ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 11 на украинском языке

Глава 11. На житті, як на довгій ниві

Однак, бог милував. Все якось пройшло. Із низькорослого щуплого парубчака підростав кремезний дядько. Лице на сонці загоріле, наче обпалене. Кирпатий ніс та кругле лице нагадували сонце перед заходом. Як і на сонці пляма – великий шрам на щоці як згадка про необережність в поводженні з конем. Круглий вид прикрашувала пара сіро-блакитних очей.
Тільки в піснях оспівували біле личко – чорні брови. На селі таке лице може бути у ветушних, хворобливих хлопців. Від роботи, літньої спеки, зимових холодних та колючих вітрів лице гартується, як мідь.
Все йшло на лад. Молоде тіло, невгамовна енергія та достатнє харчування здолали хворобу. От чого треба було позбавитись – паління тютюну. Ось на це в нього не вистачило сил.
Хвороба, наче чорна хмара, постояла, затуляючи сонце, і несподівано слизла, небо стало чистим.
Хтодора сильно пережила ці події. Вона для Зосима була не тільки жінкою, вона заміняла мати. Сама часом недоїдала, але Зосим був у теплі та ситий. Поступово, можливо, вони й самі того не помічали, як навчились прощати одне одному. Не слухали порад ні цвиківських,  ні ковтунівських. Їхнє подвір’я було огороджено старим тином з давніх-давен, можливо, коли ще дід Герасим парубкував. Однак в сім’ї був другий тин – незримий. Всім стороннім через цей тин ходити заборонено, і нехай хто зробить спробу посварити Хтодору з Зосимом.
Так молоді у подружжі з дітей становились підлітками і нарешті стали дорослими – господар та його красуня-молодиця Хтодора. Вони щасливо жили-поживали, дітей наживали. Родився син-первісток Артем. Зосим тепер уже зовсім став справжнім та достойним господарем.
На селі нові часи, як сніг у хуртовину, нанесли нові уявлення про заможнє життя. Поширилась поговірка: „Чому дурний, бо бідний, чому бідний, бо дурний“. Хто розум має, то й при малоземеллі може розжитись. Якщо ти селянин від діда-прадіда, то не обов’язково волам хвости крутити.
Отак міркував молодший дядько Яків. Дві дочки повиходили заміж і по гектару посагу забрали з собою. На тій землі, що залишилась – не розбагатієш. Йти поденно заробляти у попа чи у куркуля гонор не дозволяв. Та й до того ж колись одну зиму ходив до церковно-парафіяльної школи, читати псалтир та рахувати на рахівниці навчився.
– Федоровичці можна тримати крамницю, – міркував він, – а мені хтось забороняє?
Яків відрізнявся від свого старшого брата Семена. Семен носив довгу бороду, як лопата, ножиці її ніколи не доторкались. На Ковтунах поважність людини похилого віку визначалась довжиною бороди. На всі Ковтуни Семен, якщо міряти цією міркою, був людиною самою поважною. Поміркованість, його улюблене „знатца“ та ще й причмокування язиком робили його таким патріархом, у якого всього достатньо – статечності та самовпевненості. Він все робив впору і так, як робили діди-прадіди. Навіть хата у нього, як кажуть, від пра-прадіда. Ступа, у якій він зимою товче кутю, була зроблена чи не за царя Гороха.
Яків, навпаки, мав бороду руду, він її підстригав, вуса прикорочував. Кругле лице, кругла вогняно-руда борідка, приплющені лукаві очі надавали йому вигляду містечкового урядовця. Але не тільки у зовнішньому вигляді справа. Він – щедра душа. Вгостить у шинку кухлем пива, а, дивишся, вигадав в іншій справі. Йому повертається не на кухоль, а на ціле барило.
На Низ у Село ходити далеко, а тут на Соковиці під боком у Якова можна купити все: сірники, сіль, оселедці, цукерки, навіть лопати і ланцюги. Все, що здатний купити селянин, у якого гроші водились не завжди. Якова це ніяк не бентежило. Він міг дати в набір. „Будеш мати гроші – віддаси“. Немає грошей – можна за товар розплатитись гусочкою чи курочкою. У малоземельного Якова кудахкало до сотні курей. Щотижня їх господар возив на ярмарок у Мізоч. Продавав на три гроша дешевше, і мізочські міщанки не знали як дякувати ступенського рудого Якова. Тепер за Яковом бігали продавці, бо він брав оптом. Так Яків з дешевших оселедців робив дорогі. Яків зметикував, що в набір давати невигідно. Взяв, а коли віддасть – одна дяка. Завів проценти. Коли ходив до дяка вчитись, ніяк не міг збагнути нащо йому вчити таку премудрість, а тепер вона годувала його. Яків перестав орати, сіяти, косити. Коні були не для роботи, а для їзди в місто. Тепер у Якова з’явились польські злоти. За них він найняв майстрів, які перегородили хату, в причулковій стіні вставив двері і мізочський маляр зробив вивіску „Sklep“.
Як боялись ступенці того часу, коли в житті доведеться жити з кошика і з грошика – все одно, що по людях – з торбою.
Семен дотримувався старих звичаїв. На багатий вечір він обв’язував яблуні перевеслами, щоб вони себе почували господарями в саду і родили добре. Яків десь у Мощаницьких дядьків довідався, як треба обрізати дерева. Семен ніяк не міг збагнути, як то можна зробити гілок менше, щоб яблук було більше. Дядьки хилитали головами і підсміювались над Яковом. Чудак та й годі!
А він весною розвів синій камінь на вапні та віником побризкав усі гілки. Дядьки посміхались у вуса. Яків не зважав. Він заходивсь і викорчував старі дерева. У чехів купив щепи європейських сортів, назви такі, що й язика поламаєш. Згодом він засадив щепами майже все поле, що похило тягнулося до яру. На зиму кожну щепу обв’язав соломою. Отут уже дядьки реготали. Через три роки вони перестали реготати, коли він відвіз цілу хуру великих яблук, з кулак, у саму Варшаву. Скільки заробив Яків на яблуках, ніхто не знав, але повернувся у новому капелюсі з пером.
За кухлем пива у корчмаря в Мізочі вивідав, що то за штуковина така „грос-бух“. Тепер Яків у зошиті на одній сторінці записував прибутки, на другій – видатки. Він пригадав задачку про басейн, в який з однієї труби вода вливалась, з другої витікала. В яких випадках басейн може стати порожнім. Його зошит показував, коли кишеня починає пухнути, а коли може опорожніти.
Сидячи над своїм „грос-бухом“, він задумувався, чому не водиться грошик у сусідів. Поляки запровадили грошові податки. Щоб добути грошей, треба щось продати, чи мішок зерна, чи теличку, чи овечку. Як не крутись, а лишнє продаси, самому не буде чого їсти. І всьому цьому вина – малоземелля. Почав Яків возити соковицьких жінок у чеське село Мирогощу хміль рвати. Господарі розраховувались грішми. За образами соковичан появились вузлики із злотими. Взимку чоловіки менш зайняті господарством. Парубки, які хотіли справити собі фабричний одяг, хромові чоботи або, може, й капелюха, відправлялись у каменоломні, мостили дороги, займались випалюванням вапна та дров’яного вугілля. Деякі парубки у місті приставали в прийми.
Семен ніяк не міг зрозуміти, нащо брат возиться з соковицькими жінками та чоловіками. То везе їх у Мирогощу, то у Дубно або у Смигу.
– Зрозумій, Семене, я можу розжитись тоді, коли у моїх сусідів будуть вертітися злоти. Вони за образами довго не затримаються – закотяться у мій гаманець.
Згодом Яків купив патент на продаж горілки, тютюну та махорки.
Інколи заглядав до старої Федоровички. Прицінювався, але нічого не купляв. Вона ладна була оту руду бороду очима спалити, але нічого не зробиш. Вона в комерції все своє життя провела і добре знала, що конкурента треба обвести, перехитрити, передумати. Але Яків був молодший і кмітливіший.
Тепер він уже не був Яків Ковтунівський, а Яков Герасимович. А коли проходив по вулиці, сусіди поважно здоровались, та ще й шапку здіймали.
Наприкінці Ковтунівської вулиці жив багатий селянин Іван Приймачук. Мав десять гектарів землі та й сім’я – батьки, жінка і син-одинак. За ступенськими мірками – це дуже багато. Мав пару коней, а це означало, що за них бідняки відробляли косовицею, молотьбою та оранкою. Безкінний Устим Шонюк дивувався: „Як то так? Чим менше маєш землі, тим більше на ній працюєш. А у Івана землі багато, але він навіть у жнива в холодочку біля бджіл походжає – мед збирає“. Бідні малоземельні за коней все пороблять Іванові, ще й спасибі скажуть.
Якось у петрівку Іван на чотирьох хурах привіз всякого залізяччя. Соковицькі дядьки дивувались. Як то можна у жнива у місто їздити та за великі гроші машинерію купляти. Іван мовчки робив своє діло, не звертав уваги на насмішки.
У дворі вештались чужі незнайомі люди – механіками їх звуть.
З-за тину виглядали допитливі сусіди:
– Покажи!
– Почекайте. Зладнаю, то не тільки покажу. Будете допомагати цій машинерії молотити.
– А сама не може?
– Не може.
– А чого ж так?
– А так.
Це була кінна молотильна машина на дві пари коней. Біля великого зубчатого колеса приладнано два дишлі. До кожного з них запряжено по парі коней. Вони ходять колом і крутять машинерію. Скажено гуде барабан, а соломотряс наче ногами сиче – не вгамовується.
Жнива закінчились, люди зайнялись возовицею. З усіх кінців до села тягнулись вози зі снопами. Їх складали у окремі відгородки в клуні – засіки. Хоч далеко до зими, а зерно вже й тепер потрібно на хліб та на насіння. Після жнив настає пора осінньої сівби.
На всі Ковтуни загула – завила машина. Для собак було незвично: загавкали, а деякі почали від жаху підвивати. Це Іван Приймачук обмолочував свій врожай. Для цієї роботи скликав бабів та чоловіків з усієї Ковтунівської вулиці.
На великому столі жінка розв’язувала сніп, збіжжя розкладала у покіс. Іван справно брав його окремі жмутки і просував у пасть ненажерливої машини. З-під барабану вискакували жмутки пом’ятої соломи. Соломотряси підхоплювали її і просували до краю, де дівчина з вилами відкидала солому на копицю. Її подружка складала солому на хуру. Втоптував солому хлопчак років десяти. Кілька жінок порались біля віялки.
За день машина перемолотила все Іванове жито. Солома була за клунею у стіжку, зерно, провіяне та чистеньке, було в мішках, яких залишалось переносити до комори.
Іванові та його наймитам – відробітчикам, довелось би махати ціпом усю пилипівку, м’ясниці, а ще й пару тижнів потрібно було б прихопити у Великого посту.
Всі, хто працював на обмолоті, запрошуються на обід. А на чужій хаті він смачніший, гуртом каша добре їсться.
Соковицькі дядьки побачили вигоду. Краще на машині за один день збіжжя змолотити, зате взимку можна піти в місто на заробітки. За зиму у Івана обмолотилась вся Соковиця. Щоб збіжжя не перевозити, перевозили і встановлювали машину у дворі господаря.
Сподобалась ця новинка соковичанам. Особливо охоче ходили на молотьбу дівки та парубки. Тут можна з задоволенням поробити, на людей подивитись та й себе показати. Дівчата біля соломотряса показували свою спритність, а парубки кидали мішки з зерном, наче подушки. Молотильна машина відривала жінок від коловоротка, але байдуже. Яків до свого склепу привозить недорогу, але красиву матерію – ситець.
Іван Приймачук щоденно кидав жмутки збіжжя у жерло ненаситної машини, а вона все гула та гула, як негодована свиня. Коли закінчився обмолот, підрахував мірчук. Жита й пшениці машина дала в два рази більше, ніж вродило на власних полях.
На другий рік Іван Приймачук обзавівся маслобойкою. Душили олію з ріпака та з конопляного насіння. Тепер в Іванових хлівах гуділо п’ятеро кабанців, бо макуху не було куди дівати.
Якось Яків Ковтун взяв з собою в Мирогощу Івана Приймачука. Село заможне. Ні однієї хати під стріхою, все під білою черепицею або під оцинкованою бляхою. Стіни оштукатурені, вибілені вапном, замість тину – дротяні сітки, за якими ходять такі дивовижні птахи з червоною кишкою на носі – індики.
У селі Мирогоща – одні чехи. Вони на всю округу славляться як пивовари. Але не пиво зацікавило Івана Приймачука – хмілярня. Для пива потрібен хміль, а його можна вигідно продавати. Яків познайомив з пивоваром і хмілярем Іржі Швечеком.
Господар відзначився гостинністю.  Наточив два великих кухля пива, на столі з’явилась шинка, копчене м’ясо, пшеничний хліб.
Довго йшла розмова. Про пиво, про солод і всякі такі штуки, які Івана не цікавили. Він хотів знати, де можна дістати дроту, котви для будови хмілярні, чи можна знайти у Мирогощі майстра, який би збудував хмілярню.
Через рік на полі Івана Приймачука якісь чужі люди закопували височенні стовпи. Поміж ними навхрест снували товстий дріткотву. Рівненькими рядками копали ямки, в які висаджували коріння хмелю.
Восени, коли хміль по тонкому дроті піднявся високо вгору, аж до дротяної стелі, настала пора збирання.
Дівки і молодиці наривали повні кошики м’яких духмяних шишок і потім зсипали у довжелезні мішки, які чехи називали цейхи.
Якщо біля машини молодь могла боки нам’яти, то на хмелі гуртом дуже добре співається. Тільки у свято збирались на вулиці, щоб поспівати та потанцювати.
А тут і робота, і дозвілля. Та яке дозвілля! Тут парубки змотують дріт, зносять на купи хмілиння. Дівчата й самі не знають, чому вони становляться такими смішливими, особливо коли недалеко вертиться серед хмелю молодий та чорнобривий.
Не знаю де, але вже коли на Соковиці починають співати, здається, що з хмар спустились ангели. Дивно. Як ото сільські жінки, що не тільки писати, але хрестиком розписуються, а почнуть співати у п’ять голосів та підголосків, що куди Кортовичу з його церковним хором. Як бджоли без будь-яких наук уміють бриніти, або соловей співати, так гурт дівчат виводить такі премудрості, що хоровик найшов би елементи поліфонії, різні домінант-септ акорди, формати та легати. А дівчата зі сміхом гуртом затягнуть одну пісню, потім розсиплються, то граючись спустяться до м’яких, як хмельова шишка низів, то піднімуться ластівкою вгору, поміняються місцями, навперегінки вискочать підголоски і, наче жадаючи відпочинку-передишки, знову сходяться у єдиний одноголосий струмочок. Здається, що задивилося сонце. Спускалось надвечір, заслухалось і застигло поміж хмарами, які бігли-бігли по синьому небі і також застигли і посміхнулись своїми золотистими надутими щічками.
Для дівчат співати все одно, що дихати, сміятись чи сумувати. Бо у піснях є все. Як це можна, щоб на хмелярні працювати і про хміль не заспівати. І лунає пісня:
Ой, хмелю, мій хмелю,
Хмелю зелененький,
Де ж ти, хмелю, зиму зимував,
Що й не розвивався.

Ой, сину, мій сину,
Сину молоденький,
Де ж ти, сину, нічку ночував,
Що не роззувався.

Зимував я зиму,
Зимував я другу,
Зимував я в лузі на калині
Та й не розвивався.

Ночував я нічку,
Ночував я другу,
Ночував я у тої вдовиці,
Що сватати буду.

Удовине серце,
Як осіннє сонце.
Воно світить, світить та не гріє,
Все холодом віє.

Ця пісня співається без витребеньок. Заспівує одна сама голосиста і підхоплюють всі гуртом, але в тому гурті кожен сам собі гаразд шукати свою голосову стежечку, аби тільки була до  ладу.
Кожен куплет не схожий на попередній, бо кожна жінка знаходила все нові та нові барви та пісенні ходи.
Зовсім інакше звучить пісня про Василя:
Ой, у полі,
Край дороги,
Дівка жито жала –
починають підголоски. Змалювали картину спокійно та не дуже голосно, наче на рушнику вишили.
З рум’яної криниченьки,
Коня напувала –
всі разом змалювали вже зовсім іншу. Цей куплет, як строкате рядно: всі барви голосів, то вони йдуть поруч, то заплітаються у кіску, то підголоски бринять жайворонками вгорі, то низькі грудні голоси, м’якенькі, як хмелеві шишечки, стелять те полотно, на якому інші подруги вишивають візерунки.
Осіннє сонце гріє, але не пече, вкрашає стерню на сусідньому полі „бабиним літом“ і здається, що мила серцю пісня, як білий легкий осінній туман, лине по схилу косогору в зелені рови, пливе по міжгір’ї біля річки Збитинки серед зеленого оксамиту отав.
Що робить пісня з людьми? Які вони різні – хлопці, дядьки, дівчата та жінки. А заспівають, наче одним подихом дихають, наче одну думку думають, разом сумують і радіють, бачать мальовничі картини, якими  так оздоблені пісні. Кілька слів, і перед очима бачиш, як несе Галя воду, а коромисло гнеться; як стоїть явір над водою , в воду похилився; за городом качки пливуть, каченята крячуть; сюди гора і туди гора – поміж тими крутими горами сходила зоря.
Один герой французького драматурга Мольєра був дуже здивований, коли йому спало на думку,  що говорить у житті... прозою.
О, як би були здивовані наші соковицькі співаки, які між ділом, хміль збираючи, творили такі дива – співали застосовуючи поліфонію, головоломні гармонійні ходи, застосовуючи акорди, що не всякому композиторові прийде на думку створити таке чудове співзвуччя. Вони співають, як дихають, і не знають, що займаються імпровізацією легко і просто.
Це було чисте джерело чарівної краси. І з цього джерела пили Хтодора та Зосим. З нього пили діди-прадіди. Пісня мандрувала від уст до уст, від села до села – по всій Україні. Пісня єднала людей, які відчували себе українцями. Пісня є, була і буде, поки буде жити народ.
Але пора повернутися до прози життя. Важливою подією для ступенців стало будівництво парового млина. В центрі села біля річки Збитинки виріс двоповерховий будинок. В ньому поселились чехи – брати Кудлачеки. В капелюхах, в безрукавках, бриті і лише під носом маленькі вусики, наче два таргани.
Кудлачеки були люди мовчазні, але ввічливі. Так не було, щоб з самим бідним дядьком не привітався, знявши з голови капелюха. По-нашому розмовляли з трудом. Ступенці цим пояснювали, чому вони такі мовчазні.
Мовчки вони робили діло, і поряд з житлом виріс високий кам’яний будинок з димарем у вигляді товстої чавунної труби. В млині встановили „машинерію“. „Чах-чах-чах“, – котилося по всьому селі. В селі тишу порушували собаки, гуси або корови. Нові часи принесли нові звуки. Не встигли звикнутись з поросячим завиванням кінної молотилки, а тепер млин, наче старий дід, люлькою пахкає.
Широкий двір Кудлачеків з раннього ранку заставляють вози мужиків навколишніх сіл. В млині завжди завізно – велика черга. Буває, що доводиться на возі ночувати. Млин чахкає весь день і ніч. Ступенці на вітряних млинах мололи тільки „на раз“ і крім разової муки іншої не знали. Пшениця попадала під жорновий камінь, який перемелював муку разом з висівками, а тому й пшенична булочка була завжди сірою.
Кудлачеки мололи не тільки „на раз“, але й вальцювали. Вальці душили пшеницю, все це проходило через десятки сит і нарешті по жолобках стікала біла, як сніг мука – окремо, висівки – окремо.
Кудлачеки – Густав та його молодший брат Болеслав – були настільки багатими людьми, що ступенцям було важко уявити. Білий вальцьований хліб – щодня, навіть в будень, а ковбаса не виводиться. А так зовні подивитись – зовсім прості мужики. З ранку до вечора у млині, обоє запорошені мукою. Густав наглядає за мливом, а Болек більш біля машини.
– А який у них чин? – зацікавився і спитав Зосим у свого тестя Романа. Той знав все, і в цьому ніхто не сумнівався, бо він уміє писати і читати, біля попа вертиться, часом від нього приносить газету „Почаївські новини“.
– От якщо по достатку порівняти, то Кудлачеки – генерали.
– Ну, а піп Агафангел?
– Якщо з Кудлачеками рівняти?
– З Кудлачеками.
– Навіть до підполковника не дотягне.
– А мій дядько Яків?
– Твій Яків підфебель. Він скоро постоли на чоботи поміняє і паном стане, Солом’яним паном.
– Це як?
– А так. Від курей відстав, а до пав не пристав.
– А Іван Приймачук?
– Він буде у чоботях, але спалити постоли не наважиться. Разом з наймитами буде гній викидати з-під свиней. Але цей мужик через кілька років може скупити Кудлачеків млин.
А тим часом Зосимів брат Іван підростав і починав парубочитись. На селі парубок не той, що вуса відростив. Приглядаються до хлопчини, як він кіньми править, як твердо обома ногами стоїть у возі і натягує віжки. Рідня дивилась на це і раділа – у Зосима помічник підростає. Сироти стали на ноги.
Іван, на відміну від Зосима, був високий, щуплий в плечах, очі завжди прищурені, таке враження, наче його тільки що розбудили і ще дуже хоче спати. Проте, незважаючи на заспаний вигляд, він вертівся по господарству і дуже любив правити кіньми. Ходив і на вулицю, де збирались потанцювати та поспівати, позалицятись з дівчатами. До Соковиці притулився хутір Махобеї. Хоч він був по сусідству, але належав до сусіднього села Стара Мощаниця. На Махобеях збиралась своя вулиця. Хлопців з чужого села на вуличну гулянку не допускали, часом кілками частували. То було десь, а не на Махобеях. Хутір невеликий – всього два парубки, а дівок півтора десятка, тому соковицькі кавалери себе почували на Махобеях, як дома.
На гулянці йому приглянулась старого Гірчака дочка Горпина. Подивилась, наче вогнем обпалила. Пройшло з місяць. Іван віз воду від цурка. Дивиться, а та знайома дівчина серед двору коноплю на терниці оббиває. Костриця відлітала від коноплі на всі боки, а Горпина била терницю з захопленням та зі злістю, наче розправлялась з капосним хлопченям. Спідниця була підіткнута, литки товстих  ніг розчервонілись на сонці. У всій постаті було видно, що в руках і в крижах було всього достатньо. У неї були всі достатки, як кажуть, кров з молоком. От чого в неї не було – тендітності.
Іван біля воріт зупинив коней, поздоровкався з дівкою.
– Чи не даси мені, дівчино, води попити?
– А чогось іншого не міг придумати? Ти ж везеш воду від цурка, а води просиш.
– Так то воно так. Але у що наточиш. А в тебе, мабуть, вода солодше.
Горпина принесла кварту води, та на хлопця очима стріляє, бровами поводить, а лице так сяє, вогнем палає. Чи сонце напекло, чи жар із грудей.
– Як тебе звати? Ти з Соковиці?
– Та з Соковиці, а звуть просто Іван. А я тебе вже якось на Махобеївській вулиці бачив.
Іванові хотілось ще і ще з дівкою поговорити і вона не гордилась: доброзичлива і до балачок  охоча, але язик, хоч віжками витягай з рота. Горпина побачила, що хлопець здатний тільки бекати та мекати.
– Ну, їдь, а то мати буде сваритись.
– Не посварить. Матері нема.
– Ну, то батько.
– В мене брат за батька.
Іван відчув, що більш нічого путнього не придумає, що б таке сказати дівці. Взяв віжки, торкнув ними коней і вони весело потягли за собою воза.
З того часу Іван сам напрошувався, щоб поїхати до цурка.
Через два дні Іван питає Зосима:
– Може поїхати до цурка?
– Їдь! Мабуть, махобіянка якась приглянулась.
– Приглянулась. Горчакова дочка Горпина.
– Чекай, чекай, це той Горчак, що третя хата від цурка.
– Вона. Ще в неї менша сестра Пестя.
Коли б не проїжджав, Горчакову хату не минав. Зупиниться, свисне. Вискочить Горпина, або менша сестричка Пестя. Вона знала все про „сердечні“ справи своєї сестри.
Зосим сказав, щоб якось познайомив з Горпиною. Домовились зустрітись біля цурка. Зосим та Іван приїдуть по воду, а вона буде там сорочки полоскати.
Познайомились, розговорились. Через дядьків розпитав, хто такі Горчаки.
Горчаки – люди як люди. Землі небагато. Горчак свою жінку в молодості застукав з сусідом. Та й простив, але брехня по селу пішла і це була одна пляма на сім’ї Горчаків. Роки пройшли, все забулось. Горчашиха померла, оставила чоловікові двох дочок – Горпину і Пестю.
Пройшло півроку – Іван заходився женитись. Зосим не спиняв. Знову дядьки Семен та Яків пішли за „куницею“ – повернулись з рушниками. Як і подобало, старий Горчак про дочку говорив, як прийнято говорити, мовляв, Горпина сліпа на одне око, як іде, то припадає на ліву ногу, а так нічого. От ще дві вади – лінива та до хлопців дуже охоча. Наречена повинна все терпіти, тільки не Горпина. Вона блиснула очима, зціпила зуби, готова була кинутись на батька, як шуліка на курча. Але в якусь мить себе зупинила: не стримаєшся, не вискочиш заміж.
– Ну, тату! Я вам цього не прощу.
Свати зробили вигляд, що вони не помітили, що у цієї голубки гострі кіготки, а серце – з перцем.
Почались торги, наче мова йшла не про дівку, а якісь вигоди. Погано, що Іван – сирота. Сирота – то пустота. Але є й вигода – свекрухи не буде. Сама собі господиня. Братова? Та що братова – не свекруха. Горпина її швидко на місце поставить. Посаг. Не торгувались. Старий Горчак віддавав поле у Протеребах – цілий гектар. Це зовсім поруч з Ковтунами.
Старий Горчак радів, що старшу дочку збуває.
– Ось Агрипину віддам, до меншої приймака прийму, може на старості років кварту води подасть. Жаль, стара не дожила до такого щастя.
Старий Горчак не поскупився, видав весілля на славу, гості за три столи сідали. Навіть була музика: скрипка, сопілка, труба та барабан з мідними тарілками. На весілля збіглась молодь – повний двір. Танцювали краков’яка, польку, а ще польський танець оберек, який тільки входив до моди.
Вже й у Зосимовій хаті був який не який, але ж достаток. Хтодора і Зосим зробили все, щоб люди не осудили. Було що поїсти, випити, навіть бійка була поміж парубками. Та яке ж весілля без бійки?
З перших днів Горпина показала свої кіготки. Вона – старша донька у сім’ї – тепер повинна коритись і кому. Не свекрусі, а братовій. А не діжде!
На третій день Горпина з вожугом стояла, як вартовий з рушницею біля печі. Вона слідкувала за високим казаном, у якому варилась картопля. Треба добре пильнувати, щоб окріп не виплеснувся на черінь. Зашипить і на тому місці буде яма. А змащувати черінь у печі – не легка справа. Горпина позирала в піч, а більше оглядала образи, рушники, особливо презирливо поглядала на Хтодору, яка запарювала цебрики з половою.
У печі зашипіло, в челюстях замість полум’я з’явилася біла пара, по хаті поплили клубки хмар: перемішаний з парою попіл. В печі погасло. Хтодора нічого не сказала, лише зігнала губи в очкур, що означало: ну і ну!
Горпині здалось, що Хтодора засміялась. Хоч не було цього. Але Горпині дух перехопило. Кров кинулась до лиця, очі округлились, як облуплені цибулини. Із пітьми очі блиснули, як блискавка серед сірих грозових хмар.
„Молода“, яка ще три дні назад зображала з себе янгола, була уквітчана, як пава. Зараз вона була схожа на змія Горинича. Того й дивись виригне полум’ям.
Хтодора ще ніколи не бачила, як  можна так спритно і сильно бити кулаком об кулак. Горпина так била ними, що вони спочатку почервоніли, а потім синіти почали. Вигнавши із себе злість до останньої краплі, занемогла, знетяміла і осунулась вздовж вожуга на долівку. Зосим, який всю цю комедію бачив, мовчки набрав із кварти у рот води і приснув на Горпину. Вона не зашипіла, як зашипів черінь. Але відкрила очі, повела ними навколо, доплелась до полика і лягла.
Отямилась. Але ще два дні мовчала, наче стала глухонімою.
На третій день, мов постріл із рушниці, пролунало:
– Ділитись!
Сонце захмарилось у Хтодориних очах. Ділитись – без пожежі погоріти, це добре знала Хтодора. Іван – батьківець. Хата за ним залишається. До батька? Не пустить, то вже відрізана скибка. За звичаєм меншому – хата, старшому – клуня. Кінь – меншому, старшому – приплід. Свині, кури, овечки – порівну. Земля також. Ділили поля вздовж.
– Ділитись, – настоювала на своєму Горпина. Іван полотнів, він не витримував сварок і опадав, як опадає опара. Зосим бачив: почалась колотнеча, зупинити не вдасться. Він у дядька Якова спостерігав, як рої рояться. Ні з того, ні з сього зривається клубок бджіл і летить, а може сісти на гілку, на соняшник, а то й на голову людині. Почалось роїння і в рідній сім’ї. Піч, лавка, полик – все таке рідне і знайоме, стало чужим, немилим, остогидлим.
Хтодора родила вже двох хлопчиків – Артема та Василя. Третьою дитиною ходила. Тільки б з ніг не впасти. Як грім серед ясного неба. Ні кола, ні двора.
Такий жорстокий звичай. Батьківець брата з хати викидає і ніхто не заступиться. На погорільці надають допомогу, хто хлібом, хто одягом, хто грішми.
Старшому синові ніякої допомоги від громади. Викарабкуйся з ями сам, якщо зможеш. А не зможеш – пробач. На те ти старший брат. Нікому нема діла, що Зосим для Івана був і батьком, і матір’ю.
Бувало, діляться помірковано. Старший брат живе у поділі зі своїм братом, поки хату не збудує. А так живуть окремо. Худоба окремо, горшки – також. Горпина розприндилась: поділ і негайно.
Іван та Зосим пішли понуро клуню розбирати. Залізли на дах – снопки розв’язують. Іван боявся поглянути Зосимові в очі. Боявся і соромився. Йому було ніяково за його м’якість.
Покликали на поділ солтиса. При сільському начальстві всі намагались зберігати пристойність. Навіть знайшлась пляшка горілки. Всіх почастували, навіть випили за те, щоб у Зосима до зими виросли палаци.
Солтис зробив „бумагу“, зачитав її. Хоч можна було й не читати. Поділились по-братськи, за звичаєм. Образа душила серце Зосимові, але треба було себе побороти. Не брат гонить, а звичай.
До того ж дядьки гасили пожежу. Горпина ходила по подвір’ї, сперши руки в боки. Не встигла оббити чужий поріг і на тобі – вже тут господиня, а Зосима з Хтодорою – геть!
У „бумазі“ був записаний строк, та ні Іван, ні Горпина не квапили. Але Зосимові хотілося якнайшвидше втікти з батьківського дому. Стало все чужим, безпритульним. Отаким він колись себе відчув, коли повернувся з цвинтаря, коли від матері залишився дубовий хрест та горбок свіжої глини.
Куди податись? На дворі ще йдуть весняні холодні дощі.
Пішла Хтодора до  батька. Роман Ількович привітався, але до дочки повернувся спиною. Він молився до Спаса, Миколи Угодника, Великомучениці Варвари, до Богоматері Почаївської. Помолившись, не повернувши голови, через плече дзвігнув словом, наче батогом по коняці...
– Як то ти не змогла й три дні ужитися з цією Горчаківною? Я знав, що ти язиката, але тільки перед  батьком, а де треба – ти ягниця острижена, – заливав батько сало за шкіру своїй нещасній дочці. Він ще довго тряс перед своєю бородою кулаком, то хватав її в обійми, наче збирався її відірвати і геть викинути.
Марія мовчала. Багатостраждальна Марія переносила своє горе і горе дітей мовчки. Вона добре знала: як Роман скаже, так і буде. Так уже повелось. Батьки дочок віддають, наче продають, назад не повертають.
– Спасибі, тату, на добрім слові. Як би я знала, то й не приходила б. Сяду з дітьми під кущем і що буде, то буде. Вам байдуже про своїх онуків.
– Народила, то й думай, як будеш доглядати, – сказав Роман і знову повернувся до образів, наче нічого й не було негайнішого, аніж помолитись до святих угодників.
– Прощавайте!
– Що ти, як коза дика, хвостиком майнула із хати.
Хтодора вже нічого не чула. Вона брязнула клямкою і гримнула дверима так, що у вікні шибки задеренчали.
У хаті стало так тихо, що було чути, як під піччю цвіркун цвіркає та за вікном із стріхи вода цюрком ллється  і хляпає в калюжі.
– Романе! – несміло почала Марія.
– Цить!
– Романе! Охолонь. Послухай сюди. Давай дітей до літа заберем до себе. Вони, як янголочки. На дворі простудяться і повмирають. Гріх тобі буде. Бог не простить і люди осудять. А я піду до Семена, попрошу, щоб впустив Зосима і Хтодору до себе на деякий час.
Роман мовчав, вже не скакав. Почухав своє улюблене підборіддя і сказав:
– Веди дітей.
Так Хтодорині діти влилися  в гурт дідової сім’ї.
По розділу Зосимові дісталась клуня і півхліва. Вся будова дерев’яна – варцаби. Дядько Яків білою фарбою всі дилини позначив номерами. Зібрали толоку. За звичаєм сусіди допомагають без будь-якої плати. За три дні все розібрали, перевезли на поле Торговиця, що по сусідству з багачем  Іваном Приймачуком. Ще кілька днів, і серед поля біля дороги з’явилась клуня. Старими солом’яними  снопками Зосим обшив дах. У знак завершення будівлі поставив квітку на самому гребені. На хрестику дротиком прикручені паперові квіти. Квітка означає, що будинок готовий. Тепер усіх, хто допомагав, Зосим частував горілкою. Із закуски були квашені огірки. Але ніхто не осудив. Навпаки, вони знесли здому, хто вареної картоплі, хто коржа чи пиріжок з капустою.
– Дякую вам, сусіди дорогі. Як кажуть, на миру і смерть красна. Але краще жити, горілку пити і не тужити.
Всі дні на толоці Іван працював мовчки. Його ніхто ні про що не питав, та й він не виправдовувався. Поділ – справа звична. І сусіди навіть хвалили братів, як вони так красиво і мирно діляться – по-братськи. А буває, що брати поб’ються, кров’яною юшкою вмиваються. А ось Антонові сироти як красиво розійшлись.
Поділили все. Хтодора забрала все майно, яке привезла від батька. Горпина також свій горчаківський скарб охороняла, щоб бува Хтодора чого не прихопила. Батьківщину ділили порівну. Солому житню – окремо, пшеничну – також. На Торговиці кипіла робота. Заповнявся лівий засік, у правому – худоба.
Ділились мовчки і свідків не кликали. Горпина кілька разів зривалась на лайку, як пес на прохожого сусіда, і тут же стихала, бо Хтодора мовчала. Мовчала, а кривда серце тисла. Бог і люди бачили, як вона сирітське господарство до ладу довела, як вона замінила маму осиротілому хлопчакові Іванові. Вона стримувалась, бо знала – чуже горе – людям  радість. А не діждуться. Лиш би з ніг не впасти. Вони не побачать ні сльозинки.
– Хай під кущем загину, але честь свою під ноги не кину!
Паску відзначали у своєму будинку. З гілляччя та соломи Зосим зробив курінь. Біля нього збилися в гурт коловороток, ночви, цебрики, терниця, вила, граблі. Всередині куреня було головне: стіл, де можна поїсти, солом’яна постіль.
Весна набирала сили. Діти, вкриті кожухами та ряднами, міцно спали. Зорі заглядали в убогу оселю. Не спав Зосим, не спала й Хтодора. В обох одна вертілась думка: як жити?
– Зусиме! Яку хату будеш робити, таку, як батьківська?
– Ні.
– Клуню на хату перероблятимеш?
– Ні. Нам без клуні не обійтись.
– А де хату візьмемо?
– Ти з мене хату не вимагай. Сам знаю,  що хата потрібна, – роздратувався Зосим. – Ти чим питати, йшла б до батька, нехай посаг віддає. Обіцянки – цицянки, а Зусимові радість. Десятину якщо продати, можна хату купити.
– Ну, що ти таке кажеш? Ти ж знаєш, що у батька нема землі. Он скільки тих дітей, на всіх ділити – одні грядки залишаться.
– Ти мені не тороч. Ти за батьком тягнеш руку. То вже його справа. Обіцяв – хай віддає.
Розмова не клеїлась, а на Романову допомогу надії мало.
Хтодора ще довго не могла заплющити очі. То уявлялась висока під білою черепицею хата з ганком, з високим парканом. В городі – любисток, жоржини. Потім в уяві ця картина мінялась: перед очима – курінь, тільки вкритий не соломою, а лободою. Згадалась пісня:
Зроби хату з лободи,
Та в чужую не веди.
Чужа хата такая,
Як свекруха лихая.
Хоч не лає, не бурчить,
Та все вона не мовчить.
Десь на Цвиках прокукурікав півень, йому відповів  на Ляшуках, а на Ковтунах стали надривати горлянки вже троє. Несподівано все затихло, лише собаки сонно перегукувались, наче нагадували своїм господарям, що вони не дарма хліб їдять, несуть вірну службу.
Все стихло – заснуло. Заснули й наші бездомівники. Не спав лише весняний заморозок. Він сріблив верхівки ріллі, одинокі торішні билинки.
Як то кажуть: голова боїться – руки роблять. Вони голові дають пораду, щоб вона не сохла. Зосим, не дочекавшись, поки тесть віддасть обіцяний посаг, продав поле під Гіркою. Воно суглинкувате, неабиякі давало врожаї. Але щось у продажі землі є гріховне, наче зраджуєш їй, наче сапою під собою підтинаєш те коріння, яким вростаєшся у неї – рідну. Але рада б душа в рай. Треба. Або земля, або хата. Грошей від продажу поля вистачило бодай на те, щоб купити у Новій Мощаниці дерев’яну розбірну хату.
Знов толока. Хату розібрали і звезли на Торговицю. Перед самою Трійцею на причілковій стіні майстри прибили квітку. А це означає – основна робота завершена, господаре, готуй могорич.
Хата хоч і невеличка, але така, про яку мріяла Хтодора – із двох кімнат. Як то в селі кажуть: „Хата і та хата“. Передня хата – просто хата, а та дальня – покої, або просто – та хата.
Ще не було сіней, льоха, хлівів, але Зосим уже був впевнений, що він забудується, як Мірогощанський чех, всі будуть проїжджати і повертатимуть голови і заздрити. У „тій хаті“ встановив два ліжка. Це була новина на всю Соковицю. Не піл, а ліжка.
– Пани – порвані штани, – підсміхались сусіди.
Але Хтодора знала – їй заздрять. В нагороду за всі страждання в неї будівля краща, і від цього янголи алілуя співали. Є дах над головою. Та ще який дах! Під білою черепицею. Це була новина. Скрізь хати у зруб. Кругляки пофарбовані червоною охрою, солом’яні стріхи покриті зеленим мохом стояли похмуро і з заздрістю дивились на Зосимову хату з білими оштукатуреними стінами, великими вікнами та білою черепицею.
Ніхто не помічав, що все літо вся сім’я жила без корови у пісноті – хліб та картопля. Ніхто не знав, що лікар колись попереджав Зосима: „Твій порятунок – тлусті харчі, інакше – чахотка“.
Бог милував. Все обійшлось. До осені молодий лошак бігав на прив’язі біля Іванової спряжки. Була надія, що на другий рік і в Зосима буде кінь. Теличка первістка погуляла – після м’ясниць будуть з молоком. Але ще півроку треба буде помучитись.
Весною, коли стали запрягати лошака, Зосим став спілкуватись з братом Іваном. Дядько Семен знайшов собі нового спільника. Поміж братами на щастя не пройшла чорна межа. Зосим, як старший брат, розумів, що рано чи пізно ділитись прийшлось би. Так скрізь заведено.
Для Хтодори Іван був як рідний син чи брат, бо змалечку за ним доглядала. Тільки з Горпиною був розбитий горщик, який нічим не склеїш. Як тільки Іван оженився, Горпина накрила його ночвами. Він нічого їй всупереч не міг сказати, корився.
З Іваном скоїлось лихо. Поїхав у ліс за дровами. Валив мокрий сніг з дощем. Промок до нитки. Тиждень був у гарячці. Яких тільки трав не пив, знахарки і воском відливали, і на яйце нашіптували, йорданською водою очі промивали. А Іван в’яв, як підкошена билинка. Тільки кашляв. Пройшло ще півтора року, і його свічка догоріла і згасла.
Іван лежав на лавці спокійний, наче трохи здивований. Чому так рано? Хтодора йому прощала і поділ, і всі прикрощі, яких вона натерпілась. Тепер Іванові не до господарства, не до самостійності. Тихо.
У хаті, в якій промайнули роки дідів-прадідів далеких кріпацьких часів, залишався останній осиротілий спадкоємець Василь Кочубей та вдова Горпина – кров з молоком. Ще й рік сумний не пройшов, як вона вийшла заміж за Данила Кравця, який також овдовів.
Зосим, як відчахнута гілка, вже не міг прирости до рідного гніздечка. Клаптик землі біля Приймачуків під назвою Торговиця став для нього пуповиною, здавалось, на все життя.
Вибиваючись із сил, завершував будівництво Зосим Кочубей. Хата вийшла велика, висока. Нащо сусід Іван Степанович Приймачук багачем славиться, але хата його і ростом нижче, і в довжину коротше. Майстри кам’яні хліви і хату зробили під одним дахом, замість кам’яного порога зробили ґанок, оздоблений різьбою по дереву. Вся будівля під черепицею, стіни оштукатурені і сяють білизною, і на фронтоні штукатури викарбували „1937“.
Як ступенці жили при Польщі? Все впізнається в порівнянні. Зникло польське панування – зникли і мирні часи. Почалися зміни, й незабаром прийшла війна. Згодом життя при Польщі прикрашувалось, як і ми прикрашуємо минуле.
Гордій Домашук не вгамовувався:
– От при Польщі була глина, так глина. Не те. Всі були панами, а тепер хіба є глина? Є, звичайно, але якась руда, гливка. А при Польщі – ото була глина!
– Діду! При Польщі було ярмо!
– Хай ярмо! Але яке воно було солодке.