Дощ

Шелестіння зливи нагадує шум величезної зграї птахів.
Темно. Ніч.
Жовтогаряче світло ліхтарів освітлює лише деякі місця дороги.
Декілька тролейбусів, самотні авто і один-єдиний мотоцикліст – усі їдуть додому.
По мокрому асфальту.
У темному-темному небі менше секунди виднівся шматочок світла.
Це була блискавка.
Через деякий час, серед, здається, суцільної темряви – ще одна.
Потім ще і ще…
У будинках напроти видніються поодинокі жовтенькі віконця –
Там також не сплять.
Мабуть, слухають зливу.
Калюжі на землі все ростуть, наповнюються водою.
Через деякий час вони перетворяться на невеличкі озера, потім – на моря,
І аж потім – на океани.
Як завжди, знайдеться той, хто винайде човен і ми зможемо плавати один до одного в гості.
Ігри з водними пістолетами перетворяться із дитячої забавки на професійний вид спорту.
Я, навіть, уявляю, як будуть проходити змагання…
Але це в майбутньому.
Зараз – це просто калюжі, які з кожною хвилиною збільшуються, збільшуються…
Це так незвичайно, коли у тьмяному світлі ліхтарі помічаєш малесенькі краплинки дощу,
Що, мов комашки летять то до світла, то до землі, то до неба.
І ця краплинна метушня, цей дощовий хаос, що не підвладний нікому,
Окрім самого Ліхтаря,
Втягує, змушує захоплюватися собою вічно.
Доки я це пишу за вікном дощ все йде і йде,
Відповідаючи на прохання мокрих та змерзлих перехожих зупинитися блискавкою.
І нехай.
Нехай іде.
Адже це перша грандіозна весняна злива.
І це чудово!