставимо дві крокви, а потім ще дві крокви, а потім дві крокви з перекладинами і так два рази зробимо, то що вийде?
Ніхто нічого не зрозумів. Методика крокви і бантини ні до чого не привела. Омелян зрозумів, що він сів не в свої сани. Але Омелян був не з тих, щоб отак здава¬тись. Він взяв коробку з сірниками і на настільнику став викладати „МАМА“. Ті, що сиділи поближче, з радістю втямили, що тут написано. А й правда: схоже на крокви і бантини.
Тепер краплина сльози, що постійно точилася з Омелянового знівеченого ока, змішалась з краплинкою поту, що проймав новоспеченого вчителя.
На цьому лікнеп закінчився.
Дивно! Сільська жінка! До чого вона розумна і як багато всього вона знає! Як дитину доглянути. Розпізнати, чого дитина плаче: чи то вона хоче їсти, чи треба її переповивати, чи зубки ріжуться, чи занемогла. Це велика материнська наука. Все вона вміє, тільки не вміє написати „мама“. А скільки треба вміти, щоб стати доброю господинею? За скотиною доглянути, хліб спекти, спрясти, виткати, пошити, посіяти, зібрати, зварити.… Хіба перелічиш?
Квартирантка Настя в порівнянні з Хтодорою – просто доросле дитя.
Якось Хтодора пішла у Дубрівку на своє поле буряки обробляти. Попросила Настю попасти корову.
Настя прив’язала скотину до яблуні. Трави там не залишилось – гола земля. Все корова об’їла, голодна реве та й реве. Прийшла Настя і стала наказувати: „Кармісь!“
Може, такого й не було, може, це вигадки, щоб поглузуватись над міщанкою. Потішались селяни...
Настя почувала, що їй багато дечому треба вчитись у неписьменних, але вмілих і мудрих сільських жінок. Хоч би пекти житній хліб. Житнє тісто рідке. Вихопив шмат із діжки, і треба спритно його з долоні в долоню перекидати до того часу, поки тісто округлиться, а потім спритно  покласти його на дерев’яну лопату, посипану борошном. І не гайся! На лопаті треба хліб донести у глибину розжареної печі. Смик лопатою до себе, а тісто ляг¬ло на чирінь. А як вгадати, що хліб допікся і не перепікся? Це справжня наука.
І всьому цьому Настя старанно вчилась у Хтодори. У Насті була одна перевага: вона вміла читати, і це перекривало, зводило нанівець її недолік – невміння поратись в господарстві.
Якщо вчителька пані Завадська навіть і не намагалась оволодіти премудростями ремесла селянки, то Настю охоплювало почуття незручності, боялась, що над нею будуть насміхатись.
Хтодора була впевнена, що книжка хлібом не нагодує. Хоч вона любила, коли діти читають Шевченка про Катерину, або про наймичку. Вона не раз плакала, коли старший син Артен читав про Миколу Джерю.
Настя швидко подружилася зі своєю ровесницею Хтодорою. Вона швидко переймала українську мову, намагалась ви¬мовляти деякі слова по-ступенськи: „криница“, „робица“, „здаєца“, „хочица“.
Зимовими вечорами перед сном у піжмурки при погашеній лампі про що тільки не перебалакають подружки! Для Хтодори не тільки світа, що у вікні. Їй хотілося знати багато і про далекі краї, і як люди живуть у містах. Навіть вона з трудом могла уявити, що є люди, які зовсім не вміють говорити по-нашому.
Настя розповіла, як вона працювала на збройному заводі у Тулі. Вона була табельщицею.
– Зайшов робочий на завод – віддав номерок. Я його повісила на цвяшок. Якщо на роботі не був хтось, то видно – цвяшок був без номерка.
– А нащо тобі було в такі іграшки грати?
– А як же? А як платити за роботу? Хто не робить, той і не їсть. На заводі багато людей. Більше тисячі.
– А як ти їх всіх у лице впізнаєш?
– А не треба всіх знати. Всі робочі пономеровані. Нема на цвяшку бляшки – нема чоловіка.
– У нас в селі навіть овець не номерують. Якщо б і десять овечок було, то кожну з них в отарі впізнаю і вилучу.
Хтодорі здавалось, що Настя не працювала, а в іграшки грала, роботу таку для неї придумали, щоб вона з голоду не померла.
– А що, землі у вас зовсім не було?
– Нєт.
– То ви зовсім бідні та нещасні люди. І ні курей, ні худоби?
– Нє било.
– То як же ви жили?
– С зарплати.
– Бляшки, цвяшки, іграшки, і за це ще й гроші? – Хтодора вважала, що на тому заводові або люди всі дурні, або нема куди гроші дівати.
– А де ж ви жили? Хата у вас була?
– Нєт. У нас била квартира.
Настя як могла розповідала про високий будинок, в якому проживає понад сто осіб. І весь будинок поділений на квартири. В одній квартирі може бути десять або більше кімнат, в кожній – окрема сім’я, а кухня – загальна.
– А якщо квартира на другому поверсі, то як туди воду носити?
– Носити не треба. По трубах вода сама приходить до квартири. У нас був і туалет в квартирі – один на всю комуналку.
– Е-ет! Ти таке вже зморозила. Щоб нужник – і в хаті. То ви вже дикуни якісь. Нечувано, що нужник у хаті.
– У хаті, і поряд з кухнею.
– То ви не люди, а свині, де їсте, там і с… То ж сморід…
– Ні, за ланцюжок потягнеш, і вода все змиє.
– І куди воно ото все дівається?
– Не знаю. Кудись з водою потече далеко за місто.
Хтодора не переставала дивуватись. Як то так, що люди можуть жити інакше.
– А як же то ви по дробинах або сходах для печі носите дрова?
– А носити не треба. Варимо і смажимо на примусі. Заливаєш в нього гас, напомпуєш, сірника запаленого піднесеш – і полум’я.
Хтодора не переставала дивуватись.
– Але скажи, Насте, чому ти такий рай покинула і поїхала на село? Тут попануєш! Всі жили треба вимотувати.
– Поїхала, бо куди Ємеля, туди й я. А для Ємелі Соковиця – родіна.
Там, у Тулі, Настя була при ділі. А тут, в селі, мов риба,  що лежить на березі. Землі нема, та й працювати на ній вона не вміє. Чоловік на службі, приносить зарплату. Роботи ніякої. І це її вбивало. Вона шукала, щоб щось робити, та не знаходила. А коли починала братись за селянську справу – одні насмішки.
З самого початку Хтодора домовилась, що квартиранти будуть столуватись. Якщо дві баби біля однієї печі будуть вертітися, то ладу не буде. Настя не настоювала, бо відчувала, що варити в печі вона не зможе. Це ж треба вміти вправлятися вожугом, коцюбою та рогачем.
Недовго на Приймачуківському кутку зуби скалили і насміхались над Нас¬тею. Вона вміла робити таку роботу, про яку ніхто й подумати не міг. Настя – майстер, у Насті – золоті руки. Вона в’язала спицями. За короткий час з овечої вовни вив’язувала дивні та теплі светри, яких ніхто і ніколи не бачив. Крім полотняного та суконного одягу ніхто іншого не знав. А светри прийшлись до вподоби. Настю завалили замовленнями. Хтодорині діти швидко перейняли нове рукоділля. Пасли худобу і в’язали. Не все в них виходило, траплялась, бувало, якась плутанина, але Настя розбереться і порадить.
У Насті не переводились яйця, сало і масло. За роботу приносили і курочок.
У селі з давніх-давен дуже поважали кравців, кушнірів, мулярів, теслярів, шевців та ткачів. Такої ж поваги заслужила і „кацапка“ Настя. Згодом уже пів- Соковиці уміло в’язати шкарпетки та пальчата, а ця робота вимагала високої майстерності.
З приходом совітів у школі мало що змінилось. Виїхала пані Завадська та П’ятниця, яка відзначалась нечуваною жорс¬токістю, також кудись поділась. Пан Бугай тепер став Бугай Юзеф Сигізмундович. Інші вчительки перестали називатись панєнками, а по імені та по батькові.
Бугай – колишній керівник – тепер став директором школи і, хоч їздив до Здолбунова на методичні наради і вивчав радянську педагогіку, проте по-старому ді¬тей бив, ставив на коліна на кам’яну сіль, на горох або гречку. Батьки про це знали, але мовчали. За польські часи так до цього звикли, що нікому в голову не приходило поскаржитись у сільраду.
– А як-то без биття вивчити дитину? – міркували ступенці. – Без бука не йде наука.
Не завжди батьки помічали, або й не хотіли помічати, що їхня дитина іноді приходила зі школи з покривавленим носом. А Бугай, хоч і став тепер юзефом Сігізмундовичем, в руках силу не відчував, бив дітей кулаком по обличчю. Кат знущався над дітьми, а батьки... Їм до цього було байдуже. Самі в школі ніколи не вчились і раді були, що їхні діти будуть освіченими.
„Січові стрільці“ – два Петра та Філімон – заховали десь подальше свої козацькі свитки і шапки з червоними ворочками. Тепер вони, як і всі ровесники, виганяли корів на пашу, два рази в день – „на росу“ і „під вечір“. Всі троє були мовчазними, марно час не втрачали, за корівками поглядали та книжечки читали. На трьох був один „Кобзар“ Шевченка. Виданий при  Польщі у Львові, але деякий час його переховували від поліції, бо в цій книжці про ляхів не дуже добре написано.
При совєтах цю книжку не забороняли, але дістати Шевченка було справою не легкою. Письменних соковичан було мало, але майже кожний з них знав кілька рядків із „Кобзаря“. Кожний запам’ятовував те, що йому було ближче до серця.
„Січовики“ більш згадували рядки „Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...“, інші про те, як гомоніла Україна, а хто любив читати напам’ять „Садок вишневий коло хати...“.
Слово „політика“ було страшним словом, і тому цієї політики остерігались як при Польщі, так і при совєтах.
Отець Агафангел зовсім постарів  і тихо, непомітно для своїх прихожан, переселився на той світ.
Церква осиротіла, а нового священика ніхто не присилав. Ключ від церкви знаходився у Цвика Романа Ільковича. Недалеко від церкви, через дорогу стояла напівзруйнована дяківська клуня (Кортович також непомітно зник із села). Ось  цю клуню сільрада вирішила переобладнати в клуб. Баби не знали цього слова, але міркували, що це так називаєтся більшовицька церква без образів, а лише з портретом Сталіна.
Ще одна новина сталась. Іван Морозюк з Лищунів кудись зник. Скільки не шукали його тіло, але ніхто не знайшов. Лише через півроку серед ночі з’явився, набрав харчів і на прощання жінці сказав, що він пішов у підпілля і тепер у нього псевдо Ґалаґан.
– Більше мене не шукай, треба буде, я сам появлюсь несподівано.
Чутки рознесли новину про Морозюка, а разом з новиною поповзло нове таємниче слово – „псевдо“.
А тим часом нова влада – совєтська влада – обладнувалась, особливо в центрі села. Поперек шляху між школою і ко¬оперативом встановили браму. На її верхівці у рамочці за склом – портрет Сталіна. Нижче на дошці, пофарбованій червоною фарбою, якийсь маляр вапном написав лозунг: „Під прапором Леніна, під керівництвом Сталіна – вперед, до перемоги комунізму!“
Хоч до комунізму йшли, але самогон гнали. Гнали з цукрового буряка, з меляси, яку привозили з Мізочського цукрового заводу, з мерзлої картоплі, з чого тільки не гнали. Совєти забороняли, як і при Польщі. Але тепер, хоча заборона і була, ніхто не пам’ятав випадку, щоб когось заарештували. А якщо й траплялось комусь попастись, то відкуплявся від міліції (нове слово) тим же самогоном. Ступенці стали пити більше і частіше. А коли є що випити та чим закусити, то нова влада була наче непоганою. Все ж Поль¬щу згадували з пошаною, як і ми здатні з такою ж повагою відноситись до нашого минулого.
– Ото було при Польщі! – говорили тоді одні.
– При Польщі і глина була краща, – підсміювались інші.