ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 12 на украинском языке

Глава 12.Ростки освіти

На громадські кошти і за рахунок шарварків збудували школу. На польський манер назвали її „повшехною“, тобто загальною. Це була початкова школа – чотири класи, але в ній можна було вивчити арифметику, навчитись читати і писати не тільки на польській мові, але й на рідній. Правда, українську мову чомусь називали „ензик рускі“.
У школі були „зайонца практични“ – уроки праці та закон божий, який вів все той же отець Агафангел. Він так довго живе у селі, що в його мові була якась дивна суміш російської, церковнослов’янської та української мов. Та до того ж домішувалась польська мова. На такій мові сільські діти вчились відрізняти Каїна від Авеля, або Савла від Павла.
Перед приходом Совітів майже в кожній сім’ї був школяр. Переважно один на сім’ю, бо більше не було озуги. Було б і по два школяра, але ж де тих чобіт наберешся. В школі переважно вчились хлопчики, дівчата доглядали менших братиків та сестричок. А взагалі батьки міркували так: „А навіщо дівчині грамота? Нащо дарма чоботи човгати?  Шити і прясти можна й без грамоти. З мужички панянки ніколи не буде“.
Федоровичка, яка за Польщі розбагатіла, свого єдиного онука Івана Давидюка послала до Мізоча у гімназію. Коли ступенці згадували це слово, то одночасно просили пробачення.
– Пробачте, куме, на цьому слові, онук Федоровички у гімназії учиться.
У школах Польщі застосовувалось фізичне покарання. Все було розписано, у яких випадках потрібно учня поставити на коліна на горосі або солі. Дуже часто використовувалась дерев’яна лінійка. Вчитель бив лінійкою по долоні залежно від оцінки по поведінці. Не битими були тільки ті школярі, які мали по поведінці п’ятірки. Четвірка – два холодних, трійка – два холодних і один гарячий, двійка – п’ять гарячих. Холодний удар – це таке собі ліниве дотикання дерев’яною лінійкою до долоні дитини. Вчитель тримає дитячу ручку за кінчики пальців. Гарячі також бувають різні. Якщо вчитель втомлений, наостогидло оце безглузде покарання, він б’є жваво, боляче, але без натхнення. А коли вчитель чомусь роздратований, то й від одного гарячого на долоні синяк на кілька днів залишиться.
У Ступні була вчителька з дивовижним прізвищем П’ятниця. Стара діва чомусь була ображена на весь світ. Але особливо не любила дітей. Можливо тому, що своїх не мала.
Блисне у гніві пенсне, очі стануть витрішкуваті і крикне на хлопчика:
– Дай сеум вапу (Дай лапу).
Це означало, що треба руки положити вниз долонями на парту. Вона з усією силою била по дитячих пальчиках березовим прутом.
У Зосима стала квартируватись вчителька, бо не у всякого селянина знайдеш хату із двох кімнат – хати і „тієї хати“, тобто дальньої кімнати, у якій не піл, а ліжка.
Солтис, пан Здембовський, запросив до себе Зосима. Так і так, мовляв, посилаю до вас на квартирування сім’ю учительки пані Завадської, а ми вам із казни будемо платити жалування.
Зосим погодився зразу. Як тут було не погодитись. Після будівництва гроші в господарстві ой як були потрібні.
Пані Завадська злізла з фури. Довга темна сукня підкреслювала тонкий та високий стан. Довголиця, смуглява, підстрижена, що здивувало Хтодору. Адже їй ніколи не доводилось бачити стрижену жінку. За панночкою, несміливо переминаючись з ноги на ногу,  йшли слідом чоловік – невисокий на зріст пузанчик у сірій сорочці з жилеткою, хлопчик – років десять, дівчинка – ще менша. Майна було небагато. Три валізки та два вузла постелі, останнє – книжки. Завадська розмовляла на ломаній українській мові. Хтодора і Зосим від неї довідались, що чоловіка звати Юзефом, хлопчика – Збігневом або просто Збишек, а цуречку (доцю) – Євою. Таке райське ім’я. Сама пані вчителька – Ядвіга. Пан Юзеф мовчки поспішав за жінкою. Його маленькі очі ліниво приплющувались, і важко було збагнути, чи пан щойно засипає або вже прокинувся. Одітий, не те щоб по-панськи, але й не по-мужицьки.
По всьому було видно, що пані Ядвіга тут головна. Потім Хтодора побачить, що вона і королева, і великомучениця. Якби не вона, то хто його знає, що сталося б з останніми, померли б, як мухи восени. Ядвіга ходила в школу дітей учити польській мові, потім за сім кілометрів пішки ходила у Будераж, де була гміна – адміністративний центр десятка сіл, там вона одержувала жалування за свою роботу, помоц (допомогу) за безробіття чоловіка. Там же у Будеражі в крамниці купляла хліб та інші продукти. Після цього, як Хтодора довідалась про гірке життя  Ядвіги, панією перестала називати. Як то можна жити на світі і свого куска хліба не мати! Хтодорині діти, бувало сядуть до столу, їдять аж за вухами тріщить. Мужицька їжа: картопля в лушпинні, квашена капуста, змащена конопляною олією, огірки. З „тієї хати“ приходить Збишек і з мужицької їжі очей не зводить.
– Сідай до столу!
– Нє хцем.
– Сідай, сідай. Хіба я не бачу, як ти нє хцем, – наполягає Хтодора.
Збишек озираючись, чи батьки не виглядають з сусідньої кімнати, береться   з жадністю за картоплю.
Хтодора посміхалась, їй було радісно на душі – паненя так уплітає нашу мужицьку просту їжу. Вона посміхалась, бо добре знала, як пан Юзеф бив Збишека ремінцем за те, що він не хоче їсти казенні ласощі. Бив, та й примовляв:
– Єдз, бо здехнєш! (Їж, бо здохнеш!)
Пані Ядвіга так вибачалась, так вибачалась, що госпося (господиня) підкормлює її дзецько (дитину).
– Та нехай їсть. Нас не об’їсть. Гуртом і редька їсться.
Хтодорині діти подружились з панятами. Та які вони пани. Одна назва. Сільське босоноге життя порівняло панів і непанів, і злилися дві мови в одну якусь мішанку. Василь якось розповідав, як він бився із Збишеком.
– Я його як схвенців за кошулю, то аж сорочка порвалась.
Хоч сорочка і кошуля – одно і те ж.
Пан Юзеф шукав у селі роботу, але не міг знайти. Жалування жінки вистачало лише на харчі.
Іван Степанович Приймачук запропонував у нього працювати на різних роботах, хоч він і в наймити не годився. Орати не вміє, вправлятися з кіньми не вміє. Так хіба що гній викидати чи корову пасти. Ядвіга не дозволила. Як це можна панський гонор у гній коров’ячий втоптувати.
За п’ять кілометрів від Ступна влаштувався в лісництві писарем, але довго не пробув, бо й писар з нього не вийшов. Намагався пан Юзеф відкрити у селі фрезерню – перукарню. Але ступенський мужик тоді ще не доріс до такого рівня культури, щоб стригтись у фрезера. Однак парубки вже не хотіли стригтись дома „під горщок“. Входила до моди причіска „полька“. Коротка стрижка на потилиці, а спереду волосся на пробір. Старі люди носили стрижку „під горщок“. Кажуть, що на голову надівали горщик і все, що з-під нього виглядало, тискали ножицями, якими овець стрижуть, відтинали. Не знаю, правда це чи може так жартували. У всякому разі така зачіска була, мабуть, ще за царя Гороха. „Оселедця“ тільки козаки носили.
У селі підстригались самі – батько сина або син батька, сусід сусіда. Одним словом, ступенський мужик, можливо, і пішов би стригтись у фрезера, але страшно, як згадаєш, що за це треба гроші  платити.
Йому було соромно жити у сім’ї трутнем. Ще у Гурни Шльонску, звідки він родом, десь з-за плечей бачив, як шевці шиють чоботи. А в Ступні був швець один на все село. Звали його Катанаш. Постоли поступово виходили з моди. Селяни замовляли юхтові чоботи із простої домашньої обробки шкіри – юхти. Катанаш не боявся конкуренції і віднісся до „пана“ Юзефа доброзичливо і навіть перехрестив його в Йосипа. Він навчив його сукати дратву, заплітати в неї свинячу щетину  за¬мість голки, навіть позичив прямі та криві шила, колодки-„копита“. У нашого новоявленого шевця Йосипа виросли крила і вони навіть лоскотали його під лопатками. Днями сидів він дома, зшивав халяви, приладнував союзки. Залишалось на „копиті“ прибити підошви та каблуки. Ретельно рядок за рядком пробивав він дерев’яні кіяки – шев¬ські цвяшки. Настав урочистий час – треба копита витягувати з чобіт. Тягнув-тягнув пан Юзеф колодку спеціальним гачком – нічого не виходило.
– Пан Зосим! Помоць! (Допомо¬жіть!).
Зосим обома руками схопив чобіт, Юзеф – за гачок, піднатужились. Колодка вилізла, але на ній – устілька. З другим чоботом – така ж пригода.
Покликали Катанаша. Майстер довго роздивлявся, хитав голово і зітхав. Всьому навчив, але що то пан! – головне не засвоїв. Устільку до „копита“ треба було прикріпляти тільки двома дерев’яними кілочками, а пан забив їх більше трьох десятків. Довелось робити все спочатку. Так і не вийшов з пана швець.
У селі з Юзефа не сміялись. Статечні ступенські гречкосії вважали себе майстрами свого ремесла і тому жаліли письменну людину, яка в селі, як риба на березі, зовсім безпорадна.
Юзеф щодня кудись ходив у село, а потім повертався понурий та мовчазний.
Пані Ядвіга, видно, любила його і ні словом, не півсловом не докоряла. Вона була жінка розумна і бачила, що в селі не всякі письменні люди потрібні.
До цього вони жили в містечку Гурни Шльонск. Ядвіга вчителювала, а Юзеф був чиновником середньої руки, приносив щомісяця свої пійондзи (гро¬ші). Невеликі, але на прожиття вистачало.
Коли люди жондові посилали Ядвігу на святе діло – проводити полонізацію українських холопів на Волині, то вона не могла тоді уявити, що зустрінеться з такими труднощами. У селі, де всі від світання до смеркання трудяться і роботи не переробити, її чоловік безробітний. Але згодом Юзефу пощас¬тило. На Соковиці з’явились люди. В них тринога, на ній скринька, як у фотографа. Але люди не фотографували. Вони у скельце заглядали і щось записували. Пан Юзеф познайомився. Це були геодезисти. Їм був потрібний помічник, який би переносив апаратуру та робив би записи спостережень.
Мав він за цю роботу невеличку платню, але тепер він повернув собі гідне звання голови сім’ї. І тепер він ніякий не Йосип, а пан Юзеф, або пан Завадський.
Хтодора і Ядвіга по віку були майже ровесниці, а по духу – подружки. Такі ж турботи про дітей.
У душі Хтодора жаліла свою квартиранку: ні кола, ні двора, нічого свого нема, за все плати гроші, навіть за молоко чи картоплю. З другого боку вона Ядвізі заздрила десь у самому темному куточку душі. На ній хромові черевики за останньою модою, з шнурівками аж до самих колін. Сукня не полотняна, як у неї, Хтодори, а фабрична, з квіточками, на голові капелюх, як решето, до нього прикріплена квітка, яка зроблена з червоного сукна. Губи намальовані, лице натерте якоюсь запашистою мукою – пудрою зоветься.
Подивилась на пані Ядвігу і посміхнулася. Хтодора уявила себе у дорогій сукні та в капелюсі, та ще і з підведеними губами, брови-шнурочки.
– Що?– помітивши лукаву посмішку, запитала Ядвіга. – Щось не так?
– Ні, все так! Ви така гарна і красива, а я не можу уявити себе панночкою, тільки сільською бабою – свині, телята та овечки. От де моє панування.
– А я вас вберу. Повернусь із школи, зачинимось у „тій хаті“ і дещо наді¬нете не себе, приміряєте все моє – сукню, черевики і капелюх.
Як домовились, так і зробили. Дітей відправили на подвір’я гуляти. Хтодора наділа на себе сукню, черевики на високих каблуках. Ядвіга наділа на Хтодору капелюх „з куражем“ (Хтодора цього слова не знала і вживала своє „з кан¬дибобером“).
„Давайте, ще губи підведу помадою“.
Незвичне декольте. Шия та груди стали мерзнути, Хтодорі здалось, що вона стоїть зовсім гола. Але освоїлась Хтодора, почала вертітися перед дзеркалом. Поверталася і так, і сяк, легка лукава посмішка робила Хтодору загадково-ча¬рівною. Лице – кров з молоком, щічки пухнасті з ямочками, черевики на високих закаблуках придали всій по¬статі ве¬личності. Тільки руки порепані від пран¬¬ня у холодній воді, прополюван¬ня лободи на грядках, постійної роботи з казан¬ками та горшками біля печі видавали цю пані. „Надів жупан, то ще не пан“.
Коли всі полягали спати, Хтодора ще з боку на бік поверталась.
– Ну чого я жалкую. Не я перша, не я остання. Чого я марно бога гнівлю. Чоловік у мене добрий, я б сказала рідні¬ший батька та матері. Я за ним, як за муром. Мене жаліє, не б’є, як інших, нажила четверо діточок, всі вижили, здоровенькі. Он носами соплять. А в моїх подружок скільки діточок бог за¬брав до себе. Мене всевишній помилував. Не треба його гнівити.
Ні. Гріх мені скаржитись на свою долю. Яблучко від яблуні. На роду мені написано бути селянкою. Вийшла з мужиків, мужичкою й піду на той світ.
Але все-таки цікаво було б уявити себе вчителькою, або ще якоюсь паняночкою.
Гріх завидувати. А й то правда. Ті пани своїми красивими манатками свою нужду приховують. Ось наша „пані“ піде у гміну, одержить „жалування“, принесе вареної ковбаси, купить капусти квашеної та м’ясну лакотку, яка котлетою прозивається.
Єва, та їсть добре, а Збишек – жаль на нього поглянути, сині плями під очима, схуд, нічого не їсть. Пріснота – гірше пісноти.
Пан Юзеф лупцує Збишека за те, що він не їсть. Пані Ядвіга дивується, як то Збишек накидається на мужицькі харчі.
Ядвіга вирішила змінити меню. Якось вранці пані попросилась до печі. Приставила у горщику трохи картоплі, а в другому столового буряка та моркви.
– Ви що, для свиней готуєте? – запитала Хтодора.
– Ні. Для дітей, для всіх.
Хтодора знизала плечима і згорнула у трубочку губи, нічого не сказала, почекала, що то пані буде робити.
А згодом Ядвіга заходилась чистити варену картоплю, столового буряка, моркву, цибулю. Все це дрібненько сікла і зсипала в макітру.
– Яка ж свиня оце буде їсти?
– Діти. Всі будуть їсти, – відповіла пані Завадська.
Потім вона додала в цю мішанину капусту, огірки, все це змастила олією і покликала всіх.
Хтодорині діти спочатку примхливо коштували, з недовір’ям поглядали на матір. Але їда почала набирати обороти. Настала тиша, коли в макітрі стало чистим дно.
Так не тільки Хтодора, але й всі соковицькі сусіди запам’ятали нове незвичне слово вінегрет.
Від того ні одне весілля чи яке інше урочисте застілля не обходилось без страви, яка наче давно сама просилась до селянської хати.
Діти, що ходили до школи, з повагою говорили про вчительку Завадську. Вона, як і належало, била лінійкою по долоні. Що „холодні“, що „гарячі“ не були болючими. Сільські діти і дома без ляпасів не обходились, тому десь дитину штовхнуть, чи по м’якому місці поб’ють – це звичайна справа.
Пані Завадську любили, не боялись. Просто було совісно таку вчительку не послухатись або зробити якийсь збиток.
У сільських дітей було своє поняття про чемність. Їм здавалось, що сільські діти мають вищу культуру, ніж пани. Оця помилкова сільська зухвалість стала причиною однієї  пригоди.
Якось одного разу влітку Ядвіга від¬пустила свою шестирічну доньку Єву погуляти. Вона наділа їй закритий купальник – звичайний літній одяг для дошколяти. Але сусіднім дітям здалось, що вона одіта похабно. Всі ухвалили – у Єви сорому нема. Як то можна на вулиці з’являтись майже голою.
Василь, самий старший із дітей, заманив паняночку до чагарнику і штовхнув її, щоб вона впала в кропиву. Єва в сльозах поскаржилась матері, та Хтодорі, Хто¬дора – Зосимові. Зосим ремінця не знайшов, взяв рушника, побив по спині, по го¬лові. Василеві не було боляче, його душила образа. Єва хоч і паняночка, але ходити майже голою не має права, сором. Ця пригода промайнула. Міська і сільська культура переварювалась в одному сільсь¬кому горщику.
Промайнуло два роки – Кочубеї та Завадські поріднилися, звикли один до одного і почували себе, як одна сім’я.  Різні мови, міські та сільські звичаї – все це не зବважало. І важко сказати, наскільки вда¬лась полонізація ступенських укра¬їнців, з Завадською щось творилось навпаки. За два роки вона вже говорила не тільки українською, але й ступенсь¬кою мовою. Зараз важко судити, наскільки ці дві мови були, як кажуть мовознавці, нормативними. Але була норма головна – людяність і доброзичливість. Знайшли порозуміння дві сім’ї, які відрізнялися засобом здобування хліба насущного.
Восени 1939 року дійшли чутки, що Гітлер напав на Польщу.
Завадські найняли десь хуру, склали свій убогий скарб. Зі слізьми розпрощались на все життя. Знали добре: вже ніколи в житті не доведеться зустрітись. Де вони, ті дивні люди? Як склалась їхня доля? Починалась трагедія світу. Чи вціліли вони? Чи вдалось їм добратись до свого Гурного Шльонску, не відомо. Щоб то з ними  не сталося, але „пани“ Ядвіга, Юзеф, Збишек та маленька Єва залишились у спогадах про мирне перед¬воєнне життя, не розкішне, навіть убоге. Але все впізнається в порівнянні: „От при Польщі була глина, не те що зараз“.