ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 13 на украинском языке

Глава 13. Ряжені козаки               

Що знали у Ступні про Совєтів? Так у селі називали велику державу, яка починалась зовсім близько, рукою подати – за тридцять кілометрів – за Острогом.
Одні казали, що від Совєтів до Здолбунова прибув вагон гусей. Ціна така низька, вважай, задарма.
– А хто казав, що вони голозаді! Де ж вони стільки гусей здобули? – міркували мужики.
Доходили чутки про колгоспи. Це слово викликало жах. Жах, тому що у селянина відбирають саме дороге: землю, коней. Таку кривду було трудно уявити. Колись у полон жінок забирали – це страшна неволя. Але щоб землю, останнього коня...
У 1932 році в селі з’явився молодий дядько. За харчі наймався на любу роботу, чи то косити, чи то гній викидати, чи орати... Все умів. Звали його Альошею Тищенком.  Тобто по-нашому Олексієм. Крадькома під Славутою переповз через кордон. Потім лісами пішки пробивався, старався не попадатись на очі польським поліціян-
там.
Іван Приймачук прийняв до себе з однією умовою, що буде ночувати у різних сусідів, так поліція не зможе ви-слідкувати. А роботи у Івана Степановича вистачає: кінна молотильна машина, хмілярня, четверо коней, дві упряжки, пасіка. Одним словом – для наймита роботи ви¬стачить.
Олекса не торгувався. Не знав, як вдячити, що господар прийняв. Харчувався з одного столу з господарем. А про платню не заговорював, бо куди з нею, платнею, по¬дінешся? Не понесеш польські злоти за кордон, не кажучи про пуди пшениці.
Про себе Олекса розповідав скупо. Приймачук все-таки став допитуватись. Треба знати, з ким зв’язався. Може розбійник який, втік за кордон і шукай віт¬ра в полі.
– Не бійся, Іване Степановичу! Ні¬який я не розбійник і не каторжанин. На животі переповз через кордон, бо хотів вижити.
Він розповів, як після громадянської війни прийшли червоні. Його батькові дали наділ землі, і помаленьку почали розживатися та господарювати. Потім зробили колгосп. Забрали коня, розі¬брали клуню і звезли на колгоспне по¬двір’я. Орали, сіяли, збирали по одній команді – бригадира (це слово для ступенців було нове і незрозуміле). Діждались врожаю. Зібрали, змолотили. Хліб вивезли на станцію у Шепетівку. На возах були червоні лозунги „Перший хліб – державі!“. Однак він був першим і останнім. Навіть на насіння не залишили. Олекса розповів, що в колгоспі працював їздовим, батько і матір – на різних роботах. Всі виробили встановлену норму (мінімум) трудоднів, але все марно. У селі почався голод. Стали люди помирати. Олекса спробував у Шепетівці сісти на поїзд, щоб десь влаштуватись у Києві на роботу. Але на станції скрізь люди із заслонного загону. Повернули додому. А там нікого: батько, матір та жінка померли. Тоді вирішив: будь що буде, хоч на животі, але переповзу до Польщі. Всіх поховав в городі. Не було сил добратися до цвинтаря. Підпалив хату і манівцями подався з села. Довго блукав у заболочених луках Горині. Через вільхові хащі, болотні баюри переповз на той бік, на польську сторону. Та яка вона поль¬ська? Світ не без добрих людей. Вони й нарадили пробиратись глухими лісами у села, подальше від міст.
А глухішого села ніж Ступно, мабуть, і не знайти. Проте немає такого глухого села, де б не було поліції. Гонорні яс-
новельможні пани у хромових чобо-
тях та чотиригранних конфедератках шпацирують по вулицях, перевіряють, чи побілені вапном тин та устемп (нужник).
На возах номерних знаків не було, зате кожний господар повинен мати відштамповану табличку. Для Зосима, як і для всіх ступенців, в Здолбунові кле¬пали бляхи. На Зосимовій хурі з лівого боку  бляшаний пашпорт гласив: „Кочубей Зосим, син Антона, весь Ступно, гміна Будераж, пов’ят Здолбунов, воєводство Волинське“. При такому поліцейському піклуванні про своїх підданих втікачеві із Радянського Сою¬-
зу потрібно було проявляти обереж¬ність.
Про совєтські порядки Олекса читав вірші, за які там можна було потрапити до білих ведмедів або до розстрілу. Проте хтось складав і під загрозою страшної кари із вуст в уста передавав:
А в колгоспі добре жить:
Десять робить,
П’ять лежить.
А як сонце припече,
То й тих десять утече.
Хата – раком, клуня – боком
І кобила з одним оком.
А у клуні жита – куль.
Сталін каже, що куркуль.
Сидить баба на рядні
І щитає трудодні.
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.
Ще й показує рукою:
„Йди на Захід за мукою!“
Як кажуть: там добре, де нас немає. Ступенці так не думали, а казали:
– Дай бог, щоб нічого не мінялось!
Проте знаходились люди, які чекали змін і повторювали прислів’я:
– Хай гірший, аби інший!
Але ті, що наслухались Олекси, так не думали.
Ступенці ляхів хоч і ненавиділи, а Совєтів боялись.
– Помилуй нас, боже, і від Совітів тоже! – говорили любителі почесати язиками. Щодо Хтодори, то для неї не такий страшний лях, як його малюють. Поляки Юзеф та Ядвіга за два роки стали Йосипом та Явдохою. Та це не тільки сусіди, а рідня – не розлий вода.
Не всі так думали. Особливо молодь. Та молодь, яка вміла читати, вміла любити і ненавидіти, і знала, кого ненави¬діти. Начитавшись книжок про козацьке минуле, вони ворогом вважали поляка. Не за якусь провину. Ні! А так,… взагалі за те, що його предки пригноблювали козаків – січових стрільців.
Поляків називали ляхами і вважали, що поки не винищать їх усіх по всій українській землі, добра не буде. Почалося у школі. В коридорі, на почесному місці, висів плакат, на якому було зо¬бражено сорок польських королів. Хтось цвяхом виколов усім королям очі. Керівник  школи пан Бугай по одному ви¬кликав учнів, вчиняв допити, загрожував, кричав. Але нічого не зміг добитись: ніхто нічого не знає. Бугай був змушений тихенько плакат спалити, щоб, не дай бог, ніхто з начальства не довідався. Зловмисник не вгамовувався. Незабаром на шкільній білій стіні хтось написав рудою глиною:
Стефан Батори
Вляз до комори,
Наївся гроху
І с... потроху.
На Соковиці гуртувалась молодь, яка цікавилась не тільки рум’яними дівчатами. Вони скрізь говорили, що любов до України-неньки вище понад усе. Івана Приймачука син Петро став носити смушкову шапку з ворочком. Філімон Кочубей, по прізвиську Шабаста, та його родич Петро Кравець, по прізвиську Гац, наділи мазепинки – якийсь далекий натяк на ту шапку, яку носив Іван Мазепа. Філімон був дуже освіченою людиною: він навіть у Мізочі одну зиму провчився у гімназії.
Серед соковицької босоти вони були тими кавалерами, якими дівчата цікавились, але вони дівчат нехтували, індичились та підкреслювали: в них сидить дух, що тіло рве до бою.
В їхній мові з’явилось багато нових українських, але не зовсім зрозумілих слів. Самостійна Україна. Спочатку неписьменному Зосимові було важко
збагнути. Україна – ненька. Все просто і ясно, це така божественна жінка-мати, яка всіх нас до себе пригортає, мати, яка всіх нас породила. Але як то Україна-ненька породила? А рідна ненька? Хлопці милостиво втлумачували Зосимові, що є урочиста мова, в якій потрібно розуміти не зовсім так, як сказано.
– То що треба розуміти, Україна-ненька то це брехня? – не вгамовувався Зосим.
– Як Ви, Зосиме, не можете втямити? Є урочисті вислови у переносному розумінні. Якщо ми співаємо: „Гей, браття-козаки…“, то ми маємо на увазі тисячі українців, яких ми називаємо братами.
– То розтлумач мені, чому Україна то самостійна, то не самостійна мати. Що вона вже й на ногах не держиться? Сама стояти не може?
– Ви, дядьку Зосиме, або зовсім безглузді, чи навмисне глузуєте наді мною?
Зосим образився, плюнув і пішов геть.
Проте молоді хлопці хоч і неписьменні, але ж не докопувались до кожного слова і розуміли, а часом тільки робили вигляд, що все зрозуміло. Саме головне: вони проявляли свою солі¬дар¬ність.
От Филимон продовжував:
– Ми стали на шлях боротьби за те, щоб усі українці створили свою державу, яка б не залежала ні від поляків, ні від москалів. Більш як триста років тому була наша козацька незалежна держава. Ми хочемо відбудувати таку державу, тому ми себе називаємо козаками, або січовими стрільцями. Ті люди, що згуртувались на велику боротьбу за незалежну Україну, називають себе українськими націоналістами.
Два Петра – Приймачук та Кравець, Филимон Кочубей у неділю розгулювали у вишитих сорочках, в козацьких з ворочками шапках та підперезані червоними поясами. Щось було схоже на вертеп. Проте молодь все це сприймала без усмішок, а приєднувалась до сво¬їх ватажків. Січовики заспівали пісню, яку ще ніхто не чув:

Ще не вмерла Україна,
Ні слава, ні воля.
Ще нам браттям-українцям
Посміхнеться доля.

Зухвалість їхньої пісні сподобалась парубкам.

Ще не вмерла Україна
І вмерти не мислить.
Жид проклятий козакові
Чоботи почистить.

Перші рядки хлопці сприйняли, як щось давно знайоме, бо щось подібне співав польський люд жондови.

Єще Польска нє згінела,
Кєди ми жієми.

Січовики співали давно забуті, але милі серцю пісні про необачного Сагайдачного та славного Дорошенка, про жінку, тютюн та люльку.
Особливо сподобалась усім нова нечувана пісня – бадьора, бойова. Вона вела за собою, кликала до гурту ради великої справи.

Гей, браття-козаки,
Сідайте на коней!
Черпнем для охоти вина!

До боку шаблюки,
Повіддя на руки,
На ноги стальні стремена!

Чи не ті в нас коні,
Що в батьків бували?
Чи не тая сила у нас?
Чи не та в нас шабля,
Що в батьків бувала?
Чи вогонь у люльці погас?

Гей, люлько-зозулько!
Нехай не згасає!
Нехай палить замки кругом!
Нехай ворог знає,
Нехай пам’ятає,
Як знущатись над козаком.

Гей, браття-козаки!
Готуйтесь до бою!
Черпніть для охоти вина!
До боку шаблюки,
Повіддя на руки,
На ноги стальні стремена!

Люди виходили до воріт і милувались, як-то теперішні парубки так гарно співають.
Саме таких козаків соковичани не раз бачили на Різдво у вертепі. Ватага ряжених ходить від хати до хати. Першим відчиняє ворота січовик з дерев’я¬ною шаблюкою і запитує:
– Пане-господарю! Дозвольте з вертепом поколядувати.
У вертепі були біблейські та історичні особи – цар Ірод з охороною, три царі із Сходу з дарами. Були й інші персонажі: Вічний Жид, Рахіль, Ангел, Біда, Смерть. Як би не розгортались події, обов’язково смерть косою стинала голову цареві Іродові, Вічний Жид жалів¬ся, що весь світ обі¬йшов і не знайшов правди, Ангел сповіщав, що родився бого-младенець і все завершувалось хо-рошим кінцем. Козак або січовик хватав Біду за голову, саджав її в мішок і запихав під піч. Козак знову звертався до вертепників, щоб вони проголосили шану цьому дому, пану-господарю і завершалось колядкою „Нова радість стала“.
Саме такими ряженими, але без дерев’яних шабель і не на Різдво, а серед літа ходили по вулицях два Петра та Филимон. Це їхньою мовою означало: будити національну самосвідомість.
Незважаючи на їхню зовнішню комедійність та вертепність, селяни відчували якусь суворість. Все, про що говорилось пошепки, стало відкритим. Полі¬ція робила вигляд, що її це не стосується. Вона розбиралась з крадіжками, слідкувала за зовнішнім порядком, а політика чомусь перестала її цікавити. Про мельдунки, які були при Пільсудському, ступенці поступово стали забувати.
Поступово стало мінятися привітання: „Дай Боже!“ або „Слава Ісусу!“ на „Слава Україні!“ і відповідь „Героям слава!“.
Діди на все це дивились, як на юна¬цькі забави. Підростуть, натішаться і бу¬дуть як усі.
Малишня за січовиками бігала натовпами. Хлопчики із ліщини робили собі шаблі, верхом на палиці їздили, уявляю¬чи себе вершниками.
Не радували політичні забави бать¬ків. Хмурився мудрий Іван Степанович Приймачук, журився Артем Кочубей, переживав за свого сина Филимона. Батьки знали, що за „політику“ вже не один ступенець сидить у Березі Катузьській. Це сама велика тюрма у Польщі, там сиділи політичні. Само слово „політика“ було таємничим і його промовляли пошепки. Що воно за пані така тая „політика“, старі люди мало тямили. Чоловіки наказували своїм жінкам лишнє язиком не плескати, бо плітка переходить у  політику. Жінки язики чешуть, а чоловіки по тюрмах гниють.
Поліція мовчала. Проте жандарми свою справу добре знали. Їх ніхто не бачив, як не бачить квочка шуліку. Налетить, схопить і прощай.…
У селі націоналістів ніхто не чіпав, хоч вони відкрито ганьбили ляхів та жидів.
З Соковиці першим потрапив до Берези Катузьської Олександр Бондар за прізвиськом Вовк. Ніхто з сусідів не співчував йому. Різне про нього говорили.
– Хай поїсть катузьської каші у Березі, бо вже дуже свого носа в книжки встромляв. Корова реве не попоєна і не подоєна, а він собі газету читає. Туди йому й дорога! Непотрібна людина. Таких з тюрем не треба відпускати, – міркував Гордій.
– О, якби-то тільки те, що він у книжки заглядав. Він Совітів чекає, щоб усіх нас в колгосп загнати, – додав Семен Ковтун.
– А пам’ятаєш, вторік на провесні на міждоріжжі хтось на дубові прикріпив червоного прапора, отакого, з яким їздили москалі у Свободу. Так це він. Він, дам голову відтяти, що це він. З казьон¬ної червоної матерії, – доводив Гор¬дій.
Ні Гордій, ні Семен не знали його головної провини. А вона полягала у тому, що Олександр Бондар належав до під¬пільного осередку Комуністичної партії Західної України (КПЗУ).
Січовиків жандарми наче не помічали. Хлопці осміліли. До своїх кашкетів приладнували картонні тризуби, ходили так по селі. І тут враз викликали до мельдунку. В управі сиділи три поляки у цивільному одязі.
– Ще раз начепите тризуби, і батьків своїх не побачите.
Хлопці тризуби поховали, зате навмисне стали співати пісні про козаків.
...Ой, на горі там женці жнуть,
А попід горою, яром-долиною
Козаки йдуть, –
лунало на все село. Слухали ці пісні і старі, і малі. Слухали і жандарми. Але пісню не заарештуєш.